Першопочаткові свідчення про природу людини та їх особливості. Антропологія – дуже давня галузь людського знання

Антропологія – дуже давня галузь людського знання. Перші свідчення про сутність людини, уявлення про її виникнення й розвиток з’явилися ще в часи античності у працях натурфілософів. І водночас антропологія – наука дуже молода, й така, що інтенсивно розвивається: як офіційна академічна дисципліна вона виникла тільки в кінці ХІХ ст. План нашої лекції відображає чотири основні періоди її передісторії, становлення та розвитку як академічної науки.

Перший період – першопочаткові свідчення про природу людини.

Хронологічні межі: доісторичні епохи, стародавній світ і Середньовіччя (найдавніші часи – ІV, ІІІ ст. до н.е. – до ХІV ст.)

Головна тенденція: домінування «віруючого розуму», знання до пізнання, релігії й магії над наукою. Але поступово до ХІV ст. склалися умови, які визначили відхід магії від науки, що спричинило перший переворот у свідомості людства, внаслідок якого людина звернулася до вивчення земного, біологічного життя людини, а також «людини як суспільної тварини» (цей термін ужив ще Арістотель, але він знайшов утілення в свідомості учених тільки в Х – ХІV ст. – у час становлення та розвитку еволюціонізму та матеріалізму, й то далеко не в усіх).

Питання про сутність людини та її походження хвилювало людство з давніх часів. Пізнання світу й самої себе людиною взагалі почалося з вирішення нею проблеми космології, тобто походження Всесвіту й людини. Слід сказати, що ця проблема не вирішена й досі. Ось яке завдання поставила давня людина перед собою, поклавши його в засади своєї науки і культури! І її відповіддю на нього було створення його величності МІФУ. Мислення давньої людини було моделюючим (парадигматичним), і моделі задавалися саме міфологією. Логіка наукового мислення в давні часи була іншою, ніж сьогодні, але не тому, що давня людина була менш логічною чи аналітичною, ніж нині, а тому, що, як зазначив Клод Леві-Стросс, об’єкти, що піддавалися логічному аналізу, в ті часи й нині, були РІЗНИМИ. Ми зазначали, що вперше термін «антропологія» вжив Арістотель, маючи на увазі саме духовну природу людини, що в свою чергу було виявом ще більш давньої наукової традиції. І то було цілком органічним, оскільки буквальний переклад з грецької терміну «anthropos» (людина) звучить так: «істота, що лине вгору», тобто – в Небо. То ж самозрозуміло, що саме духовна природа робить людину людиною. І саме цей напрям в сучасному людинознавстві розроблений найгірше. А відповідно, якщо сучасна антропологія вивчає більше людське тіло (перша функція антропології), тобто воно, в усіх його проявах, і є предметом наукового пізнання, то давня антропологія піддавала науковому аналізу переважно людську душу (друга функція антропології).

Якщо вжити гегелівську класифікацію наук, згідно з якою вони поділяються на «науки про природу» й «науки про дух», то можна сказати, що в давнину розвивалися переважно «науки про дух», а після наукової революції середини ХVІ – ХVІІ ст. – переважно «науки про природу». Сучасні вчені все більше наполягають на умовності такого поділу наук Гегелем, але вже не тому, що, як трактувала марксистсько-ленінська наука, «дух не існує, а, отже, наук про нього бути не може», а тому, що Дух – теж природа, як також усе більш зростає переконання, що природа є одухотвореною, просто в різних ступенях і проявах. Людина ж далеко не все вхоплює своїми органами почуттів.

Ще давні греки знаходили залишки вимерлих тварин і людей, і їхньою відповіддю на питання, що це таке й звідки узялося, знов таки був МІФ. То була модельтрактовки таких речей. І тому греки вважали, що такі викопні залишки – ніщо інше, як залишки гігантів, які насмілилися вступити в бій з богами й були низвергнуті. Імператор Август (14 р. до н.е.), зокрема, мав при своєму дворі цілий палеонтологічний музей. Усе незвичайне активно описувалося; середньовічні араби щодо незвичайних залишків кістяків та інших матеріальних речей, а також щодо якихось аномальних явищ вживали термін «диковинки творінь», усе відносячи до справ Аллаха на землі. Сучасна наука не вважає такі пояснення науковими. Але вони дуже цінні для складання уявлення щодо стилю мислення та особливостей культури давньої людини.

