Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин

Одним із найважливіших учасників цивільних правовідносин є фізична особа. Однак це поняття слід відмежовувати від низки інших суміжних понять. Наприклад, відмінність між поняттями "фізична особа" та "людина" полягає в тому, що поняттям "людина" охоплюється будь-яка біопсихосоціальна істота, незалежно від того, чи вступає вона в цивільні правовідносини, чи ні. Натомість "фізичною особою" може бути тільки людина як суб'єкт цивільних правовідносин (ст. 24 ЦК). Потрібно відокремлювати також поняття "фізична особа" від поняття "особа", оскільки останнє є ширшим і означає як фізичних, так і юридичних осіб (ст. 2 ЦК). Є також відмінність між поняттям "фізична особа" та "громадянин", оскільки громадянин є учасником здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка в порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами, набула громадянство України (правовий зв'язок між фізичною особою та Україною, що виявляється у взаємних права та обов'язках). Неправильним також було б і ототожнення понять "фізична особа" та "особистість", оскільки останнє є здебільшого поняттям психолого-філософським і означає особу, яка наділена певним рівнем психологічного розвитку. Отже, з метою уніфікації понятійно-категоріального апарату для визначення людини у цивільних правовідносинах потрібно використовувати поняття "фізична особа".

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать: ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров'я тощо.

Як ми вже зазначали для того, щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб'єктністю.

Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні обов'язки, визнається за всіма фізичними особами з моменту народження. Однак у випадках, що прямо передбачені в законі, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК). Наприклад, майновий інтерес зачатої, але ще не народженої дитини охороняється шляхом закріплення за нею можливості у разі живонародженості бути визнаною суб'єктом спадкових правовідносин. Окрім цього, у випадках, що прямо встановлено законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Наприклад, особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин лише по досягненні повноліття (ст. 290 ЦК). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин.

Правоздатність є обов'язковою, загальною передумовою виникнення та здійснення суб'єктивних цивільних прав та виконання цивільних обов'язків. За своєю правовою природою цивільна правоздатність є суб'єктивним цивільним правом. Однак від інших суб'єктивних цивільних прав вона відрізняється:

• специфічним змістом, який полягає у здатності (можливості) мати будь-які законні цивільні права та обов'язки. Тобто правоздатність є лише передумовою до правоволодіння. І лише реалізувавши правоздатність, особа може набути відповідних суб'єктивних цивільних прав та обов'язків;

• специфічним обсягом, який полягає у тому, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки. Перелік цивільних прав та обов'язків, які може мати фізична особа, є доволі широким і може містити всі особисті немайнові та майнові права і обов'язки, що встановлені Конституцією, ЦК України та іншими законами. Проте в окремих випадках цивільну правоздатність може бути обмежено законом. Її обмеження іншими способами, наприклад, правочином, правовим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, є незаконним (ст. 27 ЦК);

• специфічним призначенням, оскільки покликана забезпечити кожній фізичній особі юридичну можливість набувати конкретних цивільних прав та обов'язків, використовуючи які, вона може задовольнити свої інтереси та досягти мети;

• наявністю тісного зв'язку правоздатності з особою її носія, оскільки закон не допускає її відчуження чи передачу іншій особі.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними (ч. 1 ст. 30 ЦК).

Дієздатність, як і правоздатність, за своєю юридичною природою є суб'єктивним цивільним правом, яке перебуває в тісному зв'язку з особою носія. Зміст цього суб'єктивного цивільного права фізичних осіб передбачає такі повноваження:

1) здатність фізичної особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати для себе цивільні обов'язки;

2) здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки;

3) здатність нести відповідальність за невиконання цивільних обов'язків.

Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи передбачено ЦК України і може бути обмежено лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма фізичними особами, дієздатність не може бути однаковою. Закон визначає кілька різновидів дієздатності:

• повна дієздатність;

• дієздатність фізичних осіб у віці від 14 до 18 років (неповнолітніх);

• дієздатність фізичних осіб у віці до 14 років (малолітніх).

Повна цивільна дієздатність — це здатність фізичної особи своїми діями набувати та здійснювати весь спектр передбачених законом цивільних прав та створювати для себе та виконувати будь-які цивільні обов'язки, тобто реалізовувати належну їй правоздатність у повному обсязі. Повна дієздатність може набуватись фізичною особою та надаватись їй.

Набуття має місце у разі, якщо повна дієздатність фізичної особи виникає в неї незалежно від її волі. ЦК України до таких випадків відносить:

1) досягнення фізичною особою віку 18 років (повноліття) (ч. 1 ст. 34 ЦК);

2) реєстрація шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. При цьому, в разі припинення шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття, а також у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається (ч. 2 ст. 34 ЦК).

