Американський футбол

Формування та розвиток ігрових командних видів спорту

У новітній час найбільш інтенсивно професійний спорт розвивався у США. Починаючи з середини ХІХ ст. активно розвивалися такі його види як бейсбол, американський футбол, гольф тощо. Однак задовго до цього в деяких видах спорту розігрувалися грошові призи (кінні перегони, кулачні двобої, біг, веслування, боротьба).

Кінні перегони завжди носили комерційний характер. Перші кінні перегони були організовані губернатором штату Нью-Йорк Р. Ніколасом у 1668р., а перший кінний іподром у США було збудовано в м. Лексінгтоні у 1778 р.

Проте найбільш широкого розвитку набули командні ігрові види професійного спорту. Першим серед них був бейсбол.

Бейсбол

Бейсбол (англ. Baseball; base - база, основа і ball - м’яч) – спортивна гра з м’ячем і биткою. В ній дві команди-суперниці почергово виконують зумовлені правилами атакуючі і захисні дії. Сутність гри – суперництво двох команд за так звані ”бази” – майданчики, що знаходяться в кутах внутрішнього поля (”інфілд”) – квадрата зі сторонами по 90 футів (27,45 м х 27,45 м). За межами внутрішнього поля знаходиться зовнішнє поле (”аутфілд”). У кожній команді по дев’ять гравців. Одна команда, що захищається, подає м’яч ( маса м’яча 150 г, окружність 23 см.), а інша - приймає його. У команді, що захищається, на майданчику діє весь склад, а від атакуючої – у грі бере участь тільки один бейсболіст, що відбиває. Він з биткою в руках знаходиться в ”будинку” (”домашній” базі). Дев’ять гравців команди, що захищається, розташовуються в такий спосіб: той, що подає (пітчер), знаходиться в центрі внутрішнього поля; той, що приймає (кетчер) – у ” будинку”; троє – гравці 1-ї, 2-ї і 3-ї баз – у відповідних базах; вільний гравець (”шорт-стоп”) – між 2-ю і 3-ю базами; інші три гравці – у зовнішньому полі (правий, центральний і лівий гравці зовнішнього поля відповідно). Гра розпочинається з того, що пітчер команди, що захищається, подає м’яч відбиваючому гравцеві команди суперників, що атакує. Якщо цей гравець за допомогою битки зумів послати м’яч назад у поле, то, кинувши битку на землю, він біжить від ”будинку” до 1-ї бази, прагнучи швидше зайняти її (а якщо удасться то послідовно 2-у і 3-ю бази). Кетчер – приймаючий гравець команди, що захищається, намагається піймавши м’яча, якомога швидше послати його своїм партнерам, щоб ті змогли влучити м’ячем у гравця команди, що атакує, і тим самим перешкодити йому зайняти чергову базу і вивести його з гри. Якщо гравець атакуючої команди, що відбив м’яч, устиг після цього послідовно оббігти 1-, 2-, 3-ю бази і повернутися в „будинок”, то команда, що атакує, одержує очко. Черговий гравець цієї команди, озброївшись биткою, стає наступним відбиваючим. Кожна з команд по черзі виступає в нападі й у захисті. Перемагає команда, що набрала протягом двобою максимальну кількість очок. Час двобою не обмежено. Гра зазвичай продовжується дев’ять іннінгів (у ході кожного з них команди грають у нападі і захисті по одному разу).

Згадки про гру, яка нагадує бейсбол, було знайдено у французькому манускрипті 1344 р. Тоді в неї грали священники. Однак прийнято вважати, що сучасний бейсбол походить від англійської гилки, популярної у Великобританії та Ірландії.

На початку ХІХ ст. (1831-1845 рр.) бейсбол став досить популярним у США, де його називали ”таунбол”, ”бейс” або ”бейсбол”.

Історію розвитку бейсболу поділяють на 3 періоди:

1) 1830-1845рр. – виникнення;

2) 1845-1869 рр. – формування і розвиток;

3) 1869-2014 рр. – функціонування в якості бізнесу.

Тривалий час розробником правил змагань вважався Абнер Даблдей. Однак в дійсності перші правила були розроблені Олександром Картрайтом. Перший бейсбольний клуб ”Нікер-бокерс” було засновано 23 вересня 1845 р. Олександром Картрайтом, який у подальшому багато зробив для популяризації цієї гри. Він розробив правила гри, які невдовзі були визнані й іншими бейсбольними клубами Нью-Йорка .

