Літописання. Література. Фольклор.

На зразок популярних на Русі візантійських хронік Іоанн Малали (Y ст.), Юрія Гамартола (IX ст.), болгарських літописів та деяких історичних оповідань Західної Європи починають писати руські люди власні історичні твори – літописи. М.Грушевський характеризував найбільший з тих, що дійшли до нас, Іпатіївський збірник літописів (XY ст.), як “правдивий архів нашого письменства”, де збереглись уцілілі залишки руської історіографії. До першої частини Іпатіївського збірника входить “Повість временних літ”, написана монахом Нестором.

На XII-XIII ст. припадає новий етап у розвитку руської історичної думки: літописці зосереджують свою увагу в основному на місцевих подіях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що виявляються в його політичній спрямованості у стилі викладу й мови. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літописі, який теж знаходимо в Іпатіївському списку; останню ж частину збірника складає Галицько-Волинський літопис, у якому йдеться про політичне життя галицької держави у XIII ст.

Характерна особливість руської літератури – гостра публіцистична спрямованість. Тому літературні пам’ятки X-XIII ст. є одночасно і пам’ятками громадсько-політичної думки, бо викликала їх до життя потреба в утвердженні християнської церкви та політичної влади правлячої династії.

Одна з найдавніших пам’яток руської літератури, що дійшла до нас, - “Слово про закон і благодать” митрополита Київського Іларіона, укладена в 30-40-х рр. XI ст. У жанрі проповіді автор обґрунтовує думку про те. що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в старому завіті (“закон”), до християнства (“благодать”).”Слово…” – видатний філософський твір руської літератури. автор якого проявив себе як блискучий полеміст з неабиякими літературними здібностями.

Дуже цікавим зразком повчальної літератури є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям” (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Святого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вини прагнути миру, ставити загальнодержавні інтереси вище від родинних, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя.

Перлиною давньоруської літератури по праву вважається “Слово о полку Ігоревім” (біля 1187) невідомого автора.

Важко провести чітку межу між прадавнім і новим циклами народної творчості, все ж до найдавніших слід віднести замовлення та заклинання, а також казки про тварин, що наділені рисами людської поведінки, казки героїко-фантастичного змісту, у яких відбилась віра людини у надприродну сутність різних явищ, у силу магії. Поряд з ними стоять перекази побутового характеру та легенди історичного змісту, серед яких найбільш відомі оповіді про заснування Києва, про Андрія Первозванного, про Кирила Кожум’яку та ін.

Протягом усього періоду Київської Русі й пізніше творив народ прислів’я, приказки, загадки, які зустрічаємо навіть у руських літописах.

У IX-XI ст. на Україні склався героїчний епос у формі билин. однак дальші події стерли його в пам’яті народній, тож відомі билини лише у записах із земель, що складали Північно-Східну Русь. Можна думати, що перші билини були історичними піснями княжої доби, йшлося в них про боротьбу руських витязів-богатирів із степовими кочівниками. В українському фольклорі збереглися лише окремі уривки цього давнього епосу.

Мистецтво. Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є мистецтво, що також являло собою синтез художнього досвіду слов’янських племен та вікових надбань Заходу і Сходу. Кам’яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своєму розвитку. Зразками ранньої архітектури, в якій найбільше проявляються типові візантійські риси, є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031-1036). Грецькі й руські майстри будували і Софійський собор, окрасу Києва і всієї Руської землі.

З XII ст. починається новий етап. Храми та світські кам’яні будівлі стають простішими в оформленні, меншими за розмірами, але набирають більшої довершеності і краси. Типовим стає кубічний однокупольний храм. Візантійський влив поступово слабне, натомість проявляються риси західноєвропейського романського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, галицька. Із пам’яток цього періоду дійшли до нам у перебудованому вигляді церкви богородиці Пирогощі (1132), Кирилівська (1146) та Василівська (1183) у києві, Борисоглібський собор (бл. 1128) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл. 1200) у Галичі.

В храмах розвивається іконопис, фрескований розпис та мозаїка. Із руських іконописців відомі нам Григорій та Аліпій (обидва творили у другій половині XI й на початку XII ст.), монахи Печерського монастиря, засновники київської художньої школи іконопису.

Поширення писемності та поява книг привели до виникнення на Русі ще одного виду живопису – книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є мініатюри в ”Остромировому євангелії” (1056-1057) та ”Ізборнику” князя Святослава (1073).

Надзвичайно багатим було декоративно-ужиткове мистецтво. Руські майстри зуміли органічно поєднати у своїх творіннях художню традицію східнослов’янських племен із чужоземними досягненнями, що прийшли на Русь разом з численними мистецькими виробами з інших країн. Захоплює майстерність творців художнього литва, ювелірів.

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня і танець. Мелодії звучали під час свят і в праці, на князівських бенкетах і в походах, а також під час виконання обрядових дій та церковних богослужінь.