Глава 18. Правочини. нодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст

нодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України). Поняття «правочин», що використовується в ЦК Укра­їни, є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну «угода», що містився у ЦК Української РСР (1964 p.).

Правочин — вольовий акт і цим відрізняється від подій, що від­буваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, по­вінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення пев­них результатів, що мають правовий характер, правочин відрізня­ється від інших правомірних вольових актів — юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, вияв­лення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був пе­редбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦК України), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві.

Правочин — це правомірна вольова дія. Така позиція переважає в юридичній літературі¹. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (делік­тів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за со­бою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із за­коном правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність пря­мо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204ЦК України).

Правова ціль, заради якої учасники цивільних відносин вчиня­ють правочини, є їх підставою (каузою), наприклад, набуття права власності на майно або права користування ним та ін. Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам, є недійсним, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України). У свою чергу, правові наслідки, що виникають внаслідок виконання правочину, є його правовим результатом. Останній може збігатися або не збігатися з правовою ціллю правочину (наприклад, якщо ціль правочину була

¹ Красавчиков О. А, Юридические факты в советском гражданском праве. — М.: Гос-юриздат, 1958. — С. 120; Советское гражданское право / Отв. ред. В. П. Грибанов, С. М. Корнеев. — М.: Юрид. лит., 1979; Гражданское право: Учебник: 2-е изда­ние, переработанное и дополненное / Отв. ред. Е. А. Суханов. — М.: Бек, 2002. — Т. 1.— С. 333.

незаконною або недосяжною). Від правової цілі правочину треба відрізняти мотив, за яким він вчиняється. Під останнім у юридич­ній літературі розуміють спонукальну причину та соціально-еконо­мічну або іншу, ніж правова, ціль, заради якої вчиняється право­чин¹. Згідно з цим мотиви лише спонукають учасників цивільних правовідносин до вчинення правочину, не маючи при цьому, на від­міну від підстави правочину, правового значення. Так, при вчинен­ні фізичною особою договору купівлі-продажу товару немає право­вого значення, з якого мотиву була придбана річ: для особистого ко­ристування; для використання при здійсненні підприємницької діяльності; для передання як внеску до статутного капіталу госпо­дарського товариства або вкладу у просте товариство; для передачі в подарунок іншій особі тощо.

Види правочинів

Класифікація правочинів може здійснюватися за різними крите­ріями:

1. Залежно від числа сторін правочину, вираз волі яких є необ­хідним для його вчинення, правочини поділяються на одно-, дво- чи багатосторонні (ч. 2 ст. 202 ЦК України). Одностороннім правочи-ном є вольова дія однієї сторони, яка може бути представлена од­нією особою (наприклад, заповіт) або кількома особами (наприклад, договір купівлі-продажу).

З одностороннього правочину виникають права, як правило, в ін­ших осіб (наприклад, право представника представляти особу, яка його уповноважила на це довіреністю). Що ж до обов'язків, то вони за одностороннім правочином виникають лише для особи, яка його вчинила (наприклад, обов'язок особи, яка видала простий вексель). Для інших осіб односторонній правочин може створювати обов'язки лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з ци­ми особами.

Згідно зіст. 202 ЦКУкраїни до правовідносин, які виникли з од­носторонніх правочинів, застосовуються загальні положення про зобов'язання та про договори, якщо це не суперечить актам цивіль­ного законодавства або суті одностороннього правочину. Дво- чи ба­гатосторонні правочини мають назву «договори». Віднесення право­чинів до договорів пов'язано з тим, що для вчинення останніх необ­хідні не тільки вольові дії сторін, а й погодженість цих дій, яка досягається завдяки договору. У випадку, коли для вчинення пра-

¹ Гражданское право: Учебник: Часть І: Издание второе, переработанное и допол­ненное / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект, 1997. — Т. 1. — С. 218.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 18. Правочини

вочину потрібні погоджені вольові дії двох сторін, правочин є дво­стороннім. Більшість договорів є двосторонніми, наприклад, дого­вір купівлі-продажу, міни, майнового найму (оренди). Для вчинен­ня багатостороннього правочину необхідні погоджені вольові дії трьох або більше сторін, що спрямовані на вчинення такого право­чину (наприклад, договір про спільну діяльність, договір фінансово­го лізингу).

