Діагностика психофізіологічних станів та індивідуальні особливості.

Для цілісної діагностики психічних (емоційних) станів, їх вивчення необхідно проводити на зазначених рівнях прояву, а методики, які використовуються для діагностики психічних станів, належать до трьох груп:

• визначення психофізіологічних показників;

• визначення суб'єктивного стану;

• визначення поведінкових проявів.

Методики визначення психофізіологічних показників. Ця група методик є найбільш об'єктивною щодо діагностики психічних станів і здійснюється за допомогою реєстрації вегетативних проявів: частота серцевих скорочень, дихання, шкірно-гальванічних реакцій, електроенцефалограми мозку та ін. Вказані діагностичні показники здебільшого отримують за допомогою приладних психофізіологічних методик. Однак це не самі поведінкові реакції, а їх фізіологічні індикатори. Це опосередкований вид діагностики. Ці методики найчастіше використовуються для діагностики функціонального стану людини. У зв'язку з тим, що цей клас методик для свого використання вимагає спеціально обладнаних лабораторій, він має обмежене застосування.

Методики суб'єктивної оцінки стану. Доцільність застосування в діагностичних цілях суб'єктивних методик для оцінки психічних станів пояснюється різноманітністю проявів симптоматики різних станів у внутрішньому житті людини. На цей час серед багатьох вчених достатньо поширена думка про інформативність суб'єктивних даних, хоча ця галузь досліджень тривалий час знаходилась поза науковими розробками. На формування комплексу суб'єктивних переживань прямий вплив мають такі фактори, як установка суб'єкта і його навички саморефлексії, ступінь усвідомлення симптомів та часу їх появи, мотивація, значимість діяльності, індивідуальні особливості людини. Однак, за твердженням С.Г. Геллерштейна, суб'єктивні переживання є не що інше, як відображення стану суб'єктивних процесів у свідомості чи відчуттях самої людини. Виходячи із цього твердження, дуже важливим є знаходження адекватного способу аналізу цієї сфери проявів життєдіяльності.

Опитувальники. Ця група методів спрямована на виявлення якісно різнорідних переживань стану, які з більшою чи меншою якістю можуть бути усвідомлені людиною. Виділені симптоми входять до складу опитувальника у вигляді розгорнутих словесних формулювань, які мають запитувальну чи стверджувальну форму. Характеристика стану людини будується на основі загальної кількості зазначених симптомів та аналізу їх якісної своєрідності.

Опитувальники суб'єктивного шкалування. Ця група методик призначена для більш тонкої оцінки стану. Обстежуваного просять співставити свої відчуття з рядом ознак, формулювання кожного із яких максимально стисле. Вони представлені, як правило, парою полярних ознак. Передбачається, що людина здатна оцінити ступінь вираженості кожного симптому, співставляючи інтенсивність внутрішнього переживання із заданою оціночною шкалою.

Дослідження показників психічних функцій. Для діагностики станів може бути використана практично будь-яка із розроблених в експериментальній психології методик, які оцінюють ефективність процесів пам'яті, уваги, сприймання тощо, але головне, щоб вони були професійно значимими. До їх числа можна віднести коректурну пробу з кільцями Ландольта, таблиці Шульте, які використовуються для характеристики уваги, комбінаційний метод Еббінгауза, метод парних асоціацій, методики безперервного рахунку Крепеліна, призначені для аналізу інтелектуальних процесів та ряд інших. Виходячи з особливостей професійної діяльності військових операторів, для дослідження їх професійно важливих функцій доцільно також використати методики оцінки слухової та оперативної пам'яті.

Людина по-різному поводиться у взаємодії, будучи то активним співрозмовником, то здатним до аналізу слухачем. Вона може виявляти альтруїзм, самотність, апатію, депресію тощо. Причинами цього стають як її індивідуально-психологічні властивості, так і зовнішні чинники, які спонукають до певного типу поведінки.

