Три типи мислення. Бінарність мислення людини. Мислення – це творча здатність людини, яка полягає в складному відображенні сутності предметів і явищ дійсності за допомогою абстракцій

Мислення – це творча здатність людини, яка полягає в складному відображенні сутності предметів і явищ дійсності за допомогою абстракцій. Найпростішими одиницями мисленної діяльності, її формами є поняття, завдяки яким будуються інші форми мислення. Поняття фіксують те загальне, що приналежне всьому класу об’єктів, незалежно від приватних ознак. Вони поділяються на: класифікаційні (якісні), порівняльні й кількісні. Але самі поняття не сприймаються органами почуттів, а тільки мисляться. Почуттями сприймаються тільки речі й відносини між ними.

Коли людина зіткнулася з різноманіттям світу, то змушена була поділити його на частини, в яких намічалися більш дрібні ділянки. Виникла потреба порівнювати речі: розрізняти чи ототожнювати їх. Так виникли класифікаційні або якісні поняття, користування якими можна віднести до першого типу мислення. Цей тип мислення зародився ще на початку людського суспільства, розвивається він і донині. Мовою класифікаційних понять користуються представники різних наук, люди високої культури, поети, політики, письменники.

Проте на певному етапі розвитку людини їй знадобилася філософія, яка здатна вхопити єдине в різниці й різницю в єдиному. Виникає мудре слово, «софія», тобто мова, яка дозволила розширити кордони пізнання за рахунок осмислення структурної різноманітності якостей, що були виявлені раніше, й виразу її у слові. Так з’явилась філософська мова, яка оперує порівняльними поняттями. Мислення двома вказаними типами понять – характерна риса другого типу мислення. На зміну любови до слова: епосу, міфу, літературній творчості, приходить любов до мудрого слова – «софія», в понятійний апарат якої ввійшла ціла низка порівняльних понять. Недаремно в давнину казали: «все пізнається в порівнянні». Разом з тим, на відміну від класифікаційних понять, яких налічується в будь-якій мові сотні тисяч, порівняльних понять зовсім небагато, що наклало свій відбиток на «софію», бо її предмет неможливо осягнути без широкого спектру порівняльних понять. Тому звичайна літературна мова не підійшла філософії й вона так і не стала наукою. Власне, вона й не могла стати наукою в повному сенсі цього слова, оскільки наукове мислення, крім якісних і порівняльних понять, оперує безкінечною множиною кількісних понять, що визначає третій тип мислення.

Три типи понять визначають і три ступеня пізнання:

– літературна творчість – як любов до слова (класифікаційні

поняття);

– філософська творчість – як любов до мудрого слова

(класифікаційні й порівняльні поняття);

– наукова творчість – як любов до точного слова (класифікаційні,

порівняльні й кількісні поняття).

Перший ступінь відображає якісне різноманіття світу й характеризує недостатньо розвинені, описові науки. Другий ступінь дозволяє осмислити якісне й структурне різноманіття речей і процесів дійсності й відповідає теоретичному рівню пізнання. Третій ступінь дає можливість описувати якісне, структурне й кількісне різноманіття світу й характеризує сучасні точні науки. Що ж стосується звичайної розмовної мови, то вона включає в себе в тій чи іншій мірі весь понятійний апарат науки. Ось чому мова – це первинна наука.

Розглянемо тепер те, яким був історичний розвиток мислення людини й виявимо в останньому те загальне, що складає його об’єктивну основу. Історично першими формами мислення було міфологічне й релігійне. Вони мали свою специфіку й ось як написав про них З.Фрейд у роботі «Майбутнє одної ілюзії»:

«Істини, що містяться в релігійних ученнях, усе-одно настільки викривлені й системно перекручені, що маса людей не може визнати в них правди. Це той же випадок, коли ми розповідаємо дитині, що новонароджених приносить лелека. Тут ми теж говоримо істину в символічному облаштуванні, адже знаємо, що означає цей великий птах. Але дитина цього не знає, вона вхоплює тільки момент викривлення, вважає себе обдуреною, і ми знаємо, як часто її недовіра до дорослих та її норовливість буває пов’язаною саме з таким її враженням. Ми дійшли до переконання, що краще перепинити маніпулювання символічними масками істини й не відмовляти дитині у знанні реальних обставин, відповідно до ступеня її інтелектуального розвитку». (Фрейд З. Психоаналіз. Релігія. Культура. – М.: Реннесанс, 1992. – С. 54 – 55).

