Складське господарство.

Досвід господарювання підтверджує доцільність створення трьох видів складів на підприємствах:

- матеріальних (підпорядкованих відділу матеріально-технічного постачання) – для зберігання запасів сировини, матеріалів, палива, комплектувальних виробів та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні;

- виробничих – для зберігання напівфабрикатів власного виготовлення; до них включають також центральний інструментальний склад, цехові інструментально-роздавальні комори, склади запасних частин та устаткування;

- збутових – для зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації; їх підпорядковано відділу збуту підприємства.

Організація складського господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до виробничого використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

ТЕМА 8

ВИРОБНИЦТВО, ЯКІСТЬ І КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПРОДУКЦІЇ

План

1 Загальна характеристика продукції підприємства.

2. Поняття, значення та основні показники якості продукції.

3. Методі оцінки якості продукції

4. Сутнісна характеристика та шляхи підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства.

5. Стандартизація і сертифікація продукції.

6. Роль маркетингу у формуванні плану виробництва і реалізації продукції.

7. Значення та зміст виробничої програми підприємства.

8. Натуральні і вартісні показники виробничої програми.

9. Матеріально-технічне забезпечення виробництва та його організація на підприємстві.

10. Обчислення потреби підприємства в матеріальних ресурсах

1. Загальна характеристика продукції підприємства

У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні блага. Отже, останні є продуктами праці, тобто споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу). Продукція, що виготовляється, протягом певного часу перебуває на різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом).

Ясна річ, що в промисловому виробництві результатом (продуктом) праці є продукція, на підприємствах транспорту -- відповідний обсяг виконаної роботи (перевезених вантажів або пасажирів на ту чи ту відстань), а в установах зв'язку та банках -- надані юридичним і фізичним особам послуги. Іноді продукт праці є водночас і виробленою продукцією, і виконаною роботою, і наданою послугою (наприклад, полагоджені годинник, телевізор, холодильник, взуття тощо).

Продукт праці, що існує в готовій для споживання формі, може стати сировиною для виробництва іншого продукту (наприклад, виноград -- для виготовлення виноградного соку. вина). Чи стане конкретна споживна вартість засобом виробництва або кінцевим предметом споживання, цілком залежить від її функції та місця в процесі праці. Предмети праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються на продукти праці, котрі розподіляються на засоби виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та II підрозділів, а у промисловості — продукцією груп «А» і «Б».

Засоби виробництва, у свою чергу, поділяються на засоби праці та предмети праці, а предмети споживання — на продовольчі і непродовольчі товари. Такий поділ продукції класифікує її за ознакою економічного призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи, послуг) практичне значення має застосування системи вимірників її (їхнього) обсягу.

За умов товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена продукція, виконана робота -- або надана послуга є товаром, котрий має не лише споживну вартість, а й вартість (мінову вартість). Для постійного й повного задоволення потреб ринку планування та облік товарів, що їх виготовляють на продаж, здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках. Важливо зважити на те, що міру задоволення потреб ринку можна охарактеризувати, виходячи насамперед із показників обсягу товарів певної номенклатури та асортименту в натуральному вигляді.

Номенклатура продукції -- це перелік найменувань виробів, завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції.

Асортимент -- це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться за відповідними техніко-економічними показниками (за типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо). Номенклатура і товарний асортимент включають стару продукцію, попит на яку зберігається, а також нову продукцію, дослідні зразки принципово нових виробів.

Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є конкретні фізичні одиниці – штуки, тонни, метри тощо. У практиці планування та обліку обсягу продукції іноді використовують умовно-натуральні (наприклад, умовні банки консервів, умовні листи шиферу, штуки цегли) і подвійні натуральні показники (наприклад, виробництво сталевих труб може вимірюватися тоннами та метрами, тканин — погонними і квадратними метрами).

Вартісні показники розраховуються на підставі натуральних, але водночас, виходячи з узагальненої вартісної оцінки витрат та результатів, стимулюють раціональне використання ресурсів, зростання ефективності виробництва.

2. Поняття, значення та основні показники якості продукції

Під якістю продукції розуміють сукупність властивостей, що зумовлюють придатність продукції задовольняти певні потреби споживачів відповідно до її призначення.

Якість продукції пов'язана із споживною вартістю товару, але ці поняття не тотожні. Споживна вартість характеризує задоволення певної потреби споживачів, корисність речі, а якість – міру задоволення цієї потреби, яка виявляється у споживанні.

Слід розрізняти поняття якості продукції та поняття її технічного рівня. Поняття технічного рівня виробів за змістом вужче від якості, оскільки охоплює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик. Показники технічного рівня встановлюються при проектуванні нових знарядь праці (транспортних засобів, машин, приладів).

