Історичні джерела та історіографія історії України

Історичними джерелами вважається все, що було створено людським суспільством і дійшло до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам'яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови [13,с. 5] .

За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на такі види:

1. Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети, споруди тощо).

2. Етнографічні (дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв).

3. Лінгвістичні (мова, діалекти).

4. Усні (пісні, думи, легенди, перекази, прислів'я, приказки тощо).

5. Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері):

– актові матеріали (офіційні документи різних установ);

– оповідні пам'ятки (літописно-мемуарні та літературні твори).

6. Фотодокументи.

7. Графітні (стародавні написи на скелях, стінах, різних речах, склі, кераміці, гарматах, тобто – це написи на всьому, крім паперу).

Для відтворення давньої історії України сучасні вчені використовують в основному речові (археологічні) пам'ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів (Геродот, Страбон, Птоломей, Тацит, Прокопій Кесарійський, Йордан, Лев Діакон, Аль-Масуді та ін.).

Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи та ін.

Опираючись на перераховані джерела, історики досліджують різні історичні періоди, події, життя та діяльність видатних постатей. Твори істориків складають історіографію історії України, тобто сукупність досліджень, присвячених певному історичному періоду або всій історії України.

Джерельна база Литовсько-Польської доби історії України представлена, крім щоденників сеймів, сеймиків і книг судів, ще й метриками, жалуваними грамотами, інвентарями, уставами на волоки, полемічною літературою. Тільки Литовського Статуту було три редакції – 1529, 1566, 1588 рр. А ще були дуже важливі для нас Густинський, Львівський, Острозький та Хмільницький літописи, «Опис України» Г. Л. де Боплана. Сьогодні в Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігається багато документів Литовсько-Польської доби, зокрема, документи Галицько-Волинських земель. Документи середньовіччя, нового і новітнього часу зберігаються в державних архівах України в Києві.

Часи козацької державності (середина ХVІІ–ХVШ ст.) відображені в дипломатичних документах Б. Хмельницького, численних мирних угодах між Україною, Московщиною, Польщею, Туреччиною, Швецією; гетьманських універсалах, «статтях», що укладалися між царем і новообраним гетьманом, «Гадяцькому трактаті», Конституції П. Орлика, царських указах про заборону українських друкарень, ліквідацію Запорізької Січі. Не обійтися тут і без козацьких літописів та мемуарів і щоденників козацької старшини.

Утвердження на українських землях кріпосницької системи, адміністративно-територіального управління Росії в Подніпров'ї і Слобожанщині, і Австрії у Західній Україні сприяло появі документів, що стосуються податків, прав, описів маєтностей тощо.

Велика кількість законодавчих актів, матеріалів офіційного діловодства, статистичних даних, документів громадсько-політичних, національних організацій стосується періоду панування в Україні Австрійської й Російської імперій.

Історіографія (ізгрецьк. – опис історії) – дисципліна, що вивчає історію історичної науки. Це наука про те, як виникла і розвивалась історична думка, процес нагромадження історичних знань. Вона з'ясовує соціальну основу і соціальну функцію історичного пізнання, досліджує боротьбу в ній різних напрямів, шкіл, концепцій, аналізує методи вивчення історичних джерел, висвітлює організацію й форми дослідницької роботи в галузіісторії[13, с. 12 –13].

Цікавість до свого минулого зародилася в Україні давно, фактично на початку державності, про що свідчать літописи, події в яких розпочинаються з «сотворіння світу» і закінчуються XIII століттям. У наших перших літописах міститься оповідь про дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Серед них ті, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали свою кров, захищаючи рідну землю. Та найбільше уваги літописці приділили тим, хто зробив соціальне замовлення, доручивши написання літопису; тим, хто панував над людьми, грабував, палив, осліплював, вбивав, ненаситний на владу, землі, золото і рабів. Так, ченець Печерського монастиря Нестор у «Повісті минулих літ» зробив спробу пояснити походження Русі і тих перших її правителів, хто створив державу.

Як Нестор, так і його співавтор ігумен Сильвестр використали грецькі хроніки, місцеві оповідання, пов'язали історію Русі із світовою, давши вітчизняній історії центральне місце в світовій історії. Не все в «Повісті минулих літ» узгоджується з сучасними науковими даними, багато кон'юнктурних правок внесли і переписувачі «Повісті...». Літописець Сильвестр, наприклад, другу редакцію «Повісті...» переробив і доповнив після Нестора і зробив викладку подій з 1113 до 1116 рр. І все ж таки не викликає сумнівів, що «Повість...» є безцінним історичним джерелом і першим історіографічним твором на Русі. Українські літописи княжої доби свідчать про відповідну тим часам високу культуру і ерудицію їхніх авторів, про патріотизм і вболівання їх за долю батьківщини.

Літописання продовжувалося і в литовсько-польську добу та в часи козацької державності. Звертають на себе увагу козацькі літописи Самовидця, Величка, Граб'янки, що передають події часів Б. Хмельницького. З ім'ям викладача Київської колегії Інокентія Гізеля пов'язаний вихід у світ в 1674 р. знаменитого «Синопсиса», який тривалий час був одним із основних посібників з історії України і Росії. «Синопсис» витримав більш ніж 30 перевидань і до XIX ст. використовувався в якості підручника.

