II. Консольне введення-виведення

Було б великим перебільшенням вважати, що із розглянутих нами положень випливає нагальна необхідність для кожної людини обов’язково ставати філософом задля того, щоби визначитися у житті. Потреба у людському самовизначенні справді є необхідною і позбутись її не може жодна людина, проте за звичай ця потреба задовольняється різноманітними буденними і відомими нам шляхами; так, людина може визначатися у житті на основі виховання, сімейних або культурних традицій, засвоєння типових форм поведінки своїх сучасників, почуттів та емоцій, власного життєвого досвіду. У більшості випадків люди саме тут шукають та знаходять необхідне їм для орієнтування у житті. Проте розглянуті вище специфічні особливості людського буття призводять до виникнення в суспільній історії особливих напрямів духовного життя, спрямованих на вироблення засобів людського життєвого самоутвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подання німецького філософа І.Канта) називається світоглядом. У світогляд, як свідчить про це самий цей термін, включається те, що формує загальні уявлення про світ, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом), а не світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики (хоча данні різних наук також можуть входити в світоглядні уявлення). У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою відмінність від усього іншого в світі. Коли людина усвідомлює, що має певні особливі властивості та характеристики, виникає питання про її відносини із дійсністю, про свої можливості та перспективи. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси. Отже, світогляд постає формою загального людського самоусвідомлення та самовизначення в світі. Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, скільки знання разом із оцінкою, людським до них відношенням; б) предмет світогляду – відношення «людина – світ» постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. А тому складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це.

Говорячи про зміст та наповнення світогляду, варто відзначити й його історично мінливий характер: у світогляді фіксуються уявлення про засади людського відношення до світу, засади людських взаємин із ним, але цілком зрозумілим постає те, що такі засади на протязі часу не залишаються незмінними. У кожну відому нам історичну епоху доволі відчутно ці засади модифікувались та навіть революційно мінялись. Тому існує багато історичних типів світогляду, але при тому вістря світоглядних питань та знань залишається все те ж самим – це є людина і світ, людське «світо» та «само» осмислення. Цей момент важливо враховувати, оскільки він вимагає не прагнути всіх людей та всі епохи спрощувати, підводячи під якусь одну історичну форму: для людей та людського суспільного розвитку постає характерним різноманітність. Звідси випливає й те, що філософія, маючи справу із поглибленням та узасадненням світогляду, розглядає всі його можливі прояви, а тому постає узагальненням світоглядів та їх аналітикою.

Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він притаманний кожній людині у її нормальному стані; ясно, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює й його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду. Типологія світогляду – це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак. Наприклад, за носієм розрізняють індивідуальний, колективний, національний та загальнолюдський світогляд; за інтелектуальним рівнем утворення світогляд буває усвідомленим і неусвідомленим, буденним, науково узасадненим, філософським; за історичними епохами світогляд поділяють на архаїчний, міфологічний, античний, давньосхідний, середньовічний та ін.; за морально-етичними орієнтирами – на гуманістиний, егоїстичний, людиноненависницький, цинічний та ін.

За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності – реалістичний, фантастичний, викривлений та адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей – релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верст суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду якісь інші ознаки та вивести на їх основі інші можливі види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати свій власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Тому, як правило, в історично вироблених формах світогляду людина не задовольняється фіксацією поверхні подій, а надає світові певної глибини та утаємниченості, наділяє світ рисами життя, розуму, наміру, тобто подає світ наближеним до себе. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, проте таких, які вимагають життєвого вибору; наприклад, коли йдеться про виховання дітей. Інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова «Людина не повинна так робити», тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.

Філософія, покликанням якої є надання людині засобів життєвого самовизначення, постає певним різновидом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія є теоретична форма світогляду. Теорія ж відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, що фіксують найсуттєвіше в явищах, на засадах певних законів чи необхідних внутрішніх зв’язків; теорія постає аналітико-синтетичною інтелектуальною формою знання, що володіє внутрішньою злагодженістю, вищим ступенем надійності знань. Значить філософствувати – це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв’язки, характеристики та складові, виражені через певну термінологію. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії і сказати, що філософія – це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності вирішень таких проблем.

Стає також зрозумілим і те, що філософія - це усвідомлений світогляд, що вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Звідси випливають основні аспекти взаємозв’язку філософії та світогляду. З одного боку, філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою: як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – «філософія є теоретичним ядром світогляду». З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження – світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості та деталізації філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд в цілому постає духовним ґрунтом для виникнення та розвитку філософії, тому філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання. Виправданим буде висновок про те, що зв’язок філософії та світогляду є непростим та неоднозначним. Можна додати й те, що певною своєю частиною філософія взагалі виходить за межі світогляду; йдеться про те, що у філософії є суто інструментальні підрозділи та знання, які не мають прямого світоглядного значення; це, наприклад, вчення про структуру суджень, методологію та ін. Цей певний вихід філософії за межі світогляду має і своє змістовне пояснення: якби філософія повністю збігалась із світоглядом, у неї не було б можливості досліджувати, критично аналізувати світогляд.

