ТЕМА: ФІЛОСОФСЬКІ ВИТОКИ ГЕНДЕРНОЇ ТЕОРІЇ

План:

1. Біблійне трактування первородного гріха.

2. Витоки гендерної теорії в античності.

3. Витоки гендерної теорії у філософській думці.

підпорядкованості чоловікам: „Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі А вчити дружині не дозволяю, ані панувати над чоловіком, але бути в мовчанні, боперший створений Адам, а потім Єва; І Адам не спокусився, але дружина, спокусившись, створила злочин”.

Про архаїчність гендерних стереотипів свідчить і те, що один з них, який стверджує уявлення про інтелектуальну неповноцінність жінок, викладено в законах вавилонського царя Хаммурапі, прийнятих у XVIII столітті до нашої ери: „Жінка повинна постійно знаходитися в залежності від своїх чоловіків унаслідок власної дурості: від батька ‒ в дитинстві, від чоловіка ‒ в зрілості і від сина ‒ в старості”.

Витоки гендерної теорії можна знайти в античності та у філософських працях різних часів. В основі більшості первісних міфів лежить уявлення про якісну розбіжність чоловічого й жіночого начал. Так, жіноче начало асоціюється в первісній свідомості і в свідомості людей давніх цивілізацій з матір’ю-землею як плодоносним началом. Водночас воно розглядається часто як низьке, страшне, відстале, матеріальне. Жіноче начало амбівалентне. Воно символізує і життя (земля-годувальниця), і смерть (мати – сира земля). У давніх аграрних цивілізаціях Сходу архетип Великої Матері часто постає як сакральне начало, що організує хаос. Чоловіче ж начало у свідомості давніх людей переважно асоціюється з небом і постає відносно жіночого начала як піднесене, вільне, творче, духовне начало. Таке розуміння цих двох сакральних начал тісно пов’язане з патріархальним характером відносин, у якому жінка займає підкорене становище, а її місце в системі сакральних цінностей визначене виключно у зв’язку з її природними, фізіологічними якостями.

Є.П. Ільїн зазначає: „В особистості обох статей є чоловічі й жіночі начала, які часто позначаються поняттями „інь” і „ян”, запозиченими з китайської літератури. Інь означає делікатність, м'якість, ніжність, чутливість, витонченість, тендітність, красу, тобто жіночі риси; ян ‒ стійкість, рішучість, силу, енергію, витривалість, тобто чоловічі риси. Інь асоціюється з витонченістю зимового візерунка на вікні, ян ‒ з міцністю сосни”.

Про відмінності чоловічої та жіночої сутності писали Аристотель, А. Сміт, Г. Гегель, І. Кант, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Ніцше, Дж. Міль та інші. Більшість із них не визнавали рівності жінок із чоловіками. Вони стверджували, що жінки не єповноцінними досконалими істотами. Відтак вони не мають і власної індивідуальності.Жінка завжди залежить від інших, особливо від чоловіка. Вона за своєю суттю є слабкою (не тільки фізично, а й розумово), завждипіддається спокусі та нездатна приймати рішення. Тому не може сама себе захищати й потребує захисту чоловіків на всіх етапах свого життя. Але, водночас, ці автори оспівували жінку за її жіночність, лагідність, цінували її як матір своїх дітей.

Так, Сократ зауважував: „Можна вважати щастям, що ти народився чоловіком, а не жінкою”. Платон вважав, що душі боягузливих і недостойних чоловіків після їхньої смерті переселяються в жінок. Римський поет Ювенал у своїй сатирі говорив, що немає тяжби, у якій причиною сварки не була б жінка. Усім відомий вислів Cherches la femme „шукайте жінку”. Так, як кажуть, говорив у XVIII ст. поручик паризької розшукової поліції Габріель де Сартін у тих випадках, коли не вдавалося знайти мотив злочину. З того часу це принцип неодноразово декларувався в літературних творах.

Аристотель у „Поетиці” стверджував, що чоловік за своєю природою вищий за жінку, і тому він керує, а жінка підкоряється. Він визначав жінку як „безсилого чоловіка”, бо вона є жінкою через якесь непорозуміння.

