Народні думи й пісні про визвольну війну

Соціальні потрясіння активізують творчий процес. Історія культури знає багато таких сплесків, один з них припадає на період визвольної війни 1648—1654 pp.

Особливо популярними цього часу були лицарські пісні-думи, де оспівується звитяга козацьких ватажків та козаків-запорожців. Багато дум пов'язано із сільською тематикою, адже селяни були основним резервом поповнення козацтва.Боротьба з національними і релігійними утисками — провідна тема багатьох народних дум і пісень. Вони в яскравих фарбах ведуть оповідь про грабунки польської шляхти та євреїв-орендарів, про зусилля козаків у боротьбі із цим лихом. Наприклад, з думи про Корсунську битву ми дізнаємось, як козаки полонили гетьмана Потоцького і продали в полон татарам, як від народного гніву втікали євреї-орендарі, як попа Якубу повісили на дубі та ін.Справжньою перлиною народної поетичної творчості стали невільницькі думи й пісні. У них звучить туга за батьківщиною, мрія про волю, жадоба боротьби з поневолювачами.У 60—70-ті роки XVII ст. кількість пісень збільшується, але художній рівень їх не перевершує твори невільницького циклу. Щоправда, розширюється жанровий діапазон, з'являються іронічні та гумористичні пісні. Але гумор, як правило, то гіркий, то злий, бо в ньому проступає гіркота самого життя.

34.Музичка культура України XVIII ст.

В українському музичному мистецтві XVIII ст. з одної сторони продовжується тенденція до традицій попередніх епох (кобзарі, бандуристи), а з другої — українська музика входить на нові рейки.

Видно це з того факту, що дії цих народних улюбленців поволі, під тиском московського режиму, припиняються, бо Москва що раз більше почала забирати з України кращих бандуристів і співаків до своїх придворних капель так само11 як це робили від довшого часу російські чи польські вельможі. Для підготовки хористів, за царським наказом, було зорганізовано у Глухові, столиці наказного гетьмана Розумовського, співацьку школу. Прекрасний хор і оркестру мала й Київська Академія, де музичне виховання стояло дуже високо. Крім цього в Україні продовжували свою працю співацькі братства і цехи, а українці ставали вчителями співу в цілій Росії і видавали тут нотні книги. У великій кількості українських колегій, ліцеїв, існували хорові капелі, театри; балети з хорами зустрічаємо теж по дворах багатих поміщиків.

В першій половині XVIII ст. музичне життя обмежувалось майже виключно до плекання церковної музики, а центром музичної культури була Київська Академія.

Важною подією був перший друк українських нот — ірмолоїв (Львів, 1807 p.), а згодом слідували дальші видання. З часом завівся теж звичай складати церковні співи у збірники, т.зв. богогласники, а першим таким був «Богогласник» виданий в Почаєві у 1791 р.

Були теж зв’язки з західноєвропейською музикою, яка зокрема плекалась у глухівській школі. У Глухові гетьман Розумовський утримував при своєму дворі власну оркестру і театр, де, за зразком інших столиць, ставились популярні тоді італійські опери. Майже ціле XVIII ст. Глухів — столиця гетьманської України, був центром культурних розваг лівобережної України. Гетьмани, як от Скоропадський, Полуботок, Апостол, та козацька знать залюбки зустрічали та слухали приїзжих російських та чужинецьких мистців, але згодом, там же, почали творитись українські мистецько-музичні чи театральні ансамблі.

З глухівської школи вийшло трьох найбільших композиторів, яких музична спадщина має по сьогодні велику вартість, а це: Максим Березовський, Дмитро Бортнянський і Артем Ведель. Вони мають неперевершені заслуги передовсім у ділянці церковної музики. Музичну освіту набули вони в Україні, згодом, деякий час, студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а згодом про до вжали свою кар’єру в Петербурзі.

Коротке було життя Максима Березовського (1745-77), але він залишив по собі велику кількість музичних творів, які не діждалися друку і не довго ними користувались церковні хори. Був він теж автором популярної тоді опери «Демофант».

