ІСТОРІЯ АНТІВ, ЇХ ПОХОДИ, ВІЙНА З СЛОВЯНАМИ, БОРОТЬБА З АВАРАМИ, ОСТАННІ ЗВІСТКИ, ПРО АНТІВ

Так уставлена тотожність Антів з українськими племенами відкриває нам кілька фактів з найранїйшої історії їх кольонїзації.

Йдучи хронольоґічно, треба почати з тієї війни Вінїтара з Антами. Падає вона на останню чверть IV в., десь на кінець 70-х чи 80-і рр.,- близше дати означити не можна. Як я вже сказав, все промовляє за тим, щоб не збувати в сїм епізодї імени Антів гадкою про анахронїзм. Додам, що й війна та могла, бути ще не дуже далеко від Днїпра, бо Остроґоти під натиском Гунів поволї тільки посувались на захід, аж опинились на середнїм Дунаю; отже й ґеоґрафічно взявши нїщо не противить ся гадцї, що тут справдї брали участь Анти. Тільки, кажу, обясненнє, яке дає сїй звістцї Йордан, треба де що змінити. У Йордана Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм війском на краї Антів; напавши на них, в першій битві він був побитий, але далї воював сміло й їх короля Боза ¹) з синами й 70 старшинами казав розіпяти для страшного прикладу“ ²). Як вище згадано, в сїй війнї скорше можна бачити симптом словянської кольонїзації на полудень, що зіткнулась з Ґотами. Гуни, каже далї Йордан, взяли Антів в оборону проти Ґотів і при помочи вірної їм частини Ґотів знищили сього своєвільного Вінїтара. Сю память про гунську опіку Антам супроти ворожих Остґотів також вважаю цїнною — вона кидає світло на перші стадії словянського розселення на Чорноморії.

Про дальший його розвій в V віцї не маємо нїяких спеціальних відомостей. Пізнїйші звістки з VI в. ретроспективно освітлюють ранїйші стадії сього процесу і бачимо, як степові бурі, рух орд і їх колотнечі в степах захоплювали словянські елєменти, поривали їх до спільних походів та й до мандрівок, і як серед сього степового бурхливого житя сунули ся все далї словянські кадри, напираючи одні на других.

В першій половині VI в. Анти виступають в походах придунайських Словян на Візантию. Про се маємо кілька дуже сильних заміток у сучасників. Йордан закінчує свою римську історію згадкою про „повсечасні напади Болґарів, Антів і Словян“, а оповідаючи про лєґендарну державу Германаріха і колишню послушність йому Словян, пригадує, що тепер Венети, себ то Анти й Словяне „за наші гріхи скрізь так бушують“. Ще сильнїйше висловляєть ся Прокопій, — що Гуни, Болгари, Словяни і Анти, від коли настав імператором Юстінїан, набігаючи що року на Ілїрію і Тракію, чинили страшні спустошення людям. На иньшім місцї він згадує, що на початку пановання Юстінїана „Гуни (Болгари), Анти і Словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли Римлян“ ³). З сього виходить, що Анти були звичайними участниками тих повсечасних нападів Болгарів і Словян і як брали в них участь в перших десятилїтях VI в., так могли брати в них участь ще з кінцем V в. Особливо-ж сї болгарсько-словянські напади стали частими в другій чверти VI в., за часи Юстина і Юстінїана. З часів Юстина припадком маємо пізнїйшу згадку про оден антський напад, погромлений Греками ⁴). Юстінїан, наставши на цїсарстві, поручив 530 p. оборону Дунаю маґістру Хилвудію, і той потрапив протягом трох років стримувати задунайських варварів — Болгар, Антів і Словен від нападів. Робив навіть походи за Дунай але наложив головою під час одного такого походу в краї Словян, і напади пішли знову ⁵). Вони страшно шкодили сусїднїм візантийським провінціям, але зрідка лише наберали ширшого значіння, і тим поясняєть ся, що Юстінїан не звертав особливої уваги на них і віддавав ся тим часом плянам далеких експедицій. Докладно участники сих походів не вичислюють ся в коротких звістках сучасників. Найчастїйше говорить ся лише про Болгарів, рідше про Словен; про участь Антів знаємо тільки з загальних уваг. Тільки один раз, говорячи про Антів, Прокопій згадує до річи про їх похід на Тракію за Юстина ⁶), але й то так, що з того зовсїм не можна вивести, чи то був спеціально-антський похід, чи нї. Взагалї походи самих тільки Антів і напади їх на Візантию на власну руку-не дуже навіть і імовірні. Правдоподібно, Анти бували звичайно тільки участниками чужих походів: особливо Болгари, ходячи з азовських степів на Візантию, могли приберати собі по дорозї ватаги Антів до участи, волею чи неволею.

