Педагогіка

Эл. сопр. исполняют из нескольких элементов проволочных и ленточных, бескаркасных и каркасных, штампованных сопротивлений и т.д. Наиболее часто перегорают проволочные элементы ремонт или замена.

Контактные зажимы исполняют:

- Хомутом

- Контактными кольцами под болт

- Закреплением штампованных контактных зажимов

- Сверлением отверстий в ленте

При выходе из строя щёточного контакта реостата – заменяют

В качестве реостата применяют ящики сопротивлений с чугунными элементами, которые могут работать в тяжёлых условиях нагрева (до 400 ⁰С). стрясений, вибраций. Их ремонтируют в мастерской.

После ремонта измеряют:

- Омич. R (отклон. небольше 10%)

- Rиз U=1кВ 1мин.

[o1]ищают

Педагогіка

Теоретичні питання

1. Висвітліть результати індивідуальної науково-дослідної роботи з педагогіки. (БАРАБАШ)

Проаналізувавши життєвий шлях, освітню діяльність та науково-педагогічну спадщину, ми переконались, що Яків Чепіга створив нову альтернативну державну національну систему освіти. Вчений запропонував оригінальну теоретичну модель української школи, що вирізняється з-поміж інших освітніх систем ментальними засадами та своєрідними ознаками й особливостями, чітко визначив мету, завдання, та організаційну структуру національного навчально-виховного закладу, принципи, зміст, методи і форми навчання в ньому. Свідченням цього є «Проект української школи» (1914р.), школа, у якій панує рідна мова, а отже, суть, зміст і форма її діяльності є українськими. У ній чільне місце відводиться природному гармонійному розвиткові особистості і загальнолюдській моралі, формується здібний, працелюбний соціально зрілий громадянин-патріот України.

У педагогічних працях Я.Чепіга науково обґрунтував важливі питання змісту початкового навчання, його принципи і методи, системи викладання навчальних предметів. Також конкретизував дидактичні принципи гуманізації, демократизації, наочності, зв’язку навчання з життям, диференціації та індивідуалізації, що є науково-практичною засадою діяльності сучасної початкової освіти в Україні.

Рекомендації Я.Ф.Чепіги щодо особливостей вивчення рідної мови, включення орфографічних завдань у систему роботи з розвитку писемного мовлення учнів мають непересічне значення для української науково-методичної думки.

Основу ідей Я.Чепіги про виховання і розвиток молодших школярів становить глибоке розуміння ролі і місця морального і трудового виховання, що співзвучне сучасним поглядам. Мету виховання він убачав у розвитку та вихованні в кожної дитини здатності повноцінно сприймати навколишнє середовище, світ людей. Для цього він пропонував використовувати дитячу художню самодіяльність, гру і працю.

Найважливішим чинником морального становлення особистості, формування її ціннісних орієнтацій та настанов є родина, щонайперше батько і мати. Людська істота доростає до особистості лише через усвідомлення своєї приналежності до певного роду й родоводу, почуваючись спадкоємцем, продовжувачем культурно-історичних традицій рідного народу. Родинне виховання, за Я.Чепігою, виявляє і розвиває здібності дітей; розумові, фізичні і вольові, водночас формує внутрішній світ особистості; кругозір, моральні риси, індивідуальний досвід.

Яків Чепіга розглядав педагогічну професію як творчу. Про це свідчать його особистісні риси: індивідуальна не пересічність, динамізм і високий професіоналізм, безкорислива любов до дітей, постійний саморозвиток, педагогічний хист. Тому вибір педагогічної професії повинен ґрунтуватися на природній схильності індивіда до роботи з дітьми, до отримання нових позитивних вражень від педагогічної взаємодії.

Педагогічні праці і підручники вченого мають цінне значення для визначення принципів побудови системи початкової освіти і виховання в українській школі. Я.Чепіга був переконаний, що зміст освіти і виховання повинен розвивати індивідуальні здібності дітей, їхні інтелектуальні можливості. Такі підходи до навчання і виховання характерні і для сучасної початкової школи.