Джон Локк теж уважав природною владу чоловіка над своє дружиною. І хоча він відстоював демократичну ідею, згідно з якою уряд повинен бути створений з вільних та рівноправних особистостей, однак за його ж схемою, не кожний підданий користується в державі свободою та рівністю. Тільки „допущені повнолітні” є такими. Жінки ж, які не перебувають під керівництвом чоловіків, не можуть уважатися, на його думку, „допущеними повнолітніми” й тому не можуть брати участь в управлінні державою.

Жан-Жак Руссо висловлював думку про залежність чеснот від статі. В „Емілі, або про виховання” він докладно описав сутність жіночої природи та її чесноти. На його думку, жіноча природа суттєво відрізняється від чоловічої. Тому і її чесноти, до яких вона прив’язана обов’язками та обмеженнями в своєму житті, відрізняються від тих, які притаманні чоловікам. Головними чеснотами чоловіка є самостійність, сміливість та незалежність розуму. Для жінки ж головною є бездоганна репутація. До неї додаються співчутливість, уміння співпереживати,доброзичливість. Крім того, жінка повинна бути слухняною, скромною, доброчесною, догоджати чоловікові та підкорятися його волі. А якщо вона буде намагатися наслідувати чоловічі чесноти, то перетвориться на пропащу жінку і втратить ті якості, які роблять її бажаною та гідною поваги.

Іммануїл Кант ставить жінку в один ряд із прислугою й неповнолітніми та заперечує їх „кваліфікацію громадянина”, бо вони можуть підтримувати своє існування (харчування та захист) не власними зусиллями, а за рахунок інших. І хоча для нього кожна людина є вільною і всі є рівними як піддані, але не всі є незалежними як громадяни. Тільки „активні громадяни” мають право голосу, право організовувати державу і сприяти введенню тих чи інших законів. „Активні громадяни” − це ті члени держави, існування яких не залежить від інших, тобто це ті, хто має власність. Жінки ж у цілому − тільки „пасивні громадяни”, вони не мають громадянської особистості і їхнє існування − це завжди приналежністьдо когось.

Гегель зайшов ще далі. Він навіть запропонував майже зовсім не визнавати жінок людськими істотами. У „Філософії права” він говорить, що через те, що у жінок не вистачає універсального дару (тобто розуму), вони так само відрізняються від чоловіків, як рослини відрізняються від тварин. Таким чином, через те, що жінки не мають розуму та чоловічих якостей, через те, що вони є залежними, слабкимита вразливими − вони ніколи не зможуть ані приймати рішень, ані керувати. Ці досить важливі справи повинні виконувати лише чоловіки. Жінкою ж треба завжди керувати, а вона, у свою чергу, повинна бути слухняною, як рабиня.

Джон Стюарт Міль у своїй роботі „Поневолення жінок”, порушуючи питання про нерівне становище жінок у суспільстві, доводить думку про те, що чоловіки прагнуть від жінок не тільки слухняності, а й почуттів. Усі чоловіки, − каже він, − за винятком найбрутальніших та тупих, хочуть бачити у своїй дружині рабиню, але рабиню не за наказом, а добровільну; і не просто рабиню, а свою улюбленицю. З цією метою виховання дівчат спрямоване на прищеплення їм думки, що їхня привабливість полягає в покірності та повній підпорядкованості чоловікові.

Але не всі мислителі дотримувалися такої думки. Уже в XVII столітті з’являються твори, які обґрунтовують повноцінність жінки, що вона народжується такою ж вільною, як і чоловік. Серед подібних праць можна виділити роботу переконаного прибічника жіночої рівноправності Пулена де ля Барра „Про рівність обох статей” (1673 р.). Він одним із перших заявив про те, що нерівне становище чоловіка та жінки в суспільстві є результатом підкорення жінки грубій чоловічій силі, а ніяк не приписом природи.

