АБСТРАГУВАННЯ УЗАГАЛЬНЕННЯ

виділення одних ознак та розумове об’єднання

відволікання від інших, що предметів та явищ за їх

відбувається на основі спільними та істотними

аналізу ознаками

2. ФОРМИ МИСЛЕННЯ

СУДЖЕННЯ УМОВИВІД ПОНЯТТЯ

ПРАВИЛЬНЕ

ПОМИЛКОВЕ ІНДУКТИВНИЙ ОДИНОЧНЕ

РОДОВЕ

СТВЕРДНЕ ЗАГАЛЬНЕ

ЗАПЕРЕЧНЕ ДЕДУКТИВНИЙ ВИДОВЕ

КОНКРЕТНЕ

ЗАГАЛЬНЕ КАТЕГОРІЯ

ПООДИНОКЕ ЗА АНАЛОГІЄЮ АБСТРАКТНЕ

ЧАСТКОВЕ

Рис. 2.7. Загальні характеристики мислення

ПОНЯТТЯ –найпростішаформа мислення у вигляді слова або групи слів, яка відображає суттєві властивості, зв’язки та відношення предметів і явищ. Поняття бувають:

ОДИНИЧНІ – відображають істотні властивості одиничних об’єктів;

ЗАГАЛЬНІ – відображають істотні властивості класів предметів.

КОНКРЕТНІ – відображають певні предмети, явища чи їх класи з істотними ознаками, зв’язками та відношеннями;

АБСТРАКТНІ – відображають ті чи інші властивості об’єктів, окремо від самих об’єктів.

РОДОВІ – характеризуються більшим обсягом відображуваних у їх колі об’єктів;

ВИДОВІ – характеризуються меншим за обсягом по відношенню до родових понять;

КАТЕГОРІЇ – мають найширший обсяг і відображають найзагальніші властивості, зв’ язки і відношення.

СУДЖЕННЯ – форма мислення, в якій стверджується або заперечується наявність якихось зв’язків між предметами та явищами дійсності або їх властивостями та ознаками. Судження бувають:

ПООДИНОКІ - ствердження або заперечення відносно тільки одного предмета;

ЗАГАЛЬНІ – ствердження або заперечення відноситься до всіх предметів певної групи;

ЧАСТКОВІ – ствердження або заперечення відноситься уже не до всіх, а лише до деяких предметів;

ПРОСТІ – складаються з одного судження;

СКЛАДНІ – складаються з кількох простих суджень.

СТВЕРДНІ – стверджується наявність певних ознак і відношень у предмета або явища;

ЗАПЕРЕЧНІ – заперечується наявність певних ознак і відношень у предмета або явища;

ІСТИННІ – адекватно відображають зв’язки та відношення, що існують в об’єктивній дійсності;

ПОМИЛКОВІ – неадекватно відображають зв’язки та відношення, що існують в об’єктивній дійсності.

УМОВИВІД –форма мислення, при якій на основі деяких суджень робиться певний висновок у вигляді нового судження. Умовиводи бувають:

ІНДУКТИВНІ – умовиводи, в яких ми йдемо від фактів до узагальнень, від менш загальних до все більш і більш загальних суджень;

ДЕДУКТИВНІ - умовиводи, в яких ми йдемо від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких;

ЗА АНАЛОГІЄЮ – умовиводи, що грунтуються на схожості деяких ознак певних та інших об’єктів.

ВИДИ МИСЛЕННЯ

Мислення завжди виникає тоді, коли з’являються проблеми, що мають бути вирішеними. Тобто, мислення – це пошук рішення відносно якогось питання. Існує два засоби пошуку такого рішення – конвергенція та дивергенція. Звідси і мислення може бути конвергентним або дивергентним.

КОНВЕРГЕНТНЕ МИСЛЕННЯ –це мислення, за яким всі розумові зусилля концентруються на пошуку єдиного правильного рішення для чого використовуються переважно наявні знання та логічні судження.

ДИВЕРГЕНТНЕ МИСЛЕННЯ –це мислення людей, яким властивий пошук максимальної кількості варіантів вирішення проблеми.

Дивергентне мислення зазвичай притаманне творчим особистостям, схильним утворювати нові комбінації з тих елементів, які інші використовують лише звичним чином. Показово, що особливостями такого мислення є: ПЛАСТИЧНІСТЬ – коли пропонується не одно, а декілька варіантів вирішення проблеми; РУХЛИВІСТЬ – легкість, з якою людина переходить від одного боку проблеми до іншого; ОРИГІНАЛЬНІСТЬ – нестандартність рішення.