В науці визначальне значення має формування світоглядної парадигми («дисциплінарної матриці», за Т.Куном), яка будується на великому науковому відкритті. Антропологія як академічна наука розвинулася тільки тоді, коли остаточно було вирішене ОСНОВНЕ ПИТАННЯ ФІЛОСОФІЇ (що первинне – матерія чи свідомість?) на користь матеріалізму, внаслідок чого стався ПЕРЕВОРОТ У СВІДОМОСТІ людей, а далі кумулятивним (накопичувальним) шляхом антропологія почала швидко розвивати напрямки наук про природу людини на ґрунті еволюціонізму. Базовим же науковим відкриттям тут став дарвінізм.

Однак в антропології був представлений і інший напрям, що вивчав духовнийустрійлюдства («науки про дух», але напрямком розвитку від природи людини). Кумулятивний період саме в даному напрямку й дав той «сніговий ком» сучасних галузей антропології. На порядку денному, за логікою, стоїть проблема великого наукового відкриття саме у сфері «наук про дух», щоб виникла можливість зміни наукової парадигми, яка склалася в ХVІІ – ХVІІІ ст. і вже явно застаріла. Все ХХ ст. наука веде розмови про нову наукову революцію (див., зокрема, роботу акад. В.І.Вернадського «Наука как планетарное явление».– М., 1991), а нової наукової парадигми (нової світоглядної моделі – «дисциплінарної матриці») й досі немає.

Висновок: великого наукового відкриття світоглядного значення, яке перегорнуло б усі уявлення про людину, що склалися на сьогодні, ЩЕ НЕМАЄ. Отже, природознавці, які досі вели перед в усіх напрямках антропології, так його й не зробили, незважаючи на всі досягнення фізики торсійних полів, астрофізики, валеології, психології та ін., тобто наук про людину та її мислення; незважаючи навіть на виникнення на стику філософії з природознавством нового наукового напрямку – еонософії («еон» грецькою – вічність) тощо. Логічним буде припущення, що таке відкриття зріє все ж таки в галузі якоїсь з гуманітарних наук.

Як уважають деякі вчені, шлях до того лежить у зміні засадового принципу сучасної науки – антропоцентризму на антропоморфізм(його й притримувалися давні вчені, й саме тому їх мислення й відрізнялося від нашого). Об’єктивна база для того вже є: думка щодо можливості існування, поряд з білково-нуклеїновою, інших форм матерії є на сьогодні одною з головних постуляцій новітнього природознавства. Питання щодо необхідності зміни засадового принципу науки ставить уже сьогодні американська фізична наука (а видатний фізик Макс Планк, зокрема, ставив його ще в 30-х рр. ХХ ст. – див.: «Религия и естествознание // Вопросы философии. – 1990. – №8. – С.25 – 36). Психологічна наука, яка у своїх засадах має парадигму фізики, антропоморфізм уже визнає (див.: Психологическая энциклопедия / Под.ред. Р.Корсини и А.Ауэрбаха. – СПб, 2003), але свого ставлення до нього (обережного й критичного) ще не змінила. І таке становище є природним, адже у фізиків доказова база об’єктивності існування явищ Духу все ще вельми обмежена. Крім того, без наукового відкриття, за закономірністю самого процесу виникнення нових парадигм, зміни в засадових принципах науки неможливі.

Ми так докладно зупинилися на цих теоретичних питаннях, щоб визначити наступне: давні натурфілософи, розвиваючи найперше «науки про дух», а не «науки про природу» (як ми), мали ДЗЕРКАЛЬНЕ по відношенню до нашого бачення світу й людини. Їх відповіді на великі наукові питання, які вони ставили перед собою, не були фантазіями, а мали під собою об’єктивну основу, яку сучасна наука ще тільки починає вивчати. Давні мали свої методики її вивчення й їхні знання закодовані в СИМВОЛІЗМІ. У ньому ж усе має математичну й лінгвістичну основу (тобто – в засаді лежать ЧИСЛО і СЛОВО), а тому не випадковим було, наприклад, те, що давні вавілоняни вміли вирішувати найскладніші рівняння без алгебри, без якої не може обійтися жоден з сучасних математиків, і такі методики на сьогодні втрачені. У давніх була ІНША МЕТОДОЛОГІЯ НАУКИ, принципово відмінна від сучасної. Їхній метод був синтетичним, сучасна ж наука базується на аналітичному, який є протилежністю синтетичному (увага! «Дзеркальність» думки). Тому ми поки що так і не розуміємо глибоко давніх учених, а вони б не зрозуміли нас. У філософії, правда, сьогодні відбувається лінгвістичний поворот, але це ще не вийшло в підручники, а відповідно, ще не засвоюється нинішнім поколінням студентів. Крім того, настійна рекомендація видатного українського історика М.Брайчевського щодо того, що освіта істориків обов’язково повинна мати в базі знань вищу математику, так досі й не врахована.