Необхідність поліпшення якості продукції в сучасних умовах диктується такими обставинами, як:

- потреби науково-технічного прогресу (сучасні технології вимагають кращих якісних характеристик сировини, матеріалів, обладнання тощо);

- зміна споживчих запитів населення (при кількісному насиченні ринку зростають вимоги до якісних характеристик товарів);

- нестача або обмеженість природних ресурсів (використання високоякісних: сировини, матеріалів, машин рівноцінне їх збереженню, економії суспільної праці);

- підвищення значення матеріального стимулювання в ринкових умовах (кожна людина, яка краще працює, може придбати за свою платню більш високоякісний товар);

- розвиток зовнішньої торгівлі (вихід і опанування зовнішнього ринку можливі лише за умови виробництва високоякісної конкурентоспроможної продукції).

Значення підвищення якості продукції полягає в тому, що недостатній рівень якості має негативні економічні, соціальні та екологічні наслідки.

Економічні наслідки полягають у втратах матеріальних і трудових ресурсів, затрачених на виготовлення, транспортування і збереження недоброякісної продукції; додаткові витрати на ремонт техніки; втрати у виробничій інфраструктурі (дороги, сховища, комунікації) тощо.

Соціальні наслідки проявляються у зниженні темпів росту добробуту населення, падінні престижу вітчизняних товарів, зменшенні прибутків підприємств та ін.

Екологічні наслідки – це додаткові втрати на очищення земельних ресурсів, водного і повітряного басейнів, на оздоровлення населення, втрати продуктивності сільськогосподарського виробництва через складну екологічну ситуацію і т. ін.

Оцінка якості передбачає визначення її абсолютного, відносного, перспективного і оптимального рівнів.

Абсолютний рівень якості визначають шляхом обчислення певних показників без їх порівняння з відповідними показниками аналогічних виробів. Встановлення відносного рівня якості полягає у зіставленні абсолютних показників якості продукції з відповідними показниками аналогічних кращих зразків. Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки повинні відображатись у перспективному рівні якості продукції. Оптимальний рівень якості відповідає мінімальній величині загальних суспільних витрат на виробництво і експлуатацію продукції.

Залежно від кількості властивостей, які характеризуються, показники якості поділяються на:

- одиничні, що характеризують окремі властивості виробу;

- комплексні, за допомогою яких вимірюється група властивостей виробу;

- узагальнюючі, які характеризують якість усієї сукупності продукції підприємства.

Одиничні показники умовно поділяються на такі групи:

1. Показники призначення (характеризують пристосованість виробів до використання та сфера використання);

2. Показники надійності і довговічності (відображають властивість виробу виконувати свої функції протягом певного часу зі збереженням експлуатаційних характеристик; властивість виробу зберігати свою роботоздатність тривалий час);

3. Показники технологічності (характеризують ефективність конструкцій машин та технологій їх виготовлення).

4. Ергономічні показники (враховують комплекс гігієнічних, антропометричних, фізіологічних властивостей людини, вимоги техніки безпеки).

5. Естетичні показники (характеризують виразність, відповідність стилю і моді, оригінальність, гармонійність).

6. Показники стандартизації та уніфікації, що відбивають ступінь використання у виробі стандартизованих та уніфікованих деталей та вузлів.

7. Економічні показники (відображають затрати на розробку, виготовлення й експлуатацію виробу).

8. Патентно-правові, які відображають ступінь використання нових винаходів при проектуванні виробів.

Комплексні показники характеризують кілька властивостей продукції. Згідно з цими показниками продукцію поділяють на сорти, марки, класи.

У процесі господарської діяльності важливо не тільки правильно оцінити якість окремих виробів, але й визначити загальний рівень якості продукції підприємства. Для цього використовується система загальних показників, основними з яких є: коефіцієнт оновлення асортименту; частка сертифікованої продукції; частка продукції, призначеної для експорту; обсяг товарів, реалізованих за зниженими цінами під час сезонного розпродажу; коефіцієнт сортності; питома вага браку в загальному випуску товарної продукції.

3. Методі оцінки якості продукції

Методи оцінки якості продукції поділяються залежно від способу одержання інформації на: об'єктивний (вимірювальний і реєстраційний), органолептичний і розрахунковий.

Вимірювальний метод – передбачає використання при оцінці якості продукції технічних засобів контролю.

Реєстраційний метод ґрунтується на спостереженні і підрахунку кількості предметів, випадків.

Органолептичний метод передбачає аналіз сприймань органами чуття людини споживчих властивостей товару.

Розрахунковий метод використовується при визначенні показників якості новостворених виробів; різновидом цього методу є комплексний метод, який полягає у визначенні інтегрованого показника якості продукції шляхом порівняння корисного ефекту від використання виробу і загальних витрат на його створення і споживання.

Залежно від джерел інформації методи оцінки якості поділяються на :

- традиційний (оцінка якості продукції у спеціалізованих підрозділах);

- експертний ( використовується для оцінки естетичних показників якості);

- соціальний (ґрунтується на визначенні якості продукції на основі вивчення думки споживачів про неї).

В окрему групу виділяються статистичні методи оцінки якості продукції, які ґрунтуються на використанні методів математичної статистики і мають вибірковий характер.