2. За характером правовідносин, що виникають на підставі право­чину, останні поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним є правочин, у якому обов'язок однієї сторони здійснити певні дії від­повідає обов'язку другої надати першій стороні зустрічне майнове за­доволення. Відплатність може виражатися у наданні грошей, речей, послуг, робіт тощо. Прикладами відплатних правочинів є договір ку­півлі-продажу, міни, страхування, кредитний договір та ін. Якщо обов'язок набувається стороною без отримання зустрічного майново­го задоволення від іншої сторони, то такий правочин є безвідплатним (наприклад, договір позички, дарування). Відплатність та безвід­платність правочинів визначається законом та домовленістю сторін. Деякі правочини можуть бути як відплатними, так і безвідплатними, що залежить від волі сторін правочину (наприклад, договір доручен­ня, зберігання).

3. Залежно від того, коли правочин вважається вчиненим, тобто породжує права та обов'язки, правочини поділяються на консенсу-альні (від лат. сопзепзипз — згода) та реальні (від лат. гез — річ). Консенсуальним є правочин, для вчинення якого достатньо лише досягнення сторонами згоди за всіма істотними умовами. Більшість правочинів є консенсуальними (наприклад, договір купівлі-прода­жу, підряду, спільної діяльності). Для вчинення реального правочи­ну недостатньо лише досягнення сторонами згоди щодо його істот­них умов. Реальний правочин, на відміну від консенсуального, вва­жається вчиненим лише тоді, коли відбудеться передача речі, тобто права та обов'язки за ним виникають з моменту її передачі (наприк­лад, договір зберігання, позики, ренти).

4. Залежно від значення підстав правочину для його дійсності
правочини поділяються на каузальні (від лат. саиза — ціль) та абст­
рактні (від лат. аЬзігасііо — виділяти, відвертати). Правочини, дійс­
ність яких залежить від наявності конкретної підстави — цілі, є кау­
зальними, а правочини, для дійсності яких підстава — ціль не має
значення, є абстрактними. Дійсність каузального правочину зале­
жить від його підстави — цілі, яка вбачається з нього. Наприклад,
ціллю договору позики є передача у власність позичальникові грошо­
вих коштів. Більшість правочинів є каузальними (наприклад, дого-

вір купівлі-продажу або майнового найму). На відміну від каузаль­них правочинів, правочини, дійсність яких не залежить від їх цілі, мають абстрактний характер (наприклад, вексель, оскільки з нього не вбачається, на підставі чого його держатель має право вимагати сплати грошових коштів, або гарантія, зобов'язання за якою не зале­жить від основного зобов'язання). Абстрактні правочини є дійсними за умови прямої вказівки закону на їх абстрактний характер.

5. Правочини поділяються на умовні та безумовні. Умовним є правочин, в якому виникнення прав та обов'язків ставиться сторо­нами у залежність від обставини, яка може наступити або не насту­пити в майбутньому.

Обставина, яка може бути передбачена сторонами як умова, мо­же бути вільно обрана сторонами, але не повинна суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства. Такою обставиною може бути подія або дія осіб. До умовних правочинів за­кон відносить ті, що вчиняються з відкладальною або скасувальною обставиною (ст. 212 ЦК України).

За правочином, вчиненим з відкладальною обставиною на мо­мент його вчинення, права та обов'язки не виникають, а їх настан­ня відбувається при наступі відкладальної обставини, наприклад, укладення договору найму (оренди) житла, за яким виникнення прав та обов'язків наступає при вступі фізичної особи (наймача) у шлюб. На відміну від цього, за правочином, вчиненим із скасу­вальною обставиною, права та обов'язки настають при його вчинен­ні й існують до наступу скасувальної обставини, наприклад, фізич­на особа (наймодавець) за договором найму житла надає наймачеві житло за умови, що права та обов'язки за цим договором припиня­ться у випадку приїзду до наймодавця на постійне проживання його сина.

Вищезазначені обставини характеризуються в цілому такими ри­сами: наступ обставин має бути об'єктивно можливим; сторонам не повинно бути відомо, наступить така обставина чи ні; обставина мо­же настати у майбутньому, однак вона може існувати і на час вчи­нення правочину за умови, що сторони не знали цього.