Що мав на увазі великий психолог? Дитину, яка росте, а відповідно, й розвивається. Зіставимо з таким положенням зі Ст. Заповіту, де говориться про припинення Потопу й рішення Бога: «Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого» (Кн.Бут. – 8:21), щоб побачити, що в Біблії констатується те, що Творець зрозумів: людина робить зло тому, що ще мала, а значить, просто ще не розуміє, що творить. Людство – організм і розвивається так же, як і окрема людина. Накопичення змін іде поступово, але сам розвиток іде циклічно, що відбилося у відомій загадці: «вранці – на чотирьох, вдень – на двох, увечері – на трьох». При тому період Ранку в свідомості людини відбивається як набагато більш тяглий у часі, ніж наступні періоди, хоча реальності часу це не відповідає. В історії ж людства спостерігається інше явище: період його інтелектуального зростання, норовливої реакції на символізм міфологічного («вранішнього») рівня її свідомості збігається з виникненням високих релігійних систем – зороастризму, буддизму, християнства, мусульманства, під впливом яких зростали й наукові знання людства. Пройшов дуже великий (90% історії) період в житті людини як виду, щоб її перестали задовольняти «символічні маски істини» міфологічного зразка. Людина на момент виникнення цивілізацій уже багато чого досягла в матеріальному житті, але рівень розвитку її свідомості відповідав розвитку свідомості підлітка. Й підліткова реакція на символізм дала ще більш високий символізм, релігійно-містичного змісту.

Тільки з кінця ХІХ ст. (адже навіть Ч.Дарвін мав, окрім свого «Походження видів», ще й твір «Походження душі»), «Бог помер», як це сказав Ф.Ніцше (хоча про те, що «померли всі боги» говорив ще Заратустра). Цим було означено в розвитку людини новий якісний етап – етап її реакції вже й на релігійне світосприйняття. Можна сказати, що сучасна людина є видом завершеним, дорослим, який сам побажав користуватися в поясненні «природи речей» тільки розумом з його раціоналізмом. Спроби ж пояснити за допомогою розуму «природу ідей» ні до чого не призвели, чому й «помер Бог». Але навіть після 74-річного існування держави войовничого атеїзму на 1/6 земної кулі наприкінці П – на початку Ш тис. від Р.Хр. людство знов і знов звертається до досвіду міфологічної й релігійної свідомості, й виявляється, що період «заперечення Бога» був історично дуже коротким. Щось не дає людині переступити ту межу, за якою повороту назад вже немає. Що ж саме? Вочевидь, природа самої людини, насамперед – природа її свідомості, мислення. Й саме це положення було й залишається «каменем спотикання» в науці.

Звернемо увагу на оригінальний розвиток учення В.Вернадського про біосферу й ноосферу таким відомим богословом й одночасно маститим ученим, як Тейяр де Шарден. Він виділив ряд критичних точок у розвитку Універсуму, які відтворювали уявлення наукової космології й учення Вернадського, ввівши поняття «теосфера» й певної критичної «точки Омега». Радянські вчені сильно критикували Шардена за його теосферу, одночасно звертаючи увагу на те, що тейярдистська концепція космоґенези зближується з віталістичними уявленнями щодо «життєвого простору» А.Бергсона та «винахідливості природи» Кено, з чим пов’язали ідею Шардена про головний початок у світі життя невловимих сил синтези, які були означені ним, як «плазматична роль живої психеї». Зазначимо, що, наприклад, той же В.П.Казначеєв, що так критикував Шардена за його ідею теосфери ще у 80-х рр. ХХ ст., уже в 90-х рр. став одним з фундаторів російської школи фізики торсійних полів, а відповідно, зробив великий внесок в «еонософську» революцію, яка відбувається нині в природознавстві. «Еон» же грецькою означає «вічність», то – ось і «ТЕОсфера». Отже, висновки радянських учених щодо теорії космоґенези Тейяра де Шардена слід брати до уваги дуже обережно (вони її критикували, а потім самі ж використали, й навіть не вибачилися), а тому ідея вченого про головний початок живого світу – «плазматичну роль живої психеї» заслуговує на велику увагу. Зазначаємо її прояв у синергетиці, голографії, холофонічній технології, моделі Всесвіту Бома, моделі мозку Прибрама, квантової моделі причинно-наслідкових зв’язків Іскакова, квантовій психоісторії В.Моргуна та ін.

