Історія становлення експериментальної психології

а — Q = f(t_н); б — график продолжительности тепло­вой нагрузки; 1 — среднечасовая за неделю суммарная нагрузка; 2 — максимально-часовая суммарная нагруз­ка; 3 — минимально-часовая суммарная нагрузка

Годовой расход теплоты на отопление можно исчислять с небольшой погрешно­стью без точного учета повторяемости тем­ператур наружного воздуха за отопитель­ный сезон, приняв средний расход теплоты на отопление за сезон равной 50 % расхода теплоты на отопление при расчетной на­ружной температуре t_но. Если известен го­довой расход теплоты на отопление, то, зная длительность отопительного сезона, легко определить средний расход теплоты. Максимальный расход теплоты на отопле­ние можно для ориентировочных расчетов принимать равным удвоенному среднему расходу.

Історія становлення експериментальної психології

Тисячоліття практичного пізнання людської психіки і століття філософських роздумів підготували підґрунтя для оформлення психології як самостійної науки. Це відбувається в XIX ст. в результаті впровадження в психологічні дослідження експериментального методу. Процес становлення психології як експериментальної науки займає приблизно сторіччя (середина XVIII – середина ХІХ ст.), протягом якого виношувалася ідея можливості вимірювання психічних явищ.

У першій чверті XIX ст. німецький філософ, педагог і психолог Йоган Фрідрих Гербарт (1776–1841) проголосив психологію самостійною наукою, яка повинна ґрунтуватися на метафізиці, досліді та математиці. Незважаючи на те, що Гербарт визнавав основним психологічним методом спостереження, а не експеримент, який, на його думку притаманний фізиці, ідеї цього вченого мали сильний вплив на погляди основоположників експериментальної психології - Г. Фехнера та В. Вундта.

Німецький фізіолог, фізик, філософ Теодор Густав Фехнер (1801–1887) досяг у всіх цих областях значних результатів, але в історію увійшов як психолог. Він прагнув довести, що душевні явища можуть бути визначені й виміряні з такою ж точністю, як і фізичні. У своїх дослідженнях він спирався на відкриту його попередником по кафедрі фізіології Лейпцизького університету Ернстом Генріхом Вебером (1795–1878) залежність між відчуттям і подразником. В результаті Фехнер сформулював знаменитий логарифмічний закон, згідно з яким величина відчуття пропорційна логарифму величини стимулу. Цей закон отримав його ім'я (закон Вебера-Фехнера). Досліджуючи залежність між фізичною стимуляцією і психічними відповідями, Фехнер заклав основи нової наукової дисципліни – психофізики, яка представляла собою експериментальну психологію того часу. Ним були ретельно розроблені кілька експериментальних методів, три з яких отримали назву «класичних»: метод мінімальних змін (або метод меж), метод середньої помилки (або метод вирівнювання) і метод постійних подразників (або метод констант). Головна праця Фехнера «Елементи психофізики», опублікований в 1860 р, по праву вважається першою працею з експериментальної психології.

Вагомий внесок в розвиток психологічного експерименту вніс інший німецький натураліст – фізик, фізіолог та психологГерман Людвіґ Фердинанд фон Гельмгольц (1821–1894). За допомогою фізичних методів він виміряв швидкість поширення збудження в нервовому волокні, чим поклав початок вивченню психомоторних реакцій. До теперішнього часу перевидаються його роботи з психофізіології відчуттів: «Фізіологічна оптика» (1867) і «Вчення про слухові відчуття як фізіологічна основа теорії музики» (1875). Його теорія кольорового зору і резонансна теорія слуху актуальна й досі. Ідеї Гельмгольца про роль м'язів в чуттєвому пізнанні були надалі творчо розвинені великим російським фізіологом І. М. Сєченовим в його рефлекторній теорії.

Вільгельм Вундт (1832–1920) був ученим широких інтересів: психологом, фізіологом, філософом, мовознавцем. В історію психології він увійшов як організатор першої в світі психологічної лабораторії (Лейпциг, 1879), перетвореної пізніше в інститут експериментальної психології. Це супроводжувалося виданням першого офіційного документа, що оформляє психологію як самостійну дисципліну. Зі стін Лейпцігській лабораторії вийшли такі видатні дослідники, як Еміль Крепелін, Освальд Кюльпе, Ернст Мейман (Німеччина); Гренвілл Холл, Джеймс Кеттелл, Гуго Мюнстерберг, Едвард Тітченер, (США); Чарльз Спірмен (Англія); Б. Бурдон (Франція).

Вундт, намічаючи перспектива побудови психології як самостійної науки, припускав розробку в ній двох напрямків: природничо-наукового і культурно-історичного. В «Основах фізіологічної психології» (1874) він вказує на необхідність використання лабораторного експерименту для розчленування свідомості на Елементи, їх вивчення та з'ясування зв'язків між ними. Предметом вивчення в експерименті можуть бути відносно прості явища: відчуття, сприйняття, емоції, пам'ять. Однак область вищих психічних функцій (мислення, мова, воля) експерименту не доступна і досліджується культурно-історичним методом (через вивчення міфів, звичаїв, мови тощо). Виклад цього методу і програма відповідного емпіричного дослідження дано у десятитомній праці Вундта «Психологія народів» (1900–1920). Головними методичними ознаками наукової психології, за Вундтом, виступають: самоспостереження і об'єктивний контроль, так як без самоспостереження психологія перетворюється в фізіологію, а без зовнішнього контролю дані самоспостереження ненадійні.