Однак слід зазначити, що обставина вважається такою, що на­стала, якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сто­рона, якій це вигідно. У свою чергу, якщо настанню обставини не­добросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважаєть­ся такою, що не настала. Зазначені наслідки не наступають, якщо настання чи ненастання обставин викликано добросовісними діями однієї зі сторін (наприклад, фізична особа уклала договір купівлі-продажу меблів за умови, що продавець протягом двох місяців змо-

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 18. Правочини

же придбати собі інший меблевий гарнітур відповідного виробника. Покупець, використавши свої можливості, допоміг продавцю при­дбати такий гарнітур). Оскільки недобросовісності у діях сторони, яка була зацікавлена в цьому, не було, відкладальна обставина в та­кому випадку вважається такою, що настала.

Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.

6. Окремим видом правочинів є фідуціарні (від лат. Нсіисіа — до­віра) правочини, які мають довірчий характер. Фідуціарні правочи­ни потребують особливої довіри сторін при їх вчиненні. Приклада­ми фідуціарного правочину є договір доручення та довіреність. Втрата довіри у вказаному фідуціарному правочині може призвести до відмови від нього (його розірвання). Правочини, що не мають до­вірчого характеру, є нефідуціарними.

У науці цивільного права існують і більш детальні класифікації правочинів, наприклад, законні та протизаконні, строкові та без­строкові, усні (вербальні) та письмові (літеральні), внутрішні та зов-нішьоекономічні, разпорядчі та зобов'язальні тощо.

§ 3. Умови дійсності правочинів

Правочин є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам, до­держання яких є необхідним для його чинності. До вказаних умов можна віднести: законність змісту правочину; здатність суб'єктів правочину на його вчинення; вільне волевиявлення учасника право­чину та його відповідність внутрішній волі; відповідність форми вчинення правочину вимогам закону; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК України).

Законність змісту правочину. Згідно із законом правочин є чинним, якщо він не суперечить ЦК України, іншим актам цивіль­ного законодавства та моральним засадам громадянського суспільс­тва (ст. 203 ЦК України).

Здатність суб'єкта правочину на його вчинення. Для вчинен­ня правочину особа, яка його вчиняє, повинна мати необхідний об­сяг цивільної дієздатності (ст. 203 ЦК України). Так, наприклад, фізичні особи, які мають повну цивільну дієздатність (ст. 34 ЦК України), мають право вчиняти будь-які правочини. На відміну від них, неповнолітні особи віком від 14 до 18 років мають право само­стійно вчиняти лише правочини, що прямо визначені законом (ст. 32 ЦК України). Вчинення інших правочинів може здійснюватися неповнолітніми лише за згодою їхніх батьків (усиновлювачів) або

піклувальників. Правочини від імені малолітніх, тобто фізичних осіб, яким не виповнилося 14 років, можуть вчинятися лише їхніми законними представниками: батьками, усиновителями або опікуна­ми, за винятком правочинів, передбачених законом (ст. 31 ЦК України).

Особа, яка обмежена у цивільній дієздатності, може вчиняти лише дрібні побутові правочини, інші правочини від її імені здійс­нюються піклувальником або за його згодою (ст. 37 ЦК України). Недієздатна фізична особа не має права на вчинення будь-якого правочину, оскільки всі правочини від її імені вчиняє її опікун (ст. 41 ЦК України).

Юридичні особи приватного права в Україні мають не спеціаль­ну, а загальну правоздатність (ст. 91 ЦК України), тому можуть вчиняти будь-які правочини, за винятком тих, які за своєю приро­дою можуть бути вчинені виключно фізичною особою (наприклад, заповіт, прийняття спадщини, відмова від спадщини), або тих, що потребують отримання спеціальної ліцензії або суперечать цілям їх діяльності, які визначені законом або установчими документами юридичної особи. Що ж до юридичних осіб публічного права, то во­ни можуть вчиняти правочини, якщо їх вчинення не суперечить їх­ньому правовому статусу.

Вільне волевиявлення учасників правочину та його відповід­ність внутрішній волі. Як вольова дія, правочин являє собою по­єднання волі та волевиявлення. Воля є бажанням, наміром особи вчинити правочин, однак для його вчинення необхідна не тільки во­ля, а ще й доведення цієї волі до відома інших осіб. Відповідно до цього волевиявлення є способом, яким внутрішня воля особи виражається зовні. Для чинності правочину волевиявлення учасни­ка має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ст. 203 ЦК України), тобто формування волевиявлення має бути вільним від чинників, що могли б викривити уяву особи про зміст правочину (омана, обман) або створити бачення наявності внутрішньої волі за її відсутності (погроза, насилля).

