Спеціальні економічні зони як форма стимулювання розвитку регіонів

Термінологія “спеціальних економічних зон” (СЕЗ) знайшла широке розповсюдження у світовій практиці на протязі останньої чверті століття.

Перед тим як дати визначення ВЕЗ необхідно підкреслити три рішучі особливості СЕЗ:

По-перше, з погляду конкретної економіки — організаційних форм господарської діяльності, що мають переваги в її межах;[1]

По-друге, для кожної такої зони характерні специфічні, у порівнянні з усію країною, економічні відносини у сфері виробництва та розподілу необхідного та додаткового продуктів, вироблених на її території.[2] Ці відносини можуть бути визначені як навмисно видозмінені в порівнянні з пануючими в даній країні. Ця особливість застосовна тільки до тих зонам, що створюються в перехідних економіках. Але при цьому не суть важливо, від якої економіки до якій здійснюється перехід.

По-третє, здібність СЕЗ до дифузного розширенню та розповсюдженню своїх меж на інші, що пов’язані з нею безпосередньо або ж опосередковано, господарчі сфери, галузі та території.[3] Ця риса виникає з того, що, незважаючи на визначену відособленість, СЕЗ завжди залишаються невід'ємною частиною національного господарського організму. Тому всі наслідки їхнього розвитку повинні відбитися й обов'язково відбиваються на національній економіці. Зокрема, стихійність, відсутність пророблення динаміки (етапності) у формуванні СЕЗ може приводити до негативних наслідків у самій зоні й в економіці всієї країни. Позитивний дифузійний вплив СЕЗ виявляється в перетворенні території СЕЗ і галузей, на них що розвиваються, у підтягуванні їх до світового рівня не тільки в технічному плані, але й в інших відносинах, тим самим сприяючи інтернаціоналізації відтворювальних процесів в інших сферах господарства, економічних регіонах і навіть інших країнах.[4] Однак у XX риси СЕЗ стали більш різноманітними по своєму призначенню, у результаті термін «вільна зона» став застосовуватися до територіальних утворень, де діяла система фінансових і інших пільг стосовно підприємця, які унаслідок цього були відособлені від національного режиму.[5] Сучасний вигляд СЕЗ набули на початку 70-х років у країнах південно-східного азіатського регіону.

Сьогодні найбільше розповсюджене трактування СЕЗ як територій, на яких, завдяки введенню безмитного режиму, а також за допомогою інших економічних та організаційних регуляторів стимулюється зовнішньоекономічна діяльність залученням іноземних інвестицій.

Разом з тим, як в іноземній, так і у вітчизняній науковій літературі розповсюджено визначення СЕЗ, як частини національної території, економічний потенціал якої зорієнтовано на вирішення специфічної задачі (або комплексу задач). Це виділяє частину території країни, що розглядається, із загального ряду. В той же час підприємницька діяльність на території ВЕЗ повинна бути спрямована на вирішення проблем оптимального розміщення продуктивних сил у цілому по країні, а також її інтеграції у світове господарство.[6]

Класифікація СЕЗ ґрунтується на трьох основних критеріях: функціональному призначенню; галузевій приналежності; ступеню інтеграції у світову й національну економіку. (табл. )

Функціональна структура СЕЗ досить різноманітна. Найчастіше досить важко класифікувати конкретну СЕЗ однозначно, тому що вона може мати риси багатьох зон (рис.11.1.).

У залежності від цільової спрямованості СЕЗ можуть бути умовно розділені на наступні види:

1. Вільні торгові зони (застосовуються також найменування "безмитна торгова і складська зона", "транзитна зона" і ін.). Зони, у яких товари іноземного походження можуть зберігатися, продаватися і купуватися без оплати звичайних митних зборів. Такі СЕЗ створюють для забезпечення вільного товарообігу і розвитку безмитної торгівлі. Для цих зон характерні три основних ознаки:

по-перше, вони створюються для обслуговування світового ринку;

по-друге, на них не поширюються багато податкових норм і митних обмежень, що діють на іншій території країни («митна екстериторіальність»);

по-третє, незважаючи на те, що вони є у визначеному змісті «вільними», на них поширюється державне регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.

Усі торгово – складські зони організуються переважно в морських і річкових портах, на залізничних вузлах, в аеропортах, тобто в місцях транзиту товарів і пасажирів. Вони завжди відділені від економічного простору країни митною і навіть державним кордоном.

