Освоєння скотарства.

Сьогодні більшість фахівців вважають, що скотарство з'явилося одночасно з землеробством або трохи пізніше. Маючи надлишки їжі, землероби отримали можливість вигодовувати дитинчат убитих на полюванні тварин - таким чином, відбувалося поступове одомашнення. У IX - VIII тисячоліттях до н.е. на Близькому Сході були одомашнені кози і вівці, дещо пізніше - велика рогата худоба. Розселяючись на нові території, землеробські племена приносили з собою навички комплексного господарства землеробського скотарства; у IV – III тис. до н.е. землеробські поселення поширилися на великі простори північного Причорномор'я і Прикаспія. На цих степових просторах мешкали дикі коні – тарпани (вимерлий предок сучасного коня, що є підвидом Дикого коня), які незабаром були приручені населенням цих місць.

У Прикаспії і теперішньому Казахстані лише небагато земель були доступні для обробки мотикою, і землероби селилися на родючих ділянках в заплавах малочисельних річок. Проте навколишні степи були рясними пасовищами, на яких паслися великі стада худоби, - так що в господарстві місцевого населення виразно переважало скотарство. На одному квадратному кілометрі ковило-різнотравного степу можна було вигодувати 6-7 коней або биків, а для харчування однієї сім'ї з 5 чоловік було потрібне стадо приблизно в 25 голів великої худоби, отже, щільність населення, яке займалося скотарством, в степу могла досягати 1,3 люд./км².

Таким чином, щільність населення, яке займалося скотарством лише ненабагато перевершує максимальну щільність для мисливців і збиральників; вона в 5-10 разів менше, ніж у мотичних землеробів і в сотні разів менше, ніж у землеробів, що використовують іригацію. Екологічна ніша скотарів дуже вузька і перенаселення настає досить швидко. Намагаючись ввести в господарський обіг віддалені пасовища, жителі степів поступово перейшли до яйлажного скотарства, при якому основне населення залишалося в селищі, а пастухи разом із стадами йшли на усе літо на далекі пасовища. Наступним кроком в цьому напрямі стало кочове скотарство; жителі степів стали кочувати разом зі своїми стадами.

Поштовхом до цих швидких і корінних змін, що сталися в VIII столітті до н.е., було нове фундаментальне відкриття - створення суворих вудил (61,62,63). За створенням суворих вудил відбулося освоєння вершництва: наїзництво перестало бути мистецтвом небагатьох - воно стало доступне всім, і всі чоловіки сіли на коней. Кочівники Середньої Азії зазвичай зимували в районах на південь від Сир-Дар'ї (ріка Середньої Азії), а влітку переганяли свої стада за півтори-дві тисячі кілометрів на багаті пасовища північного Казахстану (із-за суворого клімату ці пасовища не могли використовуватися взимку). Кочівництво допомогло освоїти північні степи і гірські луги, проте воно потребувало зміни способу життя. Кочівники відмовилися від рослинної їжі, вони живилися, головним чином, молоком і молочними продуктами. Найважливішими винаходами кочівників, без яких було неможливим життя в степах, стали сир і повстини (войлок).

З переходом до кочового скотарства різко змінився увесь вигляд степів. Зникли численні селища, життя тепер проходило у возах, в постійному русі людей разом із стадами від одного пасовища до іншого. Жінки і діти їхали в поставлених на колеса кибитках - але були племена, де на коней сіли і жінки; грецький історик Геродот (64) передає, що у савроматов жінки "разом з чоловіками і навіть без них верхи виїжджають на полювання, виступають в похід і носять однаковий одяг з чоловіками". Савромати - кочові іраномовні племена, близькі скіфам Північного причорномор'я і народам Середньої Азії, жили в VI - IV віках до н. е. у Подоньї і на території Нижнього Поволжя. Геродот називав савроматов народом, "керованим жінками". Геродо́т Галикарна́сський (484 до н. е. - 425 до н. е.) - старогрецький історик, автор першого повномасштабного історичного трактату - "Історії", - що описує греко-персидські війни і звичаї багатьох сучасних йому народів. Праці Геродота мали величезне значення для античної культури. Цицерон назвав його "батьком історії". Надзвичайно важливе джерело з історії Великої Скіфії, включаючи десятки античних народів на території сучасної України і Росії.

Археологи свідчать, що в могили жінок - так само як в могили чоловіків - часто клали вуздечку, символ вершника. Спосіб життя верхи на коні примушував дивуватися багатьох античних істориків.