Таким чином, розв’язання проблем теоретичних засад початкового виховання і навчання у наукових працях, підручниках, методичних рекомендаціях Я.Чепіги слугує і сьогодні розвитку і вдосконаленню теорії та методики початкового навчання.

Базуючись на детальному аналізі бібліографічних даних, творчих здобутків та дослідженні педагогічної діяльності, нами було розроблено тестові завдання, які сприяють підвищення компетентності студентів. Дана система тестів передбачає необхідність загальних знань про життєвий шлях та діяльність педагога, а також особистий аналіз педагогічної діяльності вченого, наведеної в даному дослідженні.

2. Проаналізуйте внесок українських педагогів у дослідження проблем дидактики. (БАРАБАШ)

Дидактика (грец. «didaktikus» — навчаю) — галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання та освіти. Дидактика охоплює всю навчальну діяльність вчителя й учнів, їхню співпрацю, співтворчість. Найбільш важливими поняттями дидактики є: процес навчання, освіта, закономірності і принципи навчання, зміст освіти, методи і форми навчання, засоби навчання, знання, вміння, навички, мотиви.

В Україні у XIX ст. помітною була постать Олександра Духновича (1803—1865), який у Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської імперії, створював підручники для народних шкіл, брав активну участь у культурно-освітній діяльності. Його твори «Книжица читальная для начинающих», «Краткий землепис для молодых русинов», «Сокращенная грамматика письменного русского языка», «Народная педагогия» певним чином допомогли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл.

Автором кількох підручників був Борис Грінченко (1863—1910). Незважаючи на заборону царського уряду, він викладав у школах українською мовою, видав «Словарь украинского языка» в 4-х томах, а також «Українську граматику до науки читання й писання».

До теорії навчання значний внесок зробили російські психологи Павло Блонський (1884—1941), Лев Виготський (1896—1934). Завдяки їх працям дидактика як система виховання в школах у 30-ті роки XX ст. стала більш обґрунтованою, завершеною.

Видатним дидактиком-практиком XX ст. був вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), який розвинув ідею розумового виховання дитини під час навчання та практичної діяльності у педагогічній справі. У 50—80-х роках XX ст. розробці теоретичних питань дидактики приділяли увагу багато вітчизняних та зарубіжних учених-педагогів, а також психологів.

Дидактика як складова педагогічної науки постійно поповнюється оригінальними ідеями завдяки знахідкам творчо працюючих учителів, педагогів-новаторів. Нині педагогічній громадськості широко відомі імена таких майстрів педагогічної праці, як В. Шаталов, С. Лисенкова, Ш. Амонашвілі, М. Щетинін, Є. Ільїн та інші. Сучасна дидактика запроваджує нові підходи до навчального процесу — його кібернетизацію, «гнучкі технології», модернізовані методи і форми навчання. Зберігаючи цінні ідеї традиційного навчання, вона сприяє вдосконаленню освіти і навчання відповідно до вимог суспільства.

3. Проаналізуйте ідеї та педагогічний спадок одного із відомих українських педагогів. (БЄЛОУСЬКА)

Ключові слова: педагогічний спадок, методика, дидактика, особистісно-орієнтоане навчання, виховний процес, навчальні програми.

X. Д. Алчевська одна з перших педагогів звернула увагу на проблему методики навчання дорослих, тобто чому і як повинні навчати у недільних школах. Сьогодні більшість викладачів не розрізняють поняття методики та методології. З цією метою нею була розроблена і застосована у Харківській недільній школі чітка система навчання дорослих. Особливістю системи було те, що Алчевська проблеми освіти дорослих розглядала у тісному зв’язку з дидактичними принципами.