1. Співвідношення філософії, науки, мистецтва та релігії. Характерні риси філософського мислення.

Видатний німецький філософ XVIII-ХІХ ст. Г.Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією. Науку та філософію споріднює те, що вони базуються на дискурсивному мисленні та прагнуть свідомо пояснювати дійсність, проте кожна наука має відносно чітко окреслений предмет свого вивчення та дослідження, який постає частиною реальної дійсності, а предмет філософії, як вже зазначалося, постає значною мірою невизначеним, майже безмежним. Окрім цього, лише філософії властиве гранично широке узагальнення, науки ж, постаючи обмеженими своїми предметами, узагальнюють лише в їх межах. Тому, хоча науки й прагнуть наблизити людину до істини, надати їй надійні знання, вони не досліджують того, що саме є істиною та знанням, так само як не досліджують вони й питання про становище людини в світі та можливості її самовизначення. Філософія та мистецтво схожі між собою тим, що вони подають дійсність через людське до неї відношення, а не відсторонено; окрім того, для філософії і мистецтва немає нецікавих або заборонених тем: вони проникають усюди і усюди знаходять предмет своєї уваги. Важливо відзначити й те, що філософія і мистецтво надають суттєвої ваги людському самовідчуттю та інтуїції, проте розходяться вони у тому, що філософія постає розумовим осягненням світу, а мистецтво подає його через почуття та переживання. Вихідною формою думки для філософії є поняття, а вихідною формою художньої творчості постає художній образ. Мистецтво до того ж надає вирішального значення уяві як творця, так і тої людини, яка сприймає його твори, а тому воно зображує дійсність із значною долею умовності, хоча ця умовність постає своєрідним способом проникнення у глибини процесів дійсності (докладніше про пізнавальні можливості мистецтва мова буде йти у розділі, присвяченому пізнанню). Нарешті, філософію та релігію споріднює те, що вони постають різновидами світогляду, тобто те, що вони надають людині найважливіші життєві орієнтири. Обидві вони також претендують на роль життєвого наставництва, проте релігія базується на вірі, тобто на безумовному сприйнятті певних положень (догматів) у якості істинних, у той час як філософія, базуючись на дискурсивному усвідомленому мисленні, намагається усе розглядати критично та доводити те, що розглядається, до рівня розуміння. До того ж релігія – це не лише ідеї та погляди, а й соціальний інститут, певні ритуали і навіть певний спосіб життя; філософія ж була та залишається інтелектуальною формою світоосмислення. Філософія залишає на вирішення самої людини питання про те, з чим вона погодиться, із чим – не погодиться та, врешті, як саме буде потім вирішувати свої життєві питання. Отже, філософія постає безумовно своєрідною, особливою формою людського світоосмислення, формою, яка не дублює інші напрями та форми інтелектуальної діяльності. Вона сприяє людському розумовому розвитку та життєвлаштуванню, постаючи та лишаючись при цьому суто людською справою і до певної міри показчиком того, чого саме досягла людина на певний момент свого історичного самоздійснення.

Спробуємо окреслити характерні риси філософського мислення, серед яких можна, спираючись на класичний та сучасний досвід філософської думки, виділити такі.

По-перше, філософське мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим. Ми вже казали про те, що в більшості випадків люди здобувають світоглядні уявлення стихійно, в процесі життєвого становлення та набуття досвіду життя, але на такому шляху виникають певні різновиди світогляду, проте не філософія. Остання вимагає ретельного осмислення як спрямування своїх думок, так і сутності тої справи, якою вона опікується. Отже, філософське мислення є рефлексивним, таким, що не лише мислить щось, а й усвідомлює себе саму та свої дії.

По-друге, оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, воно постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди постає відчутним момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору. Людська компонента не завжди яскраво виявлена у тих чи інших філософських теоріях, проте вона в них завжди присутня.

