Пропедевтика внутренних болезней

1. Коригувальна гімнастика

Вправи коригувальної гімнастики використовуються в рекреаційних заняттях для навчання правильної постави, профілактики та корекції її порушень. Незалежно від виду оздоровчої гімнастики головною особливістю техніки виконання вправ є утримання правильної постави. В окремих ОВГ вправи починаються з відчуття правильної постави (пілатес), в інших – постава оцінюється суддями під час проведення масових змагань або конкурсів як елемент техніки (танцювальна аеробіка, степ-аеробіка).

Приєднання вправ коригувальної гімнастики до занять ОВГ забезпечує дві протилежні функції хребта – рухливості і стійкості. Тобто хребет має бути рухливим, наскільки це можливо, стійким – наскільки це необхідно, і в той самий час достатньо міцним, щоби витримати статичні та динамічні навантаження (6).

Головну роль в утриманні вертикальної пози відіграють м’язи спини, що випрямляють хребет. М’язи черевного преса витримують не менше навантаження, утримуючи поставу і захищаючи хребці від зміщення і травм. Добре розвинений м’язовий корсет спроможний захистити хребет від травматичних навантажень.

Слабкість м’язового корсета, нерівномірний тонус м’язів неминуче призведе до збільшення чи зменшення фізіологічних вигинів хребта або до бокових викривлень. Тому м’язи повинні бути не просто сильними, а й гармонійно розвиненими, здатними не тільки тривалий час утримувати тулуб у правильному положенні, але й розслаблятися і розтягуватися під час руху.

Головні завдання коригувальних вправ на заняттях ОВГ:

- створення навички правильної постави;

- укріплення й оздоровлення всього організму;

- тренування м’язів, що ослаблені;

- розслаблення і розтягування перенапружених м’язів (6).

У заняттях ОВГ застосовують вправи для загального розвитку, дихальні вправи, вправи на координацію, на створення навички правильної постави та профілактики її порушень незалежно від індивідуальних особливостей людини. Разом із тим спеціальні коригувальні вправи для укріплення і розтягування м’язів збільшення рухливості хребта (у разі потреби) добирають індивідуально, з урахуванням типу порушення опорно-рухового апарату.

Створення навички правильної (або максимально до неї наближеної) постави – головна мета впровадження коригувальних вправ у комплекси ОВГ.

1. Дихальні системи гімнастики

Будь-які фізичні вправи безпосередньо пов’язані з функцією дихання, але переважно ті, хто займається, не акцентують увагу на ньому, повністю покладаючись на автоматизм цієї функції організму, яка залежить не стільки від вольових і свідомих зусиль людини, скільки від несвідомих нервово-гуморальних механізмів регуляції. Тому, в широкому значені слова, будь-які види фізичної культури, в яких стимулюється дихальна функція, можна вважати дихальною гімнастикою. Але вужче дихальну гімнастикуслід розуміти як спеціальні вправи для розвитку дихальних м’язів (6).

Дихальну гімнастику як засіб зміцнення здоров’я людство використовувало дуже давно. Наприклад найважливішим елементом опанування гімнастикою йогів є попереднє засвоєння правильного дихання і подальше регулярне виконання різних дихальних вправ. Таких вправ у гімнастиці йогів є багато (8).

Оздоровче значення дихальної гімнастики полягає у тому, що під час глибокого і спокійного вдиху знижується внутрішній грудний тиск за рахунок опущення вниз діафрагми. При цьому до правої половини серця, тобто до правого передсердя, збільшується приплив венозної крові, що полегшує роботу серця. А діафрагма, яка опустилася внаслідок цього, масує печінку та верхні органи черевної порожнини, допомагає видаленню з них продуктів обміну речовин. Під час глибокого видиху діафрагма піднімається, це посилює відплив венозної крові від нижніх кінцівок, що сприяє полегшенню кровообігу. Одночасно з тим відбувається легкий масаж серця і поліпшення його кровопостачання (8).

Зупинимося коротко на відомих системах дихальної гімнастики, які популярні в нашій країні.