4. Сутнісна характеристика та основні шляхи підвищення конкурентоспроможності продукції підприємства.

Конкурентоспроможність – це характеристика товару, що відображає її відмінність від товару-конкурента як за ступенем задоволення конкретної потреби, так і за витратами на його забезпечення.

Основними чинниками забезпечення конкурентоспроможності продукції є: продукт, його ціна, канали збуту, система маркетингу, рівень кадрового потенціалу та управлінських структур.

Перший чинник відображає рівень якості продукції, її стиль, унікальність, гарантії та рівень обслуговування, зручність у використанні;

Другий чинник – рівень ціни порівняно з іншими конкурентами, систему знижок, форми оплати та можливість відстрочки у платежах тощо;

Третій чинник – канали збуту – характеризує форми збуту, стан ринку, систему транспортування та складування;

Четвертий чинник відображає ефективність діяльності маркетингових служб, дієвість реклами, використання систем просування товару на ринок тощо;

П'ятий чинник – кваліфікаційний рівень персоналу підприємства, ефективність використання кадрового потенціалу, прогресивність управлінської структури та її мобільність тощо.

Методика оцінки рівня конкурентоспроможності товару як інтегрального результату дії широкого спектру чинників передбачає проведення розрахунків у декілька етапів:

1. Аналіз ринку і вимог споживачів з метою визначення номенклатури параметрів (нормативних, технічних, економічних), вибір найбільш конкурентоспроможного товару-зразка для порівняння.

2. Обчислення одиничних показників за окремими параметрами та визначення сукупності параметрів двох товарів для порівняння.

3. Розрахунок групових показників на основі одиничних, що у кількісному виразі відображають відмінність між характеристиками аналізованої продукції та потребами споживачів окремої групи параметрів.

4. Визначення інтегрального показника з усіх груп параметрів в цілому, який вказує на рівень конкурентоспроможності аналізованого виробу.

Еталон для порівняння має належати до однієї групи товарів з аналізованим виробом, мати визначені умови використання і функціональне призначення, бути характерним для вибраного ринку і мати максимальну кількість переваг для покупців. Товар-еталон повинен повністю відповідати нормативним вимогам майбутнього ринку.

Розрахунок нормативних параметрів для оцінки конкурентоспроможності забезпечується за допомогою альтернативного методу, і застосовуваний показник має лише два значення:

1 - якщо товар відповідає нормі;

0 - якщо не відповідає.

Управління якістю – це дії, спрямовані на встановлення, забезпечення і підтримку необхідного рівня якості продукції в процесі її проектування, виробництва та експлуатації.

Прогнозування виробництва високоякісної продукції має ґрунтуватись на передбаченні досягнень НТП, структурних зрушень. У виробництві і споживанні товарів, змін у купівельній спроможності населення, співвідношення попиту і пропозиції.

Планування якості продукції -- це процес розробки і встановлення завдань щодо поліпшення споживчих властивостей продукції, а також заходів, які забезпечують можливість досягнення визначеного рівня якості продукції. Цей процес тісно пов'язаний з роботою науково-дослідних і проектно-конструкторських підрозділів, впровадженням прогресивних -технологій, нових стандартів продукції та ін.

Стимулювання поліпшення якості продукції здійснюється шляхам встановлення більш високих цін на продукцію високої якості, матеріального стимулювання працівників за досягнення високих якісних результатів роботи та ін.

Контроль за виробництвом продукції повинен включати систему заходів, які дозволяють забезпечити випуск високоякісної продукції шляхом дотримання вимог до виробництва на всіх, без виключення, стадіях створення продукції: від проектування до реалізації конкретним споживачам.

Управління конкурентоспроможністю -- це встановлення оптимального співвідношення між чинниками забезпечення конкурентоспроможності (якістю, ціною, системою збуту, обслуговуванням та ін.)

Можливі шляхи підвищення якості та конкурентоспроможності продукції поділяються на:

- виробничо-технічні (вдосконалення проектування, використання найсучасніших техніки і технології, вхідний контроль якості сировини, матеріалів і комплектуючих, поліпшення стандартизації);

- організаційні (вдосконалення організації виробництва і праці, методів технічного контролю, підвищення кваліфікації кадрів, дотримання технологічної і виробничої дисципліни, забезпечення загальної культури виробництва);

- економічні (система прогнозування і планування якості, встановлення прийнятних для виробника і споживача цін, економічне стимулювання виробництва високоякісної продукції);

- соціальні (правильна кадрова політика, створення належних умов праці і відпочинку, мотивація праці, активізація людського чинника).

Умови ринку вимагають комплексного використання перелічених можливостей забезпечення виробництва якісної конкурентоспроможної продукції.

5. Стандартизація і сертифікація продукції

Ефективним засобом управління якістю і конкурентоспроможністю є стандартизація, яка включає комплекс норм, правил і вимог до якості продукції.