Ретроспективний аналіз педагогічного аспекту діяльності Х. Алчевської дозволяє зробити наступні висновки:

- людська особистість є самоцінною, унікальною і неповторною;

- педагогічна думка Х. Алчевської у своєму розумінні особистості торкається питань її ставлення до себе, свого “Я”, інших людей, навколишнього середовища;

- у педагогічній концепції Х. Алчевської особистість дорослих учнів розглядається крізь призму пізнавальних, почуттєвих, рефлексивних, морально-ціннісних характеристик;

- самосвідомість учнів формувалася за методами розвитку, використовувалися можливості та здатності до розвитку, самозбагачення через набуття життєвого досвіду;

- через спілкування з вчителями недільної школи відбувалось вироблення певного ставлення до себе, інших людей, навколишнього світу;

- особистісно-орієнтоване навчання у процесі діяльності і спілкування, через самопізнання, самоствердження, самореалізацію, самовдосконалення;

- серед умов та шляхів виховання ціннісного ставлення до себе виділяють організацію виховного простору, діяльності та спілкування учнів, спрямованих на пізнання себе, своїх фізичних, моральних, інтелектуальних та інших характеристик і можливостей;

- Х.Алчевська наголошувала на гуманному ставленні до учнів;

- за допомогою вивчення фольклору, народної творчості відбувалося створення емоційно-забарвленого позитивного мікроклімату у школі, співпраця між усіма учасниками виховного процесу;

- серед засобів виховання у дорослих ціннісного ставлення до самих себе педагоги відзначають народні традиції, національну культуру, рідне слово, фольклор, класичну літературу.

Безперечно X. Д. Алчевська є засновником навчання грамоти дорослих, творцем перших систематичних навчальних програм і посібників для недільних шкіл, справжнім новатором методу літературних бесід та інших практичних шкільних справ. В процесі копіткої роботи на педагогічній ниві вона винаходить та впроваджує цінні дидактичні ідеї, що не втратили своєї актуальності та значущості для сучасного навчально-виховного процесу та потребують подальшого дбайливого вивчення.

4. Проаналізуйте ідеї та педагогічний спадок одного із українських педагогів, який зазнав переслідувань за свою педагогічну діяльність та національні переконання. (БЄЛОУСЬКА)

Ключові слова:дефектологія, народна освіта, загальна педагогіка, рефлексологія, показові уроки, сурдопедагог, сурдопедагогіка, психологія.

Іван Соколянський, в першу чергу привертав увагу громадськості до дітей з психофізичними вадами (до «дефективних» за тогочасною термінологією). При цьому основним стержнем у його діяльності було милосердя: піклування про дітей, на плечі яких звалилися тяжкі недуги - глухота, сліпота, сліпоглухонімота. Іван Панасович виявляв велику мужність і наполегливість, борючись з байдужістю і черствістю громадськості у ставленні до дітей з такими вадами та їхніх батьків.У 1919 році Іван Панасович організував в Умані школу для глухонімих. Таким чином свої перші творчі кроки він зробив на ниві освіти, а саме в якості сурдопедагога. До речі, сурдопедагогіка як наука в той час ще тільки складалася саме на практичному досвіді спеціального навчання дітей з вадами слуху. В наступному, в 1920 році, Наркомпросом України І. П. Соколянський був переведений до Києва в інститут народної освіти, де він став працювати на посаді доцента сурдопедагогіки і психології на факультеті спеціального виховання. Відмітимо, що на той час йому був всього 31 рік, але він вже мав значний авторитет. У 1925 р. за його ініціативи в Харкові відкрилася перша в Радянському Союзі спеціальна школа-клініка для сліпоглухонімих дітей, високі результати роботи якої були відомі в усьому світі. Як «головний інспектор з дефективного дитинства» він керував діяльністю Харківського лікарсько-педологічного кабінету, в приміщені Психоневрологічного інституту. Ним було розроблено схему лікарського, психологічного й педагогічного листка обстеження «дефективної» дитини. Велику увагу вчений приділяв також роботі з учителями та вихователями, організовував гуртки-семінари з проведення показових уроків. Результати своїх досліджень Іван Панасович оприлюднював в педагогічній пресі, найчастіше в журналі «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології» - зокрема: «Про поведінку особистості» (1925), «До питання організації поведінки» (1926), «Про так зване читання з губ глухонімих» (1926), «До класифікації подразників» (1926), «Артикуляційні схеми в рецепторній мові глухонімих» (1927), «Деякі питання радянської педагогіки» (1928), «Педагогіка школи та родини в системі соціального виховання» (1928). У своїх статтях «Дитячий рух - соціальне виховання» (1925), «Дитрух - школа-учитель» (1925), «Про методику праці в комдитрухах й установах соцвиху» (1925) вчений наголошував на визначальній ролі дитячого руху в житті дитини та необхідності злиття діяльності школи з останнім. Іван Панасович був одним із ініціаторів створення журналу «Український вісник експериментальної педагогіки та рефлексології», членом редколегії, активним дописувачем, формував спрямування й політику цього видання.

