Гетьманування Івана Самойловича.

Старшинська рада, на якій відбулися гетьманські вибори і ухвалено нові статті українсько-російського договору, сталася 27 (17) червня 1672 р. за участю лише обмеженого кола козаків у Козачій Діброві між Конотопом і Путивлем, причому не на українському, а на московському боці кордону. Присутня на раді старшина одностайно обрала на гетьманство генерального суддю в уряді Д.Многогрішного Івана Самойловича.

Крім того, на раді було затверджено новий варіант українсько-російського договору, який отримав в історичній літературі назву Конотопських статей 1672 р. Що ж він являв собою? Насамперед варто пам’ятати, що при обранні на гетьманство Самойловича було підтверджено правомочність Глухівських статей 1669 р. Нові Конотопські статті являли собою лише доповнення до договору 1669 р. Найбільш принциповими положеннями, що включалися до правового поля українського державного життя, були норми, які обмежували владу гетьмана на користь старшинського загалу.

- Так, гетьману заборонялось без санкції старшинської ради здійснювати кадрові переміщення,

- звільняючи старшин з їх урядів та наставляючи на них нових людей.

- Контакти на зовнішньополітичній арені гетьман також повинен був налагоджувати з дозволу царя та з поради старшин.

- У сфері судочинства та виконання покарань гетьман мав обов’язково зважати на відповідні постанови козацьких судів.

- Окрема стаття договору за наполяганням старшини забороняла гетьману формувати наймані (компанійські) полки.

Впродовж всього гетьманування, він звертав пильну увагу на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. З цією метою виступав за організацію спільно з російськими військами походів на правий берег Дніпра, в яких врешті досягнув певних успіхів.

Він вів наполегливу боротьбу з П.Дорошенком, закидаючи йому наведення на українські землі турків-магометан, послідовно виступав проти відновлення влади польського короля над Правобережжям. Після прилучення Правобережжя до свого Гетьманату в 1674 р. Самойлович, незважаючи на протести польської сторони та офіційні заборони царського уряду, й надалі титулував себе "гетьманом обох сторін Дніпра".

Після відбиття першого Чигиринського походу турецького війська Самойлович рішуче відкидав натяки російського керівництва щодо можливості зруйнування гетьманської столиці Б.Хмельницького, вбачаючи в ній символ існування єдиної козацької України.

Гетьман послідовно виступав проти укладення "Вічного миру" між Росією та Польщею, що мав би закріпити результати попередньої війни, у тому числі й поділ українських земель між різними державними утвореннями. На його думку, досягти примирення з поляками можна було лише за умови відмови короля від претензій на Правобережжя, Київ та Запорожжя.

Більше того, у заявах І.Самойловича неодноразово звучать ідеї соборності українських земель. Зокрема, досить характерними є його вимоги, передані на початку 1685 р. до Москви за підготовки до заключних переговорів з укладення "Вічного миру".

Коли ж російське керівництво, знехтувавши пропозиціями Самойловича, підписало у 1686 р. "Вічний мир" з Річчю Посполитою, гетьман не приховував свого обурення та відкрито заявляв, що Військо Запорозьке ніколи не змириться, що Правобережжя залишилося відірваним від нього. "Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила, — зробимо так, як нам треба!"

Послідовно реалізовуючи свою "правобережну політику", Самойлович і після укладення "Вічного миру" надсилає свої підрозділи на правий берег Дніпра, перешкоджаючи затвердженню там польської влади. Гетьман активно листується і з керівництвом Речі Посполитої, вказуючи на небезпечності для Речі Посполитої включення до її складу козацьких земель Правобережжя. Навіть його пасивність під час безглуздих з точки зору українських інтересів походів російського й українського війська під командою князя Василя Голіцина, фаворита тогочасної російської правительки Софії, на Крим також диктувалася небажанням гетьмана йти у фарватері російської політики. Вочевидь, можна погодитися Т.Чухлібом, що саме цілеспрямованість Самойловича у його "правобережній політиці", яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687р.

У своїй внутрішній політиці гетьман Самойлович намагався продовжити традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягали часів гетьманування Б.Хмельницького. Гетьман послідовно зміцнював державні інституції Гетьманату, прагнув централізувати владу, обмежити свавілля та отаманство старшини, а також охлократичні рухи соціальних низів. Саме в роки гетьманування Самойловича в Україні з’явився новий соціальний прошарок так звані "бунчукові товариші" — нащадки вищої козацької старшини, що складали своєрідну гетьманську лейб-гвардію у військових походах, а в мирний час перебували під протекцією верховного козацького правителя, володіючи імунітетом щодо полкової і сотенної козацької адміністрації. Вони, як правило, були високоосвіченими людьми і саме з них підбиралися кандидати на вакантні старшинські уряди.

Не вдалося старшині повністю реалізувати й ідеї впровадження олігархічної форми правління Гетьманатом, за якої гетьман і старшина спільно керували державою. В міру зміцнення позицій Самойловича старшина втрачала свою роль у порівнянні з гетьманським проводом. Наприкінці його гетьманування у доносі, поданому до Москви, вища козацька старшина скаржилась на те, що він "усе робить один, нікого до думи не залучає".

Послідовними були кроки гетьмана і в справі підпорядкування своїй владі Запорозької Січі. Зокрема, він заборонив запорожцям вести самостійні переговори з іншими державами, рішуче заперечував намірам московського керівництва вручати січовому товариству царські знамена, оскільки на такі знаки державної влади міг претендувати лише політичний провід Гетьманату. За наказом Самойловича залога з числа лівобережних козаків була введена до фортеці Кодак, аби в такий спосіб контролювати ситуацію на Запорожжі. Крім того, намагався поставити під свій контроль і життєво важливі для січовиків переправи через Дніпро в районі Келеберди та Переволочної.

Наслідуючи своїх попередників, І.Самойлович демонстрував бажання розбудови незалежної Української держави. Промосковські налаштована старшина підмітила, що гетьман "самовладно володіє і хоче володіти Малоросією", прагнучи домогтися створення "з Малоросії удільного панства" , при цьому називає українські міста не государевими, а своїми, і "людям військовим наказує, щоб йому, а не монархам вірно служили". Вельми показовим у цьому відношенні є випадок, що стався в Чернігові, коли син гетьмана полковник Григорій Самойлович не дозволив війту встановити на міській ратуші двоголового російського орла на знак того, що місто є вотчиною царя.

Важливою віхою в політичній історії Гетьманату доби правління Самойловича стало підпорядкування Української церкви Московському патріархату у 1685 р.