Тема 7 Громадянська війна й реконструкція Півдня в США

План

1. США в 1850-х рр. ХІХ ст.

2. Війна між Північчю і Півднем 1861-1865 рр.

3. Реконструкція Півдня. Підсумки і наслідки війни.

Література:

1. Ефимов Л. Очерки истории США. – М. 1958

2. Фостер Очерки политической истории Америки. – М. 1963.

1 пит. характерною рисою соціально-економічного і політичного життя США був компроміс буржуазії Півночі та фермерів Заходу з одного боку і рабовласників Півдня з іншого. Фабрична промисловість в США у ХІХ ст. відбувалася в умовах постійного відпливу робочої сили на Захід і притоку емігрантів з Азії та Латинської Америки. Населення Америки з 1845 р. зростало за рахунок емігрантів більш ніж на 100 тис. щорічно. За 1854 р. 428 тис. розвиток промисловості залишався нерівномірний в різних районах. Всього в США на 1860 р. нараховувалось 1 млн. 300 тис. промислових працівників, але в північних штатах на одного робітника зайнятого в промисловості припадало 7 котрі працювали в сільському господарстві. В центральних штатах 15, Західних – 18. Південь займав останнє місце за своїм промисловим розвитком. Там на одного працівника зайнятого в промисловості припадало 82 із сільського господарства.

На 1860 р. промисловість США посідала 4 місце в світі. Інтенсивно розвивалось в цей час залізничне будівництво. Протяжність залізниць зросла в 10 разів з 4,8 тис. км. у 1840 р. до 48 тис. у 1860 р. це засвідчують дані: на 1860 р. залізнична сітка на Півночі – 32 тис. км. проти 16 тис. на Півдні. Капітал промислових підприємств – 850 млн. проти 170.

Економічний розвиток Півдня гальмувався рабовласницькою системою господарювання, що позначалася як на промисловості так і на сільському господарстві. Щодо останнього, то землеробство залишалося екстенсивним, відмінність була лише в тому, що місце тютюну зайняв бавовник і виробництво відтепер велося на значних плантаціях. Плантаційна система США носила двоступеневу структуру. У верхній ланці застосовувалася наймана праця у нижній позаекономічний примус, який не міг не викликати антирабовласницький виступ. Провідну роль у ньому відігравали аболіціоністи (борці за права рабів). Цей рух зародився ще в 30-х роках ХІХ ст. У 1840 р. виникла перша аболіціоністська організація «Партія свободи». У 1848 р. вона увійшла до складу партії фрісойлерів, яка боролася проти поширення рабства. На нові землі. Аболіціоністи домагалися фактичного скасування закону 1850 р. про рабів втікачів, налагодили їх таємне транспортування до Канади.

Вже з кінця 1854 р. стосунки на Півдні загострюються. Це було пов’язано з нападами рабовласників на поселення фермерів, а у травні 1856 р. розгромили м. Флоренс. В січні 1861 р. з утворенням у сенаті США республіканської більшості Канзас був прийнятий до союзу як вільний штат. Протистояння між аболіціоністами і рабовласниками загостилися. Однією з найбільш драматичніших стала спроба Дж. Брауна із загоном із 17 білих і 5 афроамериканців підняти 6 жовтня 1859 р. повстання проти рабовласництва по штаті Віргінія. Війська придушили цей заколот. Водночас набуває гостроти боротьба за владу в ході якої промислова буржуазія Півночі прагнула зміцнити політичну позицію і покінчити з рабовласниками у федеральних органах влади.

2 пит. На президентських виборах 1860 р. виграв Лінкольн. Його кандидатура була неприйнятна на Півдні, оскільки влада переходила до рук противників рабовласництва. Відповідно до конституції Лінкольн мав приступати до виконання обов’язків 4 березня 1860 р. до цього часу президентські повноваження зберігав ставленик рабовласників Дж. Бюкенен. Використовуючи його потурання керівники міністерства фінансів і військового департаменту перевели федеральні кошти в банки Півдня, передислокували військові частини з Півдня на далекий захід, прагнучи завдати удару до вступу Лінкольна, розпочали сецесію – відокремлення від півночі. Першою 20 грудня 1860 р. вийшла з союзу Південна Кароліна її приклад унаслідувало ще 10 штатів. 4 лютого 1861 р. скликаний ними конвент утворив рабовласницьку державу. Конфедерацію американських штатів зі столицею в Річмонді на чолі з президентом Джефом Девісом. У прийнятій тоді ж конституції рабство визнавалося природним станом афроамериканців. Після розколу в складі союзу залишилося 23 штати – 63% території, 59% населення.