Спеціальні зони такого типу вирішують обмежене коло задач. Вони створюються не тільки для прийому, збереження (як правило, на термін до 1 року), обробки товарів з наступною їхньою купівлею і продажем, але і для здійснення операцій, що поліпшують споживчі властивості цих товарів.

У своєму розвитку торгові зони здобувають додатково до функції полегшення транзитної торгівлі функцію виробництва товарів, орієнтованих на внутрішній ринок.

У складі вільних торгово-складських зон фахівці виділяють зони зовнішньої торгівлі(США), вільні митні зони(Угорщина, Югославія), вільні безмитні зони (Болгарія) і вільні порти(Німеччина).

Своїм широким поширенням у світі вони зобов'язані не великими фінансовими витратами й організаційними проблемами.

Торгово-складські зони в чистому виді зустрічаються дуже рідко.

2. У даний час найбільш поширені промислові чи експортно-виробничі зони.З усіх видів спеціальних зон вони отримали найбільше поширення. Незважаючи на своє європейське походження (ВЕЗ «Шеннон» — 1959 р.), вони розповсюджені, в основному, у країнах, що розвиваються. На їх території створюються промислові підприємства, що на базі імпортних напівфабрикатів і компонентів роблять товари для експорту.

Характерною рисою таких зон є їхня орієнтація на іноземні інвестиції, і спеціалізація на виробництві експортної і частково продукції, що замінює імпортну. Однієї з специфічних рис, що характеризують експортно-промислові зони в країнах, що розвиваються, є особливий режим регулювання використання робочої сили, що зводиться головним чином до обмежень соціального захисту: відсутність фонду соціального страхування, фіксація мінімальної заробітної плати, мінімальної тривалості робочого дня і т.д.[7]

Для експортно-виробничих СЕЗ характерно наступне:

експорт товарів, зроблених у ВЕЗ, не підлягає державному регулюванню. У відношенні експорту товарів, зроблених у ВЕЗ, на територію країни діють звичайні правила контролю; в імпорт товарів у ВЕЗ звільняється від митних зборів ( чи цілком частково) по погодженій номенклатурі;

товари, зроблені в ВЕЗ з імпортної сировини, звільненого від сплати мита, підлягають реекспорту.[8]

3. Науково-технічні зони, у сучасній літературі їх називають технологічними парками, технополісами, науковими парками, технологічними центрами, діловими центрами. Вони являють собою територіально згруповану сукупність лабораторій і виробничих приміщень, наданих на пільгових умовах в оренду венчурним фірмам, що спеціалізуються на комерційному освоєнні перспективних наукових ідей.

Особливість цих зон полягає в тому, що на їхній території поєднується наукова і виробничо-технологічна діяльність у формі сучасних наукомістких фірм, зосереджених навколо великого науково-дослідного чи центра університету. Ціль створення таких зон — мобілізувати всі доступні матеріальні і трудові ресурси для прискорення передачі нових високих технологій у промисловість, забезпечити нові робочі місця, диверсифікувати економіку в регіоні й у країні.[9]

Обов’язковою умовою створення науково-технічних СЕЗ є наявність у регіоні значного науково-технічного потенціалу.

У залежності від того, що переважає в економічній структурі науково - технологічної зони, розрізняють три їхні типи.

Інноваційний центр-економічна структура, розміщена в межах невеликої ділянки і призначена переважно для маленької, тільки що створеної компанії;

Власне науковий парк-досить велика територія, на якій розміщаються наукомісткі фірми різних розмірів і стадій розвитку, що дозволяє розгортати невеликі виробництва на основі науково - технічних розробок місцевого дослідницького центра (університету).

Дослідницький парк-структура, у рамках якої науково - технічні нововведення розробляються тільки до стадії технічного прототипу. У таких парках поєднуються промислові компанії, науково-дослідні і дослідно-конструкторські установи, із пріоритетним розвитком останніх.

Розглянуті зони поширені, в основному, у розвитих країнах. Для них характерно те, що вони орієнтовані на рішення внутрішньо економічних задач на основі переливу капіталу, чи технологій робочої сили в межах національної економіки. Тут іноземний капітал функціонує в зонах на тих умовах, що і національний. Для більшості країн, що розвиваються, вільні зони власне кажучи є спеціальними в змісті екстериторіальності, за рівнем життя населення, по концентрації промислового потенціалу й ін. Тому для таких зон використовують термін «спеціальні економічні зони».[10]

4. Банківські і страхові зони (офшорні центри) передбачають пільговий режим здійснення цих операцій. Режим надзвичайно сприятливий: відсутність ослаблення контролю за рівнем дисконтної ставки, знижені нормативи відносини власного капіталу до активів, обсягу обов'язкового резервування. Тут відсутні обмеження по розмірі інвестицій і характеру чинених операцій, допускається повне чи часткове звільнення від податків прибутку і перекладних за кордон дивідендів. Єдине обмеження поширюється на заборону угод з резидентами приймаючої країни. Важливим фактором цієї зони являється стабільність цього режиму.

