Галицько-Волинське князівство

У ХП-ХІП ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галиць­ке та Волинське князівства. Землі, на яких наприкінці XII ст. утворилось об'єднане Галицько-Волинське князівство.

Галицько-Волинське князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовій смугах. Численне сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяло жито, овес, менше ячмінь і пшеницю), тваринництвом, рибальством, бджільництвом, мисливством (шкіра й хутро диких звірів ви­користовувалися для виробництва одягу, бойового споряджен­ня). Особливого значення набуло видобування солі з підкар­патських соляних джерел.

У Галицько-Волинській землі було чимало великих міст -торгово-ремісничих центрів: на Волині - Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуш; у Гали­чині - Перемишль, Звенигород, Теребовль. Гончарство, обробка хутра і шкіри, ливарництво, ювелірне виробництво досягли тут високого рівня. Галицько-Волинська земля вела жваву торгів­лю із західноєвропейськими та придунайськими країнами. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий "гостинець" з Балтійського моря (з Горуня) пролягав на Холм, Городло, Володимир, інший - на Берестя і Ковель, з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Го­ловна торгово-транспортна артерія з'єднувала Володимир-Волинський із Луцьком, Пересопницею і Києвом, з Галича через Теребовлю, Межібіж, Болокове, Василів пролягав "гостинець" на Київ, із Звенигорода — на Городок, Перемишль, Сенок і через перевал "Ворота" - на Закарпаття і в Угорщину.

Господарські центри, що до них прилягали навколишні "го­родки" і села, стали основою численних "волостей"- уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребов-лянська й Галицька.

В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціально­го складу міст. В них проживали представники усіх верств феодального суспільства. Міське управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках міської фео­дальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також дрібних торговців, часто виділяючи з своїх боярських садиб в їхнє користування подвір'я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну ренту.

Наступну за феодалами сходинку в становій драбині горо­дян займала торгово-реміснича верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена "чор­ними", "меньшими" людьми. Ними були дрібні торговці і ре­місники, чисельні підмайстри, "убогі" люди, які не мали визначених занять. В склад міського населення входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Форми експлуатації нижчих верств міського населення ста­вали все більш різноманітішиними. Вводилися нові податки, встановлювалися нові багаточисельні повинності, посилювало­ся гноблення з боку лихварів.

Посилення в ХП-ХІП ст. наступу феодалів на права селян та міських низів вело до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх залежності від представників пануючого класу. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". В силу цьо­го загострювалися антагоністичні протиріччя.( Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух "болохівців" - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали "берладниками", "вигінцями", "бродниками").

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих кня­зівствах Русі того часу, отримала розповсюдження двірсько-вотчинна система управління. Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств - земель, а останні - на волості, центрами яких були міста — городи.

У містах Галицько-Волинської землі заправляла боярсь­ко-патриціанська верхівка. З першої половини XIVст. по­ширюється Магдебургське право, що забезпечувало містам самоврядування.

В грошовому обігу перебували, як і скрізь на Русі, "гривні кун" - зливки срібла певної ваги і форми. Свою монету га­лицько-волинські князі не карбували, на внутрішньому ринку оберталися монети сусідніх держав (гроші, денарії та ін.).

Основними формами військових сил були вот та дружини. Вот - це загальне народне ополчення. Дружина складалася з бояр та їхніх загонів. На утримання княжого війська йшли, зокрема, прибутки з прикарпатських солеварень.

Протягом другої половини XIII - першої третини XIV ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня економіч­ної, політичної та військової могутності. Загалом, протягом другої половини XIII ст. - першої тре­тини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значно­го рівня розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі.

2.Соціально-економічний розвиток українських земель в литовсько-польську добу.

Включення українських земель до складу Великого князі­вства Литовського на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівсь­ка влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути українських земель - князівств.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служ­би у небаченій досі кількості представників різних верств на­селення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі на умовах володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й "нижчих" категорій - двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке на­давалося за військову службу і чітко регламентувалось пев­ним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною фор­мою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "дер­жавної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала фор­ма давнього отчинного володіння - привілейованого спадково­го землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрар­хічної структури, поява нових прошарків у феодальному сере­довищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумо­вили специфіку української феодальної ієрархії ХV-ХVІІ ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів - Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замк­нутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політич­них інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній дер­жавній системі.

Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною.( У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сангушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного.Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "кня­жатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". )Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роду.

Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною влас­ністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин - вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися су­веренними правами, що полягали у праві видання власних роз­поряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими.

Удільні князі-династи були повними суверенами свого володін­ня, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав об­межений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані вели­ким князем за протиправні вчинки.

"Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адмі­ністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності ви­ключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було зак­ріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів.

Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Вели­кого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти не титулованих фе­одалів насамперед давністю роду, отчинним характером земле­володіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів - ради і за своїм політичним та економічним впливом поступо­во зрівнялися з князями.

Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з пред­ставників військово-служилого стану, які прагнули розширен­ня своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих фео­далів. Упродовж всього XVст. відбувалося поступове зближен­ня давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинницької доби, з новим військовослужилим станом. (Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елі­тою.)

В результаті формується єдиний привілейований стан - шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству.

На початку XVI ст. Польща перетворилася на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право відмови у "послушенстві" королеві. На початку XVI ст. законодавство у державі перейняв сейм, представництво в яко­му мала виключно шляхта.

Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому ста­новищі, ніж польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали їй дедалі більше прав. (Зрештою привілеєм від 1434 року король Владислав III запровадив у Галичині польське право, а великі й середні боя­ри отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово зли­лось з селянством. У 1435 році галицькій шляхті надали пра­во самоврядування, в Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Гали­чині становище державної й привілейованої)

Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на се­редину XVI ст. було в основному завершене.

Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбува­лося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Ли­товський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, кот­рими шляхта фактично вже користувалась. (Підтверджувало­ся правило, за яким шляхтич, що отримав маєток під магнатом був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умов­ного володіння (за службу), і магнатів - князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони.)

Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигізмунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчинами" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим кня­зем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддава­ти шляхетських володінь будь-кому з магнатів.

Досягненням шляхти у Литовській державі було запро­вадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали участь місцеві пани і шляхта.

Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на ук­раїнських землях) законодавчі права і створив організацій­не представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині для магнатів і шляхти порядки військової служби, уза­конювалося значення Великого вільного сейму, без згоди якого великий князь не мав права встановлювати будь-які державні устави.

Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шля­хетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церков­ний причт - усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парафії. Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване ста­новище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Будучи у тяжкому стано­вищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до мас.

Основну масу населення українських земель становило се­лянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодаль­ної залежності.

За правовим становищем селянство поділялося на дві ка­тегорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівсь­ких землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбу­лися права виходу від феодала.

Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася пере­ходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і гро­шових податків на користь держави, окремих феодалів, а та­кож церковної десятини.

(Одним із головних загальнодержавних податків був щорі­чний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщина" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігів­щині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму").)

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втра­тили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київ­щині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні по­датки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном - так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. На­прикінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як на­слідок поширення товарно-грошових відносин натуральні по­датки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селя­ни, які відбували свої повинності переважно у формі панщи­ни. За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала на­туральні й грошові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних се­лян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звали­ся такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Економічний розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а та­кож зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Ли­товського мав величезний вплив на піднесення сільського гос­подарства. Починаючи з XVст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробітко­вої ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян.

За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і ко­ролівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. У 1557 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани - Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про проведення волочної поміри, в якому визначалися нові принци­пи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. У відпо­відності з "Уставою на волоки" усі землі того чи іншого госпо­дарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися на однакові земельні ділянки - волоки (23,5 га). Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділян­ку без згоди на те управителя маєтку -державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати всі феодальні повинності. На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної систе­ми господарства. Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешка­ли на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночас­но відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусід­ників були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблю­вався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян.

Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст - зміцнен­ню старих і виникненню нових міст і містечок.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподіля­лися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купець­ко-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. До другої кате­горії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри - хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи - плебеї: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації - цехи. Цехові

Окрім цехових ремісників, в українських містах була чи­мала група позацехових ремісників.(міщани які не входили до цеху через національно-релігійну приналежність )

Торгівля. Значного розвитку в українських землях дістала міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичеві, Берестечку, Дрогобичі і Львові ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку - тричі на рік.

