Антигабсбурзька ліга протестантських країн.

Плани Густава-Адольфа щодо українського козацтва.

Під впливом запеклої релігійно-політичної боротьби й грізних козацьких повстань в політичних колах Європи складається уявлення про Україну як про ахіллесову п’яту великодержавної Речі Посполитої. Тому й не дивно, що під час Тридцятилітньої війни держави протестантського табору вдаються до дипломатичних акцій, спрямованих на втягнення запорозького козацтва у боротьбу проти Католицької ліги, зокрема її східного форпосту — шляхетської Польщі.

Протестантські держави, знаючи про напружене становище в Україні, у 20-30-х рр. вдаються до дипломатичних заходів і комбінацій, ставлячи на меті відколоти козаків від Польщі, з їх допомогою розгромити її і тим самим оголити східний фланг Католицької ліги, створити широкий простір для наступу зі сходу. До того ж, на кінець 20-х рр. затяжна війна вже досить знекровила обидва табори, і вступ у боротьбу свіжої козацької сили був бажаним для антигабсбурзької коаліції. Можна вважати цілком доведеним, що ініціатором цього плану був шведський король Густав-Адольф, визначний полководець і політичний діяч, який активно цікавився козаками й високо цінував їхні бойові якості. Окрім Швеції, в спробах здійснити цей план брали участь Голландія і Трансільванія, прихильну позицію щодо нього на початку 30-х рр. зайняла також Московська держава.

Безперечно, важливим стимулом для планів обох воюючих сторін була висока військова репутація запорозького козацтва, яка на той час утвердилась в Західній Європі. Велике враження на всьому континенті справляли його війни з турками й татарами, зокрема походи на самий Стамбул, добре знали в Європі й про те, що саме запорожці витримали під Хотином основні удари турецької армії й врятували Річ Посполиту від розгрому. Не раз доводилося стикатися з козаками на полі бою як шведам, так і австрійцям. Ще раніше Густав-Адольф називав їх “справжніми дияволами” і вдавався до заходів, щоб перетягнути їх з польського війська на свою службу.

Суть плану шведського короля полягала в тому, щоб розгромити Річ Посполиту, направивши проти неї сусідні держави Східної Європи і, піднявши опозиційні сили всередині неї, передусім українське козацтво, зігнати з трону Сигізмунда ІІІ і посадити на його місце протестанта (першою кандидатурою був Бетлен Габор), тим самим перетворити Польську державу у величезний східний плацдарм для наступу на Католицьку лігу, скориставшись її великими економічними і військовими резервами. Густав-Адольф прагнув створити антипольську коаліцію, до якої мали ввійти Швеція, Росія, Туреччина і Трансільванія. Важливе місце в його планах відводилося українському козацтву: виходячи з напруженого становища на Україні, він вважав, що при належних зусиллях можна викликати загальний виступ козаків, який завдасть тяжкого удару Речі Посполитій. З цією ініціативою щодо козаків Густав-Адольф вперше виступив на міжнародній арені ще в 1623 р., про що свідчить інструкція канцлера Оксеншерна шведському послу в Голландії. Голландська республіка, яка повсюди гарячкове шукала союзників проти Католицької ліги, оцінила й підтримала цю ініціативу. Відомо, що особливі надії у здійсненні свого плану Густав-Адольф покладав на Московську державу. В 1626 р. шведські посли в Москві намагалися заручитися її підтримкою у підбурюванні козаків проти Польщі, але наштовхнулися на відмову бояр. А саме втручання Москви в козацькі справи й релігійно-політичну боротьбу в Україні найбільше боялися правлячі кола Речі Посполитої.

Другий шлях шведської дипломатії до запорозьких козаків пролягав через Трансільванію, яка була активним союзником протестантських держав на південному сході Європи і мала давні стосунки з козацтвом. Ще в 1622 р. венецький і французький посли з Константинополя повідомляли про таємні зносини Бетлена Габора з козаками і про те, що константинопольський патріарх Кирило Лукаріс обіцяв правителю Трансільванії їхню підтримку, якщо він захоче здобути польську корону. Навесні 1626 р. у Трансільванію прибув шведський посол Ф.Садлер, якому, між іншим, було доручено підключити Бетлена Габора до підбурювання козаків проти Польщі, з тим, щоб вони "відкололися і мстили за свої кривди". Наприкінці 1627 р. Густав-Адольф послав до Бетлена Габора свого дипломата П.Страсбурга, який докладно ознайомив трансільванського правителя із своїм планом; в тому, що Бетлен Габор охоче до нього приєднався, неабияку роль, відіграло те, що він постійно боявся нападу козаків на його країну, організованого Польщею і Габсбургами.

