Галицька архітектурна школа

Упадок Києва, як політичного центра, супроводять яркі прояви його культурної знемоги. Київське духовенство, письменники, мистці й ре­місники, примушені шукати собі нових захистів для своєї праці. Одні тягнуть у Суздаль, до Володимира над Клязмою, другі йдуть на захід, до центрів нової, Галицько-Волинської Держави. Творці нового по­літичного організму, тої міри, що Ярослав Осьмомисл, Данило Романо­вич та Володимир Васильковим, дбають не тільки про успіхи внутріш­ньої й закордонної політики, але й про створення пригожих умов для розвитку духовної й матеріальної культури краю.

Географічне положення й безпосередні зв’язки Галичини й Володимирії з європейським Заходом, причинюються до помітного ослаб­лення старих, візантійських традицій у користь -нових, зразу роман­ских а з черги готицьких форм в образотворчому мистецтві. Нові стилеві елементи проникають в західньо-українське мистецтво спровола; попавши на грунт з високо розвинутою культурою, не прийма­ються безрозбірно й безкритично, як. це є звичайно з «останнім криком моди» в культурно недорозвинених громадянств. Навпаки, українські архітекти, різьбарі й малярі, засвоюють собі нові мистецькі ідеї якслід підготовані для їх органічного втілення в досьогочасну культурну скарбницю. Так звана «галицька архітектурна школ а», це і є вірне, етилеве очеркнення для памятників західньо-українсько­го, середньовічного будівництва, що в них стара, візантійська тради­ція злилася з новою романщиною в живу й оригінальну цілість.

Про найстарший памятник галицького будівництва — перерейнську к а т е д р у с в, І в а н а, що її збудував князь Воло­дар Ростиславич (f 1124) знаємо тільки з нотатки польського істори­ка Длугоша. По його словам була це будівля «найкращим способом збудована з квадратного каменя». Під церквою були гробниці. Коли в 1412 р. переїздив через Перемишль король Ягайло, закинув йому якийсь німець з окружения, ніби він підтримує «схизматиків». Щоби змити з себе цю «образу», Ягайло відібрав катедру від українців і дав латинникам. Не помогли «гіркі ридання, крики й сльози українського духовенства та народу, що вважали це великою кривдою і образою своєї віри», як говорить про цю подію польський історик Длугош. Згодом святойванську катедру розібрали й, обмивши кожній її камінь «від схизми» в Сяні, збудували пресвітерію нинішньої, латинської катедри.

З нагоди обновлювання лат. катедри в Перемишлі найдено камяну плиту з вирізьбленою на ній постатю мущини в боярському колпаку.

Дехто з дослідників висловив думку, що це є нагробник князя Воло­даря Ростиславича...

Для нас пропав найстарший памятник західньо-українського будів­ництва безповоротно. Не краща доля зустріла й пізніші церкви княжого Галича.

На просторі старого Галича найдено останки фундаментів біля ЗО церковних будівель, але тільки одна-одинока церква Па н т е л е йм о н а (нині костел Станислава) збереглася до нас бодай до висоти крівлі, разом з своїми різьбарськими окрасами й характеристичними для візантійсько-романського будівництва розподілом мас.

Після старої, галицької катедри Богородиці, залишилася тільки память в історичній традиції та документах. Збудована в XII ст. мала три, а може й пять нав, її склепіння спіралися на луках (літо­писних «комарах») і була приспособлена до фортечних завдань. Після 1255 р. гине по ній память і слід. В XVII ст., на її церквищу збудував перемиський владика Марко Шумлянський нинішну Успенську церкву в Крилосі, дуже поруйновану москалями підчас світової війни.

Одною з більших, розмірами, церков старого Галича була С п ас ьк а, (19.7 X 17 метрів), що її добре збережені фундаменти найде­но на горі, званій Карпиця. Повстала вона в половині XII ст. була трьох» навна й трьохапсидна, при чому її поземий плян наближувався до квадрату. В румовищах спаської церкви найдено багато відломків різьбарських окрас та оловяну печатку єпископа Кузьми з XII ст.