АНОМАЛЬНЕ МИСЛЕННЯ

Суттєво, що мислення може бути не тільки нормальним, але й аномальним, тобто мислення з більш або менш грубими порушеннями відносно процесу пошуку істини. Існують такі види аномального мислення:

- мислення архаічне, що оперує застарілими поняттями та уявленнями;

- мислення інертне, стереотипне, для якого властива недостатня рухливість пошуку нового, нездатність вийти за коло звичних уявлень;

- мислення в’язке, схильне до надмірної деталізації і яке нездатне відрізняти головне від другорядного;

- мислення примітивне, що оперує конкретними судженнями, бідне на логічні узагальнення;

- мислення резонерське, для якого властива схильність до багатослівних

бесплідних міркувань, що базуються на формальних та зверхніх аналогіях;

- мислення конфабульоване, схильне до надмірних вигадок, які викорис-

товуються для вирішення проблем.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ МИСЛЕННЯ

Мислення різних людей має свої індивідуальні особливості, які залежать від:

- співвідношення в ньому чуттєвого і мисленєвого компонентів, образу та слова, що дає нам абстрактне або образне мислення;

- співвідношення аналізу і синтезу в процесі мислення, що породжує аналітичний або синтетичний розум;

- типологічних особливостей нервової системи, які характеризуються силою, врівноваженістю, рухливістю процесів збудження і гальмування;

- на індивідуальні особливості мислення накладає свій відбиток також особливості навчання, виховання та професійна спрямованість.

В цілому індивідуальні особливості мислення знаходять своє відображення в наступних його властивостях:

ШВИДКІСТЬ МИСЛЕННЯ, що характеризується часом, протягом якого людина справляється з інтелектуальним завданням;

САМОСТІЙНІСТЬ МИСЛЕННЯ як відносна незалежність власної думки від розповсюджених уявлень;

КРИТИЧНІСТЬ МИСЛЕННЯ, тобто максимально об’єктивна оцінка себе та інших;

ГЛИБИНА ДУМКИ як здатність аналізувати, порівнювати, знаходити суттєві зв’язки;

ГНУЧКІСТЬ ДУМКИ, що відображується в умінні знаходити різні шляхи вирішення проблеми;

ДОПИТЛИВІСТЬ ДУМКИ як потреба завжди шукати найкраще рішення;

ПОСЛІДОВНІСТЬ МИСЛЕННЯ, що знаходить своє відображення в умінні проводити одну й ту ж ідею через весь процес міркування.

МИСЛЕННЯ ТА МОВА І МОВЛЕННЯ

Велике значення в психічній активності людини відіграє мовлення, що пояснюється його поліфункціональністю. Так, наприклад, воно є і засобом спіл- кування, і носієм свідомості та пам’яті, і також засобом мислення та регулювання як своєї поведінки, так і поведінки інших людей. Відповідно множині своїх функцій мовлення є поліморфною діяльністю, тобто маємо мовлення зовнішнє та внутрішнє, діалогічне і монологічне, письмове та усне і т.п. Зауважимо, що хоча всі ці форми та тісно пов’язані між собою, але призначення їх різне. Так зовнішнє мовлення свою головну роль відіграє як засіб спілкування, а внутрішнє – як засіб мислення. Письмове мовлення – це основа фіксації інформації, її збереження, а усна використовується як засіб безпосереднього спілкування.

Необхідно розрізняти мовлення та мову.

МОВА – ЦЕ СИСТЕМА УМОВНИХ СИМВОЛІВ (ЗНАКІВ), ЩО МАЮТЬ ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПЕВНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА СЕНС.

МОВЛЕННЯ – ЦЕ СУКУПНІСТЬ ЗВУКІВ, ЩО СПРИЙМАЮТЬСЯ ТА ВИМОВЛЯЮТЬСЯ ТА МАЮТЬ ТІ Ж САМІ ЗНАЧЕННЯ ТА ТОЙ ЖЕ САМИЙ СЕНС, ЩО Й ВІДПОВІДНА СИСТЕМА СИМВОЛІВ (ЗНАКІВ).