Процес стандартизації продукції регулюється сукупністю нормативно-технічної документації. Це:

- міжнародні стандарти ISO серії 9000;

- державні стандарти України (ДСТУ);

- стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок;

- технічні умови (ТУ);

- стандарти підприємств.

Стандарт на продукцію є основним нормативно-технічним документом, в якому показники якості встановлюються, виходячи із новітніх досягнень науки, техніки і попиту споживачів.

Стандартизація продукції охоплює:

- встановлення вимог до якості продукції, сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих;

- встановлення норм, правил в галузі проектування;

- формування єдиної системи показників якості продукції, методів її контролю, випробувань, єдиних термінів і позначень;

створення єдиних систем класифікації і кодування продукції тощо.

Сертифікація продукції – один із важливих елементів системи управління якістю, який передбачає оцінку відповідності продукції певним вимогам та видачу певного документа-сертифіката.

Сертифікат – це документ, що засвідчує високий рівень якості продукції та її відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. В Україні існує обов'язкова і добровільна сертифікація.

Обов'язкова сертифікація здійснюється в межах державної системи управління господарськими суб'єктами, охоплює перевірку та випробування продукції, державний нагляд за сертифікованими виробами.

Добровільна сертифікація може проводитись на відповідність вимогам, які не є обов'язковими, за ініціативою суб'єкта господарювання на договірних засадах.

Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, продавці) щодо продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, повинні:

1. у визначений термін і в належному порядку проводити сертифікацію продукції;

2. забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того стандарту, за яким її сертифіковано;

3. реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;

4. припинити реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного стандарту або закінчився термін дії сертифіката.

Згідно з вимогами чинного вітчизняного законодавства сертифікація продукції в Україні здійснюється в рамках державної системи сертифікації -- УкрСЕПРО.

Сертифікацію здійснюють державні випробувальні центри (ДВЦ) з найважливіших видів продукції. На сертифіковану продукцію видається сертифікат відповідності, який містить спеціальний знак відповідності.

Аналогічним знаком позначається і сама продукція; він інформує споживачів про те, що продукція є сертифікованою за системою УкрСЕПРО.

Останнім часом почали формуватись міжнародні системи сертифікації, координацією яких займається спеціальний комітет із сертифікації -- СЕРТИКО, що діє у складі ISO.

Державний нагляд за якістю продукції здійснює Державний комітет України по стандартизації, метрології і сертифікації (Держстандарт України), який є національним органом, що здійснює стандартизацію і сертифікацію продукції. Об'єктом державного нагляду є продукція виробничо-технічного призначення і товари народного споживання, експортна продукція щодо вимог контрактів, імпортна продукція щодо діючих в Україні стандартів, атестовані виробництва.

На місцях державний нагляд за якістю продукції здійснюють територіальні органи Держстандарту – центри стандартизації, метрології і сертифікації.

Система державного нагляду передбачає відповідальність суб'єктів господарювання за порушення стандартів, норм і правил, а саме: матеріальну відповідальність у формі штрафів, розміри яких коливаються від 25 до 100% вартості невідповідної стандартам продукції.

6. Роль маркетингу у формуванні плану виробництва і реалізації продукції

Основою обґрунтування плану виробництва і збуту продукції в умовах ринку стає маркетинг.

Маркетинг – це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявлення і задоволення потреб в його продукції (послугах) через продаж її на ринку з метою одержання прибутку.

У широкому розумінні маркетинг – це не просто різновид діяльності, а ринкова концепція управління виробництвом, коли принципова ідея — задоволення потреб через ринок – стає засадною для всіх підрозділів підприємства (проектно-конструкторських, технолого-виробничих, фінансово-комерційних). Це означає, що маркетинг інтегрує всі фази підприємницької діяльності й підпорядковує їх інтересам підприємства на ринку.

Маркетинг цілком узалежнює виробництво продукції від попиту на неї (від можливості її продати). За умов науково-технічного прогресу й конкурентної боротьби для виживання та успішної роботи кожне підприємство мусить мати розвинуту систему маркетингу, відповідну стратегію й тактику вирішення маркетингових завдань.

Маркетинг підприємства ґрунтується на таких принципах:

1. орієнтація усіх сфер діяльності підприємств на задоволення потреб покупців з метою продажу продукції і одержання прибутку;

2. цілеспрямований і активний вплив на попит, його розвиток;

3. гнучке реагування виробництва на зміну потреб і попиту покупців;

4. використання ціноутворення як механізму впливу на кон’юнктуру ринку;

5. вибір ефективних форм і методів доставки, реклами, продажу продукції.

Значення маркетингу полягає в тому, що підприємства повинні виробляти те, що потрібно споживачам, а не те, що вони хочуть або можуть виробляти. Для успішного ведення бізнесу служба маркетингу всебічно вивчає ринок товарів для визначення оптимального асортименту та обсягу продукції. При цьому слід виявляти потреби потенційних споживачів у межах ринкового сегменту. З потенційними споживачами укладаються господарські договори, розробляється виробнича програма.