Негірше від спаських збереглися фундаменти невідомої з назви церкви, найдені 6 км. на захід від міста, над р. Лімницею, під митро­поличим лісом, званим Дібровою. Розмір її трьохнавного заложення (20 X 14.5 м.) найбільший з усіх галицьких церков XII— XIII ст. Кладка фундаментів дуже сильна й дбайлива в доборі та укладі матеріялу. Дехто з дослідників думав, що на фундаментах під Дібровою стояла колись галицька катедра. Незабутній дослідник галицьких румовищ І. Шараневич дійшов до висновку, що побудована на цих ви­їмково сильних і тривких фундаментах будівля, була не так обширна, як висока й тому найвеличавіша, а може й найстарша церква княжо­го Галича.

Одною з церков княжої фундації, що зберігалася ще дуже довго, бо аж до XVIII ст. була церква Іллі, що її останки найдено біля самого с. Крил осу. їще в 1786 р. стояв цілий її зруб, хоч і без крівлі. Розібрано її щойно на початку минулого сторіччя, а матеріял з неї вжито на будову митрополичої палати. Ілінська церква була збудо­вана на особливому поземному пляні. її центральну наву творила ротон­да, з пресвітерією, в три четверті кола, від сходу й прямокутним бабин­цем від заходу.

«Коли відкинемо прямокутний бабинець, то матимемо перед собою тип західньо-романської ротонди. Плян цеї трьохдільної, камяної церкви старокнязівської доби, для нас дуже цінний і може вказувати на якісь зв’язки українського, камяного будівництва XII—XIII ст. з д еревляним будівництвом, де основним типом є теж трьохдільна (трьохзрубна) будова, у виді трьох квадратів чи восьмикутників, роз­ставлених по одній лінії зі сходу на захід». (В. Січинський.)

В румовищах Ілінської церкви найдено останки різьбленого од­вірка в формі осьмигранних кольонок і валків з архівольти, покритих рослинним орнаментом. Була вона збудована не пізніше XIII ст. з тесаного каміння й у цілости засклеплена.

З поменчих галицьких церков слід згадати підвалини однонавної, Благовіщенської церкви, найдені на урочищу «Церквищі» поміж Крилосом і його присілком Четвертками. Вона була теж трьохдільна, складена з прямокутної головної нави, дещо вужчої пресвітерії й полукруглої апсиди. В 1884 р. відкопано тут гарно збережений шматок долівки, вимощеної поливяними плитками (кахлями) що творили ці­каву, килимову композицію (331 ст.). Крім цього найдено в румовищах відломки різьбарської декорації церкви, а між вими різьблену голову льва, щось у роді романських «хімер», якими закінчувалися камяні рин­ви тих часів.

На залуківській височині, на т. зв. К а р п о в і м Гаю, найдено прецікаві своєю формою фундаменти многокутної будівлі (т. зв. по­лігону) невідомого призначення. Можливо, що була це мала капличка, а може і невисока вежа.

Таким чином з усіх будівель княжого Галича одній тілько церкві Пантелеймона довелося своїм збереженим корпусом, репрезен­тувати архітектуру і різьбарство свого часу.

Збудована около 1200 p. збереглася пантелеймонівська церква по висоту крівлі. її пізно-ренесансова, точніше раннє-барокова, цегляна надбудова з бляшаною крівлею й ніби-готицькою дзвіничкою (сигна­туркою) датується XVI сторіччям. Коли перемінено нашу церкву на костел Станислава — невідомо. Ще в XIV ст. була вона в українських руках, в XVI ст. застаємо вже в ній загосподарованих францісканів.

Поземний плян пантелеймонівської церкви (19.50 X 17 м.) трьохнавний, центробанний, характеристичний для україно-візантійського будівництва. Головна й одинока центральна баня спіралася на чотирьох масивних стовпах, що розділяли тягар бані й склепінь поодиноких піль луками на стіни, зглядно виступаючі з них полустовпи (пілястри). Характеристичне, що замкнений стовпами простір (6.10 X 6.60 м.) не має форми квадрату, але видовженого, в напрямі вівтаря, прямокут­ника й тому можна би думати, що сперта на ньому баня, була не кругла, а еліптична.