Волевиявлення буває прямим або побічним (конклюдентним, від лат. сопсіисіеге — робити висновок). При прямому волевиявленні воля висловлюється словесно (усно чи письмово), наприклад, при укладенні договору у письмовій формі або видачі довіреності чи век­селя. При побічному (конклюдентному) волевиявленні воля сторін на вчинення правочину, для якого законом не встановлена обов'яз­кова письмова форма, прямо не висловлюється, але їх поведінка за­свідчує їхню волю до настання певних правових наслідків (наприк­лад, укладення договору перевезення транспортом загального кори-

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 18. Правочини

стування завдяки придбанню квитків у водія чи кондуктора або використанню автоматів у метро).

У випадках, встановлених договором або законом, воля може виражатися її мовчанням (ст. 205 ЦК України). Само по собі мов­чання не має юридичного значення, оскільки не визнається виразом волі, однак закон або договір можуть в окремих випадках надавати йому такого значення. Так, при майновому найму вираження волі наймодавця при мовчанні протягом місяця після закінчення строку договору та вчинення наймачем конклюдентних дій (продовження користування майном після закінчення строку договору найму) ве­дуть до поновлення договору найму на строк, який був раніше вста­новлений договором (ст. 764 ЦК України).

У разі, якщо встановити справжню волю сторін, які вчинили правочин, немає можливості, його зміст може бути витлумачений стороною (сторонами) або на вимогу сторони (сторін) судом. При цьому до уваги береться однакове для всього змісту правочину зна­чення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо цього недостатньо, зміст право­чину встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін, а якщо і цього недостатньо — до уваги берется мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторона­ми, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін та інші об­ставини, що мають істотне значення (ст. 213 ЦК України).

Відповідність форми вчинення правочину вимогам закону. Формою вчинення правочину є спосіб вираження волі сторін на його вчинення. Сторони правочину мають право обирати його форму, як­що інше не встановлено законом.

Відповідно до вимог ст. 205 ЦК України правочин може вчиня­тися сторонами усно чи письмово.

Усно можуть бути вчинені правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення (ст. 206 ЦК України), наприклад, купівля фізичною особою речі в магазині, що супроводжується одно­часною сплатою ціни речі та її передачею покупцю. У такому самому порядку вчиняються усні правочини за участю юридичних осіб, за­кон лише зобов'язує продавця у випадках їх вчинення видати юри­дичній особі, яка сплатила за товар, документ (наприклад, товарний чек), що підтверджує підставу сплати та суму одержаних продавцем коштів. Не можуть бути вчинені в усній формі правочини, щодо яких потрібне нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочини, для яких недодержання письмової форми має на­слідком їх недійсність (наприклад, доріреність, договір застави, дого­вір страхування).

За домовленістю сторін усно можуть вчинятися правочини на виконання договору, укладеного письмово (наприклад, укладення комісіонером на виконання договору комісії або повіреним на ви­конання договору доручення договорів з третіми особами в усній формі). Однак укладатися в усній формі правочини можуть лише за таких умов: укладення у письмовій формі правочину, на вико­нання якого укладаються такі договори (наприклад, договору до­ручення або комісії); відсутність у законі норм, які забороняли б укладення такого договору в усній формі; відсутність заборони йо­го укладення в усній формі у договорі, на виконання якого він укладається).

Письмові правочини вчиняються у простій або нотаріальній пись­мовій формі. Проста письмова форма правочину потребує від сторін фіксації його змісту в одному або кількох документах, листах, теле­грамах, якими сторони обмінялися за допомогою телетайпних, елект­ронних або інших технічних засобів зв'язку (ст. 207 ЦК України).

Акти цивільного законодавства можуть встановлювати й інші вимоги щодо дотримання письмової форми правочину, наприклад, вимагати вчинення правочину на спеціальному бланку (наприклад, вексель).

Згідно зі ст. 208 ЦК України виключно у письмовій формі мають вчинятися правочини між юридичними особами; між фізичними та юридичними особами, за винятком правочинів, зазначених части­ною 1 ст. 206 цього Кодексу; правочини фізичних осіб між собою на суму, що у двадцять і більше разів перевищує розмір неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною 1 ст. 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких зако­ном встановлена письмова форма. За домовленістю сторін у письмо­вій формі можуть вчинятися будь-які правочини, хоча б закон і не вимагав письмової форми для правочинів такого виду.

