Філософські ідеї пізнього Відродження

У XVI ст. у філософській думці Відродження починають відчутно проявлятися ознаки ідейної кризи. У цей період гуманізм більше пов'язаний із власними рененесансними культурними основами, ніж з античністю. Посилюється тенденція розглядати людину як органічну частину Всесвіту, а не Всесвіт вимірювати людиною, як це було раніше. У міркуваннях про природу людини дедалі відчутніше звучить мотив трагічної долі людини і неможливості для неї переламати хід власного життя.

Зазначені моменти яскраво виявились у творі "Зодіак життя ", надрукованому у Венеції 1534р. Автором його був П'єр-Анджело Мандзолліз м. Стеллата біля Феррарі. Твір цей був особливо популярний у Європі часів Просвітництва. В ньому, зокрема, зазначалось: "Адже немає, окрім природи, могутнішої у світі причини, Бог лише владний над нею; крім нього, у світі нічого ні вище, ні краще природи ".

Всюди у світі присутня душа, що животворить його як загалом, так і в окремих виявленнях. Акцент на всемогутності Бога

світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія Бога

світ існує вічно, твориться Богом з необхідністю

■ необхідність пронизує усю світобудову, визначає

і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань

Мандзоллі

дає можливість Мандзоллі зробити висновок не лише про нескінченність світу, а й про можливість існування інших планет, заселених живими істотами, - Бог творить світ не для нас, а для себе.

Позаяк людину в судженнях Мандзоллі позбавлено особливого панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, —тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді «перевернуте життя». Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? Насамперед, людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність і свободу, яку слід спрямувати на загальне благо і вміння досягти особистого щастя у земному житгі. А тут найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип: чого не бажаєш собі, не роби іншому. Досягається ж земне благо через гармонізацію душі й тіла.

Драматичні мотиви в оцінці становища та сутності людини ще більше посилені у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1533 - 1592). У центрі уваги його "Досвідів" перебуває звичайна людина.

Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є ніщо інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам і здібностям, щоб повною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння - життя у згоді з розумом". Іноді Монтень вважає селян взірцями людського життя - життя у злагоді з природою, але частіше прославляє індивідуалізм і самозаглиблення.

Бог проявляє себе як необхідність, що панує у природі; може існувати багато світів.

Всі релігії мають принципову єдність і базуються на звичаях

Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв 'язків

Кожна людина є представником людського роду Шлях до пізнання лежить через самоаналіз У самоаналізі й пізнанні ми повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву

Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою

Загальні тенденції розвитку духовного життя епохи позначи-ли-ся на тому, що в пізньому Відродженні запанувала натурфілософія. Серед представників цього напряму треба відзначити насамперед Бернардіно Телезіо (1509 - 1598). Основний твір філософа має характерну назву: "Про природу згідно з її власними початками" (1565 p.). Вихідна ідея Телезіо полягає у тому, що пізнання людини має бути спрямоване на тілесні сутності, бо у світі немає сил або сутностей, не пов'язаних із тілесністю. Тому в пізнанні слід йти за відчуттям і природою. Відповідно, людина повинна спиратися на розум і відчуття тоді, коли вони досягають очевидності в пізнанні. Звідси випливає такий висновок: пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини.

Безперечно, "зіркою першої величини" натурфілософії пізнього Відродженняє Джордано Бруно (1548 - 1600). Вихідна категорія міркувань Бруно - Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності та існування.

♦ Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму, збігом усіх протилежностей.

♦ Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю.

♦ У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма.

♦ Розгорнута матерія втілюється у мінімумі—атомі, що має потенції максимуму.

♦ Активність матерії спричиняється світовою душею загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину.

пронизує й одухотворює, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот.

♦ Умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. А оскільки душа, рух, відчуття притаманні всьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти.

Бруно також вважав, що і Сонце, і планети не є вічними. Бог, на думку Бруно, тотожний природі і являє себе як сукупність законів Всесвіту. У Бруно вибудовується така низка ототожнень: природа дорівнює => буттю, буття => сутності, сутність => Богові, Бог => внутрішній основі речей.

Пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та образи

Образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне

Інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення

Розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуіція)

Ученням Бруно частково приєднується до міркувань представників зрілої і пізньої схоластики, а частково стає попередником пізніших опрацювань (І.Кант).

У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користується ним. Про це свідчать, зокрема, гнучкість і досконалість людської руки - органу органів людського тіла. Шлях до людської могутності відкриває так звана "практична магія" - наслідування творіння. "Практична магія " потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Щодо потойбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне життя, а наше життя - єдине й неповторне. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. Бруно прославляє також людське співжиття, підпорядковане законові загальної корисності. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.

■ Як бачимо, філософські погляди Бруно були своєрідним згущенням філософських ідей Відродження. У Бруно концепція світу постає досить продуманою і стрункою. Світобудова — цілісна, жива, динамічна. Людина органічно вписана у природу, яка поки що різнобарвна, сповнена несподіваних таємниць.

Відродження на той час уже перекидало місток до Нового часу й передавало новій епосі історичну й інтелектуальну естафету. Як це відбувалося, можна побачити на прикладі ідей Галілео Галілея (1564 -1642), який висловився так: "Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в незначних речах, довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини". Відповідно до такого розуміння мети пізнання, суттєво змінюється не лише зміст світосприйняття, а й навіть літературний стиль Г. Галілея: він стає лаконічним, чітким, максимально наближеним до сучасного наукового стилю.

Природа для Галілея уже не наповнена таємничими силами і навіть не одухотворена матерія, а сукупність законів, які можна пізнавати за допомогою експериментів і математики: "Природа невблаганна і незмінна, й зовсім не дбає про те, стануть чи не стануть її приховані основи та спосіб дії досяжними для розуміння людей, оскільки вона ніколи не переходить межі накладених на неї законів". У цьому міркуванні Галілея яскраво виявляється один із непохитних постулатів подальшої європейської класичної науки: об'єкт байдужий щодо пізнання або непізнання його з боку людини і зовсім не змінюється у процесі пізнання. Особливо часто й рішуче наполягає Гал-ілей на тому, що саме математичне пізнання найбільш надійне й перспективне для пошуків істини: "Літерами такої книги (книги природи) постають трикутники, кола, кулі, конуси, піраміди та інші математичні фігури".

Виходячи з таких тверджень, Галілей уперше чітко висловився стосовно так званих «первинних» і «вторинних» якостей речей: "Не думаю, що для збудження у нас відчуттів смаку, запаху і звуку від зовнішніх тіл вимагається що-небудь, крім розміру, числа та повільних або швидких рухів; вважаю, що якби вуха, язики та носи раптом зникай, то форма, число та рух залишились би, але не запахи, смаки та звуки. Я глибоко певен, що без живого єства останні являють собою не більше, ніж: імена, подібно до того, як лоскотання та сверблячка не бічьше, ніж: імена, якщо немає пахв та шкіри навкруг носів".

*Отже, за Галілеєм, первинні якості пов'язані з геометрично-математичними вимірами речей, а вторинні з особливостями будови людини. Звичай но, що при такому розумінні людина—уже не мікрокосм, природа не одухотворена сутність. Проте це відкривало нові перспективи для точної науки, яка й виходила з урахування первинних якостей. Шлях, на який став Галілей, вів до класичної механіки, зокрема й до класичної науки загалом.