Для країн які створюють на своїй території ці зоні, вигода проявляється втому, що вона залучає додаткові іноземні інвестиції, збільшені доходів, створення нових робочих місць, що сприяє розвитку національної економіки. У місцевий бюджет надходять податки на нерухомість, збори за реєстрацію, гербові збори й ін. У даний час біля третини обсягу операцій міжнародного ринку капіталу сконцентровано в офшорних фінансових центрах.[11]

5. Курортополіс – це курортне місто, яке являє собою єдиний господарський комплекс, що розробляє, реалізує та впроваджує в охороно –оздоровчий процес нові технології, рекреації, реабілітації, екологічні дослідження, сервіс, потрібне для курорту виробництво, розвиток та управління.[12]

З точки зору перспективних завдань розвитку економіки і зовнішньо економічних зв‘язків окремих регіонів найбільший інтерес представляють комплексні економічні зони, в яких створюються нові виробництва для випуску продукції як для внутрішнього ринку, так і для експорту.

Також на практиці зон «чистого типу», що спеціалізуються на одній функції, практично немає. Найбільш поширені зони, у яких сполучаються торгові, митні, виробничі, дослідницькі функції, тобто комплексні (комбіновані) зони. При їхньому створенні важливо визначити пріоритети функцій і послідовність створення конкретних секторів у зонах.

У залежності від способу оформлення границь зони і режиму їхнього функціонування СЕЗ поділяються на два типи: анклавні(замкнуті) і інтеграційні.

Анклавні СЕЗцілком орієнтуються на експорт усієї виробленої на її території продукції з метою одержання виторгу у вільно конвертованій валюті. Необхідний ступінь незалежності цих зон від іншої країни забезпечується спеціальним режимом пропуску товарів і людей через їхній кордон, а економічна самостійність СЕЗ від впливу поза зональних факторів – внутрішнім механізмом (адміністративними та економічними методами, що створюють у них особливий економічний клімат).

Ступінь відособленості СЕЗ від території країни визначається діючими економічним, правовим і митним регламентами. Найчастіше до створення анклавних зон прибігають країни з низьким рівнем економічного розвитку і матеріального добробуту населення.

Інтеграційні зони,тісно зв'язані з національною і світовою економікою, мають більш вільний режим їхнього функціонування. Вони найбільш характерні для країн з розвитий ринковою економікою, широко включених у міжнародний поділ праці. . Як правило, спочатку вони являли собою анклави, вільні від митних зборів, що створювалися для забезпечення транзитної торгівлі, згодом діяльність господарських суб'єктів цих зон диверсифікується.[13]

На що б ні були орієнтовані у своїй діяльності, зона завжди вирішує одну чи кілька визначених соціально-економічних задач, спеціально поставлених перед нею і видокремлюючих цю складову частину з загального ряду суб'єктів, які хазяюють, і господарської практики.

Конкретні задачі створення СЕЗ різні. Країни, що випробують глибоку економічну кризу, а також країни з перехідною економікою найчастіше намагаються вирішувати за допомогою СЕЗ проблеми конкретних регіонів, зв'язані з очікуваним безробіттям, низьким рівнем соціально-економічного розвитку, захистом інтересів як виробників, так і споживачів. Економічно розвинуті країни, як правило, використовують СЕЗ у суспільних інтересах у якості інтегрального економічного механізму, ефективного засобу нагромадження і поширення передового закордонного досвіду господарювання і керування, підвищення конкурентноздатності власного виробництва.[14]

Серед основних завдань, вирішення яких можливе при допомозі СЕЗ, насамперед необхідно виділити удосконалення галузевої структури виробництва і прискорення соціально-економічного розвитку територій, на яких розташовані економічні зони. Таким чином, створення СЕЗ передбачає досягнення певних тактичних завдань:

розширення обсягів залучених інвестицій, насамперед іноземних, на визначених територіальних формуваннях;

організацію в економічних зонах експортних виробництв без обмеження при цьому в же існуючих місцевих підприємств, які діють на внутрішньому ринку;

стимулювання структурних перетворень в економіці шляхом зростання залучення інвестицій, у тому числі іноземних;