На Півночі зосереджувалася майже вся промисловість і більше 70% залізниць. Тут концентрувалася значна частина банківського капіталу країни. Військово-економічний потенціал поступався не лише за цими показниками. З 9 млн. населення, що проживали у конфедерації майже 4 були раби, що прагнули повалення системи рабовласництва. З початку громадянської війни втечею рятувалися близько 500 тис. афроамериканців. Військові дії розпочалися нападом військ конфедерації на форт Самтер, що захищав зі сторони Атлантичного океану столицю Південної Кароліни Чарлстон. На початковому етапі війни війська Півночі зазнали ряду поразок, сама столиця м. Вашингтон двічі була захоплена заколотниками. Невдачі переслідували війська Півночі через погану підготовку і низьку підготовку федеральної армії, пасивних дій головнокомандуючих Скотта, Макленана. Багато з воєначальників співчували жителям Півдня зі 110 генералів 80 належали до демократичної партії. На бік конфедерації перейшла 1/3 частина кадрових офіцерів, серед них і полковник Лі, котрий став головнокомандуючим армії конфедерації. На Півночі залишалося багато з тих, що сприймали рабство як американський спосіб життя і коливалися у своєму ставленні до рабовласництва. Не здатність перемогти у війні, відновити цілісність держави, не переступивши конституційного визнання рабства законним призвели до зростання антирабовласницького настрою і посилення ролі радикальних республіканців. Вони запровадили контроль над ключовими комітетами конгресу і федерального уряду. В силу цих обставин президент Лінкольн змусив конгрес змінити політичну стратегію, пішовши на порушення конституції і проголосивши метою війни не лише відновлення цілісності держави але й ліквідацію рабства. Одним з найважливіших заходів у руслі нової політики Лінкольна став затверджений конгресом 20 травня 1862 р. закон про гомстеди, кожен американець за 10$ реєстраційного внеску міг одержати ділянку землі в 160 Акрів – 65 Га і через п’ять років стати її власником. Це завдало відчутного удару по рабовласникам, які втратили можливість претендувати на «не виснажені» Західні землі, без чого екстенсивно плантаторське господарство не могло існувати. З іншого боку через перспективу отримання землі військовий розгром Півдня виявився в інтересах значної кількості фермерів. Антирабовласницький курс продовжила низка законів 1862 р. «Про недопущення використання федеральних військ для повернення рабовласникам рабів втікачів», «Про заборону рабства в Колумбії», «Про дозвіл призову афроамериканців до армії». Вирішальний крок Лінкольн здійснив підписавши прокламацію про звільнення рабів на території бунтівних штатів з 1 січня 1863 р. У січні 1865 р. конгрес затвердив 13-ту поправку до конституції, що забороняла рабство в США. Основну політичну проблему, що стала приводом до громадянської війни вирішили.

Поступово почала проявлятися і військово-економічна перевага Півночі. Зростала виплавка чавуну й заліза, застосування жниварок та іншої сільськогосподарської техніки заповнило нестачу робочих рук, як наслідок відбувалось швидке зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Зростала й чисельність армії – 1,5 млн. чол.

Перший успіх до армії Півночі прийшов на початку 1862 р. коли армія Гранта звільнивши від конфедератів штат Кентукі, зайняла територію Кентукі вздовж Міссісіпі, а генерал Батлер оволодів Новим Орлеаном. Флот США розпочав блокаду заколотників.

Війна на морі ознаменувалася першою битвою панцерників «Меррімак» - Південь і «Монітор» - Північ. Докорінний перелом у війні настав після перемоги генерала Міда над військами конфедерації 13 липня 1863 р. біля Геттісберга у Пенсільванії. У липні цього року Грант після шести місячної облоги захопив важливий опорний пункт на Міссісіпі Віксберг. Територія заколотників була розколота на дві ізольовані частини. Армія конфедерації була блокована в Східних районах, і відрізана від Заходу, де були значні ресурси. Після цих поразок конфедерація втратила будь-які шанси на успіх і 3 квітня 1865 р. капітулював Річмонд, а 9 квітня генерал Лі наказав скласти зброю своїм частинам, оточеним поблизу Аппоматокса. Цим громадянська війна скінчилася.

