Культура України в XIV—XVI ст.

Після занепаду Київської Русі литовське проникнення, польська експансія, татарська агресія суттєво вплинули на перебіг подій в українських землях. У XIV—XVI ст. відбулися значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Неоднозначні процеси були притаманні у цей час культурному розвитку України. Дестабілізуючими культурний процес чинниками стали падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило християнську православну релігію зовнішньої підтримки, докорінно переорієнтувало торгівлю, вплинуло на культуру господарювання в українських землях; відсутність власної державності в цих землях; зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення Люблінської унії 1569 p.; татарська агресія. Піднесенню української культури сприяли технічний і технологічний прогрес; виникнення та розвиток власного друкарства, що давало змогу швидше, точніше і ширше розповсюджувати знання та інформацію; поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім культуротворчим чинником. Взаємодіючи, ці чинники докорінно змінили культурне обличчя українських земель.

Певні зрушення в XIV—XVI ст. відбулись у політичній культурі. Європейський спалах Відродження дав поштовх розвитку гуманістичної думки в Україні. Носіями нових ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та ін. Зокрема, С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів як активних суб´єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільненні суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру. І хоча українські гуманісти були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підґрунтя для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб´єкта історичного процесу.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів наприкінці XVI — на початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила — міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств — легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а з посиленням іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Новим явищем політичної культури цього періоду слід вважати і феномен Запорозької Січі, яка була праобразом майбутньої української державності.

Значні зміни в XIV—XVI ст. відбулися у сфері правової культури. Українські землі втратили свою самостійність, тому особливістю їх суспільного життя стало співіснування правових систем різного характеру та походження. Головними документами, що регулювали правові відносини, стали Литовські статути: Старий (1529), Волинський (1566), Новий (1588), в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Крім цієї правової системи, в українських землях у багатьох містах діяло Магдебурзьке право, а в сільській місцевості західних земель — Волоське право. Хоча поява чужих правничих інститутів не зовсім відповідала ментальності місцевого населення, блокувала розвиток традиційних правових норм, проте саме Литовський статут завершив процес уніфікації правових систем давньоруських земель і став уособленням повного єдиного загального права, а Магдебурзьке право вводило суспільні відносини в цивілізоване русло, закладало на українському ґрунті основи громадянського суспільства.

Певні зрушення відбулися і в побутовій культурі українських земель. Розширення панського землеволодіння, посилення влади феодала логічно призвело до зміни вигляду тогочасних сіл. Якщо раніше, коли вільної землі було багато, межею між сусідами вважалося те місце, «де зіткнуться сокири», тобто де з обох сторін зустрінуться рубачі під час рубання лісу, то в XV—XVI ст. під тиском феодалів на селянські землі відбувається певне упорядкування структури селянського поселення. Хати будують обабіч дороги. За кожною хатою розташовані загуменки, тобто довгі вузькі смуги землі, що належали господарю хати.

Цивілізованішими стають сімейні та родинні стосунки. В українських землях тривалий час існував громадянський шлюб, заснований на народних весільних звичаях і традиціях. Починаючи з XVI ст. між батьками й родичами молодої та батьками і родичами молодого укладається договір (зговір, змовини, згода). Спочатку цей договір укладали усно, а починаючи з XVII ст. — письмово, щоб закріпити за молодими придане. У XVI—XVII ст. церква встановлює контроль над процесом одруження. З цього часу тільки через обряд вінчання шлюб ставав дійсним.

У період XIV—XVI ст. в народний побут входять годинник, горілка, вогнепальна зброя та інші винаходи, що суттєво вплинули на суспільне життя.

Розвивається фольклор. Народна творчість звертається насамперед до оспівування традицій Київської Русі. В цілому переважає обрядова поезія (русальні, купальські, обжинкові пісні, голосіння, а з XVI ст. з´являються нові фольклорні жанри — думи, історичні пісні, нова тематика — боротьба проти татарсько-турецької агресії, новий герой — козак-воїн, захисник рідної землі, новий ідейний зміст — становлення та поширення норм козацької лицарської етики, пробудження почуття патріотизму, формування в народу нового рівня самосвідомості, громадянського обов´язку та віри у власні сили.