Надання має місце у разі, якщо виникнення повної дієздатності фізичної особи залежить від її волі та проводиться у спеціальному порядку. Повна дієздатність надається:

1) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

2) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини;

3) фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. В цьому разі повна дієздатність надається з моменту реєстрації неповнолітньої фізичної особи як підприємця.

Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі, якщо такої згоди немає, повну цивільну дієздатність може бути надано за рішенням суду. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається.

Цивільну дієздатність фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) визначено як неповну. Обсяг дієздатності неповнолітніх визначається ст. 32 ЦК України та є достатньо широким, однак не таким, як це за повної цивільної дієздатності. Неповнолітні особи можуть набувати для себе цивільних прав або самостійно (у випадках, що передбачені законом), або за згодою батьків (усиновителя, піклувальника).

Самостійно вони вправі:

• вчиняти дрібні побутові правочини. При цьому, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

• здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

• розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами;

• бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

• укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Решту своїх прав фізичні особи у віці від 14 до 18 років вправі здійснювати за згодою батьків (усиновителів) чи піклувальника. При цьому, згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна має бути письмово нотаріально посвідчено.

Згоду на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержано від будь-кого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснено з дозволу органу опіки та піклування.

Що ж до такої складової, як деліктоздатність, то, за загальним правилом, неповнолітня особа самостійно несе відповідальність за невиконання обов'язку. В окремих випадках, наприклад, за завдання неповнолітньою особою шкоди або невиконання договору, укладеного неповнолітньою особою за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника, додатково відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник, якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків (ст.ст. 33, 1179 ЦК України).

Цивільну дієздатність фізичної особи до 14 років (малолітньої) називають частковою. Переважну більшість її прав здійснюють її батьки (усиновлювачі) чи опікун, які є її законними представниками та діють від її імені в її інтересі. Однак у ст. 31 ЦК України визначено низку прав, які неповнолітня особа може здійснювати самостійно:

• вчинення дрібних побутових правочинів;

• здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Що стосується деліктоздатності, то законодавець відносить малолітніх до осіб, які визнаються неделіктоздатними, тобто такими, що не несуть відповідальність за завдану ними шкоду. В цьому випадку відповідальність, як правило, покладається на батьків (усиновлювачів) або опікуна чи іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, а також на інших осіб, що визначені чинним законодавством (ст. 1178 ЦК).

В окремих випадках законодавець визначає умови, за яких фізичну особу може бути обмежено в цивільній дієздатності, тобто на яких підставах та в якому порядку їй може бути зменшено обсяг здатності своїми діями набувати та здійснювати цивільні права та створювати і виконувати цивільні обов'язки. При чому можливе обмеження як неповної, так і повної дієздатності.

Обмеження неповної цивільної дієздатності неповнолітніх можливе лише за наявності достатніх підстав, наприклад, учинення дій, що свідчать про нездатність неповнолітнього самостійно й вільно розпоряджатись своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. Строк такого обмеження встановлюється судом і не може перевищувати моменту набуття неповнолітнім повної дієздатності. Окрім цього, суд може достроково скасувати своє рішення про обмеження неповної дієздатності, якщо обставини, які були підставою для прийняття судом цього рішення, зникли (ч. 5 ст. 32 ЦК). У цьому разі особа знову набуває неповної (часткової) дієздатності в тому обсязі, що існував до цього обмеження.

Обмеження повної цивільної дієздатності допускається у разі, якщо фізична особа, яка набула повної дієздатності:

1) страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

2) зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Оскільки обмеження повної дієздатності фізичної особи є істотним втручанням в її правовий статус, то і здійснити це можна лише за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність фізичної особи вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це (ч. 4 ст. 36 ЦК).

Правовими наслідками обмеження повної дієздатності фізичної особи є встановлення судом над нею піклування. Тобто всі правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільну дієздатність якої обмежено, за згодою піклувальника. Окрім цього, заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи особи, яку обмежено в цивільній дієздатності, одержує та розпоряджається ними піклувальник. Однак обмеження цивільної дієздатності фізичної особи не впливає на обмеження її деліктоздатності.

Якщо підстави для обмеження повної дієздатності фізичної особи зникли, наприклад, особа припинила зловживати спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, суд поновлює повну цивільну дієздатність фізичної особи та припиняє піклування над нею.