збільшення обсягів постачання на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг;

активізації науково-технічного обміну, залучення і впровадження нових перспективних технологій;

запозичення передового організаційного й управлінського досвіду ринкових методів господарювання;

створення сучасної ринкової інфраструктури, поліпшення використання природних і трудових ресурсів;

забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як безпосередньо в економічній зоні, так і поза її межами;

прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіонів шляхом підвищення життєвого рівня населення.[15]

При організації СЕЗ застосовують два концептуальних підходи. У першому випадку СЕЗ розглядається в якості конкретної виділеної території, на яку поширюється відповідний пільговий режим (територіальний підхід). При другому підході зона — це режим, що надає визначені преференції компаніям, розташованим у приймаючій країні, поки вони виконують визначені правила (режимний підхід). [16]

Доводи на користь територіального підходу полягають у наступному: концентроване забезпечення високоякісною інфраструктурою, недолік якої відчувається в приймаючій країні; створення єдиної адміністрації з кваліфікованого персоналу, що складніше сформувати при режимному підході.

З іншого боку, режимний підхід дає наступні можливості: стимулювати визначені види економічної діяльності незалежно від місця їхнього здійснення; забезпечувати тісні зв'язки з національною економікою, оскільки компанії, що користаються преференційним режимом, уже діють у місцевих умовах; надає можливість інвесторам вибирати найбільше привабливе місце розташування для ведення своєї діяльності.

Для оцінки результатів функціонування СЕЗ експерти користуються економічними, соціальними, екологічними та іншими критеріями, зокрема: забезпечення самоокупності; обсяг залучених інвестицій; обсяг виробництва, зростання конкурентоспроможності продукції; використання високих технологій; обсяг експорту та зміни його структури; життєвий рівень населення в регіоні; рівень забруднення навколишнього середовища.[17]

Проте з досвіду відомо, що СЕЗ не завжди є ефективними. Цю неефективність здебільшого зумовлює недосконала урядова політика, зокрема: неякісне планування СЕЗ; відсутність чітких вимог до спеціалізації ВЕЗ; нестабільність та непрозорість законодавчого регулювання ВЕЗ.

Світовий досвід розробки концепції СЕЗ дозволяє виділити чотири основні стадії проекту їх створення: передінвестиційний період, інвестиційний, період функціонування поділяється на операційний і період розвитку.

1. Передінвестиційний проект (тривалістю до одного року). Він складається з двох під етапів.

На першому здійснюються дослідження, маркетингові, економіко-географічні та інші роботи. Все це спрямовано на можливість створення ВЕЗ в даному регіоні, вибір розміру, типу, розташування.

На другому, уточнюється попередні дослідження за допомогою економічних та фінансових ресурсів. Тут необхідно визначити розмір інвестицій, а насамперед їх джерело, крім того в загальному вигляді частку валютних коштів направлених на розвиток території. Особливу увагу слід звернути на розрахунок ефективності капіталовкладень. Для цього доцільно оцінити величину виручки від продажу послуг у СЕЗ, надання землі в оренду, податків, мита. Потрібно зробити коригування на можливий ріст вартості землі і витрат на відведення та освоєння земельних ділянок.

Лише погодження програм і техніко-економічного обґрунтування створення СЕЗ, варіантної оцінки можуть надати оптимальне формування територіально-економічних кордонів зон та виключити відомчий і регіональний егоїзм та диктат транснаціональних монополій.

2. Інвестиційний період (тривалістю до одного року). Цей період може відбуватися паралельно з попереднім періодом. На ньому відбувається створення необхідної інфраструктури, а саме спочатку необхідно досягнути домовленості з місцевою владою і центром про профіль, місце розташування, режим зони, ступінь участі влади у реалізації проекту. Після чого передбачається створення конкретних об‘єктів інфраструктури: енерго-, водо-, теплопостачання, сіті комунікацій, будівлі. Паралельно з цим доцільно здійснюватися рекламна і маркетингова компанія для залучення інвесторів і таким чином , щоб до початку операційного періоду вже були потенційні інвестори.

3. Операційний період є не передбачуваним і залежить від внутрішньої динаміки зони як самостійно розвиваючої системи, від політичної стабільності в країні та регіоні. Цей етап поділяється на стартовий (увага інвесторів у цей період спрямована на переваги які вони можуть отримати на даній території) і саморозвитку (головним стимулом стає виробничо-господарська діяльність яка здійснюється в цій зоні і біля неї).