Маркетинг виконує такі функції:

- вивчення ринку, аналіз і прогнозування попиту;

- вибір сегментів ринку, прийнятих для підприємства;

- визначення номенклатури і асортименту продукції для ринку;

- розробка стратегії виходу на ринок і реакція на дії конкурентів;

- реклама, збут і його стимулювання;

- розробка політики ціноутворення.

У своєму розвитку маркетинг зазнав помітної еволюції, етапи якої можна охарактеризувати через зміну його концепцій. Концепція маркетингу -- це загальний підхід підприємства до досягнення своєї мети на ринку. Відомі п'ять концепцій маркетингу: виробнича, продуктова, комерційна, індивідуального маркетингу, соціального маркетингу.

Виробнича концепція передбачає спрямування головних зусиль підприємства на вдосконалення виробництва й мобілізацію внутрішніх резервів із метою розширення обсягу виготовлення продукції та зниження її собівартості. Вона є типовою за умов незадоволеного попиту, що відповідає передусім низькому рівню розвитку ринкових відносин. Застосовується також тоді, коли собівартість продукції висока і є резерви її зниження.

Продуктова концепція характеризується тим, що основну увагу вона приділяє поліпшенню споживчих параметрів виробів, їхніх конструктивних, експлуатаційних показників, підвищенню якості, а завдяки цьому забезпеченню належного збуту продукції. Ця концепція відповідає потребам конкурентної боротьби, коли є можливість підвищувати конкурентоспроможність виробів через їхнє вдосконалення за умов достатньо стабільного попиту.

Комерційна концепція полягає в тім, що для забезпечення належного збуту активізується передовсім робота комерційних служб: працівників реклами, агентів зі збуту, продавців тощо. Різні форми психологічного впливу на покупця є найбільш ефективними тоді, коли він погано обізнаний з пропонованою продукцією та її споживчими якостями.

Концепція індивідуального маркетингу орієнтує підприємство на виявлення індивідуальних потреб покупців і спрямовує зусилля на те, щоб задовольнити ці потреби ліпше, ніж конкуренти.

Концепція соціального маркетингу не обмежується виявленням і задоволенням індивідуальних потреб як умови ефективної діяльності підприємства, а бере до уваги суспільні потреби та інтереси передусім перспективного характеру: охорону навколишнього середовища, природних ресурсів, здоров'я людей, національної безпеки тощо.

Зрозуміло, що підприємство, яке мусить постійно адаптуватися до мінливого зовнішнього середовища, не реалізує тільки якусь одну концепцію. Концепції маркетингу поєднуються й використовуються комплексно, залежно від конкретних умов.

7. Значення та зміст виробничої програми підприємства

Виробництво і реалізація продукції для забезпечення потреб ринку є метою діяльності підприємств (звичайно, при одержанні певної величини прибутку). Тому планування виробництва і реалізації продукції є основним розділом тактичного або перспективного плану підприємства.

Виробнича програма підприємства (план виробництва і реалізації продукції) – це система адресних завдань з виробництва і доставки продукції споживачам у розгорнутій номенклатурі, асортименті, відповідної якості і у встановлені терміни згідно з договорами поставок.

Для того, щоб правильно сформувати виробничу програму підприємства, у його бізнес-плані необхідно представити таку важливу інформацію, як характеристика пропонованої продукції, оцінка можливих ринків збуту та конкурентів.

Формування виробничої програми в ринкових умовах має певні особливості, які полягають у тому, що:

- плани виробництва і реалізації продукції орієнтуються на ринкові потреби конкретних споживачів, на своєчасне і якісне виконання договірних зобов'язань;

- в основі виробничої програми лежить договір на поставку певної продукції, при цьому підприємство самостійно вибирає постачальників, споживачів, встановлює ціни та ін.;

- планування виробничої програми повинно бути гнучким, у поточних і оперативних планах повинні коригуватись показники плану виробництва і реалізації продукції з врахуванням змін у поставках сировини, фінансових можливостях покупців;

- пріоритетними у виробничій програмі підприємства стають натуральні показники і показники якості продукції, саме вони відображають ступінь задоволення ринкових потреб з кількісного і якісного боку;

- виробнича програма підприємства повинна формуватись із врахуванням можливостей підприємства, його забезпечення різними видами ресурсів та виробничими потужностями;

- плани виробництва і реалізації продукції повинні бути багатоваріантними і забезпечувати вибір оптимального плану, реалізація якого дасть можливість одержати високий прибуток.

Формування виробничої програми підприємства базується на таких елементах:

1. Ринковий попит. На основі вивчення, аналізу і перспектив розвитку ринкового попиту підприємством укладаються зі споживачами-покупцями (торговельними підприємствами, гуртовими посередниками, біржами) угоди на постачання певних видів продукції.

2. Державні контракти. Вони є засобом забезпечення потреб споживачів, що фінансуються за рахунок Державного бюджету, та поновлення державного резерву.

