СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ

На початку ХІХ ст. більшість українських земель, а саме – Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина та Південна Україна входила до складу Російської імперії, узагальнено ці землі (стосовно періоду ХІХ ст. – початку ХХ ст.) часто називають Наддніпрянська Україна(Наддніпрянщина або підросійська Україна).

Для економіки Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст. були характерні:

- криза феодально-кріпацької системи господарювання;

- визрівання в її надрах нових виробничих відносин – капіталістичних.

Основні риси розвитку економіки Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст.:

1. Цілковите панування кріпацтва. Поміщики володіли 70% землі, їм належало 60% селян. Решта, так звані державні селяни (в тому числі козаки), мали від держави наділи землі, за що сплачували грошову ренту.

2. Поступова переорієнтація поміщицьких господарств на потреби ринку. Зерно вироблялося не тільки на особисті потреби, а й для продажу, що спричиняло поширення посівних площ, застосування новинок агрономії і агротехніки, використання найманої праці.

3. Набування товарного характеру тваринництвом, особливо конярством і вівчарством. Напр., у Катеринославській губернії налічувалося майже 300 конезаводів, які вирощували коней на продаж. За чверть сторіччя поголів'я овець-мериносів у Херсонській та Катеринославській губерніях збільшилося в 6 разів. У багатьох містах були ярмарки з продажу вовни.

4. Формування ринку робочої сили. Відбувалося на базі соціальної диференціації селянства: все більше ставало бідних, безземельних, які наймалися до поміщиків на сезонні польові роботи, на роботи в місцевому виробництві. Але в цілому відчувався дефіцит робочої сили: кріпацтво затримувало селян у поміщиків.

5. Нестача вільних грошей у розвитку господарства поміщиків супроводжувалася закладанням маєтків, взяттям кредитів у банках, розоренням багатьох господарств щільно до продажу майна. Власникамиставали представники нових соціальних верств – купці, підприємці тощо. Через кріпацтво до їхніх лав на мали можливості приєднатися чимало заможних селян.

6. Швидкі темпи росту промисловості. За півсторіччя кількість промислових підприємств збільшилася в 10 разів. Домінували харчова галузь, цукроваріння, винокуріння. Зростала частка виробництва з вільнонайманою працею.

7. Початок промислового перевороту (5.1.) у 30-х – 40-х рр. ХІХ ст.

8. Поширення внутрішнього ринку. Збільшувалася кількість базарів, ярмарок, крамниць. Центрами ярмарок стали Харків, Полтава, Київ, Дубно, Одеса, Чернігів, Катеринослав.

9. Зростання обсягів зовнішньої торгівлі. Основну масу товарів вивозили з України і ввозили в Україну тепер через чорноморські і азовські порти і перш за все через Одесу, яка у 1817 р. була оголошена порто-франко (5.2.).

Це сприяло оснащенню промисловості новою технікою. З іншого боку, гальмувало вітчизняне машинобудування й у 1859 р.порто-франко в Одесі був ліквідований.

Гальмування розвитку капіталістичних відносин відбувалося через панування феодально–кріпосницької системи:

- більшість поміщиків не була зацікавлена у впровадженні нової техніки, збільшенні виробництва;

- наявною була вузькість внутрішнього ринку;

- уповільнення розвитку купецького виробництва та ринку найманої праці відбувалося через закріпачення основної частини населення.

У середині ХІХ ст., коли гальмування економічного розвитку Російської імперії через кріпацтво стало наочним, було проведено селянську реформу 1861 р. (5.3.).

Основні положення селянської реформи 1861 р.:

1. Надання селянам особистої волі, відтепер вони могли самі укладати договори, займатися торгівлею, виробництвом, володіти майном, самостійно виступати в суді, приймати участь в установах самоврядування, переходити в інший стан, поступати на службу, до навчальних закладів. Але це не означало економічної незалежності: вони мали відбувати панщину, сплачувати оброк за одержану землю, залишалися у складі сільської общини (до її функцій входило здійснення місцевого самоуправління, забезпечення кругової поруки, наглядання за сплатою податків).

2. Наділення селян землею.

3. Встановлення викупних платежів за отримання землі.