«Вони немов приросли до своїх коней… - писав римський історик Амміан Марцеллін про гунів, - і часто сидячи на них… займаються своїми звичайними заняттями. День і ніч проводять вони на коні, займаються купівлею і продажем, їдять і п'ють, і, схилившись на круту шию коня, засинають... Коли доводиться радитися про серйозні справи, то і наради вони ведуть, сидячи на конях». Гуни - тюркомовний народ, союз племен, що утворився в II - IV ст., шляхом змішання різних племен Великого Євразійського Степу, Приволжя і Приуралля. У китайських джерелах згадуються як хунну або сюнну.

Кочівництво дозволило освоїти нові пасовища, але щільність населення в степу залишалася низькою. Екологічна ніша скотарів була дуже вузькою, і голод був постійним явищем. Китайські хроніки рясніють повідомленнями про голод серед кочівників.

«У тому ж році в землях сюнну був голод, від нього з кожного десятка населення померло 6-7 чоловік, а з кожного десятка худоби лягло 6-7 голів. Cюнну декілька років страждали від посухи і сарани, земля на декілька тисяч лі лежала гола, люди і худоба голодували і хворіли, більшість з них померли або пали. Був голод, замість хліба вживали розтерті в порошок кістки, лютували поголовні хвороби, від яких велика кількість людей померла». Лі - китайська одиниця виміру відстані. В давнину складала 300 або 360 кроків, сучасне загальноприйняте значення - 500 метрів.

Арабські письменники повідомляють про частий голод серед татар; є повідомлення про те, що в роки голоду кочівники їли падаль, продавали в рабство своїх дітей. Нестача засобів існування породила звичай жертвопринесення людей похилого віку у массагетов; у деяких племен було прийнято убивати вдів, грудних дітей вбивали і хоронили разом з матір'ю, що померла. Массаге́ти - збиральне ім'я, використовуване античними авторами для позначення середньоазіатських кочових і напівкочових племен в описах скіфів. Культура массагетів тісно пов'язана з саками настільки, що точно ідентифікувати приналежність археологічних пам'ятників неможливо - використовується термін "культури сако-массагетського круга". Передбачається, що массагети говорили на одній з іранських мов. Основні осередки культур сако-массагетського круга - зони Центрального і Східного Казахстану, Приаралья, Семиріччя і Паміру.

В умовах напівголодного існування бедуїни Аравії частенько вбивали новонароджених дівчаток. Бедуїни (араб. بدوي‎‎ badawī, в множині beduan - "мешканець пустелі (степу)", "кочівник", від арабського "ель-байда" - пустеля) - терміном прийнято означати усіх жителів арабського світу, які ведуть кочовий спосіб життя, незалежно від їх національності або релігійної приналежності. За існуючими даними, середня тривалість життя кочівників складала 36-38 років.

Спосіб життя кочівників визначався не лише обмеженістю ресурсів кочового господарства, але і його нестійкістю. Екологічні умови степів були мінливими, сприятливі роки змінювалися посухами і джутом. (Джут - стихійне лихо, коли в суворі зими худоба не може добути підніжний корм з-під снігу або крижаної кірки і гине від виснаження. Дзуд, джут - стихійне лихо, коли худоба на пасовищах не може добути корм в результаті посухи, глибокого снігу, ожеледиці (тюрк., монг.). Казах. жут, монг. зуд. При злому джуті сотнями і тисячами гинуть тварини, не маючи змоги прогодуватися. У монголів виділяють харазуд (чорний джут), коли посуха вражає рослинність, і цаганзуд (білий джут), коли з-під снігу худоба не може дістати траву).

У середньоазіатських степах джут траплявся раз в 7-11 років; сніговий буран або ожеледь призводили до масової пошесті худоби; іноді гинуло більше половини поголів'я. Загибель худоби означала страшний голод; кочівникам не залишалося нічого іншого, як помирати або йти в набіг. Скіф Токсарис у римського письменника Лукіана (65)(біля.120 - біля.190) (за іншими джерелами – грецького письменника, який народився в м. Самосати, Сірія) говорив: "У нас ведуться постійні війни, ми або самі нападаємо на інших, або витримуємо напади, або вступаємо в сутички із-за пасовищ…". "У цих племен… усі люди без різниці - воїни", - говорив про арабів Амміан Марцеллін.

