Інституціональні форми інтеграції у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних і дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства. Перший шлях - еволюційний з поступовим виділенням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах самозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-технічному прогресі. Методом його є наукове пізнання. Другий шлях - прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі війни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Шляхи інтеграції до світового господарства:

1. Еволюційний: соціально-культурні об’єднання; природно-ресурсні об’єднання.

2. Прискорений: політичні об'єднання; економічні об'єднання;

національні об'єднання.

Основні механізми інтеграції національної економіки до світового господарства - територіальні, функціональні.

Форми інтеграції у світовому господарстві наступні: (добровільні, примусові) спілки, ліги, об'єднання, союзи, альянси, договори, протекціонізм, лобіювання, міжнародні території, території спільного користування, території спеціального розвитку, вільні економічні зони, спеціалізація і міжнародна торгівля, міжнародний обмін і міграція, міжнародне посередництво, світова інформаційна мережа.

Сьогодні виділяють декілька центрів розвитку світового господарства. Деякі сформувалися еволюційним шляхом, деякі є продуктом свідомого втручання людини. Розвиток суспільства йде шляхом чергування інтеграційних і дезінтеграційних процесів. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно- історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу. Так Голландія, використавши початкове джерело накопичення капіталу - колоніальну експансію - зайняла провідні позиції у світовій торгівлі ХУІІ-ХУШ ст., завдячуючи посередництву у купівлі продажу та банківській діяльності.

Еволюційний розвиток суспільства сприяв промисловому перевороту (Англія, ХУШ-ХІХ ст.) і підпорядкуванню торговельного капіталу промисловому з одночасною зміною центру світового розвитку. Таким чином, якщо Голландія сприяла розвитку колоніальних територій, то Англія вивозила капітал до метрополії і стимулювала розвиток власної території.

Сучасним центром розвитку капіталу стали Сполучені Штати Америки. Виконавча влада відмовляється від функцій організації та координації виробництва. Система оподаткування встановлюється в інтересах стимулювання розвитку виробництва, а не наповнення державного бюджету. Така форма організації національної економіки створила велику кількість крупних компаній, які монополізувавши внутрішній ринок, намагаються знайти нові території збуту шляхом впливу на інтеграційні процеси у світовому господарстві.

Основний висновок, який зроблено після аналізу історії розвитку світового господарства: якщо національна економіка орієнтована на власний розвиток, то держава приділяє увагу малому та середньому підприємництву, які схильні до еволюційного розвитку шляхом впровадження нових технологій виробництва. Розвиток крупного підприємництва вимагає нових сфер залучення капіталу і є рушійною силою прискорення інтеграційних процесів світового господарства.

Сьогодні геополітична інтеграція світу формує нові закони розвитку світового співтовариства і нові умови життєдіяльності у цілісному єдиному просторі поза поняттями "держава" і "національна економіка". Внаслідок чіткої регіоналізації ресурсів відбувається міжнародний розподіл праці, частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується і наближається до

25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової

продукції і намагаючись монополізувати весь виробничий цикл у межах власників інвестованого капіталу.

Так, Японія через чітке адміністрування та дисципліну стала центром високих технологій. Основою національної економіки Японії стали підприємець і чиновник. Завдання чиновника - стимулювання розвитку пріоритетних виробництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Формуються нові засади оцінки раціональності існування системи світового господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологічних, економіко-технологічних та інших територій як в межах держави, так і на міждержавних теренах.

Сучасний розвиток світового господарства виділив нові ринки як сфери діяльності національних економік:

За територіальними ознаками:

• місцеві;

• регіональні;

• національні;

• світові.

Причому особливістю регіональних ринків є обмеження не територією держави, а територією регіону, до якого може входити декілька держав, пов'язаних єдиними для регіону умовами економічного обміну на підставі особливостей суспільного розподілу праці для країн цього регіону.

Світовий ринок розглядається як сукупність національних ринків держав, які беруть участь у світовій торгівлі з продажу товарів, обміну науково- технічними досягненнями, послугами, тощо.

2. За об'єктами купівлі-продажу:

• товарів широкого вжитку;

• праці;

• цінних паперів;

• науково-технічних знань;

• інформації.

3. За класом споживачів:

• споживацький;

• ринок виробників;

• ринок посередників;

• ринок держав.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економіки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоекономічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х

років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 1990-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб. У загальному визначенні - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності. Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що вільною ця територія є лише в тому сенсі, що завезені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт і інших видів контролю за імпортом, відповідно до митного законодавства країни, яке застосовується до імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від визначеного економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господарювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Визначення ВЕЗ як механізму залучення держави до світового господарства шляхом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів у всіх напрямах розвитку території дає додаткові можливості у визначенні сфери спеціалізації держави (табл.. 12.2.1.)

Таблиця 12.2.1