У харківський період він здійснив низку винаходів у галузі дефектології, які сприяли залученню сліпих дітей до активного життя. Зокрема, сконструював читальну машинку для сліпих - апарат для читання звичайного шрифту, що й зараз використовується в спеціальній педагогіці.

Згодом, на дискусійній сесії УНДІПу (15 - 20 лютого 1931 р.) творчий доробок Івана Панасовича в галузі загальної педагогіки був підданий критиці. Зокрема, засуджувалися підходи вченого до педагогіки, як до науки, що є «частиною природознавства».

Розгорнутий на початку 30-х років в Україні терор торкнувся й Івана Панасовича: його двічі заарештовували за найпоширенішим у ті часи звинуваченням - за прояви націоналізму. Вперше це сталося 1933 р. - за «належність до української контрреволюційної організації», тоді він відбув декілька місяців тюрми. В 1937 р. його було заарештовано вдруге, і знову за «націоналістичну діяльність». Важливу роль у його звільненні відіграв Максим Горький, який листувався з педагогом і високо оцінював результати його роботи з сліпоглухонімими дітьми.

5. Проаналізуйте внесок українських педагогів у дослідження проблем виховання. (КОВАЛЬСЬКА)

Виховання – це цілеспрямований та організований процес формування особистості. До числа педагогів, які досліджували процес та способи виховання належать К. Ушинський, Г. Ващенко, С. Русова, М. Ярмаченко, Л. Українка, І. Франко, А. Макаренко, В. Сухомлинський та Т. Шевченко.

Особливу роль у дослідженні проблем виховання відіграв К. Ушинський. У його педагогічній системі визначальним є вчення про мету виховання, що формулюється як підготовка людини до життя і праці. Ушинський відстоював думку, що кожен народ має навчатися рідною мовою. Він створив цілісну дидактичну систему, визначив шляхи та засоби розвиваючого навчання та збагатив принципи навчання.

Вагомий внесок у розв’язання практичних завдань виховання зробив видатний український педагог А. Макаренко. Він розробив і втілив у практику принципи створення й педагогічного керівництва дитячим колективом, методику трудового виховання, виховання в дусі свідомої дисципліни.

Видатний український педагог В. Сухомлинський досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й сім’ї, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності.

Г. Ващенко також досліджував проблеми виховання. У відомі праці «Виховний ідеал» він всебічно аналізує проблему формування виховного ідеалу. Цінним для теорії та практики навчання є його підручник «Загальні методи навчання», у якому педагог детально аналізує основи навчально-пізнавальної діяльності учнів, принципи, методи навчання та шляхи активізації учнів у процесі застосування різних методів навчання.

6. Проаналізуйте внесок українських педагогів у дослідження проблеми національного виховання. (КОВАЛЬСЬКА)

Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, його традиціях, звичаях та обрядах, духовності та мудрості. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного та демократичного виховання. Національне виховання духовно відтворює у дітях народ, увічнює в підростаючих поколіннях як специфічне, самобутнє, що є в кожній нації, так і загальнолюдське, спільне для всіх націй.

Національне виховання – складний структурний компонент виховного процесу. В національному вихованні велике значення мають особистості, що творять науку і культуру,підносять духовний статус людини.