Велику славу здобув собі Дмитро Бортнянський (1751-1825) як капельмейстер придворної капелі в Петербурзі, а передовсім — як композитор релігійної музики. Написав він прекрасні церковні твори (м.ін. 35 концертів на 4 голоси, десять концертів на два хори, співи до Служби Божої), які по сьогодні виконуютуься церковними хорами. Перебуваючи в Італії, зумів поставити свої три опери „Алкид», „Фабій”, „Креонт”. Історики російської музики вважають його своїм композитором.

Артем Ведель (1767-1806), перебував якийсь час у Москві, де був диригентом у московського генерал-губернатора, згодом вернувся в Україну Царська цензура заборонила друкувати його музичні твори. Панівною ділянкою у творчості цих композиторів є церковна музика „а капелля”, а головними формами є т.зв. концерти та богослужбові частини і вони стоять на висоті тогочасної західноєвропейської музики.

В Галичині, з її переходом під Австрію у другій половині XVIII ст., теж прийшло до пробудження музичного життя, при святоюрськім кафедральнім храмі у Львові існував хор і оркестра, що брали участь у церковних відправах. Згодом поважним осередком музичної культури Галичини став теж Перемишль, де списком І. Снігурський заснував перший постійний церковний хор. Там і виросли перші священики-композитори і вони творять т.зв. ..перемиську школу”. їх заслуга в тому, що вони ввели у світську музику народні галицькі мелодії.

35.Український живопис козацької доби

Стилістики українського живопису цього періоду дуже різноманітні й нерівноцінні за рівнем майстерності. Більшість парадних портретів (парсун) козацьких полковників написані у реалістичній манері місцевими майстрами, які вміло передали настрій і характер зображуваних старшин. Відмінною складовою храмового живопису стає у цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами називали засновників, меценатів, опікунів тієї або іншої церкви, а також діючих церковних старост (глав парафіяльних рад). У вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври було зображено 85 історичних осіб — від князів Київської Русі до Петра І. Тут спостерігається перехід від середньовічних традицій до національних форм і найкращих закордонних зразків. Процвітають школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа при Києво-Печерській лаврі. Діяли також малярні при Софійському соборі, Межигірському монастирі, при Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін. Відомі численні зразки монументального живопису в розписах Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. Великою популярністю серед жанрів світського образотворчого мистецтва користувався портретний живопис. Це зображення в основному представників козацької старшини — І. Мазепи, учених І. Галятовського, Л. Барановича, Ф. Прокоповича.

Мали такі портрети історичний аспект, бо найбільше з них мали своїм змістом історичні постаті. Дуже популярними були портрети Хмельницького. Цікаво, що їх спершу малювали просто, стримано, то згодом він набув елементів парадності і патетичносте. Таку саме рису має портрет «Б. Хмельницький з полками», з половини XVIII ст., виконаний для церкви в Суботові, де, мабуть поховано великого гетьмана. Його постать, героя визвольної війни, подано там на весь ріст, у парадній киреї, біля його ніг зображено схематично територію України і перначами відзначено розташовання полків. Бачимо там теж і запорожців зі знаменами, козацький герб з військовою козацькою арматурою, намет, а все це мало символізувати Запорозьку Січ. Група поляків, які схилилися перед гетьманом, має виявити велич гетьмана-героя.

З інших видатних історичних постатей, що їх спортретовано в цьому часі, ми бачимо героя полк. М. Миклашевського, гетьманів Скоропадського, Апостола, ватажка народного повстання М. Залізняка, а теж вчених того часу, як Галятовського і ін., які прикрашали стіни церков, монастирів. З нахилом до документальносте зображено теж портрети львівських братчиків. Нерідко подибуємо теж портрети жінок козацької чи панської знаті (як от Сулимихи), в парадних одягах, з коштовними прикрасами.

Продовжувала розповсюджуватися графіка. Школи графічного мистецтва були в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, у Чернігові і Львові. Це гравюри-панегірики і тези академічних диспутів, друковані книги з численними мініатюрами, в яких релігійні сюжети тісно переплітаються зі світськими.