По-третє, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні орієнтири для людини, тобто такі, які є не ситуативними та скороминущими. При наших спробах у питаннях життєвого самовизначення та призначення спиратись на якісь часткові життєві ситуації, випадки, ситуації ми, скоріше за все, будемо або помилятись, або потрапляти у відносність та невизначеність, адже на кожний частковий життєвий випадок можна знайти дещо інакше, навіть – протилежне. Часткові орієнтири тому й постають непевними та непереконливими; треба шукати граничного узагальнення. Але тут постає питання щодо того, яку саме ступінь узагальнення можна вважати граничною. Якщо ми звернемося до фізики чи математики із таким питанням, то отримуємо відповідь, що граничних узагальнень не існує і існувати не може, оскільки, наприклад, будь-яке велике число можна ще збільшувати, а будь-яке мале – зменшувати. Проте у філософії це поняття – поняття гранично широкого узагальнення – не є надуманим: коли ми кажемо про гранично широке узагальнення, то йдеться про виведення міркування на межу буття та небуття. Але чи існує така межа, чи можна її «вловити»? – У простому та зрозумілому для нас варіанті йдеться про те, що ми намагаємося відшукати у досліджуваному явищі такі його ознаки або елементи, наявність яких робить це явище можливим, а відсутність, навпаки, неможливим. Тобто філософський пошук спрямовується на те, що вводить річ у певний спосіб буття або, навпаки, виводить за його межі. Будучи доведеними до такого визначення, що передбачає гранично широке узагальнення, річ або явище постають вже не частковими, а типовими для їх виду чи роду, тобто такими, що характеризують будь-який їх частковий випадок з найбільш суттєвих сторін. Саме таке спрямування філософських пошуків позначається у філософії спеціальною термінологією; наприклад, у філософії вживаються терміни «рух як такий», «історія як така» (або «взагалі»), що значить, що при цьому якраз і намагаються визначити те, присутність чого робить річ саме такою. Ясно, що і наших попередніх розмовах про людину йшлося не про якусь оцю людину, а про те, що притаманне як суттєве кожній людині.

У другому варіанті граничний рівень узагальнення може поставати як ідеалізація певної сторони або певного відношення дійсності; коли ми кажемо, наприклад, «пряма лінія», то ми маємо на увазі не якусь чи-то пряму, чи-то криву лінію, а саме повноту прямизни. Ідеальна пряма – це пряма повною, гранично можливою мірою, якщо ж така міра не досягається, то це не буде власне або ідеальна пряма. А це і значить, що ми виводимо своє міркування на граничний рівень узагальнення, тобто доводимо міркування до гранично можливих параметрів певної речі або її якості. Усі людські поняття містять в собі певний момент ідеалізації, оскільки в них йдеться не про частковий випадок часткової речі, а про її сутність, тобто буттєву повноту. Цей момент граничного узагальнення справді надає людині сталі та надійні орієнтири; пошлюся на приклад: коли ми їдемо у вагоні потягу і дивимося у вікно, то предмети, що знаходяться ближче до вікна, пролітають повз нас так швидко, що ми інколи не встигаємо їх навіть роздивитися, але якщо ми бачимо на небі Місяць чи зірку, нам може здатися, що вони не рухаються взагалі. Саме тому мореплавці колись і брали за орієнтири небесні тіла, оскільки вони були стабільними в розташуванні та такими, що їх можна було бачити майже на усіх можливих морських маршрутах.

По-четверте, філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, яким воно має бути за своєю сутністю. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте коли ми маємо (або вибудовуємо) їх у свідомості, ми отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь-які реальні стани дійсності, бо все те, що є в реальності постає у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх (чи наближення до них). Наприклад, у техніці існує шкала коефіцієнту корисної дій машин, де за точки відліку приймаються нуль або сто відсотків дії; насправді таке є неможливим тоді, коли відбуваються реальні рухи (тобто жодний рух не може мати як нуль, так і сто відсотків корисної дії), але саме тому що цей стан є ідеальний, незмінний, ми й маємо можливість оцінити реальні процеси перетворення енергії. Оця здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, постає колосальною перевагою людського інтелекту і людського ставлення до дійсності, стимулятором людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.

По-п’яте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. З одного боку, це пояснюється тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати. З другого боку, коли філософія виходить за межі часткових форм, тобто за межі реальних станів дійсності взагалі, то вийти вона може лише у ментальний простір, тобто у власний простір думки: думка, не підкріплена реальністю, може тримати лише сама себе. Філософське мислення, це, за висловом одного сучасного філософа, є «мисленням у себе на підвісі». За великим рахунком це є прагнення і мужність тримати думку у напрузі та неперервному русі.

По-шосте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність, вбачати за спостережуваним приховані внутрішні властивості та сенси.

Нарешті, по-сьоме, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, – саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

1. Проблема визначення предмету філософії. Структура і функції філософського знання. Філософія та особистість.

Термін «філософія» має давньогрецьке походження, бо саме у Стародавній Греції філософія вперше відокремилась від інших сфер інтелектуальної діяльності та набула автономного характеру розвитку. Цей термін походить від слова «філо» – схильність, любов, бажання, відданість, та слова «софія» – мудрість, яке, у свою чергу складається із двох слів і буквально значить – «казати, промовляти, цілісно, влучно, доречно». Ще у ХІХ ст. існував слов’янський термін «любомудріє», який можна вважати прямим перекладом слова «філософія».