На операційному періоді фізичний потенціал зони використовується не повністю. Якщо потенціал буде використано в повній мірі це означає початок четвертого періоду життєвого циклу зони – період розвитку.

Діяльність в Україні спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку зі спеціальним інвестиційним режимом свідчить про активізацію економічних процесів на цих територіях.

Як видно з таблиці 11.2., темпи економічного та соціального розвитку СЕЗ є більшими, ніж в цілому по країні. Така ситуація пов'язана перш за все із існуючим в даних зонах режимом сприяння розвитку підприємництва, податковими пільгами тощо. Однак, СЕЗ продемонстрували ряд негативних моментів свого функціонування, що пов’язані з:

1. Недостатньо розвинута правова база і механізм державного регулювання діяльності спеціальних економічних зон. Існування великої кількості державних органів, від яких залежить розробка документів по СЕЗ, їхнє подальше затвердження, надання пільг і багато інших питань. Світовий досвід свідчить, що ефективно функціонують СЕЗ тоді, коли знаходяться у підпорядкуванні єдиного органа. Ефективність їх діяльності скорочується при існування великої кількості регулюючих і контролюючих органів.

Перша перешкода на шляху створення ВЕЗ — це узгодження документів з великою кількістю міністерств і відомств з урахуванням численних побажань і зауважень, які стосуються, в першу чергу, інтересів самих міністерств і відомств, а не розвитку нових форм господарювання. Після такого «узгодження» може бути загублена сама ідея (концепція) конкретної СЕЗ, особливості її функціонування, що, в решті решт, може привести до недоцільності створення СЕЗ з погляду самих ініціаторів. Друга перешкода — це дії цих органів у процесі функціонування ВЕЗ.

2. Недостатня вимогливості органів управління СЕЗ при розгляді та затвердженні інвестиційних проектів. У більшості проектів, що надходять на експертизу до Міністерства економіки та інших центральних органів влади відсутні показники перерозподілу ринку внаслідок реалізації інвестиційних проектів у пільговому режимі оподаткування; впливу на підприємства, що працюють у загальному режимі; відсутні оцінки імпортного устаткування та обладнання з позиції відповідності їх рівня сучасним технологіям; не визначаються схеми та форми фінансування, умови та строки надання кредитів; не проводиться оцінка частки доданої вартості, яку передбачається виробляти в результаті реалізації інвестиційного проекту, що в свою чергу, не дозволяє достовірно оцінити терміни окупності та бюджетну ефективність проектів. А як результат спостерігається отримання серед суб‘єктів СЕЗ різних фінансових результатів та незадовільного стану розрахунків з бюджетом окремими підприємствами.

3. Недосконалість діючого законодавства, яке в Україні змінюється настільки швидко, що навіть спеціалісти не завжди можуть встигнути за змінами. Аналіз чинної законодавчої та нормативної бази України з питань СЕЗ свідчить, що її відрізняють неузгодженість і елементи значного державного контролю. Це призводить до створення численних нових органів влади і обмеження стимулів для інвестування. Так неузгодженістьдеяких положень нормативних актівДержавної митної служби та Державної податкової адміністрації призводить до подвійного оподаткування податком на додану вартість операцій з увезення на митну територію України товарів та інших предметів, повністю вироблених або достатньо перероблених на територіях СЕЗ, де запроваджено режим спеціальної митної зони. Унаслідок цього порушується цілісність бухгалтерського та податкового обліку, а деякі суб'єкти СЕЗ знаходяться в нерівних умовах порівняно з іншими суб'єктами підприємницької діяльності.

4. Надані державою інструменти для підтримки регіонального розвитку на значній кількості територій на сьогодні повністю не використані. Це обумовлено тим, що оцінка потенційних інвестиційних можливостей цих територій, зроблена при запровадженні спеціального режиму інвестування, виявилась завищеною.

5. Уповільнення надходжень іноземних інвестицій, що обумовлено як загальними факторами, так і недостатньо розвинутою виробничою та ринковою інфраструктурою спеціальних територій, значна частина яких є депресивними. Досі не усвідомлено різниці між стимулами та спонукальними мотивами для іноземного та національного інвесторів. Так вітчизняним інвесторам стимулююче значення має наявність розвинутої інфраструктури, а для іноземного є обов‘язковою умовою, при цьому він буде виходити не з рівня інфраструктури, а з рівня і якості інфраструктури. Також стимулюючим фактором не являється безмитний імпорт товарів та послуг, звільнення від податків та інших пільг. Для них важливим є можливість використання коштів, отриманих у результаті діяльності. Проблема полягає у необхідності переводу прибутку за кордон.