Окрім обмеження в цивільній дієздатності фізичної особи, її може бути за певних обставин визнано недієздатною. Недієздатність фізичної особи — це нездатність фізичної особи власними діями набувати цивільних прав і виконувати цивільні обов'язки.

Підставою визнання фізичної особи недієздатною є хронічний, стійкий психічний розлад здоров'я, внаслідок якого вона не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними (ст. 39 ЦК). І лише за наявності цих підстав суд може за заявою заінтересованих осіб винести рішення про визнання особи недієздатною. За загальним правилом, фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття рішенням суду законної сили. Однак у випадках, якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, момент визнання фізичної особи недієздатною суд може встановлювати з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний стан особи (ст. 40 ЦК).

Наслідками визнання фізичної особи недієздатною є встановлення над нею опіки, тобто абсолютно весь спектр можливих цивільних прав (обов'язків) фізичної особи здійснюються (виконують) опікуни, в тому числі й обов'язки з відповідальності.

У разі, якщо підстави для визнання особи недієздатною зникли, наприклад, особа видужала або значно поліпшився її психічний стан, внаслідок чого у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, суд, за позовом опікуна, органу опіки та піклування, поновлює цивільну дієздатність особи та припиняє опіку над нею.

Важливу роль для забезпечення рівності в можливості набуття та здійснення цивільних прав фізичної особи та створення і виконання її цивільних обов'язків відіграє інститут опіки та піклування.

Опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, яких визнано недієздатними (ст. 58 ЦК).

Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільну дієздатність яких обмежено (ст. 59 ЦК).

Першим етапом є встановлення опіки чи піклування. Опіка чи піклування встановлюється судом або органом опіки та піклування. Суд встановлює опіку або піклування у разі:

1) визнання фізичної особи недієздатною;

2) обмеження фізичної особи в цивільній дієздатності;

3) якщо малолітній чи неповнолітній позбавлений батьківського піклування.

У решті випадків опіка чи піклування над фізичною особою встановлюється органами опіки та піклування.

Наступним етапом є призначення опікунів чи піклувальників. Призначення опікуна або піклувальника, за їх згодою, здійснює орган опіки та піклування.

Опікун або піклувальник призначаються переважно з осіб, які перебувають у сімейних, родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними, можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника. При призначенні опікуна для малолітньої особи та піклувальника для неповнолітньої особи враховується бажання підопічного (ст. 64 ЦК). Опікуном або піклувальником не може бути фізична особа, а) яку позбавлено батьківських прав, якщо ці права не було поновлено; б) поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Особа, яку призначено опікуном, зобов'язана дбати про підопічного, про створення йому необхідних побутових умов, забезпечення його доглядом та лікуванням, вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного, а у разі, якщо підопічним є малолітня особа, то ще й дбати про її виховання, навчання та розвиток.

В той же час, опікун наділений правами:

1) вимагати повернення підопічного від осіб, які тримають його без законної підстави;

2) вчиняти правочини від імені та в інтересах підопічного, окрім договорів, а) за якими контрагентами є сам опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі, наприклад, батьки, діти, брати, сестри (за винятком передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування за договором позички); б) дарування від імені підопічного; в) поруки від імені підопічного. При цьому, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: а) відмовитися від майнових прав підопічного; б) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; в) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; г) укладати договори щодо іншого цінного майна;

3) дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. Якщо підопічним є малолітня особа, яка може самостійно визначити свої потреби та інтереси, опікун, здійснюючи управління її майном, повинен враховувати її бажання. Опікун самостійно здійснює витрати, необхідні для задоволення потреб підопічного, за рахунок пенсії, аліментів, доходів від майна підопічного тощо.

Піклувальник наділений щодо підопічного такими обов'язками:

1) вживати заходів щодо захисту цивільних прав та інтересів підопічного;

2) щодо неповнолітньої особи дбати про створення для неї необхідних побутових умов, про її виховання, навчання та розвиток;

3) щодо фізичної особи, цивільну дієздатність якої обмежено, — дбати про її лікування, створення необхідних побутових умов.

Окрім цього, для виконання своїх обов'язків піклувальник має право давати дозвіл на вчинення правочинів, що їх не мають право вчиняти підопічні без відповідного погодження. Однак піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безвідплатне користування на підставі договору позички.

Піклувальник має право дати згоду на вчинення окремих правочинів, лише з дозволу органу опіки та піклування, якщо вони:

1) стосуються відмови від майнових прав підопічного;

2) стосуються видання письмових зобов'язань від імені підопічного;

3) підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) стосуються іншого цінного майна.