3 пит. Після військового розгрому конфедерації на порядок денний ставало питання проведення на Півдні буржуазно-демократичних перетворень, які включали конфіскацію земель плантаторів і їх розподіл між афроамериканцями і безземельними білими поселенцями. Надання колишнім рабам рівності. Відлучення плантаторів від влади. Ці заходи здійснювалися протягом так званої Реконструкції 1865-1877 рр. і стало завершенням другої буржуазної революції. 14 квітня 1865 р. під час вистави в театрі Форд у Вашингтоні було вбито Лінкольна, переобраного на другий термін (вбивця – Джон Бут, актор). У відповідності з конституцією виконання президентських повноважень покладалося на Ендрю Джонсона (17 президент). Свою діяльність він розпочав з амністії учасникам заколоту, з їх числа призначалися тимчасові губернатори Південних штатів, плантатори повсюди почали цькування колишніх рабів. Їх знаряддям стала утворена в грудні 1865 р. у штаті Теннесі терористична організація білих расистів ку-клус-клан. Вона очолювалася «великим магом», у кожному штаті головним був «великий дракон», графстві «великі гіганти», а більш дрібні підрозділи очолювали «циклопи». Запроваджувалися «чорні кодекси», що обмежували права афроамериканців: заборона володіти землею, носити зброю, проводити зібрання, вільно пересуватися, користуватися судовим захистом, одружуватися з білими.

Кожного хто не погоджувався працювати на умовах плантатора, могли оштрафувати і залучити до роботи на плантації. Загроза реставрації влади Півдня змусила республіканців активізуватися. Після запеклої боротьби конгрес прийняв 14 поправку до конституції (липень 1866 р.), що не дозволяла лідерам конфедерації займати державні чи виборні посади, заборонила чорні кодекси, урівняла афроамериканців у правах з білими. Вибори до конгресу принесли перемогу республіканцям, які отримали більшість у сенаті і палаті представників. Це надало Реконструкції і більш радикального характеру. 2 березня конгрес прийняв закон про реконструкцію, а пізніше на Півдні запроваджувався воєнний стан. Південні штати ділилися на п’ять округів.

Диктатура буржуазії півночі дала можливість афроамериканцям на виборах 1867 р. до конституційних конвентів південних штатів вперше скористатися правом голосу, а потім і самим включитися в політичну діяльність. Багато афроамериканців посіли посади в органах місцевого самоврядування. Разом з білими фермерами складали більшість у законодавчих зборах штатів.

Прийняті в першій половині 1868 р. конституції створили юридичну базу буржуазного розвитку. Уряди реконструкції відмінили сегрегацію, і створили школи для дітей з різним кольором шкіри. Важливим завданням реконструкції залишалося вирішення аграрного питання. Колишнім рабам і білим безземельним за пільговими умовами продавалася земля плантаторів, які не змогли сплачувати збільшені в 4 рази податки. Проте, таких земель було не багато, у Міссісіпі 20% від того що мали плантатори. Вимоги афроамериканців, щоб кожна родина отримала 40 акрів і мула залишалася не реалізованою.

Після того, як плантаторські кола Півдня і демократична партія, яка відбивала їх інтереси примирилися з підсумками війни, й стали на шлях адаптації до нових соціально-економічних умов, а буржуазія Півночі і республіканська партія усвідомили незворотність політичної перемоги, почалося згортання реконструкції. Починаючи з 1869 р. у південних штатах зійшли з політичної арени уряди реконструкції. Обраний у 1868 р. і переобраний у 1872 р. на другий термін президент Грант не прагнув зберегти демократичні тенденції в розвитку Півдня. Його адміністрація як і вся республіканська партія все більше переорієнтовувалась на вирішення проблем великого бізнесу, для якого важливим було прискорення включення Півдня в загальнонаціональний процес капіталістичної еволюції.

Це завдання вирішилося в ході президентських виборів 1876 р. на яких балотувалися республіканець Хейс і демократ Тілден. Останній одержав більшість голосів, але республіканці в 4 штатах підтасували результати голосування, а демократи погодилися не переглядати результати виборів. Лідери республіканців і демократів домовилися, що Хейс у порядку компенсації за президентство відкличе федеральні війська з Південних штатів, передасть контроль за розподілом федеральних посад і виділить субсидії на розвиток економіки.

Громадянська війна 1861-1865 рр. мала велике значення для подальшого розвитку США, було збережено національну єдність країни, а ліквідація рабства – головне її соціальне досягнення.

Тема 8 Австрія і Угорщина в системі габсбурзької монархії (1867-1913)

План

1. Система дуалізму. Національне питання.

2. Економічний розвиток.

3. Зовнішня політика.

Література:

1. Краткая история Венгрии с древнейших времен до наших дней. М.1991

2. Пристер Краткая история Австрии. М.1952.