У зв’язку з цим звертаємо увагу на таке положення з роботи сучасного російського лінгвіста М.Вашкевича «Системные языки мозга». (М.,2002): «Початок майже всього організовано бінарно. В початку неорганічного світу – бінарна плазма, що складається з водню й гелію, в початку генетичної структури – парні спіралі, в початку етнічної системи – два етноси, в початку сім’ї – мати й батько. Навіть плід горіха парний. За аналогією з плазмою фізичною я користуюся поняттям плазми мовної й плазми етнічної». Тут варто додати, що В.Вернадський приділяв багато уваги темі біоплазми як надзвичайно складного утворення, в якому більша за вагою її частина сама по собі не має відношення до явищ життя, а ось значення решти її, нехай і невеликої за вагою, було академіку ще неясним. Позиція викликає здивування, адже якщо більша частина біоплазми не має відношення до «явищ життя», то вже решта її має до них відношення якнайбезпосереднє, бо мова йде про біоплазму, й тут – чиста логіка. Чому ж учений так написав? На те, вочевидь, були поважні причини, його й так критикували достатньо за його життя.

Вернадський, безперечно, був матеріалістом, що неодноразово підкреслював і сам, а також ті радянські вчені, що вивчали його творчий спадок та розвивали його, проте, як сумлінний учений, він увесь час підкреслював, що наука просто ще багато чого не знає, й насамперед це можна побачити саме щодо біоплазми. Важливе значення для науки мали розробки В.Вернадського щодо «живої речовини» й «костної речовини» (фізична матерія, яка складається з атомів і фізичних полів, як взаємопов’язаних субстанцій), що й досліджував В.Казначеєв та інші вчені, започаткувавши в СРСР основи фізики торсійних полів. Збільшення обсягу наукових знань щодо сфери полів і дозволило розвивати, цілком матеріалістично, до речі, наукові уявлення щодо біоплазми.

Можна побачити, що гуманітарії підмічають певні напрямки, закономірності, відображення їх в наукових уявленнях давнини, а природознавці доповнюють їх експериментальними даними, які потім перші узагальнюють на новому рівні, й знов хтось з них зверне увагу на те, що проходило повз увагу раніше. Так розвивається наука. І саме тут є сенс, у зв’язку з теорією Вашкевича щодо мовної плазми, згадати теорію 4-х першоелементів мови М. Марра, в свій час розкритиковану радянською наукою (як і теорія космоґенези Шардена, до речі) за «недостатній марксизм». Нині філологи знайшли підтвердження всім положенням мовної теорії Марра (у 2005 р. світова наука на конференції з мовознавства в Лозанні /Швейцарія/ визнала М.Марра найкращим мовознавцем світу). Він же виділяв 4 першоелементи, присутні в кожній людській мові: SAL, BER, YON, ROШ, уперто ставлячи в четвертому саме російську «Ш» (ця літера, до речі, є й українською також) в кінці, воюючи за це з усіма мовознавцями світу. І таку його дивну поведінку ще треба зрозуміти.

М.Вашкевич уважає бінарність універсальним законом буття. Сполучимо це з думкою Тейяра де Шардена щодо «плазматичної ролі живої психеї» в світі, щоб побачити, що плазма, якою б вона не була, у т.ч й мовна або мислена, буде мати бінарну природу. В Марра маються чотири першоелементи, а значить, треба говорити про подвійну бінарність, або хрестовидність бінарності. Й тут уже можна твердити, що наукою встановлене те, що сама природа матерії є бінарною, матерія ж це не тільки речовина, а й поле («костна речовина», за Вернадським), а відповідно, природа полів теж бінарна. Наведемо й таке положення з роботи Вашкевича: «Плазма в біблійному тексті називається світлом. Це зрозуміло, адже саме сонячна плазма дає на землі світло», щоб зазначити, що саме щодо сфери полів, а конкретно – енергетичних й інформаційних, і можна застосувати термін Шардена «жива психея», яка, як вже ясно, дійсно, виконує «плазматичну роль». Та ж обставина, що електромагнітний взаємозв’язок є важливим джерелом обміну між клітинами й що космічне випромінювання може певним чином впливати на характер інформації, якою обмінюються клітини за допомогою електромагнітних полів, чим суттєво впливають на різні процес життєдіяльності організму, давно наукою визнана.

Отже, бінарна природа плазми є об’єктивною основою мислення людини, яких би форм у ході свого розвитку воно не набувало. Якщо ж визнати твердження ряду видатних сучасних фізиків щодо того, що думка матеріальна, то треба вже говорити про існування плазматичної (або хімічної) форми матерії. Це вповні узгоджується з тим, що писав ще великий Аристотель про те, що «людину народжує людина і сонце» (Аристотель. «Фізика»).