Античні філософи ж проблему походження людини пояснювали так. Не задовольнившись версією міфу, згідно з якою походження виводилося або прямо до Бога, або до культурного героя як Його втілення, вони шукали природних пояснень і висунули еволюційну ідею. Анаксимандр (610 – 546) писав, що людина з’явилася під впливом сонячних променів – у напіврідкому багні спочатку з’явилися рибоподібні істоти, які вийшли на сушу й перетворилися в людей. Так виникла теорія «самозародження», що буде присутня в науці й у часи Середньовіччя. А Демокрит (470 – 380) та Емпедокл (490 – 430) уже прямо викладали ідеї еволюційного перетворення людини від тваринних предків. Анаксагор (500 – 428) заявляв, що людину від тварини вирізняє наявність руки. Так же говорив і Сократ (469 – 390). Останній був страчений за те, що начебто «придумував нових богів». Маємо в його випадку не вивчену й досі спробу якоїсь релігійної реформи, при тому така ідея явно була пов’язана саме з його антропологічними пошуками. Сполучаючи зазначене з думкою Ісократа (436 – 338) про те, що визначальне значення в розвитку людини має мова, вибудовуємо ланцюжок головних тем («знизу» – «нагору»):

Рука – архаїчна ручна мова (її вивчав у 20-х рр. блискучий лінгвіст М.Я. Марр) – свідомість – Дух (Бог).

Отож, відштовхуючись від трагедії Сократа, розуміємо, що давніх учених не влаштовував не тільки міф як такий, а й політеїзм. Він не давав можливості пояснення ні природи Духу, ні природи людини (додаємо пошуки Платоном «єдиного джерела одного Неба» з «Тімея», а також ідею Аристотеля щодо існування у Всесвіті «нерухомого Рухача». Маємо монотеїстичну тенденцію).

Синтезу натурфілософії й учення про людину здійснив Арістотель (384 – 322). У працях «Історія тварин», «Про частини тварин», «Про виникнення тварин», «Про душу» він заклав основи вивчення людини і тварин (все – в синтезі, бо Арістотель першим і назвав людину «суспільною твариною»). Він розглядав функціональну роль частин тіла, класифікував їх, йому належить ідея «драбини істот», на якій тварини займали певні сходинки згідно зі складністю їхньої організації. Все в річище космізму, що був характерною рисою міфологічної свідомості давньої людини, повністю вписується, бо Всесвіт тоді розглядався як Макрокосм, а людина – як його відображення, мікрокосм. Отже, антропоморфізм, у принципі, не заважає розвитку наукової думки.

Пізніше, в середні віки християнська теологія створить універсальну картину світу під назвою «єдиний ланцюг буття», яка насправді за формою буде нагадувати ніщо інше, як, за спостереженнями Т.Куна та М.Барга, «драбину». «Листвиця-драбина» присутня в Біблії, політичний устрій середньовічних країн наука зве «феодально-ієрархічною драбиною». Отже, перед нами – стрижень як мислення давньої людини, так і створених нею суспільств. Драбина ж має одну особливість – на неї лізуть спочатку нагору, а потім спускаються задом наперед униз. Тому для міфологічної свідомості були характерні зворотність ходу часу й циклізм у сприйнятті дійсності – уявлення про періодичне повторення одного й того ж. Останнє чітко висловив грецький історик Амміан Марцеллін (ІV ст.) у фразі «Все вже було колись». Грецькою «драбина» – klimax, з чого видно, що така «драбинність» характерна і для біологічного життя людини. Оскільки ж «драбину» Т.Кун виявив і в розвитку наукового знання (див.: Кун Т. «Структура научных революций». – М., 1987), то можна додати: і для організації мислення людини також.

Отже, ідею «драбини істот» Аристотеля слід уважати великим науковим відкриттям часів античності, світоглядного значення.Воно й лягло в якості МОДЕЛІ (ПАРАДИГМИ) в підвалини антропологічних знань давніх людей, на якій і розвивалась еволюційна ідея. Але й ідея творення також базувалася на ній, а відповідно, вже тут ми можемо побачити раціональні засади релігії.