1 пит. Централізована Австрійська імперія стала у 1867 р. дуалістичною (двоцентровою) і отримала назву Австро-Угорщини – це означало капітуляцію Габсбургів перед Угорщиною. Монархія складалася з двох держав Австрії (Чехія, Моравія, Сілезія, Істрія,Трієст, Далмація, Крайна, Буковина і Галичина) цю територію після 1869 р. почали називати Ціслейтанія і Угорщина, (Словаччина, Закарпаття, Трансільванія, Хорватославаонія) – транслейтанія.

Для династії Габсбургів на чолі з Францом Йозифом (1848-1916) – це був вимушений крок, через впертий опір Угорщини Віденському абсолютизму, а також поразок імперії у війнах проти Італії, Франції, Пруссії у 1859 р. і в 1866 р. в результаті радикальної реформи державного устрою імперія не лише встояла але й набула визначну внутрішню стійкість і міць. Габсбурги щоправда втратили Венеціанську область, проте 50-ти мільйонна імперія залишалася найбільшою країною в Європі після Росії. Австро-Угорська угода з 1867 р. і тісний союз із Німецькою імперією повернули імперії Габсбургів ранг великої, хоча й не першорядної держави у Європі. Дана угода це зразок конфедеративного за своєю суттю устрою, за якого повна самостійність у внутрішніх справах двох держав поєднувалася із централізацією найбільш важливих імперських справ підпорядкованих спільному монарху і двом міністерствам. Для обслуговування двох міністерств було створено третє – фінансів.

Спільні міністри підпорядковувалися Францу Йозифу але опосередковано були підзвітні парламентам обох держав, які визначали делегації для затвердження бюджету спільних міністрів. Торгові і митні відносини регулювалися економічними угодами між Австрією і Угорщиною на 10 років. По закінченню цього терміну вони поновлювалися на компромісній основі. Династія в особі імператора (короля) зберігала права успадковані від абсолютизму:

- Монарх призначав глав обох урядів

- Санкціонував призначення міністрів

- Скликав і розпускав парламенти

- Видавав надзвичайні декрети

Під його керівництвом проходили наради спільних міністрів за участю керівників обох урядів із залученням у разі необхідності начальника генерального штабу та інших осіб. Він здійснював верховне керівництво зовнішньою політикою і збройними силами. § 14 конституції Австрії 1867 р. надавав монарху можливість у разі необхідності безпосередньо управляти країною, видавати відповідні укази. Угорська конституція не мала подібних обмежень, прерогатив державних зборів – парламенту, але попередній санкції короля підлягав будь який законопроект, що виносився на розгляд парламенту. Державні витрати між Австрією і Угорщиною визначалися як 70:30.

У 1867 р. надала Хорватії автономію з правом скликання їхнього парламенту і встановлення місцевої виконавчої влади на чолі з баном. 56 % всіх податків Хорватії надходили до Будапешту. Цього ж року прийняли так званий закон «Про національності» з 1871 по 1879 рр. Австрійський уряд очолював Ауерс-перг, котрий намагався заручитись підтримкою Угорщини, що ознаменувало закінчення «медового місяця» між угорцями і слов’янами. Активно проводилася асиміляція слов’ян в Угорщині. Особливо боялися перетворення в триєстичну державу. Активними стають дії австрійської дипломатії на міжнародній арені.

У 1879 р. на зміну Ауерс-пергу приходить кабінет Тааффе (1879-1893). Його політика полягала у безперервному маневруванні між різними етнічними группами. Тааффе спробував умиротворити чехів запровадивши двомовність у Чехії, дещо розширивши застосування чешської мови. У 1880 р. видані розпорядження що зобов’язали державні і судові установи провінції відповідати на мову громадян тією мовою, якою були складені звернення. Досягненням чехів став поділ Празького університету на німецьку і чешську частину у відповідь на це стурбовані німецькі націоналісти почали вимагати адміністративного розподілу Чехії за національною ознакою.

У середині 1890-х рр. сталося загострення, кабінет міністрів очолюваний Каземіром Бадені у квітні 1897 р. видав розпорядження про запровадження у Чехії двомовсності. Указ містив рекомендації чиновникам протягом 3-х років оволодіти двома мовами, під загрозою звільнення з державної служби. В Чехії, Моравії і Сілезії пройшли демонстрації, як прихильників так і противників цього закону. У грудні 1897 р. Уряд Бадені відправили у відставку.

