Проблема походження мови, мистецтва та культури. Долюдська природа багата на звуки, які є не тільки виразом різних почуттів і бажань, а й провідниками дрімаючого в природі тяжіння до ритму

Долюдська природа багата на звуки, які є не тільки виразом різних почуттів і бажань, а й провідниками дрімаючого в природі тяжіння до ритму, краси. Співають прекрасно птахи, але й комахи виробляють інколи красиві звуки. Однак виразність, притаманна звуковому життю долюдської природи, ніде не перетворює звуки в мову, специфічно притаманну тільки людині. Основна ж властивість мови в людини полягає в тому, що вона тонко пов’язана з роботою думки. Тепер уже ніхто не ототожнює, як робили в 1-й половині ХІХ ст., думку зі словом, але розвиток мови (її морфології й синтаксису), дійсно, визначається тією функцією мови, якою вона повинна виражати нашу думку. Чим багатша думка, тим більше слів потрібно для її виразу, тим складнішою є побудова мови. Дитина має всі задатки до виразу звуків мови. Тут ми теж маємо справу з якісним стрибком у розвитку, адже, якщо майже вся долюдська природа користується здатністю видавати звуки, то ніде така здатність не веде до виникнення мови. Тільки людина ВОЛОДІЄ мовою – і не як папуга, який може видавати навіть окремі фрази, але завжди одні й ті ж, а як живий володар мови. Ніхто досі не дав вичерпного розв’язання проблеми виникнення мови, бо поява мови не може бути пояснена в порядку еволюції. Якщо ж інколи вчені бажають звести появу й розвиток мови до дії соціального середовища, то й у тварин є соціальне життя, є певні засоби до спілкування, аналогічні нашій мові, але НЕМАЄ САМОЇ МОВИ. Тут наявним є дійсний стрибок, тобто й тут є підстави наполягати на тому, що людство як таке все ж таки не розвинулося еволюційним шляхом з долюдської природи. З ним була якась інша ситуація.

Інформація. Людвіг Фейєрбах зазначав, що окрема людина, як щось відособлене, не вміщує в собі людської сутності ні в істоті моральній, ні в мислячій. Людська сутність проявляється тільки в СПІЛКУВАННІ. Людина спілкується завжди, навіть залишаючись на самоті; думка – це спілкування з собою, внутрішній діалог. Спілкування, або обмін ІНФОРМАЦІЄЮ – база людської цивілізації, її суть, головна й єдина творча сила. Періоди еволюції людства однозначно співвідносяться з етапами розвитку і вдосконалення форм, методів і засобів збирання, збереження, обробки і передачі інформації. Аналіз інформації лежить у основах науки, яка визначає технічний розвиток, що, в свою чергу, реформує виробничі й соціальні відносини. Отже, розвиток суспільної свідомості, науки, виробничих сил і суспільних інститутів значною мірою забезпечується еволюцією інформаційних технологій. Інформаційний же зв’язок між людьми, виражений у СЛОВІ, базується на МОВІ.

Гіпотези походження мови.Мова була предметом наукових досліджень протягом тисячоліть. За цей час накопичилось багато різного роду даних, що складаються в достатньо повну картину його нинішнього стану. Найбільш ранні з відомих зразків писемності відносяться ло ІV тис. до н.е. Хоча мовою, зафіксованою в цих писемних пам’ятниках, ніхто сьогодні не розмовляє, але за своїми можливостями виразу вона так же складна, як і сучасні мови. Написи шумерською мовою свідчать про те, що це – самостійна розвинена мова, а не якась проформа мови як такої. І навіть якщо б були віднайдені ще більш давні фрагменти текстів, то вони теж нічого б не сказали нам про походження мови, оскільки письмо є просто засобом мовного виразу. Мова повинна спочатку виникнути, щоб могли сформуватися системи письма.

Деякі дослідники з метою пояснення генези мови звернулись до археології й дисципліни, відомої під назвою «лінгвістична палеонтологія». Але ні та, ні інша не можуть зробити суттєвого внеску у вивчення походження мови. Фундаментальна проблема тут полягає в тому, що не існує свідчень про доісторичний стан мови. Ми набираємо повітря в легені й починаємо говорити якоюсь мовою. Але мовні факти, що нас цікавлять, тут же зникають. Якою ж була мова наших далеких предків? Чи використовували вони слова, які б здалися нам сьогодні дивними? Чи відрізнявся їх акцент від нашого? Мова наших предків утрачена для нас, оскільки ніхто спеціально не турбувався про те, щоб зберегти її Відсутність же надійних даних підриває всі теорії походження мови, хоча вчені все-одно шукають тут відповідей. Розглянемо кілька розповсюджених гіпотез походження мови, але при тому будемо мати на увазі, що жодна з них не дає вичерпної відповіді на поставлене питання.