3. Державні замовлення. Вони є засобом стимулювання збільшення виробництва у пріоритетних галузях, впровадження нових технологій, випуску дефіцитних видів продукції, державної підтримки важливих наукових досліджень. Держава може надавати пільги підприємствам-виробникам, але не забезпечує їх фінансовими ресурсами.

4. Портфель замовлень на продукцію інших споживачів формується на основі контрактів між підприємствами-виробниками і підприємствами-споживачами та відображає його постійні прямі господарські зв'язки. Такі контракти періодично переглядаються та поновлюються.

5. Власні потреби підприємства. Частина продукції підприємства може споживатися безпосередньо ним самим. Тому виробнича програма повинна враховувати цю кількість. Вона визначається на основі балансів матеріальних ресурсів, які відображають потребу у них та джерела її покриття.

8. Натуральні і вартісні показники виробничої програми

В основу планування виробничої програми покладена система показників обсягу виробництва, яка включає натуральні і вартісні показники.

Натуральними показниками виробничої програми є обсяг продукції в натуральних одиницях з номенклатури і асортименту.

Номенклатура – це перелік назв окремих видів продукції, а асортимент -- це різновидність виробів у межах даної номенклатури. Звичайно натуральні показники представляються у фізичних одиницях виміру (штуки, тонни, метри тощо).

Номенклатура виробів підприємства може бути централізованою і децентралізованою. Централізована номенклатура формується шляхом укладання державних контрактів і державних замовлень. Децентралізована номенклатура формується підприємством самостійно на основі вивчення ринкового попиту на свою продукцію та встановлення прямих контактів із споживачами шляхом укладання договорів поставок.

Обсяг виробництва продукції в натуральних вимірниках встановлюють на основі обсягу поставок:

, натур.од.,

де Q – обсяг виробництва продукції, натур. од.;

Ппр – обсяг поставок продукції, натур. од.;

З_п, З_к – запаси продукції на складі, відповідно, на початок і на кінець планового року, натур. од.

При аналізі виконання підприємством плану з номенклатури і асортименту дається кількісна оцінка виконанню плану шляхом обчислення фактичного випуску продукції в межах встановленого плану і порівняння його з плановими показниками.

Значення натуральних показників виробничої програми в умовах ринку зростає, оскільки саме вони дають можливість оцінити ступінь задоволення потреб споживачів у певних товарах і врахувати якісні характеристики товарів.

Основними вартісними показниками виробничої програми є обсяги товарної, валової, реалізованої, чистої, валового і внутрізаводського обороту, обсяг незавершеного виробництва.

Товарна продукція є практично скрізь застосовуваним вартісним показником, що дає змогу підсумовувати виготовлення різних видів продукції і завдяки цьому визначати загальний обсяг виробництва на тому чи тому підприємстві, а також обчислювати низку макроекономічних та узагальнюючих похідних показників розвитку народного господарства. Це, власне, загальна вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених для реалізації різним споживачам. В обсяг товарної продукції включають готову продукцію, послуги, роботи, напівфабрикати і запчастини на сторону, тару, що не входить в гуртову ціну виробу. Обсяг товарної продукції (ТП) визначають за формулою

, грн.,

де ГП – вартість готової продукції, виробленої для реалізації на сторону, грн.;

Р – вартість робіт і послуг, виконаних на сторону, грн.;

НФ – вартість напівфабрикатів на сторону, грн.

У валову продукцію (ВП) включають всю продукцію у вартісному виразі, призначену для реалізації, незалежно від ступеню її готовності і визначають за формулою

, грн.,

де ± Знзв – зростання чи зменшення залишків незавершеного виробництва, грн.;

±Знф – зростання чи зменшення залишків напівфабрикатів свого виробництва, грн.

Причому динаміка залишків незавершеного виробництва враховується лише на тих підприємствах машинобудування та металообробки, де тривалість виробничого циклу для переважної більшості видів продукції перевищує два місяці

Валовий оборот (ВО) – це обсяг продукції підприємства, незалежно від ступеня її готовності і незалежно від того де вона буде використана; чи в межах підприємства, чи поза ним. Цей показник визначається за формулою

, грн.,

де ВЗО – внутрішньозаводський оборот (кількість продукції підприємства, яка використовується всередині нього для подальшої переробки), грн..

Проте міру задоволення ринкового попиту на ту чи ту продукцію відбиває не обсяг її виробництва в натуральному й вартісному виразі, а обсяг реалізованих (проданих) виробів. Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають виходячи з передбаченого виробничою програмою підприємства на відповідний рік обсягу товарної продукції, з урахуванням зміни залишків, нереалізованих на початок і кінець розрахункового періоду, а фактичний -- після оплати споживачем (замовником) вартості продукції та надходження відповідних грошових сум на банківський рахунок постачальника.