Чехія булла поділена на округи виключно чешські, суто німецькі і змішані. З 1861 р. з’являється держава Румунія. На кінець ХІХ ст. національне питання стало віссю політичного життя Австрії, про яку за кордоном стали говорити як про другу після Османської імперії «хвору людину Європи».

2 пит. Угода 1867 р. прискорила економічний розвиток імперії особливо в промисловості. В перші роки було небаченим піднесення економіки. Бурхливо розгорталася банківська справа, фінансові установи. У 1870-х рр. провідну роль у австрійській економіці відігравав французький капітал. У імперії перше місце посідали чешські землі – 60 % промислової продукції. Заводи Чехії з виробництва зброї постачали свою продукцію до різних країн Європи. В Угорщині отримує розвиток переробна промисловість 70% харчової промисловості імперії, більшість населення імперії все ще було зайняте у сільському господарстві у якому налічувалося близько 2,8 млн. господарств. Лише 24 тис. з них володіли 45% земель. Наслідком капіталізації сільського господарства в Угорщині була поява аграрного пролетаріату – 3,5 млн. чол. На селі існував значний надлишок робочої сили. Початок ХХ ст. приніс бурхливе зростання капіталізму. Промисловість обох держав характеризувалась високим рівнем концентрації виробництва і капіталу особливо у нових галузях: електротехнічна, енергетична, хімічна. В цих галузях, а також в гірничовидобувній промисловості, металургії, машинобудуванні, харчовій промисловості ключову роль стали відгравати картелі – найбільш розповсюджена форма монополій у монархії. Різко зростала роль великих капіталів декількох великих празьких банків, які контролювали всю економіку імперії. Не дивлячись на кризу, економіка до 1913 р. характеризувалася стабільністю розвитку, про це свідчать щорічні показники приросту виробництва. З 1901 по 1911 рр. в розвиток монархії вкладено більше коштів, ніж за попередніх 80 років. Характерною стала концентрація капіталу. У 1909 р. національний банк володів капіталом на сумму 850 млн. ф.с., а капітал англійського банку – 82 млн. ф.с.

Проте, на передодні Першої світової війни частка аграрного сектору залишалася суттєвою. В Австрії трохи більше половини населення було зайнято у промисловості. Позначилась наявність у її складі виключно аграрних провінцій. В Угорщині селянство складало 62% всього населення 11 млн., робітничий класс – 1 млн. чол. Його організованість і активна участь у політичному житті перетворили робітничий клас у впливову силу в імперії. Монополії і фінансова олігархія стали панівною силою в імперії, що призвело до розвитку державного монополістичного капіталізму.

3 пит. З утворенням Німецької імперії 18 січня 1871 р. Австро-Угорщина починає шукати шляхи зближення з Німеччиною, виявляла до цього схильність і Росія. У 1873 р. укладена угода – «Союз трьох імператорів». Криза на Балканах 1875 р. і сербо-турецька війна змусили Росію заручитися підтримкою Австро-Угорщини. Росія погоджувалася на окупацію ряду населених пунктів Хорватії. Незабаром Австро-Російські відносини погіршилися 7 жовтня 1879 р. підписано союз Німеччини і Австро-Угорщини який спрямовувався проти Франції і Росії. У 1882 р. до союзу приєдналася Італія – це ознаменувало становлення Троїстого союзу. На початку ХХ ст. зовнішня політика Австро-Угорщини характеризується зростанням агресивності. Об’єктом якої стали: Болгарія, Сербія, Албанія, Греція, Туреччини. Балканські проблеми призводять до загострення взаємин між Австро-Угорщиною і Росією. Обидві країни вважали Балкани сферою своїх інтересв.

У 1904 р. розпочинається митна війна Австро-Угорщини і Сербії. Перша закривала ринок для сербської худоби до 1910 р. Суперництво за володіння Албанією призвело до погіршення стосунків з Італією, яка не протии булла приєднати південний Тіроль і особливо Трієст. Провідну роль у проведенні зовнішнього курсу Австро-Угорщини відігравали: Еренталь, Гетцендорф, саме вони визначали політику монархії на морі. Імператор оприлюднив указ про приєднання Боснії і Герцоговини 1908 р. це призвело до конфлікту, що поставив Європу на межу війни.

Великі європейські держави заоохочували «апетити» Австроугорщини. Боснійська криза 1908 р. завершилась успіхом для Австроугорщини правлячі кола якої були зацікавлені у конфлікті. У цій політиці Австроугорщину активно підтримувала Німеччина. Анексія була частиною широко продуманої акції агрессивно налаштованих австроугорських кіл. Виникла гостра міжнародно-політична криза, що наблизила військову розв’язку 1914 р.