Арістотель звертав увагу і на схожість людини з мавпою. «Хоча мавпа менш приваблива, ніж кінь, вона більше схожа на людину», – казав він. Тим не менш, учень Платона Стагіріт не був прихильником еволюціоністської ідеї. В зовнішній схожості організмів він бачив тільки варіації однієї першопочаткової форми. Розвивав антропологічні уявлення й римлянин Пліній Старший (поч. н.е.). У цілому, через те, що давні вчені віддавали перевагу розвитку «наук про дух», головною галуззю антропологічних узагальнень була ФІЛОСОФІЯ.

Однак існувало ще одне джерело антропологічних знань – МЕДИЦИНА. Один з великих учених давнини Гіпократ (460 – 356) вивчав вплив клімату на організми (хоча поняття «географія», як зазначив Рене Генон, у давнину мало інше звучання, ніж нині), йому ж належить учення про темпераменти, побудоване на уявленні про чотири соки організму, переважання одного з яких відповідає певному темпераменту: крові – для сангвініка, жовтої жовчі – для холерика, чорної жовчі – для меланхоліка, слизі – для флегматика. Все відповідало ученню про чотири елементи світу, притаманне міфології, розвиваючи яке мілетська школа натурфілософії споріднювала вогонь з кров’ю, повітря – зі слиззю, воду з жовтою жовчю, а землю – з жовчю чорною. Римський учений, анатом Клавдій Гален (131 – 201) (робота «Про призначення частин людського тіла»), як і Арістотель, не вважав, що людина розумна тому, що в неї є рука, а природа тому й дала їй розум, що в неї є рука. В книзі Галена є 200 помилок, які могли з’явитися саме тому, що, відмічаючи велику схожість людини з мавпою, він анатомував мавп, а не людей, бо це було заборонено.

В середні віки наука була загальмована в розвитку на 1000 років. Церква не допускала ніяких інших тлумачень походження людини, крім біблійної версії. Людей переслідували і вбивали навіть за думку, що люди були до Адама, хоча про це є інформація в самій Біблії (див. Кн. Бут. про створення в день Шостий безіменної пари, яка передувала парі Сьомого дня – Адаму і Єві). Хоча сучасні дослідження показують, що не все в ті часи було просто, наука все-одно розвивалася (та ж астрологія, наприклад). Проблема, схоже, була в методиках отримання інформації: дивилися: чи сама людина звичайними методами дійшла до певних висновків, чи вживала методики, які були забороненими (герметизм). В Ібн Сіни, зокрема, в роботах фігурує термін «вкушення знань» (заук), опис якого схожий на герметичну методику. Фома Аквінській запекло боровся з авероїзмом, що виник в Європі на грунті вчення арабського філософа Ібн Рушда. Напевне, зробили висновок, що й Ібн Рушд використовував «заук» (хоча, скоріш за все, так воно й було). Самі ж богослови вживали і вживають герметичні технології. Проте, напевне, вважають, що їм можна (бо висвячені в сан і є монахами), а іншим – ні. Церква тримала монополію в цій сфері, тримає й досі, не хотіла і не хоче нею поступатись. Але й з цим не все просто. Того ж Джордано Бруно було спалено на вогнищі не тільки за те, що твердив, що не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, про що Римські папи знали вже не менш, як 300 років на той час, а перш за все, тому, що він був одним з активних діячів таємного товариства сатаністів.

Так наявно проявилося те, що для церкви важливо було насамперед те, звідки й як отримав учений інформацію (проблема методу). Далі ж вона лінійно оцінювала, зважаючи на домінуюче моралістичний характер християнства, на добро підуть ці знання (а таким церква вважала тільки те, що відходить від неї самої), чи на зло (сюди залучалося все інше). Прогрес, як правило, не вбачався ні в чому, що теж було об’єктивним, бо давнім був притаманний аґенетичний світогляд, тобто позбавлений поняття розвитку (ґенези). Ось – великий негатив бінарності свідомості, якщо одна з опозицій монополізує впливи на свідомість людей. Принагідно зазначимо, що вчений, за будь-яких умов, навіть при загрозі бути спаленим на вогнищі, не має права обмежувати себе в пошуку джерел інформації.

Прорив у науці стався з початком великих географічних відкриттів та появи вчення Коперніка, які «розсунули землю і небо». Вчені Європи накопичили багато матеріалів про народи Азії, їх побут, культуру, релігійне життя, що мало велике значення для розвитку науки.