Розглядаючи історичні та людські витоки філософії, ми вже дали її найперші визначення, проте на сьогодні не існує якогось єдиного та загальноприйнятого розуміння та визначення предмету філософії. Цей факт має свої виправдані підстави: якщо у філософії йдеться про пошуки найперших людських життєвих орієнтирів, якщо філософія намагається водночас розробляти виправдані засоби для їх винайдення, то її предмет набуває майже безмежних, дуже відмінних та багатоманітних виявлень. У найпростішому варіанті логічного міркування філософія могла би виконати своє суспільно-історичне призначення тоді, коли вона змогла би співставити між собою світ, з одного боку, та людину, з іншого боку, окреслити їх основні можливі виявлення і на цій основі сказати людині, хто вона є і що їй належить робити у цьому житті та у цьому світі. Проте як світ, так і людина постають незавершеними і майже безмежними у своїх характеристиках, діях та проявах. Через це і філософія постає багато в чому незавершеною, або, як кажуть у науці, «відкритою системою знання». Справа філософії радше полягає у тому, щоб чітко зафіксувати те, якими вже проявили себе людина та дійсність як історично, так і в інтелектуальних формах їх осмислення. Через це філософія постає перед нами своєрідним способом випробовування буттєвих спроможностей людини, оскільки вдивляється у те, якою людина є, може та не може бути. Виконуючи цю справу, філософія водночас вибудовує «стартовий майданчик» для руху у майбутнє, даючи до того ж людині дещо на зразок «топографії» людського універсуму: ось тут, на полі людських життєвих здійснень, людина може набути тих чи інших рис, рухаючись або так, або якось інакше. Тобто філософія допомагає людині зорієнтуватися у просторі власної реальності та отримати певні інтелектуальні засоби для подальшого життя і діяльності.

Означені «широта» і складність предмету та завдань філософії дозволяє зрозуміти наступні особливості предмету філософії: 1) предмет філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини; 2) мінливим та варіативним постає розуміння філософією свого предмету та своїх завдань ще й тому, що доволі відмінними постають історичні форми культури, людської життєдіяльності, людської інтелектуальної активності; 3) уся історія філософії входить у окреслення її предмету, оскільки важливим для людини постає весь історичний досвід людства у різних його проявах; лише за такої умови ми і здатні окреслити «топографію» людськості, тобто те, якою та як себе реально засвідчила людина; 4) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської самоідентифікації, вона покликана тримати весь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини. Зазначений момент історичного буття філософії виявляється досить важливим з огляду на те, що філософія завжди вписана у певне соціальне життя, функціонує в ньому і певним чином намагається на нього впливати (використовуючи наявний арсенал своїх засобів). Це значить, що філософія має свою активно-дійову, практичну сторону, проте не в тому сенсі, що вона стає якоюсь виробничою діяльністю, а в тому, що вона намагається через людське духовне світо- та життє- орієнтування втілюватись у реальні процеси життя. Тому філософію завжди треба розглядати не лише в аспекті вічного, суттєвого для людини завжди, а й в аспекті конкретних життєвих завдань та ситуацій, з якими стикається людина. І коли ми сьогодні, наприклад, використовуємо здобутки античної філософії, ми повинні розуміти, що це є наше сьогоднішнє її бачення, що наш інтерес до неї має не лише суто просвітницьке значення, а й життєве, і що сприймаємо і розуміємо ми не власне античну філософію, як органічну частину давньої цивілізації, а її сучасну проекцію.

Відзначимо, які визначення предмету філософії перш за все та переважно вироблені в її історії. А). Першим можна назвати вже давнє розуміння філософії як любові до мудрості; при тому мудрість розумілась як орієнтація в найперших питаннях буття світу та людини; недаремно у середні віки філософіє називали вмінням розбиратись у справах божественних та людських. Б). Досить поширеним постає наведене вище розуміння філософії як теоретичної форми світогляду, на чому ми вже зупиняли увагу. В). Можливо, ще більш звичним постає розуміння філософії як форми узагальненого знання, в якому реалізується потреба людини у загальному світоорієнтуванні. Г). Не рідкісним є визначення філософії як науки про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та людського пізнання; саме так формулювався предмет філософії у марксистській філософії. Д). Близьким до останніх визначень постає позначення філософії як «науки всіх наук», а також: Е). науки про найбільш важливі правила і закони людського мислення і пізнання. Ж). Філософію також досить часто визначають як всезагальну методологію наукового пізнання або й будь-якого пізнання взагалі. З). Нарешті, поширеними також є і визначення філософії через людину, через її найперші суто людські якості і потреби: філософія є наставницею життя, вченням про шляхи людського духовного розвитку та самовдосконалення, про фундаментальні особливості людського буття, про те, як та за яких умов людина може стати людиною.

Узагальнюючи, можна сказати, що існують світоглядні, методологічні, сцієнтистські (орієнтовані на науку), менталістські (звернені до людського мислення і пізнання) та антропологічні визначення філософії. Проте у будь-якому варіанті визначення філософія постає як опікування найбільш важливими питаннями у справі утвердження людини в особливому способі буття, який дозволяє людині входити у діалоги як із світом, так і з самою собою.