Гіпотеза божественного походження мови. В уявленнях народів, що населяли Азію й Індостан, мова була створена Божественним початком. У деяких священних писаннях зазначалося, що мову створили мудреці під покровительством Бога. Так, в індійських Ведах говориться, що засновником імен є Бог – Загальний ремісник і пан мови, Він давав імена іншим богам, а імена жерцям встановлювали люди – святі мудреці. В біблійній легенді в перші Три дні Творення Бог називав крупні об’єкти сам, а коли перейшов до створення тварин і рослин, право встановлення імен було передано Адаму.

Гіпотеза людей-винахідників мови. Прихильником теорії встановлення імен був Платон. Арістотель же вважав, що слова є знаками хвилювань душі, вражень від речей. Згідно з деякими уявленнями, назви встановлював государ чи правитель. Кожен правитель у Китаї починав правління з виправлення імен. Ж.Ж.Руссо й А.Сміт уважали, що мова виникла як результат домовленості, договору, тобто – люди зібралися й домовилися про значення слів.

Гіпотеза випадкового винаходу мови. Е.Торндайк уважав, що зв’язок звуків зі змістовним наповненням слів міг установлюватися в окремих осіб випадково, а потім, при повторенні, фіксуватися й передаватися іншим членам колективу. Дійсно, в різних мовах немає відповідності між змістом і звуковими фонемами, але таке явище ще нічого не означає.

Гіпотеза життєвих шумів. На думку В.В.Бунака, мова виникла не на основі звуків, властивих вищим мавпам, а на основі життєвих шумів, що супроводжують звичайну поведінку: нявкання, гавкання тощо. Їх можна почути при збиранні їжі, вночі, при зустрічі з тваринами тощо. Звукові образи ставали основним ядром у спілкуванні й підготовляли появу мови. Однак звуки чують також і тварини, але у них мова чомусь не виникає.

Гіпотеза звуконаслідування. Німецький філософ Г.Лейбніц уважав, що слова виникли завдяки стихійному інстинктивному наслідуванню тих вражень, які здійснювали на давніх гомінід предмети навколишнього середовища і тварини (М.Дерягіна наводить такий приклад: „кукушка” – ку-ку. Але ж, наприклад, українською – „зозуля”, птах же кує однаково. Так що, щось не те). Згідно з гіпотезою Л.Нуаре, давня людина наслідувала насамперед звуки, що супроводжували трудові операції, зокрема: тук-тук. Ще Ч.Дарвін у роботі „Походження видів” указував на можливість виникнення мови шляхом звуконаслідування. Наслідування грає важливу роль для людини в імітації звуків при навчанні мови, але звуки, властиві виду, можуть бути освоєні тільки за умови наявності розвиненого слуху й мовних органів. Учені марно намагалися навчити мавп звукової мови людини. Крім двох слів „папа” і „чашка”, молодий орангутанг не зміг вимовити нічого, оскільки в нього більш високе розташування гортані й недорозвинений мовний апарат. У цілому ж, уміння відтворювати звуки, як це роблять, наприклад, деякі птахи (папуги, шпаки, гави), не властиве приматам.

Гіпотеза афекту. Така гіпотеза – одна з ранніх. Згідно з нею, мова виникла з безсвідомих викриків, що супроводжують різні емоційні стани. Але звуки, що виробляються в стані афекту, збудження, не могли нести смислового навантаження й узагальнення. Деякі вчені вважають, що першими реальними елементами мови були закінчення певних викриків, що розрізнялися за інтенсивністю. Поступово ці звуки відокремились і стали командами. Прихильники цієї гіпотези апелюють до одної з легенд, в якій розповідається, „як люди людьми ставали”. „Людина тоді мавпа мавпою була. І жила в самій середині Африки. Там тепло, їжі й пиття вдосталь. А тут погода все гірше й гірше. Почали напівлюди шкіри вовків та антилоп на себе натягати, багаття розпалювати. Та ще прийшлося полювання освоювати. А вночі, та ще й в тумані? Як не зроби кроку – все марно. Злидні й змусили в голос кричати. Коли хто тигра бачив – кричав: „Ой! Ой! Ой!”. Але кричав по-різному. Якщо звір близько, то „Ой! Ой! Ой!” і бігти. А якщо далеко: „Ой...ой...ой!”, і по справах пішов. Сто тисяч років майже людина покрикувала і порядкувала й навчилася коротше кричати: „Ой!” – значить, тигр, „Ай!” – далеко. Люди різного звіра по-різному боялися, і по їхніх „оях” можна було не те що звіра вгадати, але й різне інше. І стала людина все більш голосистою.” (Легенду подає М. Дерягіна без посилання на джерело. Й що, оце таке виходить? Наука, яка критикує міфи й легенди за їх, яка вона вважає, «ненауковість», сама чомусь бере в основу певної наукової версії легендарну трактовку. Й виходить ніщо інше, як вибіркове ставлення до міфів і легенд – наука бере з них тільки те, що їй вигідне. Але є то суб’єктивізм і є).