Реалізована продукція (РП) – це продукція, відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства, або мають надійти у певний період. Їі обсяг визначається за формулою

, грн.,

де Зп, Зк – залишки готової продукції на складі і товарів відвантажених, але ще не оплачених покупцем відповідно на початок і на кінець планового періоду, грн.

З метою більш повної характеристики динаміки виробництва продукції та показників його ефективності (передовсім продуктивності праці) за складання виробничої програми підприємства роблять також розрахунки чистої продукції. За вихідну базу для її обчислення беруть обсяг товарної продукції, з вартості якої виключають матеріальні витрати й суму амортизаційних відрахувань, тобто вартість так званої уречевленої праці, елімінуючи вплив останньої на величину загальної вартості продукції, що її виробляє підприємство. За економічним змістом показник чистої продукції відбиває наново створену на підприємстві вартість і завдяки цьому характеризує результати використання саме власного трудового потенціалу. Відтак показник чистої продукції доцільно застосовувати для об'єктивної оцінки рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства і визначається за формулою

, грн.,

де МВ – вартість матеріальних витрат на виробництво продукції, грн.;

А – сума амортизаційних відрахувань за відповідний період, грн.

9. Матеріально-технічне забезпечення виробництва та його організація на підприємстві

У своїй діяльності підприємство використовує різноманітні матеріально-технічні ресурси (сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі вироби тощо). Вони в процесі виробництва перетворюються на продукцію (послуги) і підлягають постійному поповненню. Для цього організується матеріально-технічне забезпечення, яке включає: визначення потреби в матеріально-технічних ресурсах, пошук і купівлю ресурсів, організацію доставки, зберігання й видачі окремим споживачам на підприємстві. Постачання матеріально-технічних ресурсів має бути своєчасним, комплектним і з мінімальними витратами. Виконує цю роботу відділ матеріально-технічного постачання.

Матеріально-технічні ресурси підприємство купує на ринку, де продавцями і постачальниками є безпосередньо підприємства-виробники або організації-посередники. Купівля матеріально-технічних ресурсів безпосередньо у виробітків, тобто організація постачання за прямими зв'язками, має ті переваги, що вона забезпечує можливість оперативного врахування спеціальних вимог покупця до продукції, конкретних побажань щодо її складу, конструкції, оформлення, планування тощо. За прямими зв'язками поставляються передусім ті матеріально-технічні ресурси, які потрібні постійно та у великій кількості, а також вироби за індивідуальними замовленнями й складне устаткування. Проте вся номенклатура матеріально-технічних ресурсів, потрібних у виробництві, яка сягає іноді десятків тисяч найменувань і типорозмірів, не може поставлятися за прямими зв'язками. Ті ресурси, які потрібні в невеликій кількості, періодично або нерегулярно, економніше буває купувати в посередників -- оптових фірм і магазинів. Вони комплектують певний асортимент товарів для продажу і територіальне розміщуються неподалік від підприємств та організацій споживачів.

Нерегулярна або періодична купівля матеріально-технічних ресурсів, передовсім з однорідними стандартизованими властивостями, може здійснюватися на товарних біржах, де концентрується інформація про продаж продукції та рівень поточних цін.

Коло основних постачальників підприємства є досить стабільним, особливо за умов масового та серійного виробництва, коли існує постійна потреба у великій кількості тих самих матеріалів. Але періодично виникають нові завдання, які потребують нових матеріально-технічних ресурсів і нових постачальників (освоєння нової продукції, заміна та вдосконалення технологічних систем, нове будівництво тощо). Проте і без цього може виявитися потреба замінити окремих постачальників, розширити їхнє коло. Тому важливою є проблема вибору постачальників.

Вибираючи постачальників матеріально-технічних ресурсів, слід ураховувати низку чинників, у тім числі: відповідність виробничої потужності постачальників потребі підприємства в матеріалах, якість і ціну останніх, репутацію постачальника, його територіальну віддаленість та оперативність поставок, швидкість реакції на потреби покупця, умови розрахунків, можливість надання кредиту тощо. Ці характеристики постачальників ретельно аналізуються й вибирається той партнер, який забезпечує найліпші умови постачання за мінімальних витрат.

Між постачальником і споживачем матеріально-технічних ресурсів укладається договір, що регламентує всі умови постачання: кількість, якість, ціну товарів, термін доставки, форму розрахунків, відповідальність за порушення договору. Матеріально-технічні ресурси поступають на склад підприємства, з якого далі подаються в цехи й на робочі місця.

Об'єкти техніки (машини, устаткування, пристрої тощо), які потрібні епізодично, зберігаються на складі підприємства до моменту введення в експлуатацію. Щодо матеріалів, то постачання таких на робочі місця є регулярним і вважається завершальним етапом матеріально-технічного забезпечення. Воно здійснюється за певною системою. Для кожного цеху чи іншого підрозділу службою матеріально-технічного забезпечення встановлюється ліміт витрат матеріалів на підставі норм витрат і планового обсягу робіт. У межах ліміту матеріали видаються зі складу цехам.