Дихальні вправи гімнастики йогів.Дихальні вправи можна зарахувати до хатха-йоги, а точніше, до її частини – «пранаями» або системи «дихального контролю». Концепція «прани» - це уявлення про силу й енергію, в тому числі й керування цією енергією за допомогою дихання. Найефективнішими в дихальній гімнастиці йогів вважаються три вправи:

1) дихання через одну ніздрю; при цьому видих повинен бути удвічі довшим, а ніж вдих;

2) вдих через одну ніздрю, видих через другу – видих удвічі довший, аніж вдих;

3) аналогічно вправі 2, але після вдиху необхідно затримати видих; співвідношення часу вдиху до часу паузи і видиху становить 1 : 2 : 2.

Крім основних трьох вправ, йоги рекомендують виконувати:

- діафрагмальне дихання з акцентом на швидкому та сильному диханні;

- вдих через дві ніздрі з шумом до наповнення легень – затримка дихання – видих через ліву ніздрю;

- часте і різке дихання;

- дихання з утягуванням повітря через рот та інші вправи (6).

Парадоксальна дихальна гімнастика Стрельнікової.А. Н. Стрельнікова, за фахом співачка, вважає, що органи дихання розкриваються у чотирьох функціях: безпосередньо в диханні, під час розмови, крику та співу. Спів, на думку співачки, найскладніша форма прояву дихання (8).

Дихальну гімнастику А. Н. Стрельнікова розробила для відновлення і розширення діапазону голосу у професійних співаків. Але з часом було зауважено, що ця система дихальних вправ дає чудові результати для хворих на органи дихання, допомагає зняти приступи під час бронхіальної астми. Гімнастику А. Н. Стрельнікової називають парадоксальною тому, що вдихи та видихи відбуваються одночасно з рухами, які ускладнюють ці фази дихання: під час стискання грудної клітини (нахил, зведення рук уперед) виконується вдих, а під час розширення грудної клітини (розведення рук у різні боки, випрямлення тулуба після нахилу) – видих. Сутність методики – в активному, напруженому короткому вдихові, що виконується у незручних положеннях і тим самим тренує всі м’язи дихальної системи (6, 8).

Автор рекомендує виконувати дихальні вправи серіями з досить великою кількістю повторень. Наприклад, у перший день занять необхідно зробити 50 серій або підходів на кожну вправу, а на другий день – вже 75 серій (близько 600 вправ) (8).

Дихальна гімнастика Бутейка.Лікар К. Бутейко розробив систему дихальної гімнастики, яку успішно застосовував при лікуванні деяких хвороб дихальної системи, зокрема бронхіальної астми.

На основі багаторічних досліджень він зробив висновок, що причиною багатьох хвороб є нестача в організмі вуглекислого газу. При підвищенні концентрації вуглекислоти в крові до верхньої межі активізуються процеси біосинтезу у клітинах, поліпшується еластичність судин. Його методика полягає у вольовому зниженні глибокого дихання, постійній ненапруженій затримці дихання (6).

На відміну від теорії глибокого дихання, К. Бутейко пропонує метод вольової ліквідації глибокого дихання (ВЛГД). За його методикою здоровою вважається людина, яка може затримати дихання на 30 с. Початкова інструкція виконання дихальних вправ така: 2 с - вдих, 2 с – видих, 3 с – затримання дихання. Після тренування, яке повинно тривати не менше ніж 3 години щоденно, частота дихання може досягати 6 – 8 циклів за хвилину (8).

Тренування за методом К. Бутейко вимагає великих вольових зусиль, наполегливості й часу. Але займаючись за його методикою, слід пам’ятати, що затримка дихання повинна бути посильною для організму і не викликати неприємних відчуттів.

Дихальна гімнастика Лобанової-Повової.Система трифазового дихання широко застосовується в практиці підготовки спортсменів, артистів балету, лекторів, дикторів і пов’язується з іменами О. Г. Лобанової, Е. Я. Попової та їх учнів. Дихальна гімнастика за цим методом заснована на розвиткові дихальних м’язів переважно за рахунок опору повітрю, що видихається, артикуляційних (мовних) органів. Для цього під час видиху вимовляються різні звукосполучення. Принциповою рисою системи дихання є фіксація уваги на паузі після видиху. Пауза використовується для того, щоби наступний вдих відбувався швидко, природно, без напруги (8).