Гіпотеза ручних жестів. Згідно з В.Вундтом, рух голосових органів спочатку виник як частина пантомімічного комплексу – рухів тіла, рук, обличчя. Особливого значення набувають рухи рук. У первісних людей спочатку була пантоміма, що супроводжувалася нечленороздільними звуками, як у мавп, наприклад: сигнали небезпеки, притягання уваги. Але пантоміма була занадто громіздка в повсякденному спілкуванні. Звук ставав образом відрізку пантоміми. М.Я.Марр вважав, що спочатку люди використовували намірені рухи рукою, пов’язані з різними діями чи речами. То могли бути зображальні, або вказуючі жести. Але спілкування за допомогою рук неекономічне, вміщує в собі невелике число знаків. Звукова мова відрізняється від жестів більшою узагальненістю звукових одиниць, більшою комбінаторною можливістю для визначення різних ситуацій, легкістю відтворення. Крім того, в процесі трудової діяльності функції руки – комунікативна й маніпуляторна – вступали в конфлікт, тобто людина не могла одночасно користуватися рукою і для спілкування, і для праці (sic! А як же глухонімі? – О.Б). Тому жестова комунікація поступово замінювалася більш ефективною членороздільною звуковою мовою. Соціальне життя давньої людини ускладнилося, необхідні були координація діяльності, контроль екологічних ситуацій, контроль за полюванням на крупних тварин, взаємодія між колективами усередині груп. Інформація повинна була ставати більш гнучкою й ефективною. Таким вимогам відповідала членороздільна мова, яка відрізнялася від інших звуків. У людини виник якісно новий спосіб спілкування, який вимагав перебудови мовного апарату й розвитку мовних областей мозку. Мова формувалася разом з абстрактним мисленням, і тільки така мова могла задовольнити потреби у спілкуванні й передачі складної інформації. Відмітимо, що М.Я.Марр зазначав також, що архаїчна ручна мова мала культовий характер і була мовою жіночою. Отже, навіть марксист Марр, як об’єктивний дослідник, повинен був відзначати зв’язок мови з релігійною свідомістю. Й саме цей аспект проблеми виникнення мови в сучасній науці занедбаний. А в тварин же релігійної свідомості немає. Чому ж не враховуємо?

Отже, зпоясненням питання ґенези (розвитку) мови в сучасній науці проблем немає, проблема була й залишається з питанням її походження.

Походження мистецтва. В радянській науці між фізіологами павловської школи й психологами школи С.Л.Рубінштейна існували значні розходження в поглядах на природу мистецтва. У фізіологів складалося уявлення про мистецтво як про нижчий вид діяльності, заснований на емоціях. Дійсно, емоції є продуктом підкоркових структур – лімбічної системи, і вважаються якби нижчою формою психічної діяльності. І.П.Павлов виділив у людини два основних типи нервової діяльності: у першому домінує перша сигнальна система (почуттєве сприйняття), у другому типі – друга сигнальна система (абстрактне сприйняття). До перших Павлов відносив художні натури, до других – мислителів. Психолог же Рубінштейн і його послідовники засновувались на глибокій різниці між простими фізіологічними емоціями, такими як страх, задоволення, голод тощо, й емоціями-почуттями, які опосередковуються свідомістю й обумовлюються соціальною сутністю особистості. Психологи заперечували погляд на мистецтво як на діяльність нижчого порядку. При такому розумінні виключається оцінка мистецтва як архаїчної поведінки, воно оцінюється як одна з вищих специфічних особливостей психічної діяльності людини, при якій уява створює нові ситуації. В суперечку фізіологів і психологів вступили археологи й антропологи. За їхніми даними, мистецтво виникає тільки в людини сучасного типу, на 2 – 2,5 млн. рр. пізніше, ніж з’явилися перші знаряддя праці в гомінід. Згідно із законами еволюції, більш складні форми діяльності й поведінки з’являються пізніше в філогенезі, ніж більш прості. Отже, з точки зору антропологів, мистецтво є філоґенетично новою й тому вищою формою діяльності людини. Вища сутність людини – у синтезі емоцій і розуму.