Наприкінці 20-х рр. ХVII ст. головним осередком, де виникали задуми, спрямовані проти Польщі й Габсбургів, став Константинополь. Очолював ці політичні комбінації константинопольський патріарх Кирило Лукаріс, запеклий ворог католицизму й давній борець проти унії, якого ненавиділи папський Рим і Габсбурзька коаліція. Цей визначний церковний та політичний діяч мав давні й тісні зв’язки з Україною: викладач Віленської братської школи з 1595 р., він на Берестейському соборі рішуче виступив проти унії; у 1599-1601 рр. він, як посланець олександрійського патріарха Мілетія Пігаса, перебував при князі Костянтині Острозькім, брав активну участь у боротьбі з унією і був насильно висланий із Речі Посполитої на вимоги католиків і уніатів. Є відомості, що в Україні він ще раз побував десь у 1614-1615 рр. Обраний 1621 р. константинопольським патріархом, він зберігав тісні зв’язки з Україною, активно втручався в релігійно-політичну боротьбу і мав великий авторитет не тільки серед українського православного духовенства, а й серед козацтва. Авторитетом і довір’ям Лукаріс користувався також у Москві, куди він регулярно надсилав цінну інформацію про європейські справи.

Водночас Кирило Лукаріс перебував у тісних стосунках з послами Голландії, Англії і Венеції, а також з Бетленом Габором і Густавом-Адольфом. Характерно, що останній в інструкції П.Страсбургу застерігав, щоб той не вдавався до дій, не порадившись попередньо з патріархом. Справжня дружба, заснована на єдності цілей, пов’язувала Лукаріса з голландським послом К.Гагою, одним з кращих на той час дипломатів Голландської республіки. Спираючись на Лукаріса, Гага організував на православному Сході противагу католицькому таборові і прагнув втягнути його у боротьбу з Австрією, Іспанією і Польщею. В цьому плані значну увагу він приділяв запорозькому козацтву, діючи заодно з Бетленом Габором і Густавом-Адольфом. Таким чином, Кирило Лукаріс був у міжнародній політиці того часу ланкою зв’язку між протестантськими державами Заходу і православним європейським Сходом, всіляко сприяючи їх зближенню для спільної боротьби з католицьким блоком на чолі з Габсбургами і папським Римом.

Також не дивно, що держави Католицької ліги й папський Рим платили йому лютою ненавистю. Оскільки Лукаріс прихильно ставився до протестантизму, вбачаючи в ньому союзника православ’я, католицька пропаганда, зокрема в Україні, поширювала чутки, нібито він таємний кальвініст. Посли католицьких держав у Константинополі, особливо австрієць Р.Шмідт, писали на нього доноси туркам і вдавалися до підкупу, добиваючись його зміщення з патріаршого престолу; характерно, що в цих доносах вони вказували передусім на його зв’язки з запорозькими козаками й запевняли, що він підбиває їх до нападів на Туреччину. Під впливом цих інсинуацій з 1621 по 1638 р. турки чотири рази зміщали Лукаріса, але на поміч постійно приходив Корнелій Гага, який не шкодував ні часу, ні коштів для рятунку свого союзника і друга, і лише після того, як Гагу відкликали до Голландії, католицьким дипломатам вдалося досягнути мети: у 1638 р. Лукаріс був скинутий з престолу патріарха і задушений у в’язниці.

Постійно підтримував Лукаріса й англійський посол у Константинополі Томас Ро. Він виявляв великий інтерес до запорозьких козаків і залишив цінні реляції про їхні морські походи на Туреччину. Водночас він приглядався до становища в Україні і, як дипломат держави, що належала до протестантського табору, поділяв плани Густава-Адольфа та Батлена Габора щодо козаків та їх використання в інтересах антигабсбурзької ліги. Отже, наприкінці 20-х рр. ХVII ст. у Константинополі, цьому центрі міжнародних політичних комбінацій на інтриг, навколо Лукаріса склалася група політичних діячів і дипломатів, до рук якої в основному перейшла справа здійснення плану залучення українського козацтва до боротьби з католицьким табором. "Мудрі й найвищі мужі, — писав І.П.Крип’якевич, спираючись на реляцію Страсбурга 1629 р., — вели наради: чи народ запорожців, доведений до крайнього відчаю при повсякчасному переслідуванні, може визволитися з-під влади й панування поляків, визнати протекцію сусідів, увійти в стан і форму республіки і певними правами та іншими урядами користуватися і управлятися".