Після збереженої долішньої частини храму, та з порівнання до ін­ших памятників українського, середньовічного будівництва, можнаб відтворити собі первісний вигляд цілости пантелеймонівської церкви. Без сумніву, царювала над цілістю баня, на високому підбаннику. Подібно, як зовнішні стіни збережених апсид, підбанник був украшений стрункими полукольонами, полученими поміж собою луками, над вузькими вікнами. Само покриття бані могло бути або сферичне, приля­гаюче до такогож склепіння, або шатрове чи конусове. Більшість па­мятників тогочасного будівництва має сферичне перекриття, а хвиляста лінія крівель сталася в нас, подекуди, типовою. Розмірно невелику церкву освічував, мабуть, тільки один ряд вікон, що з них одно, хоча в зміненій формі, збереглося на чоловій стіні (фасаді). Входів було два — головний від заходу й бічний від полудня, оба обрамовані різьбленими одвірками (порталями). Особливо величавий і цінний, своїм мистецьким виконанням і стилевою видержанністю, головний порталь. Він утворений з двох виступів і двох пар кольон, зєдинених почвірним луком (архівольтою), та наче камяний вівтар ви­совується з чолової стіни храму. Перша пара кольон сперта на аттицьких «підошвах» (базах) має кісткові голови (капітелі) створені з чоти­рьох полукруглих щитів, вершками в низ. Капітелі другої пари кольон «кошикові», створені зі стилізованих, листяних китиць, викуваних у ка­мені з надзвичайним смаком. Властиві капітелі єднаються з «подушкою» (плінтою) в органічну цілість: орнаментика плінт є продовженням орнаментики капітелів.

Черени другої пари кольон творять вязку гладкого пруття, з роман­ська перевязаного посередині. На капітелях кольон і виступах порталю спірається пошевка (гзимс) покрита різьбленою орнаментикою рос­линних мотивів. На гзимсі спірається полукругла архівольта, розчле­нована згідно з кольонами й виступами долішньої частини порталю. Кольонам відповідають різьблені валки, один украшений мотивом крученої лінії (спіралі), другий мотивом плетених ліній та розет.

«Загальний характер орнаментики (головного порталю) дрібно­листий, відданий в чисельних і густих насіках та жолобленнях, в зруч­ний і тонкий спосіб, на перший погляд, живо нагадує арабські зраз­ки» (О. Пеленський).

Орнаментика бічного порталю на загал зближена до орна­ментики головного, але куди простіша й грубша в виконанню. Різьбив її підрядний майстер, що хотів, але не вмів дорівняти творцеві головного порталю, справжнього жемчуга нашого, середньовічнього мистецтва.

Цінними зразками декоративної різьби є капітелі струнких полукольон, що ними розбиті зовнішні стіни головної апсиди. Усі вони, хоч і ріжняться поміж собою в подробицях, нагадують схему листяних капітелів упрощеного, коринтійського типу.

Стіни панталеймонівської церкви, уложені зі старанно оброблених, прямокутних квадр вапняка, що біжать правильними пасмами, споєни­ми тонкою заправою з вапна, піску й ріни. Старанний уклад квадр і осо­бливий спосіб вязяння, викликає вражіння сили, гармонії і краси.

«Будучи, під оглядом поземого пляну й конструкції суто візантій­ською будівлею, решту архітектурних форм ділить пантелеймонівський храм з романським будівництвом остільки, оскільки засіб тих форм є спільний для обох стилів, або висловлюючись докладніше, оскільки романщина, виростає з східньо-візантійського грунту й творить поруч нього другу вітку спільного, старо христіянського, мистецького пня» (О. Пеленський).

Названий дослідник, не завагався виділити останків галицького, середньовічного будівництва в окрему «галицьку архітектурну школу». «Усі віднайдені й досліджені дотепер румовища церковних будівель в Галичі, характеризує однакова техніка і стиль: тесаний камінь, од­накові різьби й поздовжно-базилічний або доосередний, переважно квадратний, чотирьостовпний, трьохапсидний плян. Ті будівлі були тво­ром одної архітектурної школи, що обєднала два мистецькі живла, при­писувані дотепер двом ріжним стилям, то є візантійську конструкцію й романську різьбу. Цвіла та школа на Галицькій Україні й у самому Галичі в XII і XIII ст.».

На тлі історії середньовічного мистецтва, творить ця школа окрему, архітектонічну групу, окрему від східно-української (київо-чернигівської) й від інших, найбільше зближених до неї груп — російської (суздальської) й південно-словянської.

Різьби й деякі архітектурні форми галицької школи нагадують ро­манські, зосібна південно-німецькі зразки. Безпосередна участь західніх будівничих і камінярів у створенні цего галицько-українського, архі­тектурного стилю дуже можлива, хоча, покищо, недоказана.