Хоча мова у різних людей має свої індивідуальні відмінності, в першу чергу, за рахунок тих сенсів, які кожна людина приписує знакам (словам), все ж головне є те, що мова єдина для усіх людей, які користуються нєю, тобто вона надіндивідуальне явище. Мовлення ж завжди є носієм індивідуальної своєрідності людини. Інакше кажучи, якщо в мові відображена психологія цілого народу, то в мовленні відображається психологія окремої людини або групи людей. Суттєво також з цього боку і те, що хоча мовлення без засвоєння мови неможливе, остання може існувати і розвиватися відносно самостійно від окремої людини за законами, не пов’язаними ні з її психологією, ні з її поведінкою.

Як у мові, так і у мовленні чільне місце займає ЗНАЧЕННЯ СЛОВА – узагальнене відображення дійсності, яка існує зовнє і незалежно від індивідуальної свідомості. Здійснюється це за допомогою ПОНЯТТЯ, тобто слова, що відноситься не до одного предмету або явища, а до цілого їх класу. Важливо, що поняття фіксує не другорядні ознаки, а суттєві якості та властивості, притаманні предметам, явищам, що відображаються в ньому. Пояснюється це тим, що в понятті ми маємо загальнолюдський досвід, якому в значно меньшій мірі ніж окремій людині властиво помилятись відносно головного та другорядного. Слова-поняття дозволяють нам узагальнювати та поглиблювати свої знання, виходячи при цьому за межі чуттєвого пізнання. Це стає можливим завдяки тому, що поняття розвиваються за рахунок збагачення свого об’єму та змісту. Тому нове знання може входити в стару систему понять і відображатися за допомогою вже відомих слів.

Якщо ж звернути увагу на сенс поняття-слова, а не на його значення, то тут ми маємо іншу картину. Сенс слів – це індивідуальний досвід людини відносно значення слова. Тому різні люди завжди розуміють одні й ті ж слова дещо інакше, а інколи й вельми по-різному. А оскільки психологія людини є її досвід, остільки в мовленні завжди відображається психологічна особливість носія мови.

Головною функцією мовлення є те, що воно виступає інструментом мислення. Це можна побачити навіть по дії голосового апарату людини. Так, коли вона вирішує складні питання, у неї реєструється підвищена активність мовнорухового апарату. Якщо ж якимсь чином заблокувати цю активність, то наслідком цього є зниження ефективності мислення. Не випадково молодші школяри, коли вирішують завдання, роблять це вголос. Але ж залежність мислення від мовлення не можна трактувати як їх тотожність. В онтогенезі мислення має власні, незалежні від мовлення витоки і тільки з часом вони зливаються, хоча ніколи і не співпадають повністю.

Таким чином, ми мислимо за допомогою мови, використовуючи слова-поняття, і за допомогою мовлення, промовляючи ці слова.

ФІЗІОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ:

1) Мовна діяльність пов’язана з роботою великих півкуль головного мозку. При цьому ліва півкуля є ведучою в мовній діяльності, права впливає на модуляцію голосу, тембру і т.ін.

2) Мовна аферентація йде по трьох каналах – руховому, слуховому, зоровому.

3) Мовні звуки виникають при подачі повітря із легень: у вібратори (голосові зв’язки гортані) і у щілини та отвори, які утворюються в роті при артикуляції язика і губ;

4) Мовні зони представлені декільками аналізаторами, які тісно пов’язані між собою;

5) Мовлення носить рефлекторний характер. Його мозкову структуру складають як другосигнальні зв’язки так і зв’язки першосигнальні.

В великих півкулях головного мозку виділяють декілька центрів, що визначають різні аспекти мовлення. Так, наприклад, у скроневій звивині лівої півкулі знаходиться центр Верніке, який пов’язаний з розумінням змісту мовлення. На процес читання впливає зоровий центр, який розміщений в потиличній долі лівої півкулі. Центр письмового мовленням знаходиться в середній лобовій звивині лівої півкулі. З гучністю вимовляння пов’язана зона, що розміщена у верхній лобовій звивині лівої півкулі.

Локальні пошкодження кори лівої півкулі головного мозку (у правшей) викликає АФАЗІЇ – порушення мовлення як системного розладу різних видів мовної діяльності. До найбільш поширених афазій відносяться:

ДИНАМІЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені середніх і задньо-лобових відділів кори. При цій афазії порушена здатність планування мовлення, що призводить до порушення зв’язності усного та письмового мовлення, труднощами актуалізації слів, які означають дії.

ЕФЕРЕНТНА МОТОРНА АФАЗІЯ виникає при уражені нижчих відділів премоторної кори лівої півкулі, що призводить до порушення здатності переключення з одного слова до другого.