Схема дихання виглядає таким чином: видих (через зімкнуті губи) – пауза (для виникнення природного бажання вдихнути) – вдих носом.

У цій гімнастиці використовуються дикційні вправи з голосними і приголосними звуками, текстом, а також тренування дихання в русі.

Таким чином, фахівці в галузі фізичного виховання й оздоровчої фізичної культури необхідно знати особливості проведення дихальної гімнастики, пов’язані з методикою, медико-біологічними аспектами та психофізіологічними чинниками. Навіть у короткій характеристиці систем дихальної гімнастики можна побачити суперечність рекомендацій їх авторів. Для того, щоб вникнути у кожний конкретний випадок, спеціалістові треба вміти відрізняти лікувальні методи від профілактично-оздоровчих.

Пропедевтика внутренних болезней

При подготовке данного пособия авторы руководствовались следующими соображениями. При всех достоинствах основного учебника по пропедевтике внутренних болезней под редакцией В.Х. Василенко и А.Л. Гребенева, выдержавшем несколько переизданий и остающимся, бесспорно, одним из лучших по этой дисциплине, необходимо признать, что некоторые разделы его не соответствуют изменившимся взглядам и концепциям на этиологию и патогенез некоторых заболеваний (бронхиальной астмы, язвенной болезни желудка и 12-перстной кишки, гломерулонефритов и др.). Назрела необходимость внести коррективы и в разделы учебника, касающиеся классификации большинства заболеваний внутренних органов, изложить их в соответствии с международными классификациями (бронхиальной астмы, артериальной гипертензии, ревматической лихорадки и др.).

В связи с бурным прогрессом науки, вызвавшем огромный поток новых эффективных методов исследования (ультразвуковые методы, рентгеновская компьютерная томография, магниторезонансная томография, радиоизотопные методы, реография, целый ряд биохимических исследований), морально устарели такие методы как сфигмография, осциллография, флебография, фонокардиография и др., поэтому раздел учебника «Методы исследования больных» и в этом отношении требовал коррекции.

Авторы учитывали также тот факт, что за прошедшие годы изменилась терминология и названия многих заболеваний. Многолетний опыт преподавания пропедевтической терапии и общение со студентами показывает, что объем отечественных и зарубежных учебников по этой дисциплине нередко слишком велик, иногда перегружен сложными предложениями, не всегда оптимален по стилистике. Исходя из этого, авторы при работе над пособием попытались пользоваться наиболее простыми, часто употребляемыми русскими словами и предложениями, позволяющими в небольшом словесном наборе максимально изложить необходимый программный материал. Убеждены, что и при чтении лекций, и на практических занятиях должна преобладать четкость формулировок, понятий, конкретика, и, в то же время, простота изложения материала.

Необходимо заметить, что данное пособие – первое полномасштабное отечественное издание по пропедевтике внутренних болезней в Беларуси. Оно достаточно иллюстрировано оригинальными фотографиями, выполненными цифровым фотоаппаратом.

Авторы надеются, что данное пособие облегчит усвоение студентами 3 курса такой емкой клинической дисциплины, как терапия. Уверены, что оно будет полезным и для студентов старших курсов, врачам-стажерам, клиническим ординаторам, а также практикующим врачам терапевтического профиля. Эта уверенность основана на том, что во все времена пропедевтика внутренних болезней была и остается тем фундаментом, с которого начинается то «огромное здание», каковым является терапия. Имея под рукой подобную книгу, всегда есть возможность вспомнить и восполнить то, что было упущено по разным причинам в прошлом, в том числе и в студенческие годы.