Один з учнів Вундта англо-американський психолог Едвард Бредфорд Тітченер (1867–1927) зазначав, що психологічний експеримент – це не випробування якої-небудь сили або здібності, а розсічення свідомості, аналіз частини психічного механізму, психологічний досвід же полягає в самоспостереженні при стандартних умовах. Кожен досвід, на його думку, є уроком самоспостереження, а головним завданням психології – експериментальне дослідження структури свідомості. Так сформувався потужний напрямок в психології, іменований «структуралізмом» або «структурною психологією».

Початок XX ст. характеризується виникненням декількох самостійних, а іноді і конфронтуючих один з одним напрямів (шкіл) в психології: біхевіоризму, гештальтизму та функціоналізму та ін.

Гештальт-психологи (Макс Вертгеймер, Вольфганг Келер, Курт Коффка та ін.) критикували погляди Вундта на свідомість як пристрій, що складається з деяких елементів. Функціональна психологія, яка спирається на еволюційну теорію Чарльза Дарвіна, замість вивчення елементів свідомості та її структури цікавилася свідомістю як інструментом пристосування організму до середовища, тобто її функцією в житті людини. Найбільш яскраві представники функціоналізму: Теодюль Рібо (Франція), Едуард Кпапаред (Швейцарія), Роберт Вудвортс, Джон Дьюї (США).

Вагомий вклад в експериментальну психологію вніс ще один німецький вчений – Герман Еббінгауз (1850-1909). Під впливом психофізики Фехнера він висував в якості завдання психології встановлення факту залежності психічних явищ від певного фактора. В цьому випадку достовірним показником є не вислів досліджуваного про його переживання, а його реальні досягнення в тій чи іншій пропонованій експериментатором діяльності. Головні успіхи Еббінгаузом були досягнуті у вивченні пам'яті і навичок. До його відкриттів належить «крива Еббінгауза», що показує динаміку процесу забування.

У Росії Іван Михайлович Сєченов (1829–1905) висунув програму побудови нової психології, яка опирається на об'єктивний метод і принцип розвитку психіки. Хоча сам Сєченов працював як фізіолог і лікар, його праці та ідеї дали потужну методологічну базу всій психології. Його рефлекторна теорія давала пояснювальний принцип явищам психічного життя.

З часом інструментальна база експериментальної психології розширюється: до традиційного «дослідного» експерименту додається «випробувальний експеримент». Якщо завданням першого було отримання даних про окреме явище чи психологічні закономірності, то завдання другого - отримання даних, які характеризують людину або групу людей. Так в експериментальну психологію увійшов метод тестування.

Родоначальником тестових методик вважається американець Дже́ймс Макки́н Кэ́ттелл (1860-1944), що застосував їх при вивченні широкого кола психічних функцій (сенсорних, інтелектуальних, моторних і т. п.). Однак ідея застосувати тест для вивчення індивідуальних відмінностей належить англійському психологу і антропологу Френсису Га́льтону (1822-1911), який пояснював ці відмінності спадковим фактором. Гальтон поклав початок новому напряму в науці – диференціальній психології. Для обґрунтування своїх висновків він вперше в науковій практиці залучив статистичні дані і в 1877 р запропонував для обробки масових даних метод кореляцій. Однак повного оформлення тести в його роботах не отримали. Впровадження статистико-математичних методів в психологічні дослідження підвищувало надійність результатів і давало можливість встановлювати приховані залежності. З Гальтоном співпрацював математик і біолог Карл Пірсон (1857–1936), який розробив для перевірки теорії Ч. Дарвіна спеціальний статистичний апарат. В результаті був ретельно розроблений метод кореляційного аналізу, в якому до цих пір використовується відомий коефіцієнт Пірсона. Надалі до подібних робіт підключились англійці Рональд Фішер і Чарльз Спірмен. Фішер прославився винаходом дисперсійного аналізу і роботами з планування експерименту. Спірмен застосував факторний аналіз даних. Цей статистичний метод був розвинений іншими дослідниками і в даний час широко застосовується як одне з найбільш потужних засобів виявлення психологічних залежностей.

Перша в Росії експериментальна психологічна лабораторія відкрилася в 1885 р. при клініці нервових і душевних хвороб Харківського університету, потім були влаштовані лабораторії «дослідної психології» в Петербурзі, Дерпті (Тарту Естонія). У 1895 р відкрилася психологічна лабораторія при психіатричній клініці Московського університету. На відміну від цих лабораторій, де дослідницька робота була тісно пов'язана з медичною практикою, в Одесі професором Ланґе Миколою Миколайовичем була створена психологічна лабораторія на історико-філологічному факультеті.

Найбільш помітною фігурою у вітчизняній експериментальній психології початку XX в. можна вважати Гео́ргія Іва́новича Челпа́нова (1862 1936). Ним була висунута концепція «емпіричного паралелізму», що сягала психофізичного паралелізму Фехнера і Вундта. В дослідженнях сприйняття простору і часу він відточив техніку експериментування і отримав багатий емпіричний матеріал. Г. І. Челпанов активно впроваджував експериментально-психологічні знання в підготовку психологів-експериментаторів. З 1909 р він читав курс «Експериментальна психологія» в Московському університеті і в семінарії при Московському психологічному інституті. Опублікований в 1915 р підручник Г. І. Челпанова «Введення в експериментальну психологію» витримав не одне видання.

XX ст. – століття бурхливого розвитку експериментальної психології. Однак поява все нових і нових психологічних дисциплін зумовило «розтягування» експериментально-психологічних проблем по різних розділах психологічної науки і розмивання її кордонів як самостійної дисципліни, про що вже згадувалося вище.