В XVII-XVIII ст. процвітало в Україні теж малярство, творцями якого були невідомі народні майстри. Такого типу є саме згадувана картина невідомого маляра «Хмельницький з полками», чи ікона з XVIII ст. «Спокушання Ісуса».

Дуже популярними були теж народні картини «Козака-бандуриста», які можна було побачити і в станковій картині, і в розписах печей, на стінах хат чи на скринях. Оця манера змальовувати козака-бандуриста відповідала традиції народних пісень, у яких козак, лицар-воїн, поєднується з мистцем-бандуристом, або як людина, що надівсе цінить волю. Такі картини були вже відомі в XVII ст., а в XVIII ст. вони стають більш мистецькі і підпадають певним змінам: замість безіменного козака-бандуриста, з’являється «Козак Мамай» (таке було прізвище одного з провідників Коліївщини), звичайно під дубом, під яким відпочивав, або як розправляється з ворогами. На Закарпатті народні картини зображали місцевих повстанців. А втім на всіх землях України розвивалося народне мистецтво у формі кераміки, різьби на дереві, килимарства, вишивки, ювелірного мистецтва, і в них безіменні майстри застосовували українську народну-рослинну орнаментику.

На початку XVIII ст. продовжали свою мистецьку творчість у Києві і в Черкасах два найбільші ґравери з другої половини XVII ст., а це Леонтій Тарасевич та Іннокентій Щирський. Поруч них, до кращих майстрів цього періоду, треба зарахувати Нікодима Зубрицького, що працював у галузі дереворізьби і мідериту у Києві, Чернігові і Львові, Д. Галаховського, І. Мигуру та інших. Разом у цьому столітті було яких 50 граверів, а центром Граверства був Київ.

Художники майстерно оздоблювали книги. Сторінки прикрашали цікавими й оригінальними мініатюрами та гравюрами. Цілі майстерні по гравіруванню існували при київській, чернігівській та львівській друкарнях. Діяли і малярські школи. У Києві їх було дві - у Лаврі й Академії. Видатними живописцями, послідовниками київської малярської школи стали Антін Лосенко, Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, які, у силу умов, жили і працювали в основному поза Україною, у Росії. Левицький і Боровиковський розмалювали чудову Андріївську церкву в Києві, споруджену за проектом італійського архітектора Варфоломія Растреллі у стилі бароко. їм же належать парадні портрети російських аристократів, царів і цариць, української знаті

36.Козацьке літописання XVII-XVIII ст.

Барокове літописання продовжує традиції середньовічного літописання, але розширює тематичний і жанровий комплекси. Козацькі літописи як різновид історичної прози відображає ідеологію козацької держави.

Літопис Самовидця. Однією з найвидатніших історіографічних пам’яток і одним з найдостовірніших історичних джерел XVII ст. є літопис Самовидця. Ця пам’ятка має цілком світський, загальноукраїнський характер.

Самовидець – псевдонім. Твір було написано козацьким сотником Романом Ракушкою-Романовським. Політична позиція автора – Автономний статус козацької держави під протекторатом іншої держави. Літопис охоплює події 1648-1702 рр. головна увага зосереджена на нац.-визв війні. Літопис було написано в часи гетьманування Івана Мазепи і очевидно на його замовлення.

Як історичне джерело (його автор був очевидцем подій) літопис Самовидця містить повідомлення про такі події і явища, які не збереглися в жодних документах або ж передані тенденційно, з фактичними помилками. Мова і стиль літопису Самовидця позбавлені книжності, риторичних прикрас і впливу польської чи латинської літератури. Автор не дотримується літописної стильової традиції, яка тоді була поширена на Україні.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

- перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

- друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Григорія Грабянки. Літопис Григорія Грабянки датується 1710р., був написаний на замовлення гетьмана І. Скоропадського. тут проголошується Автономний статус України під протекторатом Москви. У літописі описано події від найдавніших часів до 1709р., а основна увага приділяється нац..-визв. війні. для стилю літопису характерні белетризація (художність) оповіді, її епічність, драматичність, високий патетичний стиль.

Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок.

Грабянка розповідає про історію козацтва від найдавніших часів до 1709 року. За змістом літопис можна поділити на три частини.

В першій розповідається про події від початків козацтва до народновизвольної війни, У другій, найбільш розлогій, — про саму війну, а В третій літописець розповідає про те, що відбувалося на Україні після смерті Богдана Хмельницького.

Для викладу Грабянка обирає форму «сказаній» — більших або менших розділів, з яких і складається твір, кожне з яких має свою внутрішню драматургію. Літопис Самійла Величка. Це найбільший серед козацьких літописів. Це твір, у якому поєдналися елементи різних жанрів – хроніка, худ-публіцистичний твір, збірник автентичних документів, антологія художніх творів різних авторів. Літопис було приблизно завершено 1720р. тут описано події 1648 – 1700рр Автрр представляє яскраву систему образів українських гетьманів, головним серед яких називає Богдана Хм. Літописець виправдовує діяльність Хм-го. Політичний ідеал автора – Автономний статус України під протекторатом Москви.

Сам величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має окремий заголовок. У творі с. в. центральною постаттю є б. хм., автор порівнєю його з Олександром македонським, мойсеєм. Історія Русів. Історіософський трактат, написаний у формі політичного памфлету. Основна ідея літопису – антитиранізм та утвердження природного права всіх народів у т. ч. і українського на власну державність. Політичний ідеал автора – Незалежний статус України. Історія русів започаткувала період національного відродження. Твір було написано рос мовою, укр. Переклад І. Драч. серед імовірних авторів Історії називають Григорія і Василя Полетик, Олександра Безбородька, Архипа Худорбу. Для стилю літопису характерні поєднання елементів художнього, наукового, ораторського, епістолярного, публіцистичного стилю.

37.І. Мазепа-українській меценат та культурний діяч кінця XVII- початку XVIII ст.

Іван Мазепа- український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709)[2]. Князь Священної Римської імперії (1707–1709).

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні.

Важливий був вклад гетьмана Мазепи у духовне життя України-Гетьманщини: за його гетьманування воно досягає особливого піднесення, напруження та розквіту, у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.

За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.

В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Меценатство

Києво-Печерська Лавра:

Троїцька Надбрамна церква (1106–1108; перебудови XVII–XX століть) відновлена коштом Мазепи

Успенський собор (1073–1089; перебудова XVII–XVIII століть) відновлений коштом Мазепи (1690) + подарунки.

Церква Всіх святих над Економічною брамою (1696–1698) побудована коштом Мазепи

Кам'яний мур (1696–1701) будувався коштом Мазепи: південно-західна башта (башта Івана Кущника, від назви церкви, яку там хотіли відкрити на честь патрона Івана Самойловича; побудована 1696 року); південна (Часова чи Годинникова, бо в ній до 1818 року був годинник); північна (Малярна, бо там містилася малярна майстерня); східна (Онуфрієвська — від церкви святого Онуфрія, або Палатна, бо тут містилися палати Івана Мазепи) (1698–1701)

Церква Різдва Богородиці (1696)

Вознесенська церква (1701–1705)

Військовий Микільський собор (1690–1696)

Богоявленський собор (1693)

Софіївський собор у Києві (1697–1700)

Дзвіниця та мури Софіївського монастиря у Києві (1699–1707)

Церква Покрови Богородиці у Батурині

Успенська церква Глухівського монастиря (1692)

Мурована Воскресенська церква в Любечі

Церква в селі Мохнатин (1692) іконостас з гербом Мазепи,

Церква Пресвятої Богородиці у Новобогородицьку (1688)

Вознесенський собор у Переяславі (1700)

П'ятницька церква в Чернігові

Церква Іоанна Предтечі в Чернігові

Братський Богоявленський монастир

Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві

Корпус Києво-Могилянської академії (1703)

Чернігівський колегіум (1701–1702)