Особу, яку призначено опікуном чи піклувальником, може бути звільнено від виконання нею своїх повноважень за заявою:

• опікуна чи піклувальника;

• особи, над якою встановлено піклування;

• органу опіки та піклування у разі невиконання нею своїх обов'язків, а також у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту.

Від звільнення опікуна чи піклувальника слід відмежовувати припинення опіки та піклування. При звільненні опікуна чи піклувальника правовідносини з опіки та піклування не припиняються, лише відбувається призначення на місце опікуна чи піклувальника іншої особи, що виконуватиме вказані повноваження. У разі припинення опіки та піклування припиняються не лише повноваження відповідних осіб, а й відповідні відносини.

З огляду на це, опіка припиняється у випадках:

• передачі малолітньої особи батькам (усиновлювачам);

• досягнення підопічним 14 років;

• поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яку було визнано недієздатною.

Своєю чергою, піклування припиняється у разі:

• досягнення фізичною особою повноліття;

• реєстрації шлюбу неповнолітньої особи;

• надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

• поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільну дієздатність якої було обмежено.

Від опіки та піклування слід відмежовувати інститут помічника та патронатного вихователя.

Помічника може обрати дієздатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки (ст. 78 ЦК). Помічником може бути дієздатна фізична особа.

Помічник, відповідно до чинного законодавства, має право:

1) одержувати пенсії, аліментів, заробітної плати, поштової кореспонденції, що належать фізичній особі, яка потребує допомоги;

2) вчиняти дрібні побутові правочини в інтересах особи, яка потребує допомоги, відповідно до наданих йому повноважень;

3) представляти особу в органах державної влади, органах влади АРК, органах місцевого самоврядування та організаціях, діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення;

4) представляти фізичну особу в суді на підставі окремої довіреності;

5) отримувати від фізичної особи плату за виконання повноважень помічника, якщо інше не передбачено домовленістю між ними.

Помічник може бути у будь-який час відкликаний особою, яка потребувала допомоги. У цьому разі повноваження помічника припиняються.

Своєю чергою, патронатне виховання передбачає передачу дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання до сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату (ст. 252 СК). При призначенні патронатного вихователя враховується згода дитини, якщо вона досягла такого віку, що може її висловити. Рішення про патронатне виховання приймає орган опіки та піклування.

Патронатний вихователь зобов'язаний:

1) забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;

2) створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;

3) захищати дитину, її права та інтереси як опікун або піклувальник, без спеціальних на те повноважень.

За виховання дитини патронатному вихователю встановлюється плата, розмір якої визначається за його домовленістю з органом опіки та піклування.

Патронатне виховання припиняється у випадках:

• відмови від договору патронату вихователя;

• відмови від договору патронату дитини, яка досягла 14 років;

• розірвання договору патронату за згодою сторін;

• розірвання договору патронату за рішенням суду в разі невиконання вихователем своїх обов'язків або якщо між ним та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором.

Важливу роль для визначення правового статусу фізичної особи відіграє місце її проживання. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК).

Цивільно-правове значення місця проживання полягає в тому, що:

1) за місцем проживання особи вирішується питання про місце виконання зобов'язань;

2) за останнім місцем постійного проживання особи відкривається її спадщина;

3) за місцем проживання особи вирішується питання про постановку особи на облік для покращення житлових умов;

4) за місцем проживання особи надсилаються всі офіційні виклики та повідомлення тощо.

Законодавець у ст. 33 Конституції України гарантує кожному право на вільний вибір місця проживання. Зокрема, фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлено законом.

У законодавстві також встановлено і легальне місце проживання фізичних осіб, а саме:

1) місце проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, яке визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає;

2) місце проживання фізичної особи, яка не досягла 10 років, що визначається місцем проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає;

3) місце проживання недієздатної особи, яке визначається місцем проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Тривала відсутність фізичної особи у місці свого постійного проживання також має значення в правовому розумінні. І тому, для усунення юридичної невизначеності, яка через це може виникнути, введено специфічні правові статуси для такої фізичної особи — визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення фізичної особи померлою.

Визнання фізичної особи безвісно відсутньою означає засвідчення в судовому порядку факту тривалої відсутності фізичної особи в місці її проживання, якщо не можливо встановити місце її перебування.

Підставою визнання фізичної особи безвісно відсутньою є відсутність у місці її постійного проживання будь-яких відомостей про місце її перебування. Якщо неможливо встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи, початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому було одержано такі відомості, а якщо не можливо встановити цей місяць — перше січня наступного року.