Предметом постійних обговорень і дискусій політичних мужів, що групувались навколо Лукаріса, були козацькі виступи проти польського панування, причому вони згадували повстання Наливайка, який "хоч походив з народу, не знався на політиці і був необережно сміливий, з малим загоном мало не привів Річ Посполиту до остаточної згуби". Як інформував той же Страсбург, розмова йшла й про те, що "остання різня Конєцпольського (мається на увазі повстання 1625 р.) довела їх (козаків) до божевілля" і "треба всіма способами намагатися, щоби повстали проти поляків, під протекторатом сусідів і під проводом якогось великого й знаменитого мужа і дали всім свідоцтво, що мають залізо, і молодість, і дух, готовий до волі і смерті". Отже, в середовищі протестантських дипломатів і політичних діячів, осередком яких був Константинополь, наприкінці 20-х рр. був вироблений план використання великих потенціальних можливостей українського козацтва в боротьбі з шляхетською Польщею й табором контрреформації загалом, план, якому аж ніяк не можна відмовити в далекоглядності. З усією очевидністю це підтвердила десь через два десятиліття Визвольна війна 1648-1654 рр.

З великою зацікавленістю стежила ця група за козацьким повстанням 1630 р., вбачаючи в ньому підтвердження своїх планів щодо неспокійної "країни козаків". Повстання вибухнуло стихійно, без координації з планами групи Лукаріса та держав, які стояли за її спиною, але названа група прагнула скористатися ним у своїх політичних задумах, підштовхнути держави Східної Європи до війни з Польщею. Вона сприйняла й трактувала це повстання як акцію релігійної й національної боротьби, лишаючи поза увагою соціальний аспект вибуху, і "намагалася під проводом оборони православної релігії спрямувати проти Польщі Швецію, Московську державу й Туреччину".

Польська дипломатія, навпаки, всіляко заперечувала релігійно-національний аспект повстання і подавала його як "хлопську ребелію", — з тим, щоб запобігти міжнародним ускладненням за умов, коли Європа розкололася на два воюючих табори, які виступали під релігійними гаслами. А козацьке повстання 1630 р., безперечно вплинуло на політичну ситуацію в Європі. На нього покладала значні надії Російська держава, готуючись весною 1631 р. розпочати війну з Польщею; угода підписана Конєцпольським з козацькою старшиною 8 червня 1630 р., змусила її на два роки відкласти початок війни. Поразка, якої вона зазнала у війні 1633-1634 рр., значною мірою пояснюється тим, що царська політика не зуміла скористатися становищем, яке склалося в Україні, і привернути козаків на свій бік. Але в європейському плані найважливішим було те, що козацькі війни, зокрема 1630 р., вимагали від Речі Посполитої великого напруження сил і виснажували її. За словами тогочасного польського історика П.П’ясецького, в одній лише битві під Переяславом у червні 1630 р. полягло більше шляхетського війська, "ніж за всю останню пруську (польсько-шведську) війну". Козацькі війни змушували Польщу тримати великі військові сили в Україні й тим самим сковували її в центральній Європі, позбавляли Сигізмунда ІІІ можливості надавати більш активну допомогу Габсбургам.

Невдача, якої зазнало козацьке повстання 1630 р., не збентежила Густава-Адольфа. Досвідчений і проникливий політик, до тонкощів обізнаний зі справами Речі Посполитої, він добре розумів, що заспокоєння України — тимчасове і нетривке, що новий вибух неминучий, оскільки лишилися невирішеними всі ті проблеми, які викликали козацькі війни. Тому він не відмовився від своїх планів щодо України і в останні роки життя, зайнятий війною в Німеччині, вдався до нової спроби підняти козаків проти Польщі. Цю справу він доручив дипломатові Ж.Русселю, французу за походженням і гугеноту за віросповіданням, який до того служив у Бетлена Габора і брав участь у політичних акціях, спрямованих на втягнення православного Сходу у боротьбу з Польщею і Габсбургами. Особливого значення Густав-Адольф надавав тому, щоб у своїх діях Руссель заручився підтримкою московського уряду. Нові заходи Густава-Адольфа підтримав Кирило Лукаріс, який через свого агента в Москві надіслав запорозьким козакам листа, що не зберігся; про його підбурюючий зміст можна судити з реакції вищого українського духовенства.