Правове становище міського населення залежало від кате­горії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, цер­ковне), майнового стану і роду занять міщанина.

Магдебурзьке право значно послаблювало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів. В українських зем­лях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міста від феодальної залежності. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користува­тися магдебурзьким правом католикам, а православне населен­ня, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісниц­тва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, по­глиблюється соціальне розшарування серед міського населен­ня. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: арис­тократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс.

Нові явища у соціально-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової систе­ми землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилю­вався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство по­роджував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш пошире­ною формою якої були селянські втечі.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козака­ми. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій за­хист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". В цілому запорожці поділялися на січових і волосних козаків: перші власне і явля­ли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначився у боях, довго служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством", або "товариством". Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на "старших" і "молодших" і складала козацьке військо у влас­ному розумінні цього слова. Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права про­живати на території Січі. Вони селилися на її околицях і в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом, промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків "сіднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.

У 1572 році за на казаом Сигизмунда ІІ Августа поява реєстрового козацтва. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існувало три чітко розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.

Основною суспільною верствою, якій належала влада в Гетьманщині, були козаки – військовий стан, члени якого в мирний час займались землеробством, були землевласниками, інколи їх цікавили промисли.

Держава Б.Хмельницького жила у відповідності з Литовським статутом. За ним судилися козаки, а міщани – за Магдебурзьким правом. Разом з тим існувало звичаєве право.

На зразок віче для вирішення загальнодержавних питань збиралась козацька рада, яка була 2-х різновидів: старшинська та чорна.

Національно-визвольна війна середини XVIIст. спричинила суттєві зміни в соціально-національній структурі населення України. Створювалось фактично нове українське суспільство. Місце польських панів і шляхти намагались зайняти козацька старшина, дрібна українська шляхта, православне духовенство. Соціальною опорою в державі стала козацька старшина, яка поступово перетворилася на окремий стан. Вона формувалася з різних верств населення, але головним її джерелом було козацтво. Саме з цього стану походила більшість полковників, сотників, осавулів.

Існувала в Гетьманській державі і українська шляхта.Привілейованим станом в суспільстві стало і православне духовенство, яке раніше жорстоко переслідувалось польською владою.

Селянство в ході війни з поляками позбулося панщини, платило лише податки, завоювало особисту свободу й право земельної власності. Гетьмансько-старшинська адміністрація визнала право селян вільно розпоряджатися землею.

Починаючи з 90-х рр. ХVІІст. під тиском особистих інтересів козацької старшини, шляхти й монастирів, селянський стан знову почав збільшуватись. Поверталися старі порядки, багато вільного населення ставало залежним, хоч не існувало юридичних документів, де б запроваджувалась кріпосна залежність селян. Чисельним станом було козацтво. Його права і вольності були узаконені ще в перші роки національно-визвольної війни. Права козаків передавались у спадок.

Спочатку доступ до війська Гетьманської держави був вільним для всіх, але згодом заможні козаки зажадали створити привілейований козацький клас на зразок шляхти в Польщі, взяти керівництво в Гетьманщині в свої руки. Б.Хмельницький, який належав до заможних козаків, стримував надмірні апетити старшини, цінував приплив до війська народних мас.

Починаючи з 90-х років ХVІІст., коли влада козацької старшини зміцніла, кількість козаків почала різко зменшуватись. Слід сказати, що у 1699р. польський уряд ліквідував як стан правобережне козацтво, а ліквідацію лівобережного здійснила Катерина ІІ в останній чверті ХVІІст.

Чисельним було і міщанство. Міщани звільнялись з-під влади магнатів і шляхти, послабився податковий тиск на них, підтверджувалися колишні права і привілеї міщан. Це був важливий мотив переходу селянства до стану міщан.

Долаючи натиск козацької старшини, міщани зберегли за собою політичні права, економічні привілеї і своє самоуправління, однак їм довелось брати участь в утриманні гетьманської та міської адміністрації, сплачувати торгівельне мито тощо. В залежності від майнового становища міщани поділялись на 3 соціальні групи: міська верхівка (багаті купці й власники майстерень), середні кола (дрібні ремісники і торгівці), міські низи (незаможні ремісники і торгівці). Між ними не існувало бар’єрів, кожен міг переходити з однієї в іншу групи.