Перша офіційна гра в бейсбол відбулася 19 червня 1846 р. у Хобокені (штат Нью-Джерсі) між командами ”Нікер-бокерс” (клуб О.Картрайта) і ”Нью-Йорк Найн”. Цей день американці вважають офіційним днем народження бейсболу.

Спочатку бейсбол був популярним тільки у Нью-Йорку та Нью-Джерсі. На кінець 1850 р. у Нью-Йорку та навколо нього було вже понад 100 бейсбольних команд. Повідомлення про ігри публікувалися у пресі. Наприкінці 50-х років ХІХ ст. бейсбольні команди було створено в інших містах штату Нью-Йорк.

У 1857 р. делегати з 25 аматорських організацій зібрались в Нью Йорку, щоб обговорити правила гри. І вже у 1858 р. було сформовано першу організаційну структуру в цьому виді спорту – Національну асоціацію гравців у бейсбол. Вже в перший рік її існування стали періодично брати плату з глядачів бейсбольних змагань на поточні витрати.

Вже в 1860 р. в країні нараховувалось кілька десятків команд, що продавали квитки на свої матчі і виплачували спортсменам грошові винагороди. Розширення Національної асоціації гравців у бейсбол супроводжувалося зростанням видатків на переїзди команд з міста до міста. Це змусило організаторів огороджувати бейсбольні поля і все частіше брати з глядачів плату. Вперше систематично це стали робити у Брукліні (з 1862 р.).

Гравці Національної асоціації вважалися аматорами, проте багатьом з них таємно виплачувалися гроші: одним просто платили за гру, а інших фірми-спонсори фіктивно зараховували на роботу і виплачували заробітну плату. Відкрито визнати себе професіоналом вважалося нерозважливим, тому спортсмени і підприємці йшли на всілякі хитрощі. Прикладом подібного лицемірства може послужити зарахування у 1867 р. 16-річного бейсболіста Альберта Сполдінга на роботу в бакалійну крамницю на посаду клерка з заробітною платою 40 доларів на тиждень, що на той час майже в 10 разів перевищувало середню зарплату службовця. Президент клубу “Нью-Йорк Мьючуелс” у 1860-1871рр. платив всім гравцям своєї команди, які за платіжними відомостями вважалися „прибиральниками вулиць”.

Першим, хто припинив це лицемірство, був клуб з м. Цинциннаті, менеджери якого в 1869 р. заявили, що команда „Red Stokings” є дійсно професіональною [ Гуськов С., 1990]. Засновниками „Red Stokings” стали брати Гаррі і Джордж Райт. Брати Райт запросили до команди кращих гравців з Нью-Йорка, Бостона, Вашингтона, Чикаго та інших міст США. 4 травня 1869 р. „Red Stokings” зіграли перший матч з командою ,"Great Westerns" (м. Цинциннаті). Річний фонд заробітної плати у клубі становив 9300 доларів, що на той час було досить великою сумою. Гравці отримували від 800 до 1400 дол. кожен протягом восьми місяців.
У той час, кваліфіковані робітники отримували заробітну плату від 525 до 750 дол. на рік.

В тому ж 1869 р. команда „Red Stokings” із Цинциннаті з тріумфом провела свої виступи в різних містах США: виграла у 56 зустрічах, одну гру звела до нічиєї і не потерпіла жодної поразки.

Отже бейсбол став першим у світі командним ігровим видом спорту, що у 1869 р. набув статусу професійного.

17 березня 1871 р. гравці 10 команд об’єдналися у Національну асоціацію професійних гравців у бейсбол (National Association of Professional Base Ball Players). Спортсмени команд брали активну участь у формуванні бейсбольного бізнесу. У складі команд і навколо них з’явилися підприємці, які відчули що на бейсболі можна добре заробити [Гуськов С., 1990]. Проте становище Національної Асоціації не можна було назвати стабільними, що було пов’язане з переходом гравців з однієї команди в іншу, в залежності від того, хто більше заплатить.