У 1631 р. Руссель направив до Запорозької Січі своїх посланців П.Ладмірала і Ж.де Грева, яких супроводжував російський агент Г.Гладкий. Вони везли до запорожців листа, в якому Руссель від імені Густава-Адольфа засвідчував шану їхній рицарській республіці, їхній мужній боротьбі з папістами і закликав у союзі із шведським королем піти "на праведну й остаточну помсту за наказом сумління і честі" (цей лист був введений в науковий обіг наприкінці ХVIII ст. німецьким істориком Й.Х.Енгелем в його "Історії України і українських козаків"). При цьому Руссель посилався на авторитет Лукаріса, заявляючи, що короля привела до його задуму союзу з козаками "приязна і люба намова патріархів східних... — а передусім святійшого патріарха соборного константинопольського Кирила, голови і отця отців ваших духовних". Посланці мали вести переговори з запорожцями відповідно до інструкції, за якою вони мали обіцяти їм допомогу в боротьбі з ворогами православної і протестантської церков і утискувачами їхніх козацьких вольностей, звертати при цьому їхню увагу на те, що шведський король вже веде боротьбу з "єзовітськими недругами смертними тій і другій вірі", з самим папою римським, "прямим антихристом", а також з королем іспанським, який прагне до "поневолення всіх народів земних". Далі посланці мали обіцяти козакам, що шведський король буде їм платити більше, ніж платить польський. Поряд з цим їм було доручено з’ясувати ставлення козаків до кандидатури Густава-Адольфа на польський престол і до його війни з австрійським імператором, а також прозондувати, чи не готові вони зробити похід у Німеччину проти Католицької ліги. Для оформлення їхнього союзу з королем Швеції запорожці мали направити повноважних послів у Лівонію.

Ця шведська дипломатична місія успіхом не увінчалася. Агенти Русселя потрапили до реєстрового гетьмана Кулаги-Петражицького, який віддав їх до рук Конєцпольського. Густав-Адольф наказав змістити і ув’язнити Русселя "за безглузде ведення справи", проте від самої цієї справи не відмовився. Вона була передана П.Страсбургу, який влітку 1632 р. відбув до Константинополя. З собою він привіз лист Густава-Адольфа до Лукаріса, який у відповідь заявив послові, що готовий "допомагати спільній справі у Москві, у козаків і в Порті". Але загибель Густава-Адольфа у битві з військами Валленштейна під Люценом влітку 1632 р. обірвала розпочату політичну акцію і поклала кінець спробам протестантських держав втягнути українських козаків у масштабну війну з католицьким табором.

Слід тут сказати, що козацьке повстання 1630 р. відіграло важливу роль у боротьбі з унією і зміцненні позицій православної церкви в Речі Посполитій. Воно переконливо засвідчило велику військову силу козацтва: шляхетська армія не змогла зломити її у битві під Переяславом. І лише готовність верхівки реєстрових козаків до компромісу врятувала тоді польську армію від розгрому, що при тогочасній політичній ситуації в Європі поставило б Річ Посполиту на грань загибелі. В близькій перспективі її правлячі кола дуже лякала можливість переходу козаків на російську сторону в назріваючій війні з Москвою. За таких умов заспокоєння України стало для шляхетської Польщі проблемою першорядного значення, і навіть східні магнати почали висловлюватися за відновлення православної церкви. Так, на сеймі 1631 р. на цьому наполягав Конєцпольський, краще від інших обізнаний зі становищем в Україні. Одразу ж після смерті Сигізмунда ІІІ на елекційному сеймі 1632 р. були прийняті статті про "відновлення грецької релігії". Цьому відчайдушно противився папський нунцій Санта Кроче, але новообраний король Владислав ІV рішуче відхилив його наполягання, заявивши, що цей акт — справа нагальної необхідності, і папа повинен його затвердити, "якщо він не бажає бачити руїни королівства, а можливо, й християнської (тобто католицької) релігії". Владислав ІV послав у Рим свого кращого дипломата Г.Оссолінського, якому з великими труднощами вдалося лише досягти мовчазної згоди папи Урбана VIII з фактом, що звершився.

Подібна реакція папського Риму цілком зрозуміла: адже "поновлення грецької релігії" в Речі Посполитій означало крах його планів не лише в Україні, а й на всьому православному Сході. Разом з тим, хоч в найближчі роки шляхетська Польща й досягла успіхів у боротьбі з українським козацтвом, релігійний акт 1632 р. знаменував початок переходу контрреформації до оборони в Східній Європі.

Козацький корпус на французькій службі.