В другій половинї Анти поріжнились з „Словенами“; про се оповідає Прокопій, не поясняючи причин: „пізнїйше, по смерти Хилвудія (що сталась 534 p.) Анти й Словени поріжнились, прийшло до війни, й Антів перемогли вороги“. Трохи згодом він згадує, що сї народи „вели між собою переговори й мали безпечно обопільні зносини“ ⁷), се натякає, що війна тривала не довго, але після неї не було між обома сусїдами близших відносин (бодай тодї). Дуже можливо, що се була кольонїзаційна боротьба, натиск Антів на Словен (хоч, розумієть ся, могли бути й якісь спеціальнїйші причини). Війна мусить припадати десь на кінець 530 або 40-х рр.Західню границю антської кольонїзації становив тодї Днїстер; на захід від нього сидїли „Словени“, ті словянські кадри, що кольонїзують протягом VI-VII в. балканські й середнодунайські землї; з поступом сїєї кольонїзації антська границя з Днїстра повинна була поступати на захід і Анти мусїли натискати на своїх західнїх сусїдів.

Візантия правдоподібно хотїла використати се поріжненнє своїх ворогів (хто зна — чи й не доложила до нього рук). Вона звернулась до Антів, щоб перетягнути їх до себе: Юстінїан закликав їх, аби оселились в околицях Турія. Се була спустїла римська кріпость, збудована по словам Прокопія Траяном, на лївім боцї Дунаю (очевидно в Дакії). Юстинїан обіцював за се Антам богату платню й всякі вигоди ⁸), аби вони боронили Візантию від Болгарів (і розумієть ся — заразом і від Словен). Одначе тодї, здаєть ся, не прийшло, до порозуміння: розбилось на справі псевдо-Хилвудія, що появив ся між Антами. Епізод сей докладно оповів Прокопій,-він саме дав йому нагоду до дуже цїнної характеристики побуту Словен і Антів та деяких дуже інтересних подробиць. Між невільниками, взятими Словенами в війні з Антами, був молодий Ант на імя Хилвудій. Один грецький невільник з Тракії, що перебував між Антами, звернув увагу свого хозяїна, що у Словен у неволї перебуває Хилвудій, той самий звістний римський маґістр, що так дав ся їм в знаки, — але Словени того не знають. Анти викупили того Хилвудія. Хоч він запевняв, що він з роду Ант, Анти не повірили й на загальнім антськім вічу ⁹) примусили його, аби удавав з себе магістра Хилвудія. Коли Юстінїан зробив згадану вище свою пропозицію, Анти згоджувались пересилитись тільки з тим, аби той нїби Хилвудій дістав назад свій уряд і жив з ними разом в новім краю. Але коли Хилвудій їхав в сїй справі до Константинополя, перестрів його на дорозї Нарзес і довівши обманьство, арештовав тай повіз в кайданах до цїсаря. Се й перебило справу.

Та хоч сї переговори не дійшли тодї вінця, одначе хто зна, чи не від сього часу — боротьби з Словенами й зносин з Візантиєю ¹⁰), датуєть ся переміна в полїтицї Антів. Бо пізнїйше ми стрічаємось з Антами уже як з виразними союзниками Візантиї. Правда, звістка ся належить до пізнїйших часів-цїс. Маврикія.

В 550-х рр. дали ся взнаки Антам Авари під час свого переходу з прикаспійських країв на захід. Про се оповідає фраґмент Менандра. Оповіданнє тут без початку; довідуємось, що Антам не пощастило в боротьбі з Аварами, й Авари почали пустошити їх землю своїми нападами та грабувати. Для викупу взятих в неволю своїх земляків Анти вислали одного з видатнїйших між собою, Мезамира ¹¹). Але коли той став говорити з Аварами згорда, під час свого посольства, використав се один Болгарин (Кутруґур), близький до аварського кагана і неприхильний до Антів ¹²). Він порадив кагану вбити Мезамира, як чоловіка особливо впливового між Антами і здібного до орґанїзації боротьби. Авари послухали і вбили Мезамира, а після сього пустошили ще гірше землю Антів, забираючи невільників й грабуючи її.