І все-одно й досі питання щодо походження мистецтва не має вичерпного пояснення. Подамо декілька загальновідомих гіпотез про роль і сутність мистецтва:

- мистецтво слугує для привертання уваги статевого партнера;

- мистецтво розглядається як гра, забавка, відпочинок, воно

задовольняє потребу в розвазі й емоційній розрядці;

- мета мистецтва – задоволення естетичного почуття;

- мистецтво пов’язане з повсякденною виробничою діяльністю.

Окремо стоїть гіпотеза антрополога Я.Я.Рогінського про те, що мистецтво зв’язане з діяльністю організму, з аритмією мислення. Більшість функцій організму підкоряються суворому ритму – серцебиття, дихання, ходіння, чередування сну й бадьорості. Тільки мислення аритмічне. Інтелект не володіє ритмом, як більшість функцій організму. Через ациклічну діяльність людина часто опиняється в екстремальній, «вибуховій» ситуації, коли в пошуці рішення важкої задачі думкою ламається ритм, автоматизм нашого організму. І тоді, на думку Рогінського, ми шукаємо ритм і гармонію в мистецтві. В ньому людина прагне, не перериваючи роботи свідомості, повернутись у загальний ритм своєї природи, з якого змушує її виходити її власна думка. Рогінський розрізняє мистецтво-образ і мистецтво-ритм.

Мистецтво-образ виникає з прагнення посилити новизну, яскравість свого сприйняття і перепиняє виникненню автоматизму в психіці. Мистецтво образу відводить нас від звичного машинального володіння речами, зберігає новизну в знайомих предметах, що особливо наочно проявляється в образотворчому мистецтві.

Мистецтво-ритм створюється в рухах і звуках – музиці, танку, поезії. Мистецтво ритму розслабляє, дає почуття гармонії й відпочинку, «ілюзію знайденого рішення». Мистецтво допомагає нам подолати аритмію мислення і автоматизм діяльності, досягти естетичного задоволення.

У проблемі походження мови, мистецтва та культури важливе значення має наступне положення. Прихильники креаціонізму в своїх наукових пошуках звертають увагу на якіснівідмінності мозку людини від мозку тварин. Ось порівняльні цифри:

1) обсяг черепної коробки (см ³ ):

людина горила шимпанзе гібон

1.550 510 380 110

2) абсолютна вага мозку:

собака шимпанзе людина

130 г 400 г 1500 г

3) відносна вага мозку (тобто вага мозку по відношенню до ваги тіла):

риба амфібія птах ссавець людина

1:5568 1:1331 1:312 1:180 1:35

4) відношення переднього мозку до його задньої частини:

риба кінь собака горила людина

1 2,5 5 17 58

Достатньо зіставлення тільки наведених даних, щоб переконатися в тому, що людина не просто вище мавпи, а тут мається наявний і різкий якісний стрибок. Мозок, який зв’язаний з психічним життям людини, у Homo sapiens sapiens є не просто більш розвиненим, ніж у мавпи, а, дійсно, в ньому наявною є різка відмінність.

Й саме тут креаціоністи зазначають, що людина складається не тільки з тіла, в ній триває глибоке й складне психологічне життя, яке не можна відірвати від тіла. І психічне життя людини не можна вважати якимось придатком – воно пов’язане з усім її життям Тому не можна при розв’язанні питання щодо появи людини на землі обмежуватися тільки тим, якими є особливості її тіла у порівнянні з тілесною стороною в долюдській природі. Небезпека такого перетворення психічної сторони в людині в якийсь «придаток» особливо велика тому, що під впливом ще Р.Декарта (ХVІІ ст.) виникло й існує досі вельми впливове в науці вчення, що визнає всіх, навіть вищих тварин, позбавленими будь-якого психічного життя. Новітня форма цього вчення має назву «біхевіоризму» (від англ. behaviour – «поведінка»). Згідно з ним, нам немає чого припускати наявність у тварин психічного життя, їх поведінка, реакції й дії можуть бути достатнім чином пояснені з нервової системи у них. Коли розвинулася вже в ХХ ст., завдяки фізіологу І.Павлову, «рефлексологія», тоді дійшли до думки, що прояви нервової системи дають нам необхідний ключ до розуміння поведінки тварин. Про людину кожен знає, що в неї є внутрішнє життя, а у тварин немає необхідності її припускати, якщо для пояснення їх дій і реакцій можна обійтися й без цього.