Для вчинення письмового правочину потрібно, щоб він був під­писаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняється юридичною особою, підписується особами, уповноваженими на це їх установчими документами, довіреністю, законом або іншими ак­тами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

При вчиненні правочинів використання факсимільного (аналого­вого) відтворення підпису за допомогою засобів механічного або ін­шого копіювання, електронно-числового підпису або іншого анало­га власноручного підпису допускається лише у випадках, передба­чених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, яка містить зразки відповідного аналога їхнього власноручного підпису.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 18. Правочини

Для фізичної особи, яка у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності може бути підписаний іншою особою (заступником).

Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нота­ріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має пра­во на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє.

У випадку, коли підпис такої особи вчиняється на тексті право­чину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, він може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем ро­боти, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка пе­редбачена законом, не має наслідком його недійсність, крім випад­ків, встановлених законом (ст. 218 ЦК України).

Тобто правочин, вчинений з порушенням вимог закону щодо його письмової форми, є чинним і породжує цивільні права та обов'язки, за винятком випадків, коли його недійсність прямо визначена зако­ном (наприклад, недодержання письмової форми договору застави, договору страхування, договору дарування, довіреності). Однак у разі виникнення судового спору з приводу заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин сторони у таких випадках не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами (наприклад, боргова розписка, накладна з ПДВ, рахунок-фактура, акт прийому-передачі товару) або за допомо­гою засобів аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

За загальним правилом (ст. 209 ЦК України) правочини, які вчи­нені письмово, вимагають нотаріального посвідчення лише у випад­ках, передбачених законом. Зокрема, вимоги щодо обов'язкової но­таріальної форми правочину встановлені для: довіреності на вчи­нення правочинів, що потребують нотаріальної форми чи виданої в порядку передовіри; договору купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна; договору застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів; договору купівлі-прода­жу об'єкта приватизації, заповіту; договору про передачу нерухомо­го майна під виплату ренти; договору управління нерухомим май­ном; договору дарування майна відповідно визначеної законом су­ми; договору позички транспортного засобу за участю фізичної особи; договору найму будівлі або іншої капітальної споруди, укла­деної строком на один рік і більше, та інших договорів.

Нотаріальна форма правочину може бути передбачена угодою сторін і у випадках, коли закон її не вимагає, тобто на вимогу фізич-

ної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути посвідчений нотаріально.

Нотаріальне посвідчення правочинів здійснюється нотаріусами (державними та приватними) або іншими посадовими особами, які відповідно до Закону України «Про нотаріат»¹ мають право на вчи­нення таких нотаріальних дій шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Зазначений напис може бути вчинений на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим ст. 203 ЦК України (ст. 209 ЦК України). Недодержання нотаріаль­ної форми правочину, що згідно із законом підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, має наслідком його недійсність.

Із зазначеного правила закон містить окремі винятки. Так, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення односто­роннього правочину у виняткових випадках суд може визнати та­кий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідчен­ню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі (ст. 219 ЦК України).

В іншому випадку, коли має місце недодержання сторонами ви­моги закону про нотаріальне посвідчення договору, якщо сторони домовилися щодо усіх його істотних умов, що підтверджується пи­сьмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання дого­вору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчен­ня, суд може визнати такий договір дійсним за позовом сторони, що здійснила його виконання (ст. 220 ЦК України). У цьому разі подальше нотаріальне посвідчення договору не вимагається, оскіль­ки воно замінюється судовим рішенням.

Спрямованість правочину. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, наприк­лад, набуття права власності або права користування майном, ви­никнення повноважень представництва. Кожний правочин має пра­вову ціль, яка повинна бути законною та досяжною.

Захист інтересів малолітніх, неповнолітніх чи непрацезда­тних дітей. Правочини, що вчиняються батьками (усиновлювача-ми), не можуть суперечити інтересам їхніх малолітніх, неповноліт­ніх чи непрацездатних дітей, наприклад, батьками не може бути вчинений правочин щодо продажу квартири, в якій вони прожива­ють з дітьми, без наявності на те згоди органів опіки та піклування (ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства»)².

¹ ВВР. — 1993. — № 39. — Ст. 383.