Різноманітність індивідуально-психологічних властивостей особистості залежить від особливостей темпераменту, тобто загальної активності індивіда, динаміки психічних станів, емоційності.

Темперамент (лат. — узгодженість, устрій) — стійка характеристика індивіда, яка виявляється в силі, швидкості, напруженості, урівноваженості, перебігу її психічної діяльності у порівняно більшій чи меншій стійкості її настроїв.

Більшість класифікацій і теорій темпераменту ґрунтується на компонентах — активності (ступені енергійності, стрімкості, швидкості чи повільності) й емоційності (особливості перебігу емоцій, почуттів, настроїв та їх якості).

Під час з'ясування співвідношення індивідуально-психологічних особливостей людини та її зовнішніх поведінкових виявів використовують характеристики чотирьох типів темпераменту: сангвініка, флегматика, холерика, меланхоліка.

Характер (грец. Charakter — риса, особливість) — сукупність стійких індивідуальних властивостей особистості, що виявляються В типових способах діяльності та спілкування, в типових обставинах і визначаються ставленням особистості до цих обставин.

Характер індивіда виявляється в системі відносин з навколишньою дійсністю у ставленні: до інших людей (товариськість чи замкнутість, правдивість чи облудність, тактовність чи брутальність тощо); до справи (відповідальність чи несумлінність, працьовитість чи лінощі тощо); до власності (щедрість чи жадібність, ощадливість чи марнотратність, акуратність чи неохайність тощо); до себе (скромність чи самозакоханість, гордість чи приниженість тощо).

Структура людської поведінки є трикомпонентною, вона містить у собі когнітивний (пізнавальний, розумовий), афективний (чуттєвий, емоційний) і практичний (перетворювальний, сенсорний) компоненти. Перевага одного є підставою для зарахування людини до певного характерологічного типу. Сучасний російський психолог М. Обозов описав такі характерологічні типи:

1. Тип "мислителя" (перевага пізнавального компонента). Він орієнтований на пізнання внутрішнього і зовнішнього світу, на постійні роздуми про науку, мистецтво, життя; любить пофантазувати, а тому недостатньо товариський, не вміє вирішувати організаційні завдання.

2. Тип "співрозмовника" (перевага емоційно-комунікативного компонента). Товариський, контактний, любить компанії, легко знайомиться й адаптується до нових умов.

3. Тип "практика" (перевага перетворювального компонента). Це людина справи, не терпить тяганини, незавершених справ, зайвих міркувань. Добрий організатор, йому до снаги завдання, що вимагають рішучих і негайних дій.

Пізнавальні потреби реалізуються через інтерес, емоційно забарвлену інтелектуальну вибірковість.

Інтерес — форма вияву пізнавальної потреби, що забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності І сприяє орієнтуванню, ознайомленню з новими фактами, більш повному відображенню дійсності.

Інтерес постає як емоційна увага до об'єкта (в ньому поєднується емоційне та раціональне), забезпечує спрямованість особистості, сприяє широкому, глибокому і повному відображенню дійсності. Він є єднальною ланкою між потребами і цінностями. У соціальній політиці важливо забезпечити взаємодію та гармонізацію всіх типів інтересів (суспільних, групових, особистих).

На взаємозв'язок особистості і групи впливають здібності людини.

Здібності — індивідуально-психологічні особливості, які сумовою успішної діяльності особистості.

Здібності є результатом розвитку індивіда. їх формування відбувається на основі задатків — вроджених анатомо-фізіологічних особливостей нервової системи мозку. До загальних здібностей належать психічні властивості людини, що реалізуються як увага, спостережливість, пам'ять, уява, розважливість та ін., до спеціальних здібностей — психологічні особливості індивіда, які забезпечують успішне здійснення ним певної діяльності (образотворчі, математичні та ін.). Формування здібностей на основі задатків залежить від умов життєдіяльності. Природні задатки (потенційні можливості індивіда) ще не визначають успішної діяльності людини в майбутньому, їх потрібно розвивати, що можливо лише в соціумі, складовою якого є практика життя.