Тим не менш, усі спроби «рефлексологічно» пояснити внутрішнє життя людини були й залишаються несерйозними. Але так же безсумнівно для того, хто спостерігав і вивчав життя вищих тварин, що й у них є своє психічне життя, що їх поведінку не можна зводити тільки до дій їхньої нервової системи. Так стала розвиватися «зоопсихологія», й якщо в ній ще є багато непоясненого, то вже безсумнівним є те, що в долюдській природі існує реальне психічне життя. Ясно, що всі прихильники трансформізму стоять на цій позиції. Дійсно, звідки б в людини взялося психічне життя, якби його не було в долюдській природі? Саме при визнанні психічного життя у тварин і ставиться питання щодо того, як людська психіка народжується з тих його примітивних форм, які ми спостерігаємо у тварин.

Зокрема, вчені часто намагаються зблизити психологію дитинства з психологією тварин. У таких твердженнях багато правильного. У тварин ми знаходимо всі ті психічні функції, які має й людина, що зв’язує людину з долюдською природою, але чи можна виводити психічне життя людини з психічного життя тварин? Само по собі це відповіді не дає. У цьому відношенні цінним є спостереження одного з американських учених, який помістив поруч зі своєю дитиною маленьку мавпочку, що народилася в той же день, що й його син. Спостерігаючи паралельно за психічним життям мавпочки й хлопчика, цей психолог установив, що дуже скоро мавпочка випередила хлопчика в тілесному й психічному зростанні, але до 6-ти місяців її розвиток вже призупинився, вона вже не мінялася, не розвивалася далі, а хлопчик, навпаки, продовжував розвиватися, й чим далі, тим інтенсивніше. Оце – типове явище. Дійсно, вся своєрідність душі людини полягає в безмежності її розвитку. Якщо тіло людини до 22 – 25 років досягає повноти свого можливого розвитку (щоб через 15 – 25 років почати поступово дряхліти), то душа людини, проходячи ранні ступені зростання, виходить на шлях творчості, що не має меж.

Поняття «духовне життя» важко піддається визначенню, але можна віднести до духовного боку все, що звернене до вічності й безкінечності. Не завжди «душевне» стає «духовним» (ще Рене Генон попереджав, що психічне не можна плутати з духовним, то – не одне й те ж). Душевне переживання викликає певний предмет чи його образ, а ось коли перед свідомістю виникає думка й людина вхоплює ще й «ідею» предмета, – то тут уже йде підключення душі (психологи звуть таку функцію душі «ідеацією»). Завдяки їй ми можемо думати про дерева «взагалі», про тварин «взагалі» тощо. Така здатність до узагальнення притаманна вже малим дітям і явно проступає вже на першому році життя. Вона й створює можливість безкінечного розвитку душі. Але особливо важлива інша теза психологів, а саме – те, що функція ідеації є функцією невиробленою, тобто вона не є продуктом «розвитку» душі, вона не виводиться ні з яких інших процесів. Ось вона й відділяє психіку людини від психіки навіть найвищих тварин.

Тільки на основі зазначеного стає ясно, що, якщо у вищих тварин маються зачатки моральних, естетичних, соціальних рухів, то все це, за метким виразом Кювьє, суть «сонні ідеї». Тваринам не вистачає саме функції ідеації, через що все, що у них є аналогічного з психікою людини, не створює ніякої культури. Стадність у тварин не перетворюється в соціальну, а вже тим більш у політичну організацію; взаємодопомога тварин не переходить у побудову «ідеалів»; інстинктивний естетизм у тварин (про що багато цікавого писав вже Ч.Дарвін у роботі «Про вираз відчуттів») не переходить у мистецтво, до якого тягнеться людська дитина вже в ранні свої роки. У сфері психіки мова йде не про кількісну відмінність людей від вищих тварин, а знову ж таки про якісний стрибок. Тільки людина має історичне життя, тобто тільки в неї є розвитокінтелектуального, морального, естетичного, релігійного життя. Дехто з німецьких антропологів прямо вказують на те, що усвідомлення себе в часі й просторі є найвизначальнішою характеристикою ЛЮДИНИ, а то і є підвалина історичного мислення. Особливе значення у виокремленні такого явного якісного стрибка, який зробила людина в своєму психічному житті, й який мав величезний вплив на її матеріальну культуру, мав розвиток мови й «винахід» вогню.

