Головні історичні регіони України

Подписано в печать 23.07.92. Формат 84х108 1/32.

Бумага типогр. № 1. Печать офсетная. Усл. печ. л. 5,1.

Уч.-изд. л. 5,4. Тираж 30 000 экз. Зак. 2-277.

Перлит продакшн, ЛТД. 254080, Киев, ул. Межигорская, 87

Оригинал-макет изготовлен фирмой "АС" Полнграфкомбинат "Молодь". 254119, Кигв, ул. Пархоменко, 38—44.

* С. Оттоленги.— «Экспертиза почерка и графическая иденти­фикация», пер. с итальянского. Изд. Наркомвнудела, 1926 г., Москва, стр. 8.

«L'écriture a le caracfere», par J. Crepieux—Jamin, Paris. 1895.

«Preyer., Handschrift und character». 1894.

* В Германии «Система графологии» Крейша вышла в 13-м издании и «Учебник графологии» Мейера — в 12-ом издании.

При большом опыте, основанном на долголетней графологической практике, возможны и обратные заключения: т.е., исходя из внешнего поведения человека, делать вывод о свойствах и особенностях его почерка.

Мною замечено, что на лиц, страдающих нервным расстройством, успокаивающе действуют ежедневные упражнения в письме (медленное и тщательное списывание каллиграфических прописей).

По предположению проф. Викторова, почерк должен отражать во внутреннем построении также и те нравственные (психические) восстанов­ления, какие произойти в человеке после операции. Над изучением таких восстановлений письма, в связи с произведенной операцией «омоложения», в настоящее время и работает автор этой книги.

Например, при писании левой или поврежденной рукой, или другими органами тела (ногою, ртом и т. п.) в почерке непременно прояв­ляется разница от письма естественного, которая тем значительнее, чем меньше навык: часто по почерку легко определить, какие физические не­достатки имеет рука писавшего. Влияние длины руки на почерк несомнен­но и выражается тем, что почерк высокого человека отличается от почерка малорослого определенными характерными особенностями.

* В этой же статье Попялковский приводит, в качестве примера, чрез­вычайно интересное как по содержанию, так и по расстановке знаков препинания, письмо одного больного. Приводим его дословно:

«Его святейшеству Папе. Рымскому, моему знакомому. Заявление, о том, что мы желаем. Отбыть в сию резиденцию. Папы Рымского"

Особенно характерна в этом письме поставленная над буквой «ю» в слове «сию» точка.

Замечено, например, что английские дети, обучающиеся во Фран­ции и Германии, сохраняют особенности английского письма. (Ег1ептеуег, а-г, 0«е ХсппП, 162 5).

* Кречмер.— «Строение тела и характер". Госиздат.. 1924 г.

Е.Ф. Буринский.— «Судебная экспертиза документов». 1903 г. СПБ. стр. 189.

О подобном же стремлении к оригинальности можно судить по надписям на фотографических карточках, конвертах и т. п., если они исполнены резко наискось.

Проф. Шнейдемиль рассказывает, что он знал одного юношу, имею­щего пристрастие обращать большое внимание на свою внешность (он носил яркие, бросающиеся в глаза галстуки, преувеличено большие нагрудные значки и т. п.), при чем подобная украшенность наблюдалась и в его почерке. Ему непрестанно указывали на эту некрасивую склонность, но без­результатно. В последних классах училища подобная склонность исчезла, и характернее всего, что одновременно с этим исчезла и украшенность письма, которое стало проще и естественнее. (Проф. Шнейдемиль.— «Определение почерка». Лейпциг. 1922 г.).

Также следует обращать внимание на начало и конец письма. Часто линии строк в начале письма, отличаясь ровностью, теряют ее к концу письма. Почерк постепенно становится крупнее, размашистее и неравномернее.

Весьма характерен для данного случая почерк, принадлежащий профессиональным борцам. Как пример, приводим два типичных автографа видных представителей этой профессии.

Самые различные направления письменных знаков могут быть точно определены: их направления выражаются в угловых градусах.