Специфічною формою взаємодії людини з навколишнім світом є її емоції.

Емоції (лат. — хвилюю) — психічне відображення у формі безпосереднього переживання життєвого змісту явищ і Ситуацій.

Спілкування і діяльність людини, її поведінка завжди зумовлюють появу певних емоцій, які характеризуються активністю, інтенсивністю, якістю та полярністю. Емоції охоплюють усі різновиди переживань особистості, спонукають її до знань, праці, вчинків. Вони виражають духовні запити і прагнення індивіда, його ставлення до дійсності, яке відображається в мозку і переживається як задоволення — незадоволення, радість — сум тощо. Такі базові емоції, як сором, подив, огида, задоволення, зацікавленість, радість, гнів, горе, зневага відображаються на обличчі африканця майже так, як і на обличчі європейця. Це дає можливість стверджувати, що люди, які належать до різних культур, здатні сприймати й оцінювати вираз людського обличчя за емоційними станами. Емоції є і своєрідною внутрішньою мовою, системою сигналів, за допомогою яких індивід дізнається про те, що відбувається.

Людина регулює свої дії, вчинки та поведінку у групі і за допомогою волі, яка є важливим чинником у досягненні мети.

Воля — здатність людини, що виявляється у самодетермінації, саморегуляції нею своєї діяльності і різних психічних процесів.

Вольова регуляція поведінки здійснюється у процесі перетворення несвавільних психічних процесів на свавільні, набуття людиною контролю над своєю поведінкою, вироблення вольових якостей, свідомої постановки перед собою складніших завдань, які потребують вольових зусиль. Воля в індивіда виявляється в таких властивостях, як сила волі, енергійність, витримка, рішучість, сміливість, самостійність, ініціативність, упевненість у собі, віра у справу, відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов'язковість та ін. Серед основних психологічних функцій волі виокремлюють вибір мотивів і цілей, регуляцію спонукання до дій за недостатньої чи надлишкової їх мотивації, організацію психічних процесів в адекватну діяльності людини систему, мобілізацію психічних і фізичних можливостей на подолання перешкод під час досягнення поставлених цілей.

Стійкою особистісною властивістю, яка втілює в собі потреби, наміри, спонуку до конкретної діяльності, є мотив.

Мотив (лат. movere — штовхати, приводити у рух) — спонукання до діяльності, пов'язане із задоволенням потреб; сукупність зовнішніх чи внутрішніх умов, які зумовлюють активність суб'єкта і визначають її спрямованість.

Це складне інтегральне психологічне утворення належить суб'єкту поведінки. Важливим за мотиваційним значенням є стан індивіда, сформований потребою в об'єктах, необхідних для його існування і розвитку. Йдеться про потреби, які є джерелом активності людини, завдяки яким здійснюється регулювання її поведінки, визначається спрямованість мислення, емоцій, почуттів і волі. За допомогою установки (стійкої схильності індивіда до певної форми реагування) людина спрямовує свої вчинки, дії та поведінку.

Люди по-різному пояснюють життєві події, ситуації та свою поведінку, неоднаково сприймають успіхи й невдачі. Залежить це від їх психічного стану, виконуваної діяльності, етнопсихологічних особливостей, соціокультурних установок тощо.