Сей епізод хронольогічно належить до кінця 550-их рр. Напад Аварів на Антів обясняють тим, що то Візантия їх напустила. Дїйсно, уложивши з Аварами угоду, Юстінїян поручив їм .воювати з ворогами Візантиї ¹³). Але ми не маємо слїдів, щоб Анти тодї докучали Візантиї, і далеко правдоподібнїйше, що Авари без спеціальних візантийських поручень по дорозї „примучили“ Антів. Се пригадує епізод Повісти временних лїт: там оповідаєть ся, що „Обри (Авари) воєваша на СловЂны й примучиша ДулЂбы, сущая словЂны, и насильє творяху женам дулЂбьскымъ: аще поЂхати бяше Обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, 5 женъ въ телЂгу й повести Обрина“ ¹⁴). В сїм переказї мусить критись реальна згадка про насильство Дулїбам від Аварів; хоч лїтописець зачисляє се до часів імп. Іраклїя (610-640), але датованнє се зроблено на основі візантийського оповідання з 610 p. ¹⁵) і довільно накинене тому-очевидно народньому переказови про утиск Дулїбів. Дуже можливо, що в нїм маємо память про аварську біду VI в., переказану Менандром. Розумієть ся, не виключні такі примучування й пізнїйшими часами, коли Авари жили на середнїм Дунаю); але одинока звістка яку маємо про відносини Аварів і Антів в VII в. говорить більше против як за такий здогад. З епізоду аварської війни 602 p. бачимо, що тодї Словени наддунайські були в відносинах союза й певної залежности від Аварів, Анти-ж цїлком були незалежні, і військо аварське дуже не радо прийняло плян свого кагана — іти на Антів. Воно по просту збунтовалось і не пішло. Отже про пізнїйші походи Аварів на Антів при охотї можна ставити ріжні гіпотези, але дуже на них покладатись не годиться.

З другої половини VI в., після тієї аварської біди, маємо тілько одну звістку про Антів. В 580-х рр. коли каган аварський з Словенами і Льонґобардами напав на візантийські землї, цїсар не міг з ними порадити і найняв Антів, щоб вони зробили діверсію на Словенські краї. Анти напали на їх край, знищили, попалили і забрали весь достаток ¹⁶). Подібна ситуація повторяєть ся в другій звістцї, з 602 p. — Останнїй яку маємо взагалї про Антів. Під час війни з Візантиєю, коли Греки звернули свої сили проти союзних з Аварами наддунайських Словян, аварський каган для діверсії вислав був тодї військо, „аби знищити антський нарід, що був союзником Ромеїв“. Але аварське військо від такої перспективи стало тїкати до Греків, і каган мусїв відложити свій плян. Епізоди сї цїкаві тим, що показують Антів зовсїм незалежними від Аварів, союзниками Візантії; як такі, мусїли вони воювати з Словенами, отже тримались від них з-осібна і ворожо. Заразом вони характеризують відносини не тільки Аварів до Антів, а й взагалї кочових орд до словянської людности наших країв. Вся увага кочових орд, що мандрують нашими степами, звернена на богаті візантийські землї: з них тягнули вони богаті окупи за „союз“ і збирали здобич нападами. Відносини до Словян їх інтересовали далеко меньше, а війна з Словянами звязана була з великими трудностями: Словяне були майстри ховатись у всяких нетрах, як свідчать оповідання Візантийцїв (Теофілякта, Маврикія, Льва). Тож війна рідко коли йшла далї „примучувань“ при нагодї, по дорозї, як та аварська біда, переказана нашими й візантийськими джерелами. Се поясняє нам, як то серед самого руху орд по наших степах в V-VII p. сї степи заразом кольонїзували ся нашими предками.

Що до Аварів, то навіть Словени нижнього Дунаю в VI віцї не були якось тїснїйше звязані з їх державою. Правда, при кінцї VI в. вони стоять в союзї з Аварами, але перед тим (під р. 578) маємо такий епізод, що Словени відмовили всякої послушности Аварам, і каган аж пізнїйше, при нагоді покарав їх за се ¹⁷). В 1-ій чверти VII в. Аварам підлягали Болгари, поки не увільнились десь в 30-х рр. ¹⁸); де тодї як раз перебували Болгари, не знаємо, тож не можемо й судити про круг полїтичного впливу Аварів в тім часї. Що до аварської зверхности над антськими племенами, то хоч можливість її не виключена, особливо що до західнїх племен, але ми маємо для неї тільки неґативне свідоцтво з згаданої війни 602 р. і нїякого позитивного.