Після усього розглянутого нами матеріалу стосовно специфічних особливостей, характерних рис та предмету філософії не так вже й важко буде збагнути, чому саме такою і у таких складових постає філософія за своєю структурою. Оскільки філософія покликана надати людині найперші орієнтири для її життєвого самовизначення, то структуру філософського знання визначають ті сфери реальності, із яких людина (і філософія) може такого роду орієнтири отримати. Такими сферами постають: А) природа, світ, космос; Б) суспільство та суспільна історія; В) сама людина із притаманними їй особливостями, здібностями, властивостями; Г) сфера духовних або інтелектуальних процесів, тобто сфера свідомості. Відповідно до цих сфер формуються і основні філософські дисципліни або основні розділи філософії. Розглянемо їх докладніше.

А. На основі осмислення природи, світу, виникають та формуються онтологія, метафізика, натурфілософія, космологія (або космогонія). Онтологія є філософською наукою про буття як таке, про окремі види та прояви буття. Метафізика («понад-фізика», «зверх-фізика») намагається виявити джерела, корені та причини буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе буття, у який спосіб його можна розуміти, як людина пов’язана із буттям. Натурфілософія або філософія природи («натура» – з лат. природа) зосереджує увагу переважно на тому, що таке природа в цілому, як вибудовується ієрархія проявів природи, існують чи не існують якісь всезагальні закономірності та якості природи. Проте мимоволі вона торкається і питань людського буття, і буття суспільства, оскільки останні перебувають у органічних зв’язках із природою та поза останньою просто неможливі. Космологія може існувати як різновид астрономії, а може поставати і як філософські міркування про сутність та природу космосу; коли ж наголос тут падає на виникнення, походження (чи породження) космосу, то тоді ми маємо справу із космогонією.

Б. На основі вивчення та осмислення суспільства та суспільної історії виникають соціологія, соціальна філософія, філософія історії, культурологія, етнофілософія (або філософія етносу). Соціологія як окремий напрямок дослідження виникла у ХІХ ст., хоча намагання осмислити суспільство присутні у філософії з давніх часів. В своєму реальному розвитку соціологія більше тяжіла до того, щоб бути наукою про факти соціального життя (емпірична соціологія). Філософські ж осмислення суспільного життя, зв’язків суспільства та природи, суспільства та людської індивідуальності поступово набули визначення як соціальна філософія, хоча і по-сьогодні вони можуть називатися просто соціологією. Філософія історії також ставить граничні питання на адресу історії людства: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії? Культурологія виходить із тези про те, що специфічних якостей та ознак як людині, так і суспільному життю надає культуротворення, тому вивчення культури постає відмичкою до їх розуміння. Нарешті, етнофілософія – це новий напрям сучасної філософії, покликаний окреслити значення та роль етносів в історії людства та виявити історичний сенс того, що історія розвивається саме у варіанті етнічної багатоманітності; тут також стоїть завдання окреслення того, яку свою вихідну екзистенціальну якість привносить кожний етнос у історію людства в цілому. Інколи до дисциплін, що окреслюють соціальну історію, відносять також філософію науки та техніки, оскільки останні в союзі між собою діють сьогодні як найпотужніші чинники соціально-історичних процесів.

В. Філософське осмислення людини є завданням філософської антропології (на відміну від антропології як складової археології, що спрямована на вивчення особливостей будови людського організму та проявів людини як живої істоти), Філософська антропологія ставить собі завданням вивчати людину в усіх її можливих виявленнях та характеристиках. Тут, зокрема, ставиться питання про визначення сутності людини та про відмінність останньої від природи людини, про її спосіб буття та ін. Антропософія претендує на те, щоб не просто вивчати людину, а щоб збагнути сенс її появи у світі, її всекосмічну функцію та причини саме таких її виявлень. На думку антропософів, лише таке осмислення людини відкриє нам шлях до розуміння і всього іншого в світі. Структурна антропологія вважає, що існує певний, цілком конкретний та сталий набір інтелектуальних та реальних можливостей людини, який слід виокремити із історії, культури, способів людського життя; означений набір відкриває можливості для виправданого та надійного вивчення і розуміння людини. До дисциплін антропологічного напряму сьогодні інколи додають біологічну соціологію – науку про те, як міняється людина під впливом соціальних факторів та на протязі історії. Цю науку далеко не всі згідні визнавати як філософську, проте заперечувати факт впливу соціальних факторів на людський організм, на її вихідні властивості було б невиправданим. В наш час науки про людину поповнились цілою низкою наук, що розглядають буття та прояви людини у різних контекстах: когнітивна антропологія (виходить із положення, що людина завжди діє на основі хоча би мінімуму знань), історична антропологія (розглядаю серйозні зміни людини у процесі зміни історичних епох), соціальна антропологія (вивчає статус та прояви людини у різних людських спільнотах). В наш час деякі науковці також намагаються запровадити персонологію – філософську науку про людську особистість, оскільки наполягають на тому, що без набуття людиною якостей особистості людина не набуває і якостей людини.