Селянська реформа була першою з комплексу реформ, проведених за правління Олксандра ІІ у 1861-1874 рр., серед них:

1. Земська (запровадження земств як органів місцевого самоуправління, що контролювали стан місцевого господарства, медицини, освіти, шляхів сполучення тощо).

2. Судова (ліквідація станового характеру судів, закритих засідань, залежності від адміністрації; введення присяжного суддівства, інститутів адвокатури та прокуратури).

3. Воєнна (впродовж 15 років рекрутчина була замінена обов’язковою військовою службою, термін якої було скорочено до 6-7 років).

4. Реформа народної освіти та вищої школи.

Проведення цих реформ дозволило закласти основи громадського суспільства, але їх половинчатість та незакінченість закладали основу для проведення контрреформ.

Після скасування кріпацтва в Україні, як і у всій імперії, склалися сприятливі умови для розвитку промисловості, транспорту, сільського господарства, торгівлі, будівництва міст.

Основні риси розвитку промисловості та шляхів сполучення в Наддніпрянській Україні у другій половині ХІХ ст.:

1. Швидкий розвиток ринку найманої праці та ринку товарів.

2. Глибокі технічні і технологічні перетворення у всіх галузях виробництва.

3. Завершення промислового перевороту у 80-ті – 90-ті роки ХІХ ст. В Україні в 1900 р. діяло більше 5300 фабрик і заводів.

4. Підтримка царським урядом капіталістичної індустріалізації, впровадження політики протекціонізму по відношенню до вітчизняного товаровиробника, обкладаючи великим митом імпорт машин, вугілля, чавуну тощо.

5. Стимулювання припливу іноземних інвестицій (переважно бельгійських, німецьких, французьких, англійських). Інтерес іноземного капіталу посилювався й дешевою робочою силою. Тільки в Донбасі і на Подніпров'ї за короткий час виникли десятки іноземних компаній, перш за все – у гірничорудній, вугільній та металургійній промисловості.

6. Швидкий розвиток машинобудівної й металообробної промисловості. Великі підприємства цього профілю виникли в Харкові, Катеринославі, Києві, Херсоні, Луганську, Донбасі.

7. Завершення промислового перевороту й у традиційних галузях української промисловості – легкій і харчовій. В 90–х рр. 153 цукрових заводи Наддніпрянщини виробляли щорічно до 23 млн. пудів цукру, що складало 84% його загальноросійського виробництва.

8. Розвиток залізничного транспорту. Перша залізниця на Україні була побудована в 1865 р. Вона зв'язала Одесу із Балтою. Всього у 90–ті роки діяло 9 залізничних магістралей із загальною довжиною 7,6 тис. верст.

9. Складання промислових районів загальнодержавного значення, серед них:

- Криворізько–Придніпровський (залізнорудна, марганцева промисловість, металургія, машинобудування),

- Донбас (вугільна промисловість, металургія, хімія),

- Харківський (машинобудування, цукрова промисловість),

- Одесько–Миколаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість),

- Правобережжя (харчова промисловість).

10. Розвиток внутрішньої й зовнішньої торгівлі. На чорноморсько-азовські порти і сухопутні митниці України припадала половина вартості товарів, які експортувалися через європейські кордони Росії. Головне місце в експорті України належало пшениці.

Недоліки у розвитку промисловості:

- дефіцит металу;

- переважання сировинних галузей виробництва і відставання тих, які давали готову продукцію;

- недостатній розвиток машинобудування, ввезення цієї продукції з Росії;

- недоліки ціноутворення, коли українська сировина за вартістю не могла змагатися із російськими готовими товарами.

- царський уряд, стимулюючи економічний підйом України, ставив її одночасно в залежність від Росії і тим утримував її в рамках імперії.

Швидкий розвиток промисловості не зміг докорінно змінити обличчя України як переважно сільськогосподарської частини імперії, але й в аграрному секторі спостерігалися докорінні зміни, пов’язані з:

- перерозподілом земельної власності (дворянське землеволодіння хоча й зберігалося, але послідовно замінювалося буржуазним);

- розвитком сільського господарства за прусським (із збереженням системи відробок) та американським (у вигляді фермерства із залученням найманої праці) шляхами;

- процесом спеціалізації аграрних районів України та товаризації поміщицьких та селянських господарств;

- продовженням колонізації земель на півдні України;

переходом на інтенсивні методи господарювання у тваринництві.