² ВВР. — 2001. — № ЗО. — Ст. 142.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАБОВІДНОШЕННЯ

Глава 18. Правочини

§ 4. Державна реєстрація правочину Поняття державної реєстрації правочину. Згідно із законом деякі правочини є вчиненими лише у момент їх державної реєстра­ції (ст. 210 ЦК України). Тобто до здійснення державної реєстрації укладений стороною (сторонами) правочин не є вчиненим та ніяких цивільних наслідків не породжує.

Правочини підлягають державній реєстрації лише у випадках, передбачених законом, наприклад, державна реєстрація договорів, що стосуються нерухомого майна: купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квар­тири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК України), договорів про передачу нерухомого майна під виплату ренти (ст. 731 ЦК України), договорів управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК України), договорів довічного утримання (догляду), за яким переда­ється у власність нерухоме майно (ст. 745 ЦК України), договорів оренди земельної ділянки (ст. 125 ЗК України)¹ та ін. Перелік орга­нів, що здійснюють реєстрацію, порядок реєстрації, а також поря­док ведення відповідних реєстрів визначаються законами та інши­ми нормативно-правовими актами України. У деяких випадках уча­сники правочину повинні здійснити не тільки державну реєстрацію самого правочину, а й державну реєстрацію переходу права, що ви­пливає з цього правочину, наприклад, права на нерухомість (ст. 182 ЦК України).

Зазначену державну реєстрацію правочинів слід відрізняти від їх недержавної реєстрації, що здійснюється у деяких випадках на ви­могу закону. Так, наприклад, правочини, укладені на товарній бір­жі, є вчиненими з моменту їх реєстрації на біржі (ст. 15 Закону України «Про товарну біржу»)².

§ 5. Правові наслідки недодержання сторонами вимог закону при вчиненні правочину Поняття недійсності правочину. Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викли­кати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не ба­жали (наприклад, повернення отриманого майна, виникнення обо­в'язку відшкодувати збитки, моральну шкоду).

¹ ВВР. — 2002. — № 3-4. — Ст. 27.

² ВВР. — 1992. — № 10. — Ст. 139.

Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст. 215 ЦК України) недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України.

Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недій­сності правочину, але при наявності спеціальних норм закону умо­ви недійсності правочину визначаються цими спеціальними норма­ми. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчине­ний правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним прави­лом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку, якщо права та обов'язки за таким правочином передбача­лися лише на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст. 236 ЦК України), оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо).

Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини правочину не має на­слідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

Так, якщо визнана недійсною частина правочину належить до ви­падкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для ін­ших його частин. Однак, якщо ця частина містить істотну умову, без якої правочин не відповідає вимогам закону, він може бути визнаний недійсним. У такому випадку, як зазначав у своєму роз'ясненні «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними» від 12 березня 1999 р. Вищий арбітражний суд України, у процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути в установленому порядку порушення, які могли б потягти за собою ви­знання договору недійсним, зокрема завдяки укладенню нового дого­вору; внесення змін до договору, який не відповідає закону у певній частині¹.

Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елемен­тів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання пра­вочину недійсним можна визначити:

1) дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину дієздатності — у фізичних та правоздатності — у юридичних осіб);

¹ ВВР. — 2002. — № 3-4. — Ст. 27.

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 18. Правочини

2) дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмо­вої форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність пра­вочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цьо­го недодержання нотаріальної форми правочину спричинює його не­дійсність);

3) дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину ви­могам законодавства, наприклад, фіктивні, удавані правочини, пра-вочини, що порушують публічний порядок);

4) дефекти волі (правочини, вчинені без внутрішньої волі на їх вчинення, та угоди, в яких внутрішня воля особи сформувалася не­правильно). Так, без внутрішньої волі вчиняються правочини осо­бою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або правочини, вчинені особою під впливом обману.

Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочи-нів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні по­діляються на нікчемні та заперечні.

Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена за­коном, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст. 228 ЦК України), односторонній чи двосторонній правочин, що­до якого недодержано вимоги законодавства про нотаріальне посвід­чення (статті 219-220 ЦК України), правочин, вчинений неповно­літньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди бать­ків (усиновлювачів) або опікуна (ст. 222 ЦК України), правочин, вчинений особою, над якою встановлена опіка, без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК України), правочин, вчинений не­дієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опіку­ном (ст. 226 ЦК України).

У випадках, встановлених законом, нікчемними є правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом, на­приклад, договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст. 719 ЦК України), договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК України), кредитний дого­вір (ст. 1055 ЦК України), правочини щодо забезпечення зобов'я­зань (ст. 547 ЦК України). Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається (ст. 215 ЦК України).