Г. Нарешті, на основі вивчення та осмислення свідомості, духовного життя людини виникає цілий комплекс філософських наук. Комплекс цих дисциплін є найбільшим у порівнянні із попередніми філософськими дисциплінами, і це зумовлено тим, що філософія постає самоусвідомленою, рефлексивною думкою, думкою, що сама утримує себе у стані актуальної дії та у стані безперервної тривалості; сюди входять логіка, гносеологія (або епістемологія), етика, естетика, філософія релігії, філософія права, аксіологія, історія філософії. Логіка – одна із давніших філософських дисциплін – досліджує форми, закони та норми правильного мислення; вона посідає одне із провідних місць у філософії, адже припущення логічних помилок може зруйнувати усі доведення та аргументації певної філософської концепції. Гносеологія – це, у дослівному перекладі, теорія пізнання; вона вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін «епістемологія» (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання (про це докладніше мова буде йти у відповідному розділі). Етика також належить до найдавніших філософських дисциплін: це є вчення про норми та засади людських взаємин. Естетика досліджує природу людського захоплення красою дійсності, шукає корені та причини людського потягу до прекрасного, гармонії, співмірності форм сущого. Аксіологія, як філософська дисципліна, досліджує природу ціннісного відношення людини до будь-чого, співвідношення цінностей та знання, цінностей та логіки та ін. Філософія релігії, як свідчить назва, опікується питаннями природи та сутності релігії, досліджує причини історичного походження релігії, її конфесійного багатоманіття та ін. Філософія права намагається з’ясувати корені правових норм, людську потребу у правотворенні. Нарешті, історія філософії збирає історичні досягнення філософії, вписуючи їх у сьогодення. До цього комплекту філософських дисциплін інколи додають також «ноологію» – вчення про природу та сутність людської розумність; дещо спрощуючи можна сказати, що ноологія постає філософським вченням про свідомість та її засади.

Перегляд основних філософських дисциплін, що складають структуру філософського знання, засвідчує нам: філософія на сьогодні є розвиненою та розгалуженою сферою знання; щоб виконати завдання людського світоорієнтування, вона повинна включати у свій зміст цілий комплекс наук про основні, найважливіші сфери людського життя.

Серед функцій філософії найперше значення мають такі:

- світоглядна: філософія допомагає людині знайти й обґрун­тувати виправдані життєві орієнтири, з'ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей, виробити виправдані погляди на світ, життя, свою власну долю;

- пізнавальна: завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія озброює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань;

- логічна: філософія сприяє формуванню культури людського мислення, дисципліни думки, її самоосмисленню, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах;

- соціально-адаптивна: філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію;

- виховна: філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів. З позиції філософії виховання може бути виправданим лише тоді, коли воно переростає у самовиховання, тому прищеплення прагнення до самовиховання постає основним завданням в межах даної функції філософії.

Усі названі функції мають як індивідуально-особистісне, так і суспільне значення. До того ж вони врешті і ведуть людину до найважливішого – до ознайомлення із тим, які саме життєві позиції вона може зайняти та які наслідки їх та як саме можуть вплинути на хід її життя.

Окреслюючи особливості філософського осмислення буття та становища людини в світі через виявлення найперших філософсько-світоглядних позицій, слід звернути увагу на те, що в кінцевому підсумку філософія прагне з’ясування, прояснення, «виведення у неприхованість» (М.Гайдеггер) найважливіших питань людського буття. Ця вимога прояснення поширюється не лише на раціоналістичну (орієнтовану на розум) філософію, а й на будь-яку взагалі. Навіть тоді, коли філософія висловлюється афористично або претендує на авангардність, кардинальний розрив із традиціями, вона все одно окреслює певні сторони реальності із гранично можливою контрастністю та виразністю. Унаслідок цього філософія досягає таких деталізацій світоглядної та методологічної проблематики, які неможливі для думки іншого інтелектуального та змістовного спрямування. У цьому значною мірою полягають цінність та незамінність філософії.

Отже, філософія окреслюється перед нами як одна з найважливіших сфер людської духовної діяльності та форма теоретичного вирішення світоглядних проблем, спосіб самопізнання і самовизначення людини в світі. Центральною фундаментальною проблемою філософії виступає відношення «людина – світ». В різні історичні епохи ця проблема ставилася та вирішувалася по-різному, тому й предмет філософії історично змінювався. Багатогранність філософії, як науки, зумовлена складністю її завдань та функцій, які вона виконує.

План

1. Загальна характеристика потоку в мові Java.
2. Консольне введення-виведення.