В 1876 р. з ініціативи чикагського бізнесмена Уільяма Галберта (William A. Hulbert) була сформована Національна ліга професійних бейсбольних клубів (National League of Professional Base Ball Clubs). Вступний внесок в Лігу становив 10 дол. Її організатори вирішили низку питань, що лягли в основу розвитку бейсбольного бізнесу:

· розробили календар змагань;

· внесли зміни до правил гри з метою підвищення її видовищності;

· зумовили фінансові аспекти забезпечення команд;

· прийняли рішення про усунення гравців від вирішення будь-яких питань, зокрема фінансових, в Лізі і команді;

· визначили заходи щодо покарання гравців, які за гроші сприяли фіксації необхідних гемблерам (організатори „чорного” тоталізатора) спортивних результатів;

· розпочали боротьбу з вживанням алкоголю серед гравців.

Власники команд, котрі на той час називалися менеджерами, отримали виключне право контролю своєї території, складали календарі змагань, визначали правила найму гравців. Жодній команді не дозволялося наймати бейсболіста, який з тих, чи інших причин був звільнений з іншої команди. Так з’явився „чорний список”, який неофіційно діє і донині у професійному спорті.

Національна професійна ліга стала організацією професійних клубів, а не гравців. Бейсболом почали керувати бізнесмени, а гравці стали фактично найманими працівниками, котрі отримували заробітну плату. Заробітки складали в середньому 1750 доларів на рік, що було в три рази більше ніж у заводських робітників. ”Зірки” бейсболу отримували до 10 000 доларів за сезон.

На той час ще не було регульованого переходу гравців з однієї команди до іншої. Менеджери старалися перехопити кращих гравців, що призводило до швидкого зростання їхньої заробітної плати. Але прибутки команд були ще незначними і довго так не могло тривати. Щоб запобігти безконтрольному переходу гравців, власники команд домовилися таємно "резервувати" п'ять гравців в кінці кожного сезону. Так зявилось положення про резервування гравців, яке офіційно вступило в силу в 1880 р.

З 1880 р. була введена система укладання контрактів з гравцями. Це припинило переходи гравців з команди до команди через вищу зарплату. Так з’явилося одно із перших і безумовних правил професійного спорту – укладання контракту між клубом та гравцем.

Окремий пункт в контракті стосувався положення про резервування. Згідно цього положення, клуб мав право продовжити контракт гравця, після кожного сезону, що фактично робило гравця до кінця життя власністю команди, яка першою уклала з ним контракт. І хоча, гравець мав право торгуватися за розмір своєї заробітної плати, він не мав права переходити в іншу команду за власним бажанням і агітувати за підвищення зарплати .

Ліга розробила досить суворі правила щодо створення, розташування і прийому нових команд. Заборонялося їх розташування в містах з населенням до 75 тис. жителів. Як правило, заборонялося розташування двох команд однієї ліги в одному місті. Обумовлювалося, що створення нової команди з того ж виду спорту на тій же території вимагало грошової компенсації за територіальну поступку.

Невдовзі у Національної професійної ліги з’явився конкурент – Американська асоціація, яку було створено 3 листопада 1881 р. (1882 р). на чолі з командою Цинциннаті Ред Стокінгс (Cincinnati Red Stockings), яка була виключена з Національної професійної ліги через ігри по неділях і за продаж пива. Щоб залучити гравців до своєї нової ліги, Американська асоціація запропонували гравцям контракти без положення про резервування.

Загалом протягом 80-х років ХІХ ст. кількість бейсболістів зросла з 5 до 15 тис чоловік, а кількість ліг – до 17.

12 березня 1883 р. Національна ліга, Американська Асоціація, і нижча Північно-Західна Ліга підписали угоду, відому як "Національна Угода". Угода стала початком (продовжила!!!) обмеження прав бейсболістів та визначила відношення між лігами, в лігах – між лігою і командами, а в командах (клубах) – між їхніми власниками та бейсболістами. Ліги домовилися поважати контракти і "чорні списки" один-одного;
визначили розмір мінімальної заробітної плати ( 1000 дол.); розширили резервний список до одинадцяти чоловік.

Обмеження прав бейсболістів призвело до організації в їхньому середовищі власної профспілки, котра стала захищати права спортсменів-професіоналів. Першою такою організацією стало Братство професійних бейсболістів, ініціатором створення якого став (John Montgomery Ward) і ще вісім гравців в 1885 р. Воно виступило проти ”чорного списка” та фіксованого для команд ліміту зарплати. Але реальної сили ці профспілки, що нині називаються Асоціації спортсменів професійних ліг, набули лише у другій половині ХХ ст.

