Хвиля кочових племен скіфів накотилася на причорноморські степи, утворивши могутній племінний союз – Велику Скіфію, що проіснував впродовж VII – III ст. до н.е.

Скіфські племена освоювали територію між Меотидою (Азовським морем) та Істром (Дунаєм). Грецький історик Геродот уявляв Скифію у формі величезного квадрата , розміром 4 тис. на 4 тис. стадій (1 км. 776 м), що практично охоплював територію сучасної України. Населення поділялося на дві велику групи: кочові племена, до яких належали скіфи – кочівники та царські скіфи, які відповідно розпорошилися на схід від Дніпра та в Криму, а також осілі племена – скіфи – хлібороби та скіфи – орачі, місцем розселення яких стало Лівобережжя та простори на захід від Дніпра.

На думку більшості скіфологів, кінець VI – початок V ст. до н.е. ознаменував утворення Скіфської держави, яка досягла найвищого розквіту за часів царя Атея у IV ст. до н.е. Держава стала централізованою, розпочалося карбування власної монети, було розширено кордони країни. Однак у ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія занепала, хоча й ненадовго. Її відродження, щоправда, у значно вужчих кордонах, розпочалося через кілька десятиліть. У степовому Криму утворилася нова держава – Мала Скіфія з центром у м. Неаполі (поблизу сучасного Сімферополя). Відтоді історія пізніх скіфів впродовж 600 років відбувалася в межах територіальних утворень Нижнього Придніпров’я, Степового Криму та Нижнього Придунав’я. У цьому ареалі розселення скіфи переходили до повної осілості, ставали хліборобами.

Найбільшої могутності Мала Скіфія досягла у ІІ ст. до н.е. за часів царя Скілура. В І ст. до н.е. вона перебувала на новому піднесенні, що наприкінці ІІ-ІІІ ст. змінилося занепадом.