3. Файлове введення-виведення.

4. Буферизоване введення-виведення.

5. Прямий доступ до файлу та канали обміну інформацією.

6. Серіалізація об’єктів.

7. Друк в Java 2.

І. Загальна характеристика потоку в мові Java

Для того щоб абстрагуватись від особливостей конкретних пристроїв введення-виведення, в Java використовується поняття потоку (stream). Вважається, що в програму іде вхідний потік символів Unicode або просто байтів, що сприймається в програмі методом read(). Із програми методами write() або print (), println() виводиться вихідний потік символів або байтів. При цьому не має значення, куди направлений потік: на консоль, на принтер, у файл або в мережу, методи write() і print() нічого про це не знають. Звичайно, повне ігнорування особливостей пристроїв введення-виведення сильно сповільнює передачу інформації. Тому в Java також виділяється файлове введення-виведення, виведення на друк, мережевий потік тощо.

Три потоки визначені в класі System статичними полями in, out і err. Їх можна використовувати без додаткових визначень. Вони називаються відповідно стандартним введенням (stdin), стандартним виведенням (stdout) і стандартним виведенням повідомлень (stderr). Ці стандартні потоки можуть бути з’єднані з різними конкретними пристроями введення-виведення.

Потоки out і err – це екземпляри класу Printstream, організовуючого вихідний потік байтів. Ці екземпляри виводять інформацію на консоль методами print(), println() i write(), яких в класі Printstream є близько двадцяти для різних типів аргументів.

Потік err призначений для виведення системних повідомлень програми: трасування, повідомлень про помилки або просто про виконання певних етапів програми. Такі дані звичайно заносяться в спеціальні журнали, log-файли, а не виводяться на консоль. В Java є засоби перепризначення потоку, наприклад, з консолі у файл.

Потік in – це екземпляр класу inputstream. Він призначений на клавіатурне виведення з консолі методами read(). Клас inputstream абстрактний, тому реально використовується якийсь із його підкласів.

Поняття потоку виявилось настільки зручним і полегшуючим програмування введення-виведення, що в Java передбачена можливість створення потоків, направляючих символи або байти не на зовнішній пристрій, а в масив або із масиву, тобто зв’язуючи програму з областю оперативної пам’яті. Більше того, можна створити потік, зв’язаний з рядком типу string, що знаходиться, знову-таки, в оперативній пам’яті. Крім того, можна створити канал (pipe) обміну інформацією між підпроцесами.

Ще один вид потоку – потік байтів, складаючих об’єкт Java. Його можна направити у файл або передати по мережі, потім відновити в оперативній пам’яті. Ця операція називається серіалізацією (serialization) об’єктів.

Методи організації потоків зібрані в класи пакета java.io. Крім класів, організуючих потік, в пакет java.io входять класи з методами перетворення потоку, наприклад, можна перетворити потік байтів, утворюючих цілі числа, в потік цих чисел. Ще одна можливість, представлена класами пакету java.io, – злиття декількох потоків в один потік.

Отже, в Java є цілих чотири ієрархії класів для створення, перетворення і злиття потоків. На чолі ієрархії чотири класи, безпосередньо розширюючих клас Object:

o Reader – абстрактний клас, в якому зібрані самі загальні методи символьного введення;

o Writer – абстрактний клас, в якому зібрані загальні методи символьного виведення;

o Inputstream – абстрактний клас з загальними методами байтового введення;

o Outputstream – абстрактний клас з загальними методами байтового виведення.

Класи вхідних потоків Reader і Inputstream визначають по три методи введення:

o read () – повертає один символ або байт, взятий із вхідного потоку, в вигляді цілого значення типу int; якщо потік уже закінчився – повертає -1;

o read (char[] buf) – заповняє заздалегідь визначений масив buf символами із вхідного потоку; в класі Inputstream масив типу byte[] і заповняється він байтами; метод повертає фактичне число взятих із потоку елементів або -1, якщо потік уже закінчився;

o read (char[] buf, int offset, int len) – заповнює частину символьного або байтового масиву buf, починаючи з індексу offset, число взятих із потоку елементів рівне len; метод повертає фактичне число взятих із потоку елементів або -1.

Класи вихідних потоків Writer і Outputstream визначають по три методи введення:

o write (char[] buf) – виводить масив у вихідний потік; в класі Outputstream масив має тип byte[];

o write (char[] buf, int offset, int len) – виводить len елементів масиву buf, починаючи з елемента із індексом offset;

o write (int elem) –в класі Writer виводить 16, а в класі Outputstream 8 молодших біт аргументу elem у вихідний потік.

В класі Writer є ще два методи:

o write (string s) – виводить рядок s у вихідний потік;

o write (String s, int offset, int len) – виводить len символів рядка s, починаючи із символу з номером offset.