У цілому ж, розвиток людини в суспільстві цілком витікає з її досвіду, практичного життя, свідчень щодо досвіду предків, що їх і містить у собі КУЛЬТУРА.

Зрозуміло, що культура складається не з одних тільки матеріальних елементів, і останні можуть надати лише вельми приблизне уявлення про життя людей у той чи інший історичний час. Яким би значним не був тиск економічних чи політичних умов, вони не здатні повністю підкорити собі людське життя. Тому нам недостатньо вияснити, якими були економічні умови життя людей чи за якого політичного режиму вони жили у свій час, що їли, пили й у що одягались. Можливо, багато важливіше дізнатися, як вони думали, кохали, молилися. Дійсно, почасти дух прагне вирватися за межі матеріальних обставин, що сковують його, чи розписати їх оманними фарбами, щоб утекти від важких обставин життя. Але все одно це все в сукупності й являє собою те, що зветься людською культурою.

„Культури взагалі” не існує, як не існує „людини взагалі”, адже „людство – це народи” (акад. Ю.Бромлей). „Позакультурна людська істота – це не обдарована, хоча й не вповні повноцінна мавпа, ні, це абсолютно безсенсовне й, відтак, ні на що не гідне чудовисько” (М.Коул. Культурно-историческая психология. – М.,1997. – С.192). Культура – завжди народна (національна). Культура нації базується на артефактах, тобто на штучно створеному матеріальному й інтелектуальному оточенні, історичних фактах, легендах, міфах і переданнях, значна частина яких представлена релігією. Культура не випадково має корінь „культ”, оскільки заснована на релігійних аксіомах і нормах, частина яких еволюціонувала від ще більш давнього поняття „табу”.

Тобто, національна культура в основній своїй частині визначається національною історією (передісторією), міфологією й релігією. Будь-яка культура є системою свідомих і підсвідомих, законодавчих і моральних обмежень. Але відкидання культури – це не свобода. Дикий і сильний звір не є вільним. Він якраз і є вельми залежним від слабкої людини й її культури. Людство стало тим, чим воно є, за допомогою обмежень. Обмеження – підвалина еволюції. Еволюція людини відбувається паралельно з еволюцією оточуючої її ноосфери, у т.ч. – з накопиченням інформації про себе, свою історію, можливості, здібності й обмеження. Без такої інформації не може бути людини як істоти розумної, немає особистості. При тому особистість, яку можна розуміти як основну ознаку еволюції людини, визначається не стільки здатністю адаптуватися до навколишнього середовища, скільки здатністю реформувати таке середовище у відповідності до своїх можливостей і потреб.

Культура в історичному аспекті – локальна ноосфера, що складається з суми історично накопичених матеріальних та інтелектуальних знарядь впливу на навколишнє середовище, об’єднаних під іменем артефактів. Як правило, вони одночасно матеріальні й ідеальні, тобто їх матеріальна форма відображає певну функцію в культурі, яка є одночасно інструментом, контекстом і продуктом людської діяльності. Поняття артефакту культури є вживаним одночасно до мови, релігії, літератури, архітектури, меблів, одягу і т.п., які подеколи, як і, наприклад, піраміди, не мають сенсу поза їх призначенням у застосуванні до конкретної культури. Саме піраміди Єгипту (навіть без урахування їх фізичної функції), як артефакти культури, здійснювали такий вплив на психіку єгиптян, що забезпечили кількатисячолітню стабільність їхньої цивілізації. Рівновеликий вплив на психіку євреїв виказує їхнє п’ятикнижжя Мойсея й вироблені від нього книги, що стали артефактом нематеріальної культури іудаїзму. Нації, які не створили символів культури такого масштабу, втрачали здатність до еволюції, або, як мінімум, були неконкурентноздатні. Принцип побудови таких систем дали єгиптяни, які вповні резонно заявили: „Все на світі боїться часу, а час боїться пірамід”. Проти таких символів, як бачимо, безсилий навіть Йогл величність Час. Іудаїзм проявив себе аналогічно: він створив образ Вічного Жида.