Особа вважається безвісно відсутньою після вступу в законну силу рішення суду про це. До цього фізична особа вважається такою, місце перебування якої не відомо.

Цивільно-правовим наслідком визнання фізичної особи безвісно відсутньою є опис належного їй майна та встановлення над ним опіки. За рахунок цього майна опікун приймає виконання цивільних обов'язків на користь безвісно відсутньої фізичної особи, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах, надає за рахунок цього майна утримання особам, яких безвісно відсутній за законом зобов'язаний утримувати. Окрім цього, можуть наставати й інші правові наслідки, наприклад, припинення представництва за довіреністю (п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК), можливість розірвати шлюб за заявою іншого з подружжя (ст. 107 СК) тощо.

Рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою може бути скасовано у випадках:

1) якщо фізична особа, яку було визнано безвісно відсутньою, з'явилася;

2) якщо одержано відомості про місце перебування фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою.

Правовим наслідком такого рішення суду є припинення опіки над майном (ч. 5 ст. 44 ЦК), поновлення шлюбу (ст. 118 СК) тощо.

Проте визнання фізичної особи безвісно відсутньою не усуває юридичну невизначеність, оскільки особа продовжує бути суб'єктом великої кількості правовідносин. І тому, в разі тривалої відсутності фізичної особи в місці свого проживання, якщо не можливо встановити місце її перебування, слід ставити питання про оголошення її померлою.

Підставою оголошення фізичної особи померлою є той факт, що в місці її постійного проживання впродовж певного строку немає відомостей про місце її перебування. Цей строк становить:

— 3 роки — загальне правило;

— 6 місяців — за умови, що фізична особа зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку;

— 2 роки від дня закінчення воєнних дій — за умови, що фізична особа зникла безвісти у зв'язку з воєнними діями. Однак, з урахуванням конкретних обставин справи, суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу 6 місяців.

Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка зникла безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її ймовірної смерті.

Правовими наслідками оголошення судом фізичної особи померлою є:

1) припинення або ж перехід до спадкоємців усіх прав та обов'язків фізичної особи, яку оголошено померлою. Проте спадкоємці фізичної особи, яку оголошено такою, що померла, не мають права відчужувати протягом 5 років нерухоме майно, що перейшло до них у зв'язку з відкриттям спадщини;

2) припинення шлюбу та інші наслідки, які настають у разі смерті.

Особливо слід зазначити, що суд встановлює не сам факт смерті, а лише його презумпцію. І тому якщо фізична особа, яку було оголошено померлою, з'явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за заявою цієї особи або іншої заінтересованої особи скасовує рішення суду про оголошення фізичної особи померлою.

Правові наслідки появи фізичної особи, яку було оголошено померлою:

1) поновлюється правовий статус особи;

2) повертається майно, що збереглося та безвідплатно перейшло до інших осіб після оголошення фізичної особи померлою, за винятком майна, придбаного за набувальною давністю, а також грошей та цінних паперів на пред'явника;

3) повертається майно, яке відплатно перейшло до інших осіб після оголошення, якщо буде встановлено, що набувач є недобросовісний, тобто на момент набуття майна знав, що фізична особа, яку оголошено померлою, жива. У разі неможливості повернути майно в натурі відшкодовується вартість цього майна;

4) якщо майно перейшло до територіальної громади і було реалізоване нею, то фізичній особі повертається сума, одержана від реалізації майна.

Права, які було припинено у зв'язку з цим, не може бути відновлено.

Велику роль у визначенні правового статусу фізичної особи відіграють акти цивільного стану. Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з фізичною особою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її походження, набуття громадянства, вихід із громадянства та його втрата, досягнення відповідного віку, надання повної цивільної дієздатності, обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, шлюб, розірвання шлюбу, усиновлення, зміна імені, інвалідність, смерть тощо. Окремі акти цивільного стану підлягають державній реєстрації, а саме: народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть.

Одним із особливих прав фізичної особи є її право на зайняття підприємницькою діяльністю. Зокрема, визначено, що фізична особа з повною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом (ч. 1 ст. 50 ЦК). І тому для фізичних осіб, які виявили бажання займатися підприємницькою діяльністю, введено специфічний правовий статус фізична особа — підприємець.

При цьому, фізична особа має право здійснювати підприємницьку діяльність лише за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" .

Специфічність правового статусу фізичної особи — підприємця полягає в тому, що до її підприємницької діяльності застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Щодо відповідальності фізичної особи — підприємця, то за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, вона відповідає всім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Якщо ж фізична особа не спроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані зі здійсненням нею підприємницької діяльності, то її може бути визнано банкрутом у порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".