АФЕРЕНТНА МОТОРНА АФАЗІЯ виникає при ураженнях нижчих відділів постцентральної кори. При цьому порушується здатність вимови слів, заміни одних звуків іншими.

СЕМАНТИЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені тім’яно-скронє-потиличної зони кори. При цьому порушується розуміння деяких логіко-граматичних конструкцій і здатність лічити.

СЕНСОРНА АФАЗІЯ виникає при уражені задньої третини скронєвої звивини лівої півкулі, що порушує фонематичний слух і людина вже не здатна розуміти усне мовлення.

АКУСТИКОМНЕСТИЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені середніх відділів лівої скроневої зони, що призводить до порушення слухомовної пам’яті. Людині з такою афазією важко підшукувати слова і вона погано розуміє швидке мовлення.

ОПТИКОМНЕСТИЧНА АФАЗІЯ виникає при уражені задньонижніх відділів скроневої зони лівої півкулі, що приводить до порушень зорової пам’яті, слабкості зорових образів слов. Звідси труднощі при називанні предметів і їх зображень.

ПСИХОЛОГІЧНА МОДЕЛЬ ФОРМУВАННЯ МОВЛЕННЯ І МИСЛЕННЯ

ДУМКА Зародження думки

і її перетворення

ВНУТРІШНЄ МОВЛЕННЯ в слово

РЕЧЕННЯ І ФРАЗИ

МОРФЕМИ І СЛОВА

ФОНЕМИ

Сприймання мовлення,

його перетворення в думки ЗВУКОВІ СИГНАЛИ

Рис. 2.8. Психологічна модель формування мовлення і мислення

Підсумовуючи інформацію щодо мислення як психічного пізнавального процесу, можна вивести такі його головні ЗАКОНОМІРНІСТІ:

– мислення виникає у зв’язку з вирішенням якихось проблем;

– базовим механізмом мислення є синтез через аналіз;

– мислення існує через мову і в мовленні;

– усяка думка обгрунтована іншими думками, істинність яких вже доведена;

– мислення селективне;

– мислення має змогу випереджати розвиток подій;

– мислення рефлексивне.

Тема 3.3. УЯВА

УЯВА – ПСИХІЧНИЙ ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС СТВОРЕННЯ ОБРАЗІВ ПРЕДМЕТІВ, СИТУАЦІЙ, ОБСТАВИН ШЛЯХОМ ВСТАНОВЛЕННЯ НОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ МІЖ ВІДОМИМИ ОБРАЗАМИ ТА ЗНАННЯМИ

Уява суто людське надбання, яке надає нам можливість виходити за межі реального світу, подумки переміщуючи образи речей та подій в часі та просторі, змінюючи зв’язки між цими образами. Принциповим тут є те, що уява пов’язана з образами (уявленнями), хоча її продукт може оформлюватися знаково – у вигляді, наприклад, опису, тексту та т.ін. Вчені вважають, що уява виникла як відповідь на потребу передбачати результат своєї праці і, крім того, пояснити незрозумілі події та явища природи.

Уява як особливий психічний пізнавальний процес знаходиться дещо осторонь від інших пізнавальних процесів, а разом з тим займає проміжне місце між сприйманням, мисленням та пам’яттю:

• так з боку сприймання уява завжди пов’язана з чуттєвими образами, по-перше, відштовхуючись від них, а, по-друге, впливаючи на їх створення;

• оскільки специфіка уяви полягає в переосмислені попереднього досвіду, остільки вона безпосередньно пов’язана з пам’яттю;

• уява – це завжди абстрагування як результат операцій аналізу і синтезу, що підкреслює її зв’язок з мисленням.

ФУНКЦІЇ УЯВИ

– функція пізнання дійсності;

– функція регулювання емоційних станів;

– функція довільної регуляції пізнавальних процесів;

– функція формування внутрішнього плану майбутньої діяльності.

ВИДИ УЯВИ

ЗА СТУПЕНЕМ КОНТРОЛЮ:

– мимовільна уява, якщо створення нових образів не скеровується спеціа-

льною метою уявити ті чи інші предмети, явища, події, образи виникають спонтанно, без докладання певних зусиль і бажанні людини;

– довільна уява, якщо створення нових образів скеровується спеціальною

метою їх створення, людина створює образи за власним бажанням, за допомогою вольових зусиль.

ЗА СТУПЕНЕМ НОВИЗНИ:

– репродуктивна (відтворююча) уява, якщо створення нових образів здійснюється за знайомим алгоритмом, дійсність відтворюється в такому вигляді, в якому вона є в природі;

– творча уява, якщо створення нових образів здійснюється з використанням нових, нестандартних, нетипових підходів, результатом є оригінальні, творчі продукти (художні, технічні, мистецькі).