Всі класи пакету java.io можна розділити на дві групи: класи, що створюють потік (data sink), і класи, що управляють потоком (data processing). Класи, що створюють потоки, в свою чергу, можна розділити на п’ять груп:

1. класи, що створюють потоки, зв’язані з файлами: FileReader, FilelnputStream, FileWriterFile, Outputstream, RandomAccessFile;

2. класи, що створюють потоки, зв’язані з масивами: CharArrayReader, ByteArraylnputStream, CharArrayWriter, ByteArrayOutputStream;

3. класи, що створюють канали обміну інформацією між підпроцесами: PipedReader, Pipedlnput-Stream, PipedWriter, PipedOutputStream;

4. класи, утворюючі символьні потоки, зв’язані з рядком: StringReader, StringWriter;

5. класи, утворюючі байтові потоки із об’єктів Java: ObjectlnputStream, ObjectOutputStream.

Класи, які здійснюють управління потоком, отримують в своїх конструкторах уже наявний потік і створюють новий, перетворений потік. Їх можна уявити собі як «перехідне кільце», після якого йде труба іншого діаметру. Чотири класи створені спеціально для перетворення потоків: FilterReader, FilterlnputStream, FilterWriter, FilterOutputStream. Самі по собі ці класи не мають ніякої користі – вони виконують тотожне перетворення. Їх потрібно розширювати, перевизначаючи методи введення-виведення.

II. Консольне введення-виведення

Для виведення на консоль ми використовували метод println() класу Printstream, ніколи не визначаючи екземпляри цього класу. Ми просто використовували статичне поле out класу System, яке являється об’єктом класу PrintStream. Виконуюча система Java зв’язує це поле з консоллю. Якщо вам набридло писати system.out.println(), то можна визначити нове посилання на System.out, наприклад:

PrintStream pr = System.out;

і писати просто pr.println().

Консоль являється байтовим пристроєм, і символи Unicode перед виведенням на консоль повинні бути перетворені в байти. Для символів Latin 1 з кодами '\u0000' - '\u00FF' при цьому просто відкидається нульовий старший байт і виводяться байти '0х00' - '0xFF'. Для кодів кирилиці, які лежать в діапазоні '\u0400' – '\u04FF' кодування Unicode, і інших національних алфавітів відбувається перетворення по кодовій таблиці, відповідній установленій на комп’ютері локалі.

Труднощі з відображенням кирилиці виникають, якщо виведення на консоль відбувається в кодуванні, відмінному від локалі. Саме так відбувається в русифікованих версіях MS Windows NT/2000. Звичайно в них встановлюється локаль з кодовою сторінкою СР1251, а виведення на консоль відбувається в кодуванні СР866. В цьому випадку потрібно замінити Printstream, який не може працювати з символьним потоком, на Printwriter і «вставити перехідне кільце» між потоком символів Unicode і потоком байт System.out, що виводяться на консоль, у вигляді об’єкта класу OutputstreamWriter. В конструкторі цього об’єкта належить вказати потрібне кодування, в даному випадку СР866. Все це можна зробити одним оператором:

PrintWriter pw = new PrintWriter(new OutputstreamWriter(System.out, "Cp866",true);

Клас Printstream буферизує вихідний потік. Другий аргумент true його конструктора викликає примусове cкидання вмісту буфера у вихідний потік після кожного виконання методу println(). Для cкидання буферу після кожного print() треба писати flush().

Введення з консолі відбувається методами read() класу Inputstream за допомогою статичного поля in класу System. З консолі йде потік байт, отриманих із scan-кодів клавіатури. Ці байти повинні бути перетворені в символи Unicode такими ж кодовими таблицями, як і при виведенні на консоль. Перетворення йде по тій же схемі – для правильного введення кирилиці зручніше всього визначити екземпляр класу BufferedReader, використовуючи в якості «перехідного кільця» об’єкт класу InputstreamReader:

BufferedReader br = new BufferedReader( new InputstreamReader(System.an,"Cp866"));

Клас BufferedReader перевизначає три методи read() свого суперкласу Reader. Крім того, він містить метод readLine(), який повертає рядок типу String, що містить символи вхідного потоку, починаючи з поточного, і закінчуючи символом '\n' або '\r'. Ці символи-розділювачі не входять в повернений рядок. Якщо у вхідному потоці немає символів, то повертається null. В наступному лістинзі приведена програма, яка ілюструє перечисленні методи консольного введення-виведення:

import j ava.io.*;

class PrWr{

public static void main(String[] args){

try{

BufferedReader br = new BufferedReader(new InputstreamReader(System.in, "Cp866"));

PrintWriter pw = new PrintWriter(

new OutputstreamWriter(System.out, "Cp866"), true);

String s = "Це рядок з українським текстом";

System.out.println("System.out puts: " + s);

pw.println("PrintWriter puts: " + s) ;

int с = 0;

pw.println("Посимвольне введення:");

while((с = br.read()) != -1)