Нові реалії економічного розвитку обумовили суттєві зміни в соціально-класовій структурі суспільства:

1. Занепадало дворянство, що позначилося в скороченні поміщицького землеволодіння (тільки за 30 останніх років ХІХ ст. воно зменшилося на третину). Дворяни, які розорялися, переїжджали в міста, ставали чиновниками, офіцерами, інтелігенцією. При цьому дворянство не зникло. На початку ХХ ст. в Наддніпрянщині було близько 275 тис. дворян разом із членами родин. Представники дворянства займали важливі посади в державі і армії, залишалися опорою самодержавства.

2. Консервативним прошарком суспільства було духовенство. В Російській імперії державною вірою залишалося православ'я. На Україні міцні позиції займали також греко–католики. Церква була великим землевласником – їй належало понад 2 млн. десятин землі. Служителі культу грали суттєву роль у формуванні соціально-політичної ситуації в імперії, зокрема, у розпорядженні церкви було 4 духовних академії, 57 семінарій, 186 духовних училищ, 48 тис. церковно-приходських шкіл, в яких навчалося біля 2 млн. дітей.

3. Відбувалося послідовне розшарування селянства:

- бідні селяни були безземельними або малоземельними, після скасування кріпацтва, в умовах промислового розвитку масово продавали свої клаптики землі та йшли до міста, на виробництво, перетворюючись на найманих робітників;

- середні селяни мали від 15 до 20 десятин;

- вищий сільський прошарок – сільська буржуазія, або куркулі – мали від 20 до 500 десятин. Куркулі скуповували землю не тільки у поміщиків, які розорялися, але й у дрібних селян; наприкінці століття їм належало майже 40% землі і понад 50% худоби, до того часу заможне селянство складало майже чверть сільського населення.

4. Посилювалися міграційні процеси. Найбільше селяни покидали Лівобережжя, де особливо відчувалася нестача землі. Люди йшли у південні губернії України, на цукрові заводи Правобережжя, на шахти Донбасу, переселялися до Сибіру, Кавказу, Середньої Азії. Особливо пожвавився цей процес в 90–х рр. з початком будівництва Сибірської залізниці. Міграція сприяла розвитку ринків та товарно-грошових відносин.

5. Буржуазія формувалася з поміщиків, представників чиновництва, міщан і купців. Чисельність промислової буржуазії і частка її в населенні були незначними, але їй належало 70% прибутку банків і підприємств. За останні 20 років ХІХ ст. торговельна буржуазія збільшилася вдвічі і налічувала майже 340 тис. людей. Великий торговельний капітал зосереджувався в Харкові, Одесі, Києві, Катеринославі, а також в Полтавській і Таврійській губерніях. Буржуазія України формувалася як багатонаціональна. Це були росіяни, українці (понад 100 тис. чоловік без членів сімей), євреї, поляки і інші.

6. Джерелами формування пролетаріату, або робітничого класу, були: селянство, ремісники і родини самих робітників. В кінці століття в Наддніпрянщині було 1,5 млн. робітників. Частка їх серед працездатного населення складала приблизно третину. Промисловий пролетаріат її поповнювався в значній мірі за рахунок міграції з Центральної Росії. Умови праці і життя робітничого класу були надзвичайно важкими, що і обумовило його боротьбу за свої права. Робітничий рух в Україні розвивався повільніше, ніж у Центральній Росії. Зокрема, через те, що значна частина робітників України довго не втрачала зв'язок із селом.

7. Розвиток промисловості, модернізація державного управління, розвиток культури вимагали багато освічених людей, що призвело до зростання прошарку інтелігенції. Наприкінці ХІХ ст. в Україні налічувалося 24 тис. людей з вищою освітою. За походженням спочатку це були переважно дворяни, але до кінця ХІХ ст. більшість інженерів, лікарів, вчителів, юристів мали міщанські корені. З відкриттям жіночих навчальних закладів інтелігенцію стали поповнювати і жінки, переважно в гуманітарній сфері. За економічним станом і політичних позицій інтелігенція поділялася на 4 групи: вищі чиновники і високо-посадові службовці, працівники культури, працівники сфери матеріального виробництва, управлінці.