Неусвідомлюваними передумовами соціальної поведінки індивіда є архетипи, які за твердженням К.-Г. Юнга, є структурними елементами людської психіки, захованими у спільному для людства колективному несвідомому. Вони успадковуються від покоління до покоління, створюють сенс життя, задають етапи життєдіяльності особистості, її загальну структуру та програму поведінки. Соціальну поведінку особистості, на думку Юнга, детермінують такі архетипи:

1) тінь особистості — друга її автономна душа, темний двійник у внутрішньому світі (тінь втілює у собі гріховне "Я", підсвідомі бажання, негативні якості, проявляється у неконтрольованих емоційних станах, егоїстичних задоволеннях; негативні якості стають менш помітними і небезпечними, якщо людина визнає їх реальність);

2) аніма (архетип жінки, що існує в несвідомості чоловіка) і анімус (чоловіче начало, що існує у несвідомості жінки);

3) архетип сенсу (самість особистості, центр "Я”, в якому представлені найголовніші людські сенси, що реалізуються індивідом у житті).

У цьому контексті важливою є соціокультурна та етнопсихологічна зумовленість поведінки людини, яка полягає в її зв'язках із конкретним соціальним середовищем. Етнопсихологічна характеристика взаємодії потребує урахування національно-психологічних особливостей поведінки людей у сфері взаємин — реальних у суспільній свідомості соціально-психологічних явищ, специфічних форм функціонування загальнолюдських властивостей психіки. Структуру національно-психологічних особливостей утворюють такі сфери:

— мотиваційна (своєрідність мотивів, спонукальних сил взаємодії у представників певної національної спільноти);

— інтелектуально-пізнавальна (своєрідність сприймання й мислення носіїв національної психіки, що виражається у наявності специфічних пізнавальних та інтелектуальних якостей, які забезпечують особливе сприйняття, оцінювання навколишнього, відповідну стратегію поведінки);

— емоційно-вольова (своєрідність емоційних та вольових якостей, від яких нерідко залежить результативність соціальних контактів);

— комунікативно-поведінкова (власне інформаційна і міжособистісна взаємодія, взаємини та спілкування).

Значну увагу соціальна психологія приділяє дослідженню цих особливостей у процесі взаємодії представників різних національних культур, у суттєвих характеристиках конкретної комунікативно-поведінкової культури, її національної специфіки у відображенні соціально-психологічної реальності. Результати досліджень наводять на висновок, що своєрідність національної психології виявляється не у неповторних психологічних рисах, а в їх поєднанні, у звичаях, історичних традиціях, поведінці.

Віра — особливий стан психіки, який полягає у повному прийнятті людиною відомостей, подій, явищ або власних уявлень, які можуть бути основою її "Я", визначати вчинки, судження, форми поведінки.

Світогляд — система поглядів на об'єктивний світ І місце людини в ньому, на ставлення людини до себе та навколишньої дійсності.

Спосіб життя — стійка типова форма життєдіяльності особистості та спільностей, міра їх включення в соціум, типові форми взаємодії індивіда із суспільством, групами, Іншими людьми.

Узявши за критерій певні системи соціально-культурних цінностей, пріоритетів (розуміння норм, коло спілкування, інтереси, потреби і способи їх задоволення тощо), виокремлюють різні його види. Наприклад, здоровий спосіб життя передбачає правильне харчування, дотримання правил гігієни, належні умови праці та відпочинку, заняття спортом тощо. Особливо важливим чинником при цьому є гігієна особистості, яка охоплює: гігієну праці (не допускати перевтоми, забезпечувати нормальне екологічне середовище на виробництві тощо), гігієну спілкування (дотримання норм спілкування, правил хорошого тону, стримування власних емоцій під час спілкування, врахування етнопсихологічних особливостей спілкування тощо), особисту гігієну (дотримання правил водних процедур, тривалість сну та ін.).

Окремої уваги заслуговує моральний аспект у здоровому способі життя, який втілює зміст основних цінностей суспільства та культури. Його уклад є цікавим з моральної точки зору.

Люди по-різному формують свій спосіб життя, сповідують різні віри, мають неоднакові переконання та світогляд, що позначається на процесі взаємодії особистості і групи, на ефективності застосування способів реагування оточення на поведінку людини (йдеться про санкції, що здійснюються у формі заохочення чи покарання).