Водночас у випадках, передбачених законом (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК Украї­ни), нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (на­приклад, якщо сторони при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості домовилися за всіма істотними умовами договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або част-

кове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його но­таріального посвідчення). Вимога про застосування наслідків недій­сності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою за­цікавленою в цьому особою. Наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи має право застосувати суд. Треба та­кож зазначити, що правові наслідки недійсності нікчемного право­чину, які встановлені законом, не можуть бути змінені за домовле­ністю сторін.

Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійс­ним, є заперечний правочин, тобто правочин, недійсність якого пря­мо не випливає із закону, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права і обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право заперечувати його у судовому порядку.

Прикладами заперечного правочину є правочин, вчинений не­повнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника (ст. 222 ЦК України), пра­вочин, вчинений фізичною особою, яка обмежена у дієздатності за межами її цивільної дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223 ЦК України), правочин, вчинений дієздатною фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України), правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК України), право­чин, який вчинено під впливом помилки (ст. 229 ЦК України) та ін.

Від недійсності правочину слід відрізняти відмову від нього. За­кон дає право особі, яка вчинила правочин, відмовитися від нього (ст. 214 ЦК України). Тобто особа, яка вчинила односторонній пра­вочин, має право відмовитися від нього на свій розсуд. Однак, якщо такою відмовою порушено права іншої особи, ці права підлягають судовому захисту.

Особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умо­ви повністю ними виконані.

Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій бу­ло вчинено правочин. Так, відмова від правочину, вчиненого у про­стій письмовій формі, має бути вчинена у простій письмовій формі, а відмова від правочину, вчиненого у письмовій нотаріальній формі, має бути вчинена у письмовій нотаріальній формі. У разі відмови від правочину її правові наслідки встановлюються законом чи до­мовленістю сторін.

ІС>3-2«5

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ

Глава 18. Правочини

§ 6. Наслідки недійсності правочину

У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін пра­вочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його вико­нання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридич­них наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Аналіз норм ЦК України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння рес­титуція (від лат. restituere — відновлювати, відшкодовувати) і від­шкодування збитків та моральної шкоди.

Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відпо­відно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'яза­на повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконан­ня цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у то­му числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вар­тість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшко­дування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору ку-півлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець — повернути покупцеві отримані за майно кошти.

Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслід­ків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майно­вих наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої рести­туції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад, стат­ті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (стат­ті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК України), правочи­ни, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України), правочини, вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 233 ЦК України). Для за­стосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.

На відміну від норм ЦК УРСР 1964 р. та цивільного законодавст­ва країн колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціаль­них штрафних санкцій, а саме:

— односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебу­вала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повин­на була отримати інша сторона, на користь держави;

— заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійс­ності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держа­ви і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь дер­жави, а в разі виконання угоди однією стороною — стягнення на ко­ристь держави всього отриманого нею і всього належного з неї пер­шій стороні на відшкодування одержаного.

Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як на­слідок недійсності правочину відшкодування збитків та мораль­ної шкоди. Згідно з пунктом 2 ст. 216 ЦК України у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких ви­падках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК Украї­ни).

Зазначені правові наслідки недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції та відшкодування збитків і моральної шкоди застосовуються завжди, якщо положеннями закону щодо окремих видів недійсних правочинів не встановлені інші правові наслідки.

Правові наслідки недійсності правочинів, встановлених законом, можуть бути змінені за домовленістю сторін правочину, винятком з цього є нікчемні правочини, правові наслідки недійсності яких не можуть бути змінені сторонами (ст. 216 ЦК України).

Рекомендована література:

Алексеев С. С. Односторонние сделки в механизме гражданско-правово­го регулирования // Сборник ученых трудов. — Вып. 13. — Сверд­ловск, 1970.

Новицкий И. Б. Сделки. Исковая давность. — М., 1954. Ойгензихт В. А. Воля и волеизъявление (Очерки теории, философии и психологии права). — Душанбе, 1983.

Рабинович Н. В. Недействительность сделки и ее последствия. — Ленинград, 1960.

Шахматов В. П. Сделки, совершенные с целью, противной интересам государства и общества. — Томск, 1966.

16-3-285

Розділ II. ЦИВІЛЬНЕ ПРАВОВІДНОШЕННЯ