ЗА ЗМІСТОМ ДІЯЛЬНОСТІ:

– художня уява; - наукова уява; - технічна уяваі т.ін.

Окремим видом уяви є мрія, як створення образів бажаного майбутнього. Від мрії, як уявлення, що прямо або опосередковано впливає на активність людини, треба відрізняти марення, яке, навпаки, понурюючи людину в світ приємних вигадок, відволікає її від дійсності.

СПОСОБИ СТВОРЕННЯ (ОПЕРАЦІЇ) УЯВИ

ДОПОВНЕННЯ – новий образ одного якогось об’єкту виникає на основі старого образу цього ж об’єкту до якого приєднуються елементи, взяті з образів інших об’єктів;

АГЛЮТИНАЦІЯ (склеювання) –новий образ створюється шляхом сполучення елементів, взятих з різних уявлень;

ГІПЕРБОЛІЗАЦІЯ (перебільшення) –створення нових образів шляхом більш або менш пропорційного збільшення або зменшення якихось рис старих образів;

АКЦЕНТУЮВАННЯ –створення нових образів за рахунок непропорційного збільшення (підкреслення) якихось рис старого образу;

СХЕМАТИЗАЦІЯ –формування групи образів, в яких відмінності згладжуються, а риси схожості виступають на перший план;

ТИПІЗАЦІЯ –створення нових образів за рахунок виділення суттєвого, що повторюється в однорідних фактах, явищах природи, суспільного життя.

ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ УЯВИ ЛЮДИНИвиявляються в: змістовності; широті; силі; яскравості; швидкості; дієвості; реалістичності; перевазі тих чи інших видів уявлень.

ФАКТОРИ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ РОЗВИТОК УЯВИ:загальний розвиток; допитливість; творчі можливості; інтереси; переконання; життєві позиції; почуття.

Уява – одна з провідних характеристик творчої особистості. Творчість – це передусім процес створення нового продукту завдяки і сприйманню, і пам’яті, і мисленню, і, звичайно, уяві. В цьому переліку головне місце належить саме уяві, її глибині і яскравості. Розрізняють наступні рівні творчості:

– рівень, коли новизна продукту творчості відносна, має значення тільки для людини, що створила цей продукт;

– рівень, коли новизна продукту творчості має значення для відносно невеликого кола людей;

– рівень, коли новизна продукту творчості має значення для досить великої кількості людей – певного народу, певної країни світу і т.ін.;

– рівень, коли принципова новизна продукту творчості має значення для

всіх людей світу.

Тема 3.4. ПАМ’ЯТЬ

Важливою умовою існування і розвитку психіки людини є опора її на індивідуальний чуттєвий й раціональний досвід, а також на досвід суспільства, тобто на все те, що забезпечує нам такий психічний процес як пам’ять.

ПАМ’ ЯТЬ – ЦЕ ПСИХІЧНИЙ ПІЗНАВАЛЬНИЙ ПРОЦЕС ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ДОСВІДУ, ЩО РОБИТЬ МОЖЛИВИМ ЙОГО БАГАТОРАЗОВЕ ВИКОРИСТАННЯ В ДІЯЛЬНОСТІ ЛЮДИНИ

Хоча ми, розглядаючи пам'ять, маємо на увазі в першу чергу пам'ять людини, але не треба забувати, що цей психічний процес має місце у всіх живих істот і є навіть свідчення про здатність запам’ятовувати інформацію рослинами. Пояснюється це тим, що в самому широкому сенсі пам’ять - це механізм фіксації інформації, що набувається, а потім використовується живим організмом. Ясна річ, що без цього процесу ні одна жива істота не зможе проіснувати навіть мить. Якщо ж мова іде про людину, то тут треба брати до уваги те, що пам’ять – це спосіб існування психіки в часі, збереження минулого, збереження того, чого немає вже тепер. Саме тому пам’ять – необхідна умова єдності людської психіки, фундамент нашої психологічної ідентичності.

Пам’ять являє собою ряд складних психічних процесів, активне оволодіння якими надає людині здатності засвоювати і використовувати необхідну інформацію. Поглиблене вивчення цього явища здійснюється на різних рівнях: БІОХІМІЧНОМУ, ФІЗІОЛОГІЧНОМУ, ПСИХОЛОГІЧНОМУ і, навіть, СОЦІАЛЬНОМУ.

