Окремі види договірних зобов'язань.

Поняття та види пактів. На відміну від контрактів, пакти були результатами взаємних домовленостей, що ґрунтувалися на довірі і не захищалися в позовному порядку. Пакти вважалися неформальними договорами. Однак, вони мали юридичне значення, оскільки захищалися претором в спеціальному едикті "De pactis et conventionibus" де зазначалося: "Я дам захист пактам, укладеним не за злим умислом і не всупереч законам, плебісцитам, постановам сенату, едиктам і декретам принцепсів, і не в обхід будь-чого з цього."

Однак, суть цього едикту зводилася до негативної форми захисту. Тобто, захист забезпечувався тільки відповідачу і здійснювався у формі заперечення (exeptio pacti conventi) з посиланням на укладений пакт. З огляду на відсутність забезпечення пактів позовом, вони отримали назву "голі пакти" (pacta nuda).

Не дивлячись на відсутність позовного захисту обсяг укладення пактів постійно збільшувався, оскільки така форма була досить зручна. Крім того, з розвитком торгівлі та промисловості виникали неформальні угоди, що не підпадали не під один з встановлених видів контрактів. Тому поступово деякі види пактів отримують позовний захист. Таким чином виникає два види пактів - pacta nuda ("голі пакти") не забезпечені позовним захистом і pacta vestita ("одягнені пакти") забезпечені позовом.

2.

Пакти, що приєднані до контрактів (pacta adiecta). Pacta adiecta – це додаткові до будь-якого виду контракту умови, що доповнювали його. Пакти використовувалися в тому випадку, коли чітко встановлена форма контракту не дозволяла сторонам включити певні умови, які для них були важливими. Метою пактів було внесення певних змін в контракт, зокрема, надати сторонам додаткові права або, навпаки, покласти додаткові обов’язки.

Існувало два шляхи приєднання пактів до контракту: при укладенні останнього або після спливу певного терміну від укладення (ex intervallo). Перший варіант приєднання використовувався частіше, оскільки сторони в основному відразу обговорювали всі умови (і контракту, і пакту). Наприклад, особи, що укладали договір купівлі-продажу будинку домовлялися, що він переходить до покупця не відразу, а залишається певний час у володінні продавця. У випадку порушення пакту сторони мали право звернутися до суду за захистом своїх прав (навіть якщо контракт порушений не був).

Другий варіант приєднання пактів характеризується тим, що такий пакт укладався через певний час після укладення контракту. Такий пакт міг мати місце якщо сторони через деякий час виявили бажання внести певні зміни до свого зобов’язання. Цей пакт також мав позовний захист, але з врахуванням певної специфіки. Пакт, приєднаний до контракту через певний час захищався в суді лише в тому випадку, якщо він покращував становище боржника (наприклад, пакт спрямований на зниження пені). І навпаки, якщо метою приєднання пакту було погіршення стану боржника, пакт позовного захисту не отримував.

3.

Преторські пакти. Преторськими пактами називалися пакти, що отримали захист від претора, а отже і набули обов’язкового характеру. До числа таких пактів римляни відносили constitutum debiti, receptum.

Constitutum debiti (підтвердження боргу) – угода за якою одна особа зобов’язувалася сплатити борг іншій особі і тим самим його визнавала. Боржник за цим пактом урочисто приймав на себе зобов’язання сплатити свій або чужий борг.

Підтвердження свого боргу мало за мету уточнення терміну його сплати, причому, як правило, боржник одночасно отримував відстрочку платежу. Підтвердження бажання сплатити чужий борг виступало як одна з форм поручительства.

Суттю пактів receptum було взяття на себе однією особою певних зобов’язань, які в неї раніше не існували. Весь масив цих пактів можна поділити на три групи:

· взяття на себе обов’язків третейського судді (receptum arbitri)

· прийняття банкіром зобов’язання сплатити борг клієнта (receptum argentarii)

· прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та остояльців (receptum nautarum, cauponum, stabulariorum).

Receptum arbitri - це взяття на себе ролі третейського судді за пропозицією сторін, що уклали між собою позасудову угоду про те, щоб віддати спір на розгляд арбітра (compromissum). Особа, що взяла на себе таке зобов'язання повинна була розглянути спір та винести відповідне рішення. В протилежному випадку претор міг накласти на нього штрафні санкції

Receptum argentarii – так називалася угода, за якою банкір (argentarius) брав на себе зобов’язання перед своїм клієнтом сплатити його борг третій особі. Банкір ніс відповідальність за невиконання зобов’язання за спеціальним позовом – actio recepticia. В силу такої угоди банкір не ставав боржником третьої особи: третя особа залишалася кредитором тільки клієнта банкіра, до клієнта третя особа і повинна була направляти претензію. Якщо ж у боржника не вистачало коштів, то він пропонував кредитору отримати борг з банкіра, що уклав відповідну угоду з боржником (клієнтом).

Receptum nautarum, cauponum, stabulariorum - прийняття відповідальності за збереження речей пасажирів та постояльців. В Стародавньому Римі досить часто траплялись випадки, коли хазяї кораблів (nautae), утримувачі трактирів та готелів (caupones), постоялих дворів (stabularii) мали злочинні зв’язки з крадіями та грабіжниками. Особи, що подорожували та зупинялися в даних містах нерідко страждали від організованих ними спільно злочинів.

З цією метою преторський едикт встановив підвищену відповідальність хазяїв згаданих місць за зберігання грошей та речей їх клієнтів.

Офіційного укладення договору зберігання не вимагалося. Обов’язок зберігання речей клієнта виникав у хазяїна з моменту заселення подорожуючого. Причому хазяїн не мав права відмовитися від взяття їх на зберігання.

4.

Пакти, що отримали позовний захист імператорів (pacta legitima). Це пакти, що отримали позовний захист за часів встановлення в Римі монархії. Стародавнє законодавство виділяло наступні види імператорських пактів:

· compromissum (компроміс)

· pactum donationis (угода про дарування)

· pactum dotis (угода про придане).

Compromissum (компроміс) – це угода осіб, метою якої була домовленість осіб, між якими був спір про передачу цього спору на розгляд третейському судді. Угода з самим суддею, як вже зазначалося вище, називалася receptum arbitri. Компроміс отримав позовного захисту тільки в період абсолютної монархії. В класичну епоху для здійснення правосуддя третейським суддею сторони передавали йому спірну річ або грошову суму для того, щоб він потім передав її тій стороні, на чию користь буде вирішений спір. Іншим варіантом була процедура стипуляції. За не виконання рішення третейського судді на порушника накладався штраф.

Pactum donationis - неформальна угода про дарування. Даруванням в Стародавньому Римі називалася така угода згідно з якою одна особа надавала безоплатно іншій особі певну річ або інший об’єкт з метою виявлення до неї певної щедрості. Дарування могло полягати у передачі права власності на річ, грошей, у встановленні сервітуту тощо. Для здійснення дарування в юстиніанівський період необхідно було дотримання певної процедури – судової інсинуації актів дарування. Ця процедура передбачала проголошення заяви про дарування перед судом із занесенням цього факту в реєстр.

Pactum dotis – неформальна угода про придане, внаслідок якої батько нареченої приймав на себе зобов’язання передати майбутньому чоловікові своєї дочки певне майно. Відповідно до цього пакту чоловік отримував право вимагати від батька дружини передачі йому обіцяного майна в позовному порядку.