УКРАЇНА В РОКИ ВІЙНИ: ДЕЯКІ ІСТОРІОГРАФІЧНІ ТА АНТРОПОЦЕНТРИЧНІ АСПЕКТИ

ПРОБЛЕМИ (ТЕЗИ)

Загальновідома сентенція про те, що історія - це історія людини. Кожної окремо, усіх, хто жив і нині сущих. Проте радянська історична наука - і українська-радянська в тому числі, як її складова - довгі роки скоріше декларувала цей найсуттєвіший компонент історії - її антропоцентричну складову - аніж ретельно її розробляла. 20-80-ті роки наша вітчизняна історіографія головну увагу зосереджувала, головним чином, на вивченні і висвітленні масових структур - партій (і перш за все, КПРС), класів, суспільно-громадських організацій (профспілок, комсомолу, піонерії тощо), різноманітних рухів і революцій (класових битв, повстань, соціалістичного змагання, рухів за комуністичний труд, стахановців, новаторів тощо). Але забувала при цьому, що усі вони складалися із конкретних людей, окремих осіб, а сама людина є головним суб'єктом історії, її творцем. Людина і тільки людина творить історію, це -аксіома, яка не потребує доведень. М.Бердяєв ще в 20-ті роки підмітив, що марксизм на перше місце ставить проблему суспільства, але не ставить проблему людини; для нього людина є функція суспільства, технічна функція економіки.

Історія мирних 20-30-х років засвідчила, що в СРСР влада, не обмежена ані моральними, ані правовими нормами, дуже низько цінувала життя навіть класово близьких їй прошарків радянського суспільства. Свідчень тому маємо нині безліч; ще більш зневажливо до життя людини вона ставилася в роки війни. Війна зняла геть усі моральні бар'єри.

Такий підхід до людини адекватно відбився і в науковій історичній літературі радянської доби. Ось чому вона практично не ставила в центрі історичних досліджень теми на кшталт "Місце і доля людини в революції (...колективізації, індустріалізації...)". Особливо виразно видно ігнорування антропологічної компоненти в науковій літературі, присвяченій історії війни 1941-1945 pp.

Замовчування довгі роки відомостей про радянських військовополонених, про величезні втрати Червоної Армії на першому відтинку війни, неповні відомості про кількість евакуйованого цивільного населення і замовчування даних про кількість і долю тих громадян України, що опинилися не за власним бажанням під владою окупантів та й багато іншого - усе це є свідченням і на користь тези, викладеної вище. Та найбільш виразним у цьому контексті є той факт, що уся радянська історична наука і величезний корпус дослідників історії Великої Вітчизняної війни аж до 90-х років так і не наважилися бодай поставити питання, - винятково важливе, навіть з позиції держави-переможця! - про ціну Перемога. Йдеться не про матеріальні збитки (вони більш-менш були вивчені), а, перш за все, про ціну Перемоги у вимірах людського життя. Навіть той факт, що майже кожні 10 років мінялась, - зростаючи при цьому на мільйони! -кількість загиблих у роки війни, не змусив історичну науку поставити і дати відповідь на питання про ціну Перемоги. На довгі роки у суцільну "білу пляму" перетворилася, наприклад, і проблема радянських військовополонених. Затавровані И.Сталіним як зрадники, мільйони їх були викреслені з історії і викинуті в небуття.

Лише з кінця 80-х років - в добу "гласности й перестройки" - радянська історична наука, у тому числі і її українська гілка, стали динамічно розробляти

тематику, пов'язану з долею військовополонених.

Демократизація суспільно-політичного життя, процеси оновлення, радикальні зміни в житті держави, відкриття заборонених раніше фондів у архівах дозволило історикам і публіцистам по-новому, сміливо і неупереджено підійти до висвітлення теми "народ у вирі війни" і поставити цю проблематику в центрі дослідницьких пошуків вчених.

Велику роль у цьому відіграли провідні радянські історики Волкогонов Д., Кривошеєв Г., Кваша А., Максудов С. та інші,¹ які на повний голос стали ставити раніше заборонене питання про ціну нашої перемоги, про причини поразок Червоної Армії в 1941 p., про роль суб'єктивних і об'єктивних чинників у війні, про роль простого воїна-солдата -"трудівника війни" - у нашій перемозі тощо.

В українській історіографії вже в 1985 р. Кондуфор Ю., Клоков В. звернули особливу увагу на необхідності вивчення і висвітлення антропологічної складової історії війни. Розмірковуючи над змістом та предметом самої воєнної історії та історії республіки (тобто України) в період війни, вони наголосили на тому, що історія України в добу лихоліття 1941 -1945 pp. - це не просто історія воєнних дій і усього того, що їх супроводжувало, а передусім, це історія народу.² Рішуче на користь такого підходу висловилися також провідні українські спеціалісти в галузі історії війни Замлинський В.О., Нем'ятий В.М., Коваль М.В., Кучер В.І., Чайковський А.С. та багато інших.