У XVIII ст. виходять твори, в яких історія Гетьманщини пов'язується з історією Київської Русі. Особливо актуальними були такі паралелі під кінець існування української держави в складі Росії. Нагадування про те, що козацтво було спадкоємцем княжої держави, стало головною метою авторів таких праць. Показовим у цьому відношенні став твір кінця XVIII ст. чи то Кониського, чи Полетики «Історія Русів».

У XIX ст. в Україні починає розвиватись історична наука у всьому розмаїтті її шкіл і напрямків, які базувались на широкій документальній базі. Так, Д. М. Бантиш-Каменський (1788–
1850 рр.) написав тритомну «Историю Малой России». Цей твір стоїть набагато вище всіх інших історичних праць того пе­ріоду хоча б тому, що в основу його покладені архівні матеріали, хоч і без докладного розбору та критики. Д. М. Бантиш-Каменський вважається також першим збирачем історичних документів.

Микола Маркевич у 1842–1843 рр. видав друком двотомну «Историю Малороссии» з тритомним додатком історичних документів і приміток. М. Маркевич (1804–1860 рр.) може називатися першим національним українським істориком.

На матеріалах етнографічних та археологічних досліджень побудовані праці Михайла Максимовича (1804–1873 рр.), який започаткував народницький напрям у дослідженні історії (в основ-ному княжого і козачого періоду). Деякі з його робіт ще й сьогодні не втратили свого значення через цікавий матеріал та критичні здібності автора.

Велику послугу українській історичній науці зробив Осип Бодянський (1808–1877 рр.), який першим видав за допомогою друку П. Куліша «Літопис Самовидця» в 1846 р.

Розвинув народницький напрямок Микола Костомаров
(1817–1885 рр.) в «Історії України в життєписах визначнійших єї діячів» та інших творах. Однак, автор недооцінював ролі державних діячів в історії, що проявилось у таких його роботах як «Богдан Хмельницький», «Мазепа та мазепинці».

М. Костомаров виходив з того, що історичний розвиток кожного народу визначається його духовними властивостями. Духовну природу українського народу, наприклад, визначало панування демократичних засад, вічового устрою в його суспільному житті, волелюбство та ін. Разом з тим, цей демократизм і волелюбство, не стримані організуючою основою, призводили до негативних наслідків. Одним з них, була поява в Україні в XV ст. козацтва. М. Костомаров дивився на козацтво як на анархічну, руйнівну силу [13,с. 37].

Середина XIX ст. представлена працями М. Закревського «Описание Киева», А.Скальковського «Очерк Запорожья».
А. Скальковський вбачав у козацтві своєрідне військово-монастирське братство. Він одним з перших опрацював архівні матеріали з історії Запорізької Січі, врятував від повного зникнення безцінні документи, а також свідчення колишніх запорожців.

Друга половина століття увійшла в історіографію під впливом
В. Б. Антоновича (1834–1909 рр.). Він створив Київську школу істориків, до якої належали майже всі відомі історики, які обійняли згодом кафедри в університетах України. В. Антоновичу вдалося першому в Російській імперії поставити археологічні роботи на наукову основу.

В. Антонович досліджував історію козацтва, гайдамаччини, міст, шляхетства. Ідучи слідом за М. Костомаровим, В. Антонович у роботі «Виклади про козацькі часи на Україні» твердив, що кожен народ у своєму історичному розвиткові виконує певну, лише йому властиву «керівну ідею». В історії українського народу ця ідея втілена в принципі вічового устрою – широкого демократизму, тобто визнання за кожною особою повної рівності в правах. Заснований на цих принципах ідеальний, на думку В. Антоновича, общинний устрій, якому невідомі класові суперечності, знайшов своє відображення в українському козацтві, в Запорізькій Січі.

Найвідомішим представником Київської школи і народ-ницького напрямку є М. Грушевський (1866–1934 рр.), автор величезної кількості історичних праць, серед них – «Очерки истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», а також перша багатотомна «Історія України-Руси», де вперше викладена систематична історія нашої батьківщини, починаючи з кам'яного віку. Суть народницького напрямку полягала в наданні переваг соціально-економічним питанням над національно-політичними, підпорядкування інтересів влади прагненням народу.

Рубіж ХІХ–ХХ століть був плідним для української історіографії, незважаючи на те, що Україна підлягала юрисдикції водночас декількох держав. Значна кількість істориків збагатили історичну науку своїми талановитими працями. Серед них:
А. О. Скальковський («Історія Нової Січі, або останнього коша запорозького»), Д. І. Багалій (1857–1932 рр.) («Історія Слобідської України»), О. Я. Єфименко («История украинского нарада»),
Д. І. Яворницький (трьохтомна «Історія запорізьких козаків»),
І. П. Крип'якевич («Історія України» ) та ін.