БІОХІМІЧНИЙ аналіз розкриває механізми пам’яті на клітинному рівні, на якому дії різних подразників викликають специфічні електрохімічні реакції. Наслідком цих реакцій ми маємо різні перегрупування білкових молекул нейронів і насамперед нуклеїнових кислот, причому дезоксирибонуклеїнова кислота (ДНК) пов’язується з генетичною, спадковою, видовою пам’ятью, а рибонуклеїнова кислота (РНК) – з онтогенетичною, індивідуальною пам’ятью. Річ у тому, що РНК дуже не постійна, може змінюватися з великою частотою і утримувати неймовірну кількість кодів інформації. Подразнення нервових клітин змінює зміст РНК в них, тобто залишає більш-менш тривалі біохімічні сліди, що надає нервовій клітині здатності резонувати на повторні дії знайомих подразників і не відповідати на інші впливи. До речі, якщо впливи подразників призводять до зворотних змін в клітинах, то ми маємо короткочасну пам’ять, а якщо утворюються нові білкові речовини – протеїни, то це вже довготривала пам’ять.

З позицій ФІЗІОЛОГІЧНОГО аналізу пам’ять пов’язана з утворенням тимчасових нервових зв’язків між нейронами або їх групами. Тобто, на фізіологічному рівні па-м’ять – це безумовний рефлекс, якщо мова йдеться про генетичну пам’ять, або умовний, якщо маємо на увазі прижиттєву пам’ять.

В загальному плані фізіологнічний механізм пам’яті виглядає наступним чином. В фундаменті пам’яті знаходяться асоціації. Асоціація - це зв’язок чогось, що треба запам’ятати з чимсь таким, що ми вже запам’ятали. З фізіологічної точки зору асоціація є тимчасовий нервовий зв’язок, коли збудження одного нейрону або групи нейронів по-в’язується з вже сформованим збудженням іншого нейрону (групи нейронів).

Зазначимо, що розрізняють три роди асоціацій – асоціації за суміжністю, за схожістю та за контрастом. Асоціації за суміжністю пов'язують два явища, що одночасно існують в часі або в просторі. В фізіології – це одночасне або послідовне збудження різних нейронів. В подальшому, коли буде збуджуватися один нейрон, то з ним або за ним буде збуджуватися і інший. Асоціація за схожістю пов’язує два явища, що мають більш-менш однакові риси. Це означає, що збудження одних нейронів призводить до збудження інших нейронів, які несуть в собі подібну інформацію. Асоціація за контрастом пов’язує два протилежних явища, тобто збудження одних нейронів викликає збудження тих нейронів, що мають прямо протилежну інформацію.

На психологічному рівні найбільш еврістичним є пояснення пам’яті в контексті теорії діяльності особистості. Згідно даному підходу, процеси пам’яті визначаються місцем, яке належить їм в діяльності суб’єкта, тим, що і як він запам’ятовує, зберігає, пригадує та яке значення це має для продуктивної діяльності, а також з тим, як суб’єкт ставиться до матеріалу, який запам’ятовує і з чим його пов’язує у своїй діяльності. Якісні і кількісні характеристики пам’яті людини складаються в процесі діяльності і значною мірою залежать від включення того, що вона запам’ятовує в процес виконання завдань та його ролі в досягненні мети.

Концепція діяльнісного підходу до вивчення процесів пам’яті дістала розвиток у культурно-історичній теорії походження вищих психічних функцій. Завдяки цій теорії грунтовного пояснення дістали уявлення про пам’ять, яка спирається на свідомо пос-тавлену мету і використання суспільно вироблених знакових засобів. Визначено також етапи розвитку пам’яті у філогенезі та онтогенезі, з’ясовано особливості довільної й ми-мовільної, безпосередньої та опосередкованої пам’яті, залежності розвитку вищих форм пам’яті від соціокультурних чинників та норм.

КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ПАМ’ЯТІ

1. ЗА ПОХОДЖЕННЯМ

1.1. ГЕНЕТИЧНА 1.3.ІМПРИНТІНГ 1.2.ОНТОГЕНЕТИЧНА

2. ЗА ЗМІСТОМ ЗАПАМ’ЯТОВУВАНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

2.1. РУХОВА 2.2. ЕМОЦІЙНА

2.3.СЛОВЕСНО-ЛОГІЧНА 2.4. НАОЧНО-ОБРАЗНА

3. ЗА ЧАСОМ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