У 90-ті роки українська історіографія війни зробила помітний внесок в розробку такої проблематики. Та, напевне, найбільш помітним і реальним кроком у висвітленні теми "Народ у війні" є доробок авторського колективу багатотомної Книги Пам'яті України, в якій поіменно названо мільйони наших співвітчизників, що віддали своє життя за Батьківщину.

Особливо плідний і суспільно корисний внесок у розробку цієї тематики - через показ долі українства у війні, його місця і ролі у вирі подій 1941-1945 pp. - зробили також І.Т.Муковський і О.СЛисенко. В унікальній монографії "Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни" (К., 1997) вони вперше у вітчизняній історіографії війни спробували - і на наш погляд досить вдало - систематизовано показати участь українців на усіх фронтах Другої світової війни, у тому числі і в лавах УПА та збройних формуваннях ОУН, у військових з'єднаннях союзників і, нарешті, подати узагальнюючі відомості про військові втрати України.

Розглядаючи війну, перш за все, як трагедію народу, автори монографії наголошують: "трагедія українського народу в роки Другої світової війни полягає не лише в тому, що він став жертвою агресії, але й у тому, що він виявився розколотим: брат ішов на брата в складі націоналістичного підпілля, з одного боку, в частинах СС і вермахту та допоміжної поліції, з другого, в лавах Червоної Армії, військах НКВС-НКДБ, радянських партизанських загонах, з третього. Ось чому можна констатувати, що визвольні змагання набули рис громадянського протистояння" (С. 565).

Такий внесок і цілісне бачення проблеми є свідченням неупередженого і об'єктивного підходу авторів до висвітлення теми "Український народ у війні", нового, суто антропоцентричного бачення трагедії усього народу України, без поділу його за партійно-класовими ознаками на своїх - радянських українців - і чужих, до числа яких зараховували раніше і військовополонених, і "бандерівців", і інших. Як наслідок таких підходів, автори, послуговуючись новими архівними джерелами та дослідницькими матеріалами Вериги В., Косика В., Перковського А., Пирожкова С.³ та інших про втрати народонаселення України, аргументовано підсумовують: "війна спричинила корінні демографічні зрушення в Україні... населення зменшилося з 41 млн. до 27,4 млн. чоловік.

Нацистський "новий порядок"... істотно підірвав генофонд України. Внесок України до Перемоги ліг на плечі народу тягарем неймовірно важких утрат, які зазнав він безпосередньо на фронтах війни: з понад 7 млн. чоловік мобілізованих (а не 4,5 млн., як це вважали раніше - B.C.) близько 3,5 млн. наших земляків полягли в боях, померли від ран або пропали безвісти в лавах Червоної Армії" (С. 566).

Та ставити крапку в дослідженні цієї суто гуманістичної проблематики ще рано. Адже ще й досі остаточно не з'ясовано, скільки ж наших земляків загинуло в боях на боці інших держав, у зимовій фінській кампанії, у фашистських концтаборах, померло в шпиталях або пропало безвісти цивільних громадян України, померло в гулагівських таборах чи на шляху до них. У цьому ж ряду і питання про втрати серед щойно мобілізованих і ще ненавчених військовій справі новобранців у перший - найбільш трагічний - період війни і в 1943-1944 pp. Адже відомо, що втрати серед них були величезні...

У цьому ж контексті і під тим же кутом зору актуальним для української історичної науки, а почасти і новим, є питання і про долю українців на теренах Польщі в добу війни і перші повоєнні роки - в часи примусових виселень, асиміляцій і просто знищення. Узагальнюючого дослідження на цій царині немає ще й досі. Чекають на дослідників і інші теми, органічно пов'язані з названою вище проблематикою.

Зроблене ж дослідниками в цій галузі дає підстави констатувати, що українська історична наука стала рішуче братися за висвітлення історії війни через показ долі і місця народу у війні, що дає надію на створення вичерпно повної і всеохоплюючої науково правдивої картини "Народ України в часи лихоліття 1941-1945 pp." Наголошуючи на людському вимірі такого найогиднішого і антигуманного явища нашої цивілізації, як війна, підкреслимо, що такий антропологічний підхід органічно вписується в прийняту західною історіографією концепцію загальнолюдських цінностей і відкриває широкі можливості для всебічного висвітлення названої вище проблематики.

* Це зауваження меншою мірою стосується мемуарної літератури і публіцистики доби війни.

І.Волкогонов Д.А. Правда о прошлом - уроки для будущего // Коммунист. -1989. - №9; Кривошеее Г.Ф. Цена освободительной миссии // Военно-исторический журнал. - 1991. - №3; Кваша А. Цена победы // Советская культура. - 1988. - 3 сент.; Максудов С. Потери населення СССР. - М, 1989 та ін.

2.Кондуфор Ю.Ю., Клоков В.І. Деякі питання методологи і завдання дослідження періоду Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу // Вісник АНУРСР. -1985. -№5.-С. 17.

З.Верига В. Втрати ОУН в часі Другої світової війни. - Торонто, 1991; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж-Нью-Йорк - Львів, 1993; Перковський А.Л., Пирожков СІ. Демографічні втрати народонаселення Української РСР у 40-х pp. // Український історичний журнал. -1990. - №2 та ін.