Небажання власників команд Національної Ліги йти на поступки гравцям, стало поштовхом до створення в 1890 р. Національної ліги гравців у професійний бейсболабо, як її називали, Ліга Гравців (PL - Players League), керівництво якою здійснювалось самими гравцями.

Головною проблемою тих років було те, що гравці були абсолютно безправні - їх могли продавати з команди в команду, не питаючи згоди. За подібні обміни власники команд часто виручали величезні суми. Так, Джона Монтгомері Варда збиралися продати з Нью-Йорка до Вашингтона за 12 тисяч доларів (дві річних зарплати "зірки" бейсболу тих років). Сам гравець нічого з цих грошей не отримував. Зрозуміло, подібне сильно не подобалося гравцям.

Влітку 1889 р. Вард таємно вербував послідовників - як бейсболістів, так і бізнесменів і політиків, готових підтримати нову лігу. До жовтня того ж року, коли факт існування Ліги Гравців був відкритий для публіки, це була вже серйозна організація. У правління кожного з восьми клубів порівну входили як спонсори, так і гравці; так само порівну розподілялися і доходи. Гравцям навіть було дозволено купувати частки у володінні командами.

Майже всі гравці Національної Ліги , включаючи визнаних зірок, приєдналися до Ліги Гравців. Власникам "старих" команд довелося терміново набирати новачків з молодших ліг, щоб заткнути діри в складі.

Між новою і старою лігами почалися битви в пресі і в суді. Гравці зуміли захистити своє право створити нову лігу, але власники відповіли тим, що зробили розклад своєї ліги таким самим як календар Ліги Гравців. Передбачалося, що глядачі, які звикли до "старих" команд, зволіють піти на їхні ігри, а не на матчі конкурентів. План власників закінчився катастрофою: на нові команди, в яких було більше знаменитих гравців, вболівальники ходили охочіше. Що ще гірше, фанати взагалі закинули бейсбол - сумарна відвідуваність двох ліг була майже вдвічі менше, ніж рік тому у однієї Національної. Все це призвело до банкрутства декількох команд Національної Ліги, Ліга Гравців теж втрачала гроші, в той час як Американська Асоціація діяла як і раніше.

Зрештою представники Національної Ліги і Ліги гравців були змушені сісти за стіл переговорів і в 1891 р. Ліга Гравців припинила своє існування. Гравці повернулися в "старі" команди . Цього ж року була розформована і Американська Асоціація.

До 1900 р. Національна Ліга була монополістом на бейсбольному ринку. В 1901 р. Б.Джонсон (Byron “Ban” Johnson), президент нижчої Західної ліги, провів її реорганізацію, створивши Американську лігу професійних бейсбольних клубів.

Після трьох років жорсткої конкурентної боротьби, у 1903 р. власники команд і керівники ліг (Американської та Національної) дійшли згоди, згідно з якою офіційно визнавалася наявність у США двох провідних бейсбольних професійних ліг. У кожній лізі було по вісім команд. Для координації роботи ліг було створено Національну бейсбольну комісію з трьох осіб. До неї входили президенти названих ліг і постійного голови, яка обиралася за погодженням між ними. Так народилась Головна бейсбольна Ліга (Major League Baseball – MLB).

Особливо знаменним для американського бейсболу став 1903 рік. Переможці провідних ліг (Американської та Національної) – команди Бостона і Пітсбурга домовилися щодо організації та проведення 9 ігор, і назвали ці зустрічі чемпіонатом світу – (”Світова серія”). Положення про ”Світову серію” було затверджено у 1905 р. і відтоді такі зустрічі проводяться щорічно.