Большой интерес заслуживают два примера, проводимые проф. Прейером в одном из его графологических сочинений. У Прейера хранятся около 2000 писем его отца, распределенных в хронологическом порядке. Эта коллекция показывает, как человек от природы чувствительный, страстный, вспыльчивый, раздражительный, своенравный, с годами, под влиянием жизненных условий, постепенно утрачивает эти качества и напротив развивает в себе самообладание и сдержанность (подобное можно наблюдать в почерке известного писателя Ибсена). Всю эту психическую метаморфозу отца Прейера можно проследить по его письмам, в которых почерк из косого становился все более и более прямым; в первые годы угол наклона почерка составлял 37—38°, через 10 лет он увеличился до 40°, и, наконец, последний год жизни старика достиг 58°. Другой пример еще поразительнее. В письмах молодой разошедшейся со своим мужем женщины и ее матери в течение одного месяца почерк из сильного косого превратился в прямой. Прейер объясняет это явление вынесенным молодою женщиной сильным психическим потрясением. Когда же через несколько лет состоялось примирение с мужем, ее почерк принял наклон вправо, т.е. стал косым. (Preyer. - Zur Psychologie des Schreibens. 176).

Такая крайность, чтобы в почерке все буквы не были связаны между собой и стояли особняком, изолированно, подобно типографскому набору — встречается очень редко и должно рассматриваться, уже как известное графическое преувеличение (см. общие положения), тем самым обна­руживая в пишущем, кроме вышесказанного, и известное стремление к вы­явлению своей личности, желание производить впечатление, обращать на себя внимание, присутствие фантазии. Чаще всего подобная изолирован­ность встречается у поэтов, писателей, художников.

Как на пример сплошной изолированности, можно указать на почерк (последних лет) покончившего самоубийством в 1925 г. поэта С. Есенина, в почерке которого каждая буква живет как будто бы своей собственной, отдельное жизнью (см. автограф). Подобная изолированность письма, ко­торой достиг, постепенно распадаясь в своей связи, ранее совершенно свя­занный (1918 г.) почерк Есенина, в данном случае безусловно указывает на тот распад личности, который произошел с ним за этот срок.

У французских графологов крупные почерки обозначаются термином "aspirations elevees» (высокое вдыхание), а мелкий почерк называется «amor de detail» (любовь деталей), и характеризует предпочтение его обла­дателя к занятию подробностями.

Крупный почерк (если еще при лом особенно увеличены заглавные буквы) нередко указывает на тщеславие: пишущий как бы старается обратить на себя внимание необычайной величиной своих букв, но о том же самом говорит и чрезвычайно мелкий почерк: он также бьет на эффект (напр. почерк поэта-футуриста Велемира Хлебникова, известного своими странностями в личной жизни).

Подобная особенность почерка обратила на себя внимание еще римлянина Светония, составителя жизнеописаний римских императоров. Он характиризуя скупость императора Августа, говорит, что последний «писал слова, ставя буквы тесно одна к другой, и приписывал еще под строками».

* G. Schneidemule - "Die Handschriften beurteilung" Leipzig. 1922.

Г.И. Карпов. «Творчество душевнобольных», изд. Главнауки, 1926 г.

Недавно берлинским журналом «Berliner Jilustrirt Zeitung" был объявлен конкурс с ценными денежными премиями, под лозунгом — «почерк и лицо». В журнале были одновременно с портретами крупных де­ятелей науки и искусства (Эйнштейна, Либермана, Гауптмана, Янигса и др.), воспроизведены и автографы, при чем почерки были помещены не под портретами и не в том порядке, а также без обозначения, кому из приводимых лип они принадлежат — на это и предлагалось ответить самим читателям. Подобный конкурс, как говорится в предисловии к нему, вызван все увеличивающимся интересом к графологии.

Почерк, прогрессивно ухудшаясь во время болезни, приближается к нормальному, обычному письму по мере выздоровления. (Иллюстрирующие это положение автографы приводят в своих работах Крепье-Жамэн, Шней-демиль и др.).

Исследование почерка Есенина сделано мною за несколько дней до его трагического конца, по просьбе ответственного редактора издательства «Современная Россия», поэта И. Савкина.

Исследование почерков Анри Барбюсса и Вайян Кутюрье помещено в журнале «30 дней" за 1927 г., № 12.

Головні історичні регіони України

Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати, Лісостеп Рівнину та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон. Наприклад, Полісся — на Західне Волинське, Центральне Київське та Східне Чернігівське; Карпати — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина — на Лівобережжя Дніпра і Правобережжя; Степ — на Східний Донбас, Центральний Таврію і Західний Буджак.