Стимулюючим фактором для іноземних інвесторів є доступ до місцевих ресурсів, проте на практиці досягнути цього дуже важко і потребує багато часу. Це пояснюється тим що багато місцевих ресурсів є вже дефіцитними у країні. Інвестори керуючись власними інтересами долають дефіцит, оплачуючи ці ресурси за більш високими цінами, а це прискорює розвиток інфляційних процесів і загострює проблему дефіциту ресурсів для інших фірм, які працюють у країні. Лише у довготривалій перспективі місцеві поставники зможуть задовольнити попит інвесторів та фірм. Якість і технологічний рівень місцевих ресурсів не завжди відповідає стандартам, які висувають фірми, працюючи у зоні. З часом місцеві постачальники поступово підвищують технологічній рівень свого виробництва, проте нажаль це удосконалення не відбувається автоматично. А це означає, що значні інвестиції повинні бути вкладені в розширення технологічного рівня місцевих підприємств, які знаходяться як за межами так і на території цієї зони, а також в забезпечення виробничих зв‘язків між цими підприємствами, фірмами діючими у зоні.

6. Повільними темпами на більшості територій провадяться роботи щодо створення сучасної інфраструктури, необхідної для залучення іноземного капіталу. Вивчення світового досвіду показує , що жодна зона не може працювати успішно без відповідної інфраструктури: облаштованої території, сіті телекомунікацій, забезпечення водою, електроенергією, без доступу до аеропорту, без наявності житла для місцевого та іноземного персоналу. Зараз розвинута і якісна інфраструктура вважається одним з вихідних умов, без задоволення яких інвестори не будуть приймати участь у діяльності на території ВЕЗ. Не зважаючи аргумент на надання матеріальних та економічних пільг інвестори поступово зупинять свою діяльність на території СЕЗ, оскільки надані пільги являються лише умовою для прийняття інвесторами рішення про здійснення інвестування чи про можливість у майбутньому.

7. Зовсім відсутні інвестиційні проекти, які реалізуються в рамках екологічних програм, насамперед спрямованих на відновлення земель, що порушені техногенним впливом господарської діяльності в межах території. Такі тенденції обумовлені відсутністю з боку місцевих органів влади на більшості територій системного підходу до запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності, визначення чітких пріоритетів розвитку регіонів, цільового пошуку інвесторів.

8. З аналізу зовнішньо економічної діяльності спостерігається незначний ефект від діяльності СЕЗ зовнішньоторговельного типу.Передусім це стосується їх впливу на зростання обсягів перевезень експортно-імпортних вантажів та надання відповідних послуг, що пояснюється відсутністю програм розвитку цих зон та визначення джерел фінансування робіт з їх інфраструктурного облаштування. Все це обумовлює необхідність коригування з боку центральних та місцевих органів влади подальшої роботи щодо забезпечення діяльності СЕЗ.

Аналіз товарної структури зовнішньо торгівельних операцій у СЕЗ дозволяє зробити висновок, що імпорт у пільговому режимі оподаткування найбільш активно здійснюють підприємства високорентабельних галузей (харчова, легка, паперова), що мають змогу розвиватись на власний сировинній базі. Явно деструктивні тенденції спостерігаються у ввезені товарів сільськогосподарської групи, що призводить до виведення з під оподаткування найбільш ліквідних товарів, які мають найбільше податкове навантаження при імпорті.

Пільги у рамках існуючого законодавства при імпорті сировини та матеріалів дають можливість суб'єктам господарювання при виготовленні з високоліквідних товарів кінцевої продукції матиме більший рівень конкурентноздатності її на внутрішньому ринку порівняно з аналогічними товарами, виробленими з вітчизняної сировини.

Інвестори, зацікавившись подібним пільговим імпортом, будують на цьому всю стратегію власних проектів. У результаті на територіях зі спеціальним режимом збільшується диспропорція між переробними потужностями та виробництвом сировини (насамперед сільськогосподарської), повільно запроваджуються механізми формування єдиних виробничих ланцюгів для створення кінцевої продукції з високою доданої вартістю.

10. З цієї проблеми витікає інша пов‘язана з тим, що досі не знайшла застосування у більшості регіонів модель створення єдиного територіально-промислового комплексу, який би забезпечив повний виробничий цикл - від виробництва сировини до виготовлення кінцевої продукції. Через це в тому числі ускладнюється реалізація регіональних програм.