У 1914 році Федеральна Ліга оголосила себе третьою вищою бейсбольною лігою, намагаючись конкурувати з Національною та Американською лігами. Конкуруючи за гравців і глядачів, Федеральна ліга неодноразово подавала позови проти існуючих ліг про порушення антимонопольного законодавства. У відповідь Національна та Американська Ліги відповіли серією зустрічних судових позовів, метою яких, принаймні частково, було збільшення видатків Федеральної Ліги. Федеральна ліга подала позов в Північному окрузі штату Іллінойс. Справу вів суддя Kenesaw Landis, добре відомий своїми сильними антимонопольними переконаннями. Але, суддя Landis, крім того був і великим шанувальником бейсболу, тому він не поспішав закривати справу, переконаний в тому, що сторони в кінцевому підсумку будуть змушені сісти за стіл переговорів.

Як зясувалось, рішення судді Landis було правильним: Федеральна Ліга не змогла досягнути рентабельності, і після сезону 1915 р. більшість власників клубів, що входили до Федеральної Ліги вирішили піти на примирення з вищіми лігами. Лише власники команди з м. Балтімора Baltimore Terrapins не були згідні з таким рішенням.

В 1922 р. бейсбольний клуб з Балтімора подав до Верховного суду США позов про порушення антимонопольного закону Шермана на Національну лігу професійних бейсбольних клубів. Суддя О.Холмс прийняв рішення, у якому заперечував порушення антитрестівського закону Шермана, оскільки питання організації бейсбольних матчів відносяться до юрисдикції штату, а бейсбол не є бізнесом (Гуськов, Платонов, Линец, Юшко, 2000). Це відіграло вирішальну роль у розвитку не тільки бейсбольного бізнесу, але й інших професійних видів спорту, котрі у своїй подальшій діяльності посилалися на це рішення суду. (докладніше "Організаційно-правові основи професійного спорту")

У 1936 р. у Куперстауні розпочалося будівництво Національного бейсбольного залу слави, який відкрили у 1939 р. на честь 100-ліття цієї гри. Перший відбір кандидатів до Національного бейсбольного залу слави проводився упродовж трьох років (1936-1939 рр.). Асоціація журналістів, які писали про бейсбол (226 осіб), та Спеціальний комітет ветеранів бейсболу (78 осіб) відібрали 26 осіб для Залу слави (тих, хто набрав 75% і більше голосів). У подальшому система відбору досить часто змінювалася. У 1945 р. було введено правило, котре діє і до нині – до Залу слави може бути обраним гравець, який виступав у основних лігах не менше десяти років і за п’ять років до моменту висування його кандидатури на обрання мав не менше ніж 20-річний загальний ігровий стаж.

З 1939 р. розпочато трансляції бейсбольних матчів по телебаченню.

В 1947 р. бейсбол став ареною боротьби проти расової дискримінації. Клуб ”Бруклін Доджерс” уклав контракт з темношкірим гравцем Джекі Робінсоном, який уже у 1943 р. став першим темношкірим спортсменом, що завоював титул ”Найцінніший гравець ліги”. Це був перший у ХХ ст. випадок залучення темношкірого гравця до клубу провідних бейсбольних ліг США. Нині в командах Національної та Американської ліг виступає близько 50% темношкірих гравців.

В 1961-1962 рр. відбулося розширення провідних ліг з метою зменшення конкурентної загрози з боку Континентальної ліги. Кожна з ліг (Національна та Американська) збільшилася на дві команди ( з 8 до 10), а кількість ігор зросла з 154 до 162 за сезон у кожній лізі.

У 1968 р. власники бейсбольних клубів провідних ліг (Національної та Американської) ухвалили рішення щодо збільшення кількості команд (з 10 до 12) у кожній з них. При цьому загальна кількість ігор за сезон залишилась такою ж як була – 162.

Тоді ж було передбачено розмір вступного внеску який мав сплатити власник новоствореної команди – 10 млн доларів у Національній лізі і 5,6 млн доларів у Американській лізі. Отримані від розширення ліг кошти розподілялись порівно між клубами відповідних ліг.

Зростання популярності бейсболу спонукало до подальшого розширення ліг. В 1984 р. склад Американської та Національної Ліг розширився до 30 команд.