Ось тут чітко й проявилося те, що Символ – це менталітет. А відтак, народи, що не змогли створити й відстояти власні символи як прояви свого менталітету в світовій культурі, мали якісь проблеми саме з національним менталітетом (причини й зміст цього слід досліджувати окремо для кожного народу).

Навіть природа й її явища, що існують незалежно від свідомості людини, стають артефактами його культури через назви, які дає їм людина. Індивід, який не має національно-культурної бази або таблиці соціальних символів, розташованих у певному порядку і в певному порядку співвіднесених між собою, не є повною мірою людиною як такою, він – раб сторонніх впливів.

У розумно створеній культурній базі, як у таблиці Менделєєва, присутнє практично все, що було, є й буде, при тому елементи культурної таблиці взаємодіють не хаотично, а підкорюючись певному закону. Культури різних етносів, що виникли з їх практик, несуть у собі різні базові цінності, які, створивши систему оцінок і поглядів, у свою чергу сприяють закріпленню саме цих практик. Культурна ізоляція в цьому випадку здатна впливати на генетичний механізм у рамках відбору осіб, що найбільш успішно засвоюють ці практики. Тобто, ми маємо певний зв’язок між релігією й генетикою етносу. Як писав Л.С.Виготський: „Культура створює спеціальні форми поведінки, змінює функціонування психіки, будує нові сюжети у системі людської поведінки, що розвивається”. Культура, будучи виробленою людської діяльності, створює оточення чи контекст існування нації, являючи собою середовище, в якому протікає її еволюція. Руйнація культури тягне за собою деградацію й вимирання етносу – также, як природні катаклізми призводили до вимирання цілих видів тварин. Можна сказати, що вся діяльність людини, її здібності, можливості, розуміння дійсності залежать від артефактів-символів, визначених культурою суспільства, точно так же, як властивості комп’ютера залежать від його операційної системи. Для створення фантомних артефактів, вигідних у той чи інший історичний момент владній еліті того чи іншого народу, використовуються спеціальні технології, у т.ч. й фальсифікація історії.

Природний відбір не передбачає ніякого свідомого вибору. Культура ж, навпаки, часто рухається за допомогою переднакресленого відбору конкретних практик. У цьому сенсі вона „телеологічна”, або цілеспрямована таким чином, яким не може бути спрямована біологічна еволюція. Питання полягає тільки в тому, хто, куди й як спрямовує еволюцію культури, а відповідно, людини й етносу. Культурна ж реформація може бути катастрофічно незворотною. Вона здатна призвести до змін не тільки у свідомості мас і кожної конкретної людини, а й вплинути на генетичному рівні, оскільки культура й генетика взаємопов’язані. „Культурна” собака може завести свого філогенетичного хазяїна в небезпечні обставини (М.Коул).

Соціальні системи та їхні культури не вічні. Наочно це можна представити на прикладі міфу про Антея, який загинув тому, що відірвався від матері-Землі, яка давала йому сили. Втрата основ культури (тобто, знову ж таки – тих же символів як змістовного наповнення менталітету) призводить саме до такої катастрофи. Тому, щоб обминути регрес, необхідно зберігати й підтримувати базові цінності, бажано нематеріального характеру, артефакти або соціальні аксіоми, які не можуть бути зрозумілі й перевірені раціональним мисленням, будучи водночас могутнім почуттєвим стимулом, який дає поштов формуванню й закріпленню в свідомості саме уявлень людини (про важливість яких ми говорили вище). Формування культури етносу, тобто націотворення, йде в фазі його розширення (чи агресії) (про „імперіалізм культури” писав Б.Рассел). Багато запозичується в інших культурах і попередніх цивілізаціях. Надмірна агресивність молодого етносу (що є вповні природним) потребує символів об’єднання й вирізнення, й вона їх знаходить, як правило, в новій релігії, яка й створює нову культуру, а відповідно, нову національність і державність. Вона пройде свої історичні шляхи піднесення й занепаду (теорія етногенези Л.Гумільова).

Культура є статичною по своїй суті. Як набір певних норм і правил, за допомогою яких людина пристосовується до навколишнього середовища, пізнає його і впливає на нього, культура має тенденцію до канонізації й чинить опір будь-яким спробам її змінити. Філософи твердять, що людина, яка несе нове знання, – ворог культури, але парадокс полягає в тому, що культуру якраз і творять її вороги. Спротив змінам можна з певною долею умовності назвати мораллю суспільства.