Всупереч народницькому напрямку, але в руслі концепції
М. Грушевського, почав утверджуватись державницький напрямок в історичних дослідженнях Д. Дорошенка («Нарис історії України» ); а також С. Томашівського, який у відповідності з державницькою ідеологією зробив синтез Княжої доби; публікаціях
В. Липинського, який проаналізував Козацький період нашої історії.

Історіографія історії України 1917–1991 рр. складається з великої кількості праць радянських вчених. Не всі з них задовольняли існуючий режим, але під кінець його існування влада добилась майже повної нівеляції національної ідентичності, русифікувавши й історичну науку. Це відобразилось в офіційному виданні вітчизняної історії –восьмитомній «Історії Української РСР» (в 10-ти книгах). У ній повністю заперечена автохтонність етногенезу українського народу і підкреслюється думка про те, що він навіки зобов'язаний усіма своїми здобутками «старшому братові» – Росії.

Значно підвищився інтерес до вітчизняної історії в роки перебудови. В Україні було розроблено комплексну програму історичних досліджень, яка була затверджена новим керівництвом КПУ, на чолі якого, після В. Щербицького, став В. Івашко. Вона виявилася настільки вдалою, що продовжувала виконуватись і в 1991 – 1995 рр. З'явились цікаві праці, які неупереджено розкривали складні сторінки історії України. Це – дослідження С. Кульчиць-кого, В. Даниленка, С. Касьянова, Ю. Шаповала, які висвітлювали наслідки сталінізму в Україні. З'являється ряд робіт відомих вчених з історії політичних партій, національних відносин:
І. Кураса, П. Варгатюка, Я. Дашкевича, Ю. Римаренка, В. Пані-будьласки та ін. Історія української державності висвітлюється в книжці В. Шевчука та М. Тараненка, яка побачила світ у 1999 р. Готуються праці з історії окремих міст України тощо. Висвітлюється життєвий і творчий шлях видатних представників творчої еліти М. Грушевського, М. Василенка, Н. Полонської-Василенко, С. Єфремова, М. Слабченка, М. Попова, М. Яворського. Важливе значення для розуміння процесів, що відбувались в історичній науці, мали публікації М. Варшавчика, Я.Калакури. Проблемам селянства та голоду в Україні присвячено роботи С. Кульчицького, Д. Мейса, Р. Конквеста. Історичні джерела досліджуються в працях В. Барана, І. Біласа, В. Верстюка,
Д. Тарана, Я. Грицака.

На етапі незалежності України вийшов цілий ряд цікавих підручників з історії України колективу авторів під ред.
М. А. Смолія в Інституті історії НАНУ 1997 і в 2000 рр., Національ-ного університету ім. Т. Шевченка, Українського педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Львівського університету та інших вищих навчальних закладів. Вийшли з друку й одноосібні курси з історії України В. Борисенка, О. Бойка, Я. Грицака,
Л. Залізняка, В. Короля, В. Остафійчука, В. Світличної та ін., які набули великої популярності і рекомендуються студентам при вивченні курсу „Історія України”.

У Київському національному університеті будівництва і архітектури в 2000 р. вийшла історія університету, в якій розпові-дається про славний історичний шлях вузу, успіхи і досягнення в його діяльності. За 80 років своєї діяльності університет підготував майже 80 тисяч спеціалістів будівельної справи, які працюють на
4-х континентах у 50 країнах світу. Завдяки знанням, отриманим в університеті, вони досягли високого становища в суспільстві, стали міністрами, керівниками важливих відомств та установ, відомими вченими.

В умовах незалежної України більшість істориків ґрунтується в своїх працях на засадах утвердження національної свідомості і державотворення. Надбанням сучасної історіографії є роботи Олени Апанович «Розповіді про запорозьких козаків», М. Брай-чевського «Конспект історії України», В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького «Сталінізм на Україні: 20–30-ті роки»,В. А. Смолія, В. С. Степанкова «Українська державна ідея», Н. Яковенко «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна)», А. Д. Бачинського «Січ Задунайська. 1775– 1828» та ін.

Таким чином, українська історична наука має глибоке коріння і необхідні умови для подальшого розвитку.

Підсумовуючи викладений матеріал слід сказати, що на студентів чекає нелегка, але цікава, напружена праця по оволодінню знаннями багатовікової історії України. Хто справиться з цим завданням, той отримає наснагу, яка додасть нових сил на нелегкому життєвому шляху.

Запитання для самоконтролю

1. Яка сутність понять «історія», «історія України»?

2. Що вивчає історія України?

3. Яка мета та завдання вивчення курсу історія України?

4. Чому вивчення історії своєї країни необхідне для інженера-будівельника?

5. Які основні функції історичної науки?

6. Як розуміють історію ідеалісти і як матеріалісти?

7. Які існують методи історичних досліджень?

8. Які основні принципи вивчення історії, що означає кожний із них?

9. Які основні джерела вивчення історії України?

10. На які основні періоди можна поділити історію України, їхні хронологічні рамки?

11. Назвіть видатних дослідників історії України та їхні праці.