З 50-х років ХХ ст. все більшої уваги у структурі прибутків провідних бейсбольних ліг набувають надходження від телекомпаній за право трансляцій матчів: на початку 50-х років – 2,3 млн доларів на рік, у 1960 – 12 млн, у 1967 – 25 млн, у 1980 р. – близько 100 млн, а у 1990р. – понад 100 млн. Це сприяло значному зростанню прибутків бейсболістів. На початку 1990-х років 109 бейсболістів мали зарплату понад 1 млн доларів на рік, 47 гравців – понад 3 млн , 19 гравців – понад 4 млн доларів, 2 гравці – понад 5 млн, а Б.Бонніла – понад 6 млн. Мінімальна зарплата була понад 100 тис. доларів на рік. У 2004 р. чотири бейсболісти отримали прибутки понад 20 млн доларів за рік, а кращий серед них Алекс Родрігес – 26,2 млн.

В 2010 р. середня річна заробітна плата бейсболістів MLB складає 2,7 млн дол.

У 2000 р. Національна та Американскька ліги об’єдналися у Головну бейсбольну лігу – MLB. З 2013 р. комісаром Головної бейсбольної ліги є Бад Селіг.

Сьогодні Головна бейсбольна ліга складається з 30 команд: 29 розташовані в США, 1 – в Канаді. Кожна ліга розділена на три дивізіони: Східний, Західний і Центральний, по 5 команд в кожному.

MLB входить до п’ятірки спортивних ліг (після NFL, Бундесліги, Австралійської футбольної ліги та Прем’єр ліги) з найвищою відвідуваністю – понад 30 тис осіб за одну гру.

Окрім національного чемпіонату, MLB проводить Матчі усіх зірок (з 1933 р.), Світову серію ( з 1903 р.) та Світову бейсбольну класику (з 2005 р. – це змагання, які проводяться MLB, Міжнародною Федерацією бейсболу та Асоціацією гравців у бейсбол Головної Ліги).

Про популярність бейсболу в Америці, зокрема свідчить той факт, що кіностудії Голлівуда й інші студії США зняли про нього чимало фільмів. Так, у 1952 р. на екрани вийшов фільм „Команда що перемагає” у якому головну роль одного з кращих пітчерів 1910-1920 рр. Гровера Александера зіграв голлівудський кіноактор Рональд Рейган, якого у подальшому було обрано спочатку губернатором штату Каліфорнія, а потім і Президентом США.

Видатні гравці у бейсбол: Джо Ді Маджо, Джордж Герман (Малюк Рут), Роджер Маріс, Роберт Лінкольн Лоу, Пітер Едвард Роуз.

Успіхи професійного бейсболу сприяли створенню і розвитку інших професійних видів спорту. Наприкінці ХІХ ст. з’являються професійні команди у футболі (мається на увазі американський футбол, європейський футбол в Америці називають соккер), гольфі і боулінгу, а на початку ХХ ст. - і у хокеї, баскетболі та тенісі (табл. 1)

Таблиця 1.

Розвиток професійного спорту в США

(Гуськов С., 1992, доповнено)

Американський футбол

Історія виникнення американського футболу нерозривно пов'язана з розвитком футболу європейського та регбі, в свій час завезеного в США європейцями.

7 квітня 1823 у місті Регбі графства Йоркшир, під час футбольного матчу шістнадцятирічний Вільям Вебб Елліс (англ. William Webb Ellis) схопив м'яч і побіг у бік суперників. Через багато років цьому хлопцеві поставили пам'ятник, на стінах його коледжу повісили табличку: "Нехай ця дошка нагадує про славні діяння Вільяма Вебба Елліса, першого, хто наважився порушити правила, схопивши м'яч руками і побігши з ним. Так виникла гра регбі в 1823-му році". Гру вирішили назвати ім'ям міста, в якому вона виникла.

6 листопада 1869 відбулася зустріч в Нью-Брунсвік (шт. Нью-Джерсі) між командами Ратгерського і Прінстонського університетів, яка вважається першим в історії матчем з американського футболу, хоча сама гра багато в чому ще нагадувала регбі. З тих пір ця дата вважається офіційним днем народження американського футболу. М'яч тоді штовхали ногами, очки нараховувалися за голи, а про тачдаун й мови не було. Тільки в 1875 р. стали давати одне очко за внесок м'ячі в кінцеву зону супротивника.

Формування американського футболу датується 1874-1882 рр. У 1874 р. в Гарвардському університеті пройшов матч за розробленим там правилами. З часом американський футбол набув поширення в інших університетах, де він як і раніше залишається одним з головних спортивних захоплень студентів.

У 1876 р. була заснована Футбольна асоціація коледжів.