Подібної думки дотримувалася й англійка Мері Уолстонкрафт. У своїй роботі „Захист прав жінок” (1792 р.) вона докладно описує той стан неуцтва та жалюгідної покірності, на який через соціальні забобони та систему виховання були приречені жінки. Вона пише, що нікчемні заняття жінок призвели й до нікчемного ставлення до них. Жінки стали лише об’єктами чоловічого бажання, а виховані в них звички підкорятися та догоджати чоловікам підірвали їх сили та здібності. Причини такого становища жінок М. Уолстонкрафт убачає, перш за все, в їхній неосвіченості, а відтак − і неможливості реалізуватися. Насправді жінки − розумні істоти, і не можна поводитися з ними, як із тваринами, які не мають розуму. Треба розвивати розум жінки, дати їй відчути свою гідність та незалежність. Для цього потрібно надати жінкам можливість отримувати таке ж виховання та освіту, яке отримують чоловіки. Це поставило б їх на один щабель.

Зовсім інше ставлення до „жіночого питання” у прибічників марксизму, які оцінили тодішнє становище жінки-робітниці як найганебніший визиск і гноблення. Правда, коли вони говорять про емансипацію, то вони звертаються не стільки до індивіда, скільки до маси, і перш за все − до маси жінок − найманих службовців. У марксистському аналізі „жіночого питання” тема жіночої праці − найголовніша. І це природно, оскільки з другої половини XIX століття жіноча праця стає все більш масовою, що принципово змінює якстановище самої жінки, так і ставлення до неї. Марксисти стверджували, що завдання звільнення жінки цілковито збігається з більш загальним завданням визволення пролетаріату.

А. Колонтай називала основним джерелом пригнічення жінок сім’ю. У своїх роботах вона проголосила гасло скасування родини й висловлювала думку про те, що відтепер жінка повинна навчитися шукати опору не в чоловікові, а в колективі, у державі.

На сучасному етапі гендерні теорії в західній соціології розвиваються досить активно. Предметне поле гендерних досліджень постійно розширюється. Особлива увага приділяєтьсягендерному аналізу проблем влади, зайнятості, праці, політики, сім’ї, сексуальності, масової культури, засобів масової комунікації, мови, моралі тощо. Серед дослідників, які зробили суттєвий внесок у розвиток гендерної теорії, можна назвати М. Мід, К. Гілліган,Н. Ноддінгз, Н. Чодороу (Ходоров), Р. Печескі, Дж. Батлер та інші.

Маргарет Мід у своїй роботі „Стать і темперамент” стверджує, що немає природних жіночих та природних чоловічих ролей. Гендерні ролі складаються на основі культурних та соціальних особливостей, а не є „природним ходом речей”.

А. Гілліган, Н. Ноддінгз, Н. Чодороу (Ходоров), С.Радік аналізують у своїх працях розвиток психології жінок. Вони дійшливисновку, що жіночі цінності та етичні пріоритети визначаються не внутрішніми особливостями „жіночої природи”, а соціальним досвідом жінок та їхньою повсякденною діяльністю(тобто тими реаліями, які й визначають відмінність життя жінок від життя чоловіків).

Р. Коллінз та Р. Печесківідстоюють сексуальну свободу жінок та свободу відтворення, стверджуючи, що в цих сферах усе ще спостерігається значна дискримінація жінок з боку суспільства. На їхню думку, жінка повинна розпоряджатися своїм тілом на власний розсуд.

Дж. Батлер представляє „нову хвилю” в гендерній теорії. У роботі „Гендерна турбота” вона намагається переосмислити значення терміну „Гендер”. Для неї „гендер” − це лише культурний конструкт. Він завжди є „невизначеною змінною”, характеристики якої уточнюються часо-просторовим та культурним контекстом. Гендер, − пише вона, − це як ви поводитеся і що ви робите в певній ситуації, а не те, чим ви є.

Гендерні дослідження в Україні почали розвиватися з початку 90-х років, коли виникли перші феміністичнігрупи й незалежніжіночі організації, а в журналах почали з’являтися перші публікації та переклади статей з гендерних питань.