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов’язана із давнім етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних умов.

В Україні історично склалося пятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь Підкарпатська Україна, Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Середня Наддніпрянщина — історично-етнографічний регіон України, якому належить визначальна роль у формуванні етнічного ядра східного словянства, давньоруського населення, а пізніше й украраїнського етносу та української нації. Кожен з етапів етно- і націогенетичного процесу, що замішувався на території Середньої Наддніпрянщини, мав логічне завершення у творенні державності: Київської Русі, Козацької республіки Запорізької Січі, Української народної республіки, нарешті, суверенної держави — України.

Галичина — історично-етнографічний регіон Західної України.Нині включає Львівську, Івано-Франківську та більшість районів Терноп.обл.

Поділля як етнічна земля в історичних документах згадується під різними назвами. Протягом сторіч найменування «земля Подільська» неодноразово змінювалося, зберігаючи, однак, ключове поняття «Подол», що означало землі по долу між Південним Бугом і Дністром. Західні землі Поділля входили до складу Польщі і лише у 1939 р. були воззєднані з УРСР, утворивши Тернопільську область.

Хоча нинішній адміністративний поділ цих земель не зберіг їхнього етнонімічного ядра, воно зберігається в крайовій самосвідомості подолян, що стверджує збереження подільської культури. Остання, незважаючи на спільну етнічну назву, не є однорідною як, до речі, регіональна культура будь-яких інших регіонів, а являє собою систему зональних культур. Це повязано передусім із постійними змінами кордонів регіону.

Взаємозвязок між змінами території регіону і процесом формування регіональної культури виявляється через таку закономірність: ті землі, що постійно залишалися в складі Поділля, стали ядром власне подільської культури і підгрунтям для чітко вираженої крайової самосвідомості населення. Землі, що входили до складу Подільського краю лише деякий час, створили перехідні зони від типово подільської до волинської, карпатської, буковинської або ж наддніпрянської культур.

Найбільша територія Поділля припала на XI—XII ст., простягаючись від верхівїв Дністра та Південного Бугу до Чорного моря. «Край Подільський надзвичайно великий, — писав хроніст XVI ст. Гваніні, — з півдня він жається кордонів Молдавії і Валахії, а зі сходу над рікою Доном при Меотійському озері, при морі Євксинському до самих татар Перекопських». Тепер Поділля як історично-етнографічний регіон включає Вінницьку, Хмельницьку окрім північних районів та східну частину Тернопільської області.

Полісся — північні області України, що межують з Білоруссю та Росією. Як самостійна земля Полісся відоме з XIV ст. і привязувалося переважно до Надприпятщини, що складала основу Турово-Пінського та Чернігівського князівств.

Сіверщина є своєрідною перехідною етнокультурною зоною від Вкраїни до Московщини, від України до Росії, її населення формувалося здебільшого на антській основі, на стику міжплемінних обєднань сіверян та радимичів, розселених у долах Десни, Сейму та Сули. Генетично воно повязане з літописною «сіверою»: «Седома на Десне и по Семи и по Суле и нарекошася Север», їхні пізніші нащадки іменувалися севрюками, в головних рисах зберігши давньословянську традиційно-побутову культуру.

Слобожанщина Слобідська Україна — історично-етнографічний регіон України, що формувався на перетині осілої й кочової людності, в зоні інтенсивних контактів та взаємовпливів різних культур.

Буковина — історично-етнографічний регіон України, що формувався на стику різних земель, держав і народів, був тривалий час відірваним від українського материнського етнорегіону. З XII ст. вона входила до складу Галицького, згодом Галицько-Волинського князівств, у XIV ст. була підкорена Угорщиною, а з 1359 р. стала складовою Молдавського князівства, пізніше — Румунії.

Покуття — етнічна земля українців, розташована у верхівях Дністра та Пруту.

Запорізька Січ Запоріжжя — історично-етнографічний регіон, що формувався на кордоні з кочовими народами Степу,Центром українського козацтва було Запоріжжя — земля на південь від Дніпровських порогів, яка в ході національно-визвольної війни постійно розширювалася, а по суті, ставала територіально-політичним утворенням.