"Батьком американського футболу" вважається Уолтер Камп (англ. Walter Camp), що грав за команду Єльського університету. В 1876 р. ним було запропоновано правила гри, багато принципових положень яких визначили суть гри. Серед нововведень Кампа і введення захоплення суперника в районі колін, в наслідок якого травматизм гравців значно збільшився і залишив за американським футболом славу "смертельно небезпечного виду спорту".

Офіційні правила гри було прийнято у 1880 р.

Поступово футбол вийшов за стіни вузів, а в кінці XIX ст. став культивуватися і як професійний спорт. З'явилися перші приватні команди і професійні гравці.

З 1892 року веде свій " родовід " професійний американський футбол. До того часу найбільшу популярність американський футбол придбав серед жителів Пітсбурга та прилеглих районів штату Пенсільванія. Найжорстокіше суперництво розгорнулося між двома командами - "Allegheny Athletic Association" (AAA) и "Pittsburg Athletic Club" (РАС).

Першим професіоналом у цьому виді спорту називають легендарного Вільяма Хеффелфінгера , що отримав 500 доларів в 1892 р. від керівників команди Атлетичної Асоціації (Allegheny Athletic Association" (AAA)). Для зміцнення рядів своєї дружини керівництво AAA за 500 доларів привернуло в команду Гарварду Вільяма "Пейджа" Хеффельфінгера , що виступав перш за команду університету в Єлі. 12 листопада Хеффельфінгер у зустрічі проти РАС вперше вийшов на футбольне поле у складі AAA і єдиним тачдауном , який тоді "коштував" всього 4 очки , приніс перемогу своїй дружині , яка виграла з рахунком 4:00 . Таким чином , Вільям Хеффельфінгер вважається першим професійним футболістом, який отримав гроші за гру. Правда , виплати відбувалися тоді під покровом таємниці .

У 1893 р. керівництво Pittsburg Athletic Club уклало з хавбеком Грантом Дібертом контракт на весь майбутній сезон - це був перший в історії американського футболу контракт з професійним спортсменом. Щоправда , підписання і цього контракту не віддавалося широкому розголосу.

У 1895 р. вперше один з гравців в американський футбол відкрито заявив про те , що він отримує гроші за свою роботу на футбольному полі. На це наважився Джон Брейлер , якому , як свідчать історики , 10 доларів і безкоштовне харчування вперше отримав від керівництва команди Latrobe Athletic Association після зустрічі зі спортсменами " Жанетт Спорт клаб" .

У 1896 р. керівництво Allegheny Athletic Association оголосило про організацію постійно діючої команди. У 1897 була створена перша чисто професійна команда - "Latrobe Athletic Association" , яка складалася виключно з оплачуваних гравців.

1900 р.- Уильям Чейз Темпл взяв на себе виплату заробітної плати гравцям команди Duquesne Country and Athletic Club, ставши першим власником клубу.

У 1902 р. три команди з Пенсільванії спробували організувати першу професійну футбольну лігу- Національну футбольну лігу. . Так як вони не встановили точного порядку для визначення чемпіона , то після проведених ігор всі троє оголосили себе переможцями.

У грудні 1902 р.професійний американський футбол вперше з'явився в спортивному залі - під дахом знаменитого нью - йоркського палацу спорту "Медісон сквер гарден" . Тоді було проведено турнір " Світової серії" за участю п'яти команд. 28 грудня переможцями стали футболісти з клубу "Syracuse Athletic Club", які на чолі зі знаменитим гардом Гленом "Поп" Уорнером з рахунком 6:00 взяли гору над атлетами з Нью - Йорка. У 1903 р. Команда " Атлетичного клубу Франкліна " ( Franklin AC ) виграла другий і останній турнір світової серії "Світової серії".

В 1904 р. у штаті Огайо виникло вже сім професійних команд. Вони провели свій чемпіонат під назвою Незалежний Чемпіонат Огайо. В цьому ж році з'явився перший афроамериканський футболіст- Charles Follis. Вийшов він у складі команди з Огайо. З тих пір число чорношкірих футболістів тільки збільшувалася.