Вічна і всезагальна боротьба в степу називалася у казахів "баримтою". "Казахські племена і роди постійно ворогували між собою, - писав історик С.Е. Толибеков. - Кожен кочовий аул, почувши про наближення ворога, негайно збирав своє майно і, поспіхом пов'ючивши його на верблюдів, пускався навтіки. Якщо загроза була велика, то кидали навіть юрту і стадо баранів, бігли, в чому були, забираючи тільки своїх коней і верблюдів".

Кочівники загартовувалися у боротьбі із стихією і в постійних зіткненнях один з одним. У кожному роді був наїзник, що відрізнявся хоробрістю і фізичною силою; постійно проявляючи себе в сутичках, він поступово ставав «батиром», «богатирем» - (тюрк. багатур, багатир), воєначальник, видатний воїн у тюркських і монгольських народів, фольклорний персонаж. Синоніми: батырь, бахадур, багатир, воєначальник, воїн, силач. Батири очолювали роди у битвах, вони були головними героями казахського епосу.

«Молодих і міцних поважають, - говорить китайський історик про гунів, - старих і слабких шанують мало… Сильні їдять жирне і краще, люди похилого віку харчуюься після них… Хто у битві відрубає голову ворога, той отримує в нагороду кубок вина і усе захоплене в здобич». Те ж саме пише Геродот про звичаї скіфів: «Коли скіф вбиває першого ворога, він п'є його кров. Голови усіх убитих ним у бою воїн приносить цареві. Адже, лише той, хто приніс голову ворога отримує долю здобичі, а інакше - ні… Шкіру з голови здирають… Вичиненою шкірою скіфський воїн користується як рушником для рук, прив'язує до вуздечки свого коня і гордо красується нею. У кого більше таких шкіряних рушників, той вважається самим доблесним чоловіком». «Щасливими з них вважаються ті, хто помирає у бою, - говорить Амміан Марцеллін про аланів, - а ті, хто доживають до старості, і помирають природною смертю, переслідуються у них жорстокими кепкуваннями, як виродки і боягузи. Нічим вони так не гордяться, як вбивством людини, і у вигляді славного трофея вішають на своїх коней зідрану з черепа шкіру убитих». Алани (др.-греч. Ἀλανοί, лат. Alani, Halani) - кочові іраномовні племена скіфо-сарматського походження, в письмових джерелах згадуються з I століття н.е. - часу їх появи в Приазов'ї і Передкавказзі.

Культ війни знаходив прояв в поклонінні мечу (66,67,68,69,70), Геродот повідомляє про поклоніння мечу у скіфів, Амміан Марцеллін - у алан.

У нескінченних битвах виживали лише найсильніші і найсміливіші - таким чином, кочівники піддавалися природному відбору, що закріплював такі якості, як фізична сила, витривалість, агресивність. Древні і середньовічні автори неодноразово відмічали фізичну перевагу кочівників над жителями міст і сіл. «Кіпчаки - народ міцний, сильний, здоровий», - пише Ібн Баттута (71). Кипчаки, кіпчаки (у європейських і візантійських джерелах - кумани, в російських джерелах - половці, в арабо-персидських - кіпчаки) - древній тюркський напівкочовий народ причорноморських степів. Ібн Баттута (араб. أبو عبد الله محمد ابن بطوطة‎‎, повне ім'я Ібн Баттута Абу Абдаллах Мухаммед ібн Абдаллах аль-Лаваті ат-Танджі; 1304, Танжер - 1377, Фес) - знаменитий арабський мандрівник і мандруючий купець, який об'їхав усі країни ісламського світу, - від Булгара до Момбаси, від Тимбукту до Китаю. Під час дев'ятимісячного перебування на Мальдівах одружувався на дочці місцевого султана. Автор книги "Подарунок, тим що споглядають про дивину міст і чудеса мандрів".

«Вони так загартовані, що не потребують ні вогню, ні пристосованої до смаку людини їжі; вони живляться коренями трав і напівсирим м'ясом всякої худоби», - говорить Амміан Марцеллін про гунів. «Майстерно стріляють із лука з коня, за природою люті, безжальні…». - пише китайський історик про тюрків. Тюрки - етномовна спільність, що сформувалася на території Алтаю і степах Азії в I тис. до н. е. Разом із землеробством, одним з традиційних занять тюрків було кочове скотарство, а також добування і обробка заліза. Тюркська культура тісно пов'язана з кочовими культурами північної Євразії. Наприклад, відомий тюрколог Л.М. Гумільов вважав, що гуни продовжували культурні традиції скіфів. Тюркомовні народи відомі з III ст. до н. е., але перші згадки етноніма тюрк (китайська назва ту-кю) з'явилися на початку VI ст. в Монгольському Алтаї і відносилося до невеликого народу, який згодом став домінуючим, в Серединній Азії. Слово тюрк означає сильний, міцний.