Выражаем благодарность всем, кто тем или иным способом оказал существенную помощь при создании данного пособия и в первую очередь рецензентам д.м.н., профессору В.П. Цареву, д.м.н. Е.А. Улановой, к.м.н., доценту Е.И. Михайловой за дельные и конкретные замечания, направленные на улучшение пособия; заведующему кафедрой нервных болезней ГрГМУ, к.м.н., доценту С.Д. Кулешу за оказанную помощь в написании раздела посвященного нарушениям сознания, заведующему кафедрой фтизиатрии и профпатологии, к.м.н., доценту С.Б. Вольфу за предоставление рентгенограмм и помощь в их интерпретации, студентам ГрГМУ Н.К. Соколову, Д.А. Гриневичу за помощь при оформлении иллюстративного материала; операторам ПЭВМ Н.В. Заневской и Ю.В. Сидорович, которыми выполнена самая трудоемкая техническая часть – набор и оформление компьютерного варианта учебного пособия.

Авторы

Общее представление о заболеваниях внутренних органов. задачи внутренней медицины

Внутренние болезни (терапия) – это основная отрасль клинической медицины. В своем историческом прошлом клиническая медицина разделялась на общую (или внутреннюю) медицину и хирургию. Позднее, по мере дальнейшего развития и углубления знаний внутренней медицины, от нее ответвились новые отрасли – детские, нервные, кожные, инфекционные, душевные и другие болезни. Под внутренними болезнями разумеется группа заболеваний внутренних органов – легких, сердца, желудка, кишечника, печени, почек и т.д., которые лечатся преимущественно так называемыми консервативными, нехирургическими методами. Однако следует сказать, что строго разграничить внутренние болезни от других заболеваний нельзя, т.к. существует целый ряд пограничных заболеваний, которые с равным правом можно отнести как к группе внутренних, так и к группе хирургических и других болезней. Например, при таких заболеваниях внутренних органов, как язвенная болезнь, холецистит, желчнокаменная болезнь и др. нередко применяется и хирургическое лечение. А некоторые хирургические (переломы костей), кожные, глазные, гинекологические и др. заболевания могут лечиться и консервативными методами. Эта нечеткость границ группы внутренних болезней обусловлена тем, что организм человека – единое функциональное целое, в котором деятельность разных частей тела взаимосвязана, взаимообусловлена благодаря координирующей роли центральной нервной системы. Поэтому разделение практической медицины на различные отрасли произошло не столько вследствие глубоких, принципиальных различий в причинах, характере и лечении заболеваний, сколько из-за практических потребностей вследствие чрезвычайного, глубокого развития медицинской науки и невозможности для одного врача охватить все накопленные фактические данные.

Заболевания важнейших внутренних органов, несомненно, глубоко сказываются на функции всех без исключения остальных систем и органов организма человека, что также определяет их тесную взаимосвязь и взаимозависимость. Кроме того, методы исследования (диагностики) внутренних болезней имеют универсальное значение и крайне необходимы для распознавания и хирургических, и гинекологических, и др. заболеваний. Поэтому ни один врач, в какой бы отрасли практической медицины он ни специализировался, не может обходиться без достаточного знания основ внутренней медицины, без знакомства с методами исследования, применяемыми при распознавании, прежде всего, внутренних болезней.

Для назначения больному правильной адекватной лечебной помощи важнейшим является, прежде всего, распознавание, диагностика болезни. В основе диагностики болезней лежит всестороннее исследование больного. Оно состоит из двух частей: 1. Расспроса, при котором больной представляет в распоряжение врача различные сведения, используемые в диагностических целях. 2. Объективного исследования больного с применением основных физических и дополнительных (лабораторных, инструментальных и т.п.) методов исследования.

Все проявления болезни, о которых врач узнал и при расспросе, и при объективном исследовании больного, составляют признаки (симптомы) заболевания. Оценивая диагностическое значение каждого из них, группируя их по общности, обуславливающей причины, в совокупность симптомов (синдромов заболевания), сопоставляя их взаимную связь, последовательность возникновения, формируется заключение в виде врачебного диагноза заболевания. Диагноз – это краткое, четкое медицинское заключение об имеющемся заболевании, выраженное в терминах, предусмотренных классификациями и номенклатурой болезней.