Американський футбол стрімко розвивався в коледжах і університетах , ставав все більш модним , але разом з цим зростало і невдоволення зростаючою грубістю і жорстокістю ігри , що призвело до її забороні в деяких коледжах. Побоювання громадськості викликала зайва жорсткість гри: У 1905 р. газета "Чикаго Трибьюн" вийшла із заголовком на першій полосі — "18 футболістів загинули та 159 отримали важкі травми". Президент США Теодор Рузвельт заявив: "Або футболісти змінять правила, або ми заборонимо футбол взагалі. Жорстокість і нечесна гра повинні бути карані. Змініть гру або відмовтеся від неї ". У правила були внесені зміни, що стосуються покарання за грубу гру. Творці правил сподівалися , що це зробить гру менш агресивною. Футболісти також змушені були придумувати спеціальну захисну форму — з'явилися бриджі з щитками. Спортсменам було рекомендовано надягати на голову під час гри шкіряний шолом. З 1939 р. використання шолома стало обов'язковим.

У 1906 р. була проведена реформа , в результаті якої був дозволений пас вперед - революційна новація , істотно змінила стратегію і тактику гри і дозволила здійснити стрибок в еволюції американського футболу. Крім того , гравцям команди нападу , розчищаючи шлях для своїх товаришів , які володіють м'ячем , було заборонене захоплення руками суперників. Тривалість гри була скорочена з сімдесяти до шістдесяти хвилин , також була встановлена нейтральна зона - лінія, яку команди не мають права перетинати до початку розіграшу . Було створено два варіанти гри : більш " м'який" - для любителів і жорсткий - для професіоналів. Багато чого було зроблено для зниження травматизму , насамперед за рахунок удосконалення захисної екіпіровки.

У 1920-30-і рр. у США розпочався справжній «футбольний бум». Проте у 1920 р. професійний футбол зіштовхнувся з рядом проблем: постійне зростання зарплат гравців, неконтрольований перехід гравців з команди в команду, залучення гравців, які не закінчили коледж. Повстала необхідність створення ліги, де всі б дотримувались одних правил.

20 серпня 1920 р. представники чотирьох команд- "Akron Pros", "Canton Bulldogs", "Cleveland Indians" і "Dayton Triangles" в Кантоні (штат Огайо) оголосили про організацію першого професійного об'єднання американського футболу - Американської професійної футбольної конференції (APFC), до якого побажали приєднатися ще шість команд.

На другому організаційному зібрані 17 вересня 1920 р. були присутні 10 команд з 4 штатів. Було прийняте рішення про зміну назви Американської професійної футбольної конференції на Американську професійну футбольну асоціацію (American Professional Football Association.-APFA). Першим президентом став відомий американський спортсмен - дворазовиий олімпійський чемпіон з легкоатлетичних багатоборств і футболіст Джим Торп . В 1909-1911 рр. він був студентом і підробляв на життя, виступаючи за кілька доларів у напівпрофесійних бейсбольних і футбольних командах нижчих ліг. Подвійний тріумф індійця Джима Торпа на IV Іграх Олімпіади 1912 р. у Стокгольмі не всім був до душі. Найбільш реакційно налаштовані американські спортивні керівники з Аматорського спортивного союзу та Національного олімпійського комітету США вирішили використати цей випадок у своїх політичних цілях. Вони звернулися до МОК з проханням позбавити Джима Торпа олімпійських нагород, оскільки до Олімпіади, за їх заявою, він був професіональним бейсболістом і футболістом. МОК задовольнив їхнє прохання. В 1913 р. Джим Торп став професіональним спортсменом. Невдовзі він став одним з кращих як у бейсболі, так і в футболі. Влітку він грав за професійну бейсбольну команду ”Нью-Йорк Джайєнтс”, а восени – у футбольній команді ”Кантон Баллдогс”. Джиму Тропу належала більшість рекордів і у бейсболі, і у футболі.

Щоб додати ваги новій спортивній організації , її засновники вирішили, що за вступ в асоціацію потрібно заплатити внесок у сумі 100 доларів, однак жоден клуб не пішов на такі витрати і цих грошей в загальну касу не вніс . Першим чемпіоном APFA стали футболісти з команди "Akron Pros", які не потерпіли в турнірі жодної поразки.

У 1920 р. пройшов перший професійний трансферт: наприкінці сезону Текле Боб Неш з Акрона перейшов в Баффало за 300 доларів і APFA отримала 5 % за цю угоду.