Значні якісні зміни відбулися в духовній культурі. Протягом XIV—XV ст. на ґрунті давньоруської мови під впливом народного мовлення сформувалася «руська мова», що стала офіційною державною мовою в Литовській Державі. «Руська мова» — це певна спільна основа, сходинка в становленні української та білоруської національних мов. На зламі XV—XVI ст. сформувалися дві окремі літературні мови — староукраїнська та старобілоруська. Якщо до утворення Речі Посполитої (1569) функціонування руської мови було досить вільним, то після переходу Волині, Брацлавщини, Київщини до складу Польської держави вона зазнає дискримінації. Та все ж, незважаючи на утиски, українська мова не тільки не здає позиції, а розширює сфери вжитку, збагачує свою стилістику. Поряд із традиційними юридично-діловим і літописним стилями, перекладною літературою, ораторсько-проповідницькою прозою бурхливо розвивається полемічний стиль (Г. Смотрицький, І. Вишенський, С. Зизаній), зароджується науковий (у лікарських посібниках, граматиках, словниках), виникає українське віршування (Г. Смотрицький, Д. Наливайко та ін.).

Глибоко позначилася на духовній культурі специфічна ситуація в релігійній сфері, що склалася в українських землях XV—XVI ст. Безперервне протистояння католицтва і православ´я зумовило укладення Берестейської унії (1596) та утворення уніатської церкви, що посилило гостроту релігійних та національних конфліктів. Релігійне протистояння мало не тільки негативні наслідки. Намагаючись укріпити власні позиції, протидіючі сторони мусили дбати про розвиток освіти, поширення свого впливу через розбудову шкіл. Релігійна полеміка збуджувала думку, сприяла розвитку культури дискусії, формуванню полемічного стилю.

Реальні потреби господарського та культурного життя, поширення ідей гуманізму, намагання представників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумовили якісні зміни у сфері освіти. У XV—XVI ст. поряд з традиційними школами при церквах та монастирях виникають протестантські та католицькі школи, що давали вищий рівень знань. Намагаючись протидіяти поширенню чужих впливів, православні засновують свої освітні заклади. Так, у сфері освіти з´являється новий тип школи — греко-слов´яно-латинська, у навчальному процесі якої органічно поєднувалися давньоруська традиція й новітні надбання західноєвропейської думки. Першим освітнім закладом цього типу в українських землях стала Острозька академія (1576), заснована князем К. Острозьким. У своїх стінах вона зібрала цвіт тогочасної української та зарубіжної інтелектуальної еліти. її викладачами були Г. Смотрицький, В. Суразький, Д. Наливайко, чужоземці — відомі вчені К. Казимирський, Я. Лятош, К. Лукаріс, який незабаром став патріархом константинопольським. Своєрідну естафету Острозька академія передала братським школам, перша з яких виникла 1586 р. у Львові. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. школи цього типу діяли в Перемишлі, Кам´янці-Подільському, Галичі, Холмі та інших містах.

Падіння в середині XV ст. Візантійської імперії зумовило докорінний переворот у духовному житті українського суспільства. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на ґрунті києво-руської духовності надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали: 1) відхід від візантійських зразків та канонів (у XV—XVI ст. в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських умовностей, набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху); 2) поширення ідей гуманізму та реформації;

3) поява нових форм самовираження і мистецьких стилів (у літературі набуває поширення полемічний стиль, виникає українське віршування; у живописі наприкінці XVI ст. з´являються нові жанри — портрет, історичний живопис, зростає інтерес до пейзажу; виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня із супроводом; у 1573 р. створюється вітчизняний ляльковий театр, що надалі переростає в традицію українського вертепу; зароджується стиль бароко; 4) посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу; 5) індивідуалізація творчості.

Отже, позитивні зрушення в культурі праці та господарюванні пов´язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв´язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості Українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.

5. Виникнення українського козацтва