Як зазначав К. Ушинський, «незважаючи на схожість педагогічний форм усіх європейський народів, у кожного з них своя особлива мета та свої особливі засоби досягнення цієї мети». На думку педагога, кожен народ повинен мати власну систему виховання, яка опиралася б на традиції, обряди, ідеї, погляди, переконання, котрі забезпечують самозбереження та самовідтворення народу. Це дає підстави говорити про коло завдань національного виховання:

- формування національної свідомості та самосвідомості, патріотизму, любові до рідної землі, родини, народу, бажання працювати задля розквіту Батьківщини, готовність її захищати;

- прилучення до національної культури (мови, мистецтва, літератури, фольклору);

- утвердження принципів загальнолюдської моралі, честі та справедливості, доброти та працелюбності.

В українській педагогіці проблеми національного виховання досліджували Г. Ващенко, В. Дудруківський, М. Євшан, М. Грушевський, С. Русова, Л. Українка, К. Ушинський, І. Франко та інші.

Особливо великий внесок у розробку української національної ідеї зробив І. Франко. Письменник вважав, що головною метою національного виховання є не тільки глибоке вивчення, аналіз, систематизація знань про українців як етнос, а й піднесення національної гідності, свідомості на рівень найрозвинутіших народів світу. М. Євшан вважав головним завданням національного виховання є пробудження національної свідомості – показання історичної долі нації. С. Русова стверджувала, що найдієвішим засобом національного родинного виховання є рідне слово, через яке дитина сприймає історичний досвід та моральні цінності свого народу. Національне виховання, - писала Софія Русова, - забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів. У процесі виховання на національних засадах слід взяти до уваги застереження видатного педагога Г. Ващенка. Він стверджував, що «традиційний ідеал людини – це не тільки вишивана сорочка, яку можна скинути і все-таки залишитися українцем. Ідеал людини – це те найкраще, що створив народ у розумінні можливостей людської особистості та її призначення». Особливого значення Ващенко надавав вихованню українського патріотизму, побудованого на засадах християнської моралі.

Не можна не згадати про визначного педагога Володимира Федоровича Дудруківського, який продовжував справу Бориса Грінченка у царині національного виховання. Одним із засобів втілення національної ідеї в школі, її українізації, В. Дудруківський вважає дитячі шкільні ранки, свята, призначені національним діячам та великим історичним подіям. Крім цього, особливого значення у справі національного виховання вчений надавав Т. Шевченку та його творчості. Таким чином, проблема національного виховання активно розглядається у дослідженнях українських педагогів.

7. Визначте об'єкт,предмет, методологічну основу дидактики та її основні функції. (КОНЄВА)

Ключові слова:навчання, викладання, учіння, зміст освіти, оптимізація.

Для того, щоб розуміти, що таке дидактика і яке її завдання й застосування, необхідно визначити предмет, об’єкт, методологічну основу дидактики та її функції.

Об'єктом дидактики є навчання як особливий вид діяльності, яка спрямована на передавання наступним поколінням соціального досвіду, його творче відтворення, тобто викладання (діяльність учителя) і учіння (пізнавальна діяльність учня) існують в єдності. Інші взаємозв'язки (учень - навчальний матеріал, учень - інші учні, учень - книга тощо) стають дидактичними настільки, наскільки вони об'єднані цими відношеннями.

Предметом дидактики є загальна теорія навчання усіх предметів.

Предметом дидактики на всіх етапах її розвитку був зміст освіти підростаючого покоління і організація процесу, що забезпечує оволодіння цим змістом, а саме:

- визначення мети і завдань навчання;

- окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства;

- виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, спеціальної пошуково-експериментальної роботи;

- обґрунтування принципів і правил навчання на основі його закономірностей;

- вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання;

- забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання.

Основними функціями дидактики є:

- теоретична (діагностична, прогностична), яка передбачає обґрунтування, систематизацію та узагальнення педагогічного досвіду, закономірностей і механізмів розвитку особистості в процесі навчання;

- практична (нормативна, інструментальна), яка полягає в розробленні проекту педагогічної діяльності, змісту, методів, форм навчання відповідно до поставлених дидактичних цілей. Обидві функції тісно взаємопов'язані.