Як у Китаї, так і в мусульманських державах, жителі степів вважалися кращими воїнами, і з них набиралися відбірні військові частини.

Природний відбір на силу, спритність, витривалість доповнювався вихованням військових якостей, починаючи з раннього дитинства. «Хлопчик, як скоро зможе сидіти верхи на баранові, стріляє з лука пташок і звіряток і харчується ними», - говорить китайський історик про виховання у гунів. У монголів і казахів 12-13-річні юнаки разом зі своїми батьками ходили в набіги. У набігах брали участь і жінки; у савроматов «дівчина не виходить заміж, поки не уб'є ворога», свідчить Геродот. За даними археологів, п'ята частина сарматських могил зі зброєю зберігають останки жінок. Сарма́ти (дав.-грець. Σαρμάται, лат. Sarmatae) - загальна назва кочових іраномовних племен, які займалися скотарством (IV ст. до н. е. - IV ст. н.е.) , що населяли степові райони від Південного Уралу і Західного Казахстану до Дунаю. Античні автори виділяли різні угрупування сарматів, які мали свої назви, і що в різний час займали лідерське положення у кочовому світі: аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани.

Війни між кочовими племенами нерідко призводили до об'єднання Великого Степу і створення кочових імперій. Єдина держава покладала кінець міжплемінним війнам, але не знижувала демографічного тиску в степу. Якщо раніше в роки джуту кочівники йшли в набіг на сусіднє плем'я, і чисельність населення знижувалася за рахунок військових втрат, то тепер єдиним способом порятунку від голоду було об'єднання сил степу і нашестя на землеробські країни. Таким чином, об'єднання кочівників породжувало хвилю нашесть.

Нашестя набувало особливо грізного характеру, коли до рук кочівників потрапляла нова зброя. Першою створеною кочівниками Новою Зброєю була запряжена парою коней легка бойова колісниця, потім послідувало освоєння верхової стрільби з лука, потім були винайдені важкий лук, сідло і стремено, що дозволило використовувати шаблю (72-80). Усі ці фундаментальні відкриття порушували військову рівновагу між кочівниками і землеробами - і на землеробські цивілізації обрушувалися хвилі нашесть непереможних і жорстоких завойовників.

Завоювання призводило до створення станових суспільств, в яких основна маса населення, нащадки переможених землеробів, експлуатувалася нащадками завойовників. У новому суспільстві кочівники складали військовий «рицарський» стан, вони ділили завойовану країну на «феоди», зводили замки і поневолювали селян. Оскільки в епоху до створення артилерії нашестя кочівників відбувалися регулярно з інтервалами в одно-два-три століття, то більшість суспільств того часу були «феодальними». Феод (також - фьеф, лат. feudum, від древненімець. fe - "вірність" і od - "володіння") - землі (рідше - фіксований дохід або право на отримання доходу), які сеньйор давав васалові в спадкове володіння, користування і розпорядження на умовах несення васалом військової, адміністративної або придворної служби на користь сеньйора. Цей вид земельного утримання практикувався за часів Середньовіччя в Європі.

Необхідно також сказати декілька слів про екологічний аспект життя кочового суспільства. Постійні війни в степу робили кочівників природженими воїнами-кавалеристами, сильними, відважними, витривалими і агресивними, - за своїми фізичними і психологічними характеристиками, за способом життя, кочівники були несхожі на селян-землеробів. Ці відмінності були наслідком мешкання в іншій екологічній ніші, наслідком адаптації до інших екологічних умов. За законами біології мешкання в іншій екологічній ніші веде до формування видових відмінностей, таким чином, можна припустити, що процес становлення кочівництва був також початком виділення нового виду людей (так само, як землероби були новим видом по відношенню до мисливців). Таким чином, ми можемо спостерігати, як фундаментальне технічне відкриття - винахід суворих вудил - привело до таких різких змін в житті людей, що можна говорити про формування нового виду (чи підвиду) Homo sapiens.