Нове й нестандартне сприймається важко, а особливо те, що суперечить звичним інструментам пізнання, сформованим у процесі навчання (адже освіта формує стереотипи мислення), соціального досвіду і впливу ЗМІ. Можна визначити мораль як ставлення людини до соціально-історичного досвіду (історії), або соціальної ідеології, релігії, сформованих на базі цього досвіду, тобто – до культури. І ця мораль одночасно і відносна, бо співвідноситься з певною соціальною організацією, і абсолютна, оскільки відноситься до людини й систем, що нею створюються, в їх зв’язку з реальністю. Але головне, що до цієї моралі розум і знання можуть бути застосовані в дуже малому ступені, адже результат якихось корекцій з їх боку, як правило, може проявитися тільки через кілька поколінь. Цивілізації ж зароджуються, розвиваються, досягають досконалості в соціальному захисті й... гинуть. Мета досягнута. Більше бажати немає чого. Хіба що насолод. І починаються збочення. При набутті ними масового характеру загибель цивілізації стає незворотною. Приклад: як тільки титани Відродження заговорили про те, що людина живе заради насолод, швидко настав кінець традиційній європейській культурі, а наука рушила до матеріалізму й атеїзму. Масові пошуки „розваг і насолод” – ознака неминучості кінця цивілізації, що піддалася спокусам. Бог у свідомості пов’язаний із свідомими, але необхідними для еволюції обмеженнями. Не стає Його – і загибель цивілізації неминуча. За духовні помилки етноси розплачуються депопуляцією (див. Л.Гумільова). Такі речі можуть заноситися в культуру й штучно, тому вчені багато говорять сьогодні про існування етноґенних технологій, які можуть використовуватися для знищення етносів планети, і в якості одного з прикладів наводиться штучне застосування більшовицькою владою трьох голодоморів проти українського етносу, що вже визначено наукою поняттям „геноцид”.

Культура не формується масами – вона є прерогативою еліти. Маси ж – її носії. А реформатор культури – це той, кого ми звемо особистістю. Ісус – особистість, Мойсей і Мухаммад – теж. І пірат сер Генрі Морган – особистість, Сталін і Гітлер – теж. Так що в цій площині все далеко не однозначно. „Бог створив усе, а Сатана зробив усе це цікавим” (Д.Корчинський). Є в цій фразі свій сенс. Особистість визначається її здатністю створювати, надавати чи нав’язувати оточуючим нові артефакти культури й моделі поведінки. Особистісні характеристики притаманні не тільки агресору, а й людині, яка здатна захистити й відстояти свій внутрішній світ від несанкціонованого втручання й реформації. Ще більш суттєвою особливістю такої особистості є своєрідна аура захисту і стабільності, якою користуються оточуючі її люди. Тобто, особистісні характеристики визначаються по відношенню до культури і, в кінцевому випадку, – до психіки людини. Прогресивний реформатор, при всіх його іноваційних ініціативах, з повагою ставиться і до культури, яку має намір реформувати, і до людей – її носіїв. Соціальне середовище не інертне, воно виказує спротив агресивним вторгненням в його культуру, і чим вище культурний статус суспільства, тим більший спротив реформам воно виказує. Це середовище має власне ІНФОРМАЦІЙНО-ІДЕОЛОГІЧНЕ ПОЛЕ, як правило, національного характеру, засноване на історії, яке відтворюється й посилюється національною елітою. Саме це інформаційне поле, це культурне середовище, в якому постійно знаходиться людина, визначає її поступки й думки, підтримує архетип (психіку) і відтворюється архетипом. Це культурне середовище або етноосферастворює певні фільтри, що захищають психіку від змін, які намагається провести більш сильна й агресивна особистість, або група. Чим могутніша культура, тим вищим повинен бути рівень особистості, яка намагається використати соціальне середовище у власних інтересах.

КУЛЬТУРА – це вся сума знань, національного досвіду, релігійних норм і традицій, історично накопичених людьми. Це система відносин і світогляду, вистраждана нацією. Чим більший обсяг цих знань, чим більш структурована й повна база культури, тим вищий рівень інформаційної насиченості етноосфери – певної аури нації, тим більше розвинена нація, більш життєздатна, більш конкурентноздатна у виживанні. Але найприкметнішою й абсолютно необхідною людині в умовах перенасиченості інформаційного поля деструктурованою інформацією властивістю світогляду є те, що вона визначає, що прийнятне й цінне, а що є інформаційним сміттям чи дезінформацією.