Залежно від типу виробництва застосовуються різні системи лімітування та забезпечення цехів матеріалами. На підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва поширено децентралізовану (пасивну) систему постачання цехів. Склад видає матеріали на підставі разових вимог цехів, які самостійно їх одержують і транспортують. За умов масового та великосерійного виробництва зі стабільною номенклатурою продукції й ритмічним споживанням матеріалів застосовується централізована (активна) система забезпечення робочих місць. Склад доставляє матеріали в цех безпосередньо на робочі місця в потрібній кількості й у належний час згідно з календарним графіком у межах встановленого ліміту. Централізована система дає змогу ефективніше використовувати складські приміщення, транспортні засоби, успішніше механізувати та автоматизувати транспортно-складські операції.

Вищої форми набуває централізоване постачання матеріалів у цехи й на робочі місця за інтегрованої системи виробництва й постачання «точно за часом» (японський варіант «канбан»), коли всі процеси та їхнє забезпечення здійснюються згідно з чітким календарним графіком. В єдиний графік роботи включаються також і постачальники, які забезпечують виробничий процес часто прямо «з коліс», зводячи запаси матеріалів масового споживання до мінімуму.

10. Обчислення потреби підприємства в матеріальних ресурсах

Потреба в матеріально-технічних ресурсах визначається по-різному, залежно від їхнього призначення. Кількість технічних засобів, тобто машин та устаткування, обчислюється епізодично за проектування виробничих систем. Розрахунки потреби в матеріалах є регулярними і здійснюються на єдиній методичній основі. Кількість матеріалів певного різновиду, яка потрібна підприємству в розрахунковому періоді в натуральному вимірі (Пз) і яку слід закупити, обчислюється за формулою

, натур. од.,

де Пзаг – загальна потреба в матеріалах у розрахунковому періоді, натур.од.;

Зп, Зк – перехідний запас матеріалів відповідно на початок і кінець розрахункового періоду

Матеріали витрачаються на такі потреби: основне виробництво, виготовлення технологічного оснащення, ремонтно-експлуатаційні роботи, заходи з підвищення технічного рівня виробництва, капітальне будівництво власними силами. Витрати матеріалів обчислюються множенням обсягу продукції (робіт) на норму витрати матеріалу. Цей засадний принцип конкретизується відповідно до того чи того об'єкта нормування.

Розрахунок потреби в матеріалах є найбільшим відповідальним в укладанні плану матеріально-технічного забезпечення.

Загальна потреба в матеріалах визначається за формулою

, натур. од.,

де Пвир -- потреба в матеріалі на основне виробництво, натур. од.;

Прем -- потреба в матеріалі на ремонтно-експлуатаційні потреби, натур. од.;

Пнзв -- потреба в матеріалі на змінення обсягів незавершеного виробництва, натур.од.;

Пзап -- потреба в матеріалі на створення виробничого запасу, натур.од.

Є декілька методів визначення потреби в матеріалах на основне виробництво:

1. Метод прямого рахунку. Потреба в матеріалах (Пвир) цим методом визначається за формулою

, натур.од.,

де Нві -- норма витрат матеріалу на виробництво і-го виробу;

Qі – обсяг випуску продукції і-го найменування, натур.од.;

n - кількість найменувань продукції, що виготовляється.

2. Метод розрахунку на основі нормативних термінів зношення. Потреба в матеріалах цим методом визначається за формулою

, натур.од.,

де К – кількість матеріалів(виробів, деталей) в експлуатації, натур.од.;

Тз – нормативний термін зношення, рік.

3. Метод рахунку на основі даних рецептурного складу виробляємо продукції.

Розрахунок потреби в матеріалах цим методом здійснюється в три етапи.

I етап: визначається кількість готової продукції (Пгот):

, т,

де m – вага одного і-го виробу, кг;

Q – обсяг виробництва і-го виробу, натур.од.

II етап: визначається кількість матеріалів, яка має бути відпущена в виробництво з урахуванням технологічних втрат (Пвід)

, т,

де Квих – коефіцієнт виходу готової продукції.

ІІІ етап: визначається потреба у кожному матеріалі (Пмат):

, т,

де Кмат – питома вага кожного матеріалу в загальному складі суміші.

4. Статистичний метод (індексний). Він використовується, якщо потребу в

матеріалі неможливо визначити методом прямого розрахунку. Потреба в матеріалах цим методом визначається за формулою

., натур.од.

де Пмат – фактичні витрати матеріалу у попередньому періоді, натур. од.;

Івир – індекс змінення виробничої програми;

Інв – індекс змінення норми витрат.

5. Інші методи.

Потреба в матеріалах на зміну обсягів незавершеного виробництва визначається за допомогою формули

., натур.од.

де Дні, Дкі – кількість виробів у незавершеному виробництві відповідно на початок і кінець планового періоду, натур.од..

Потреба в матеріалі на створення виробничого запасу визначається за формулою

, натур.од.,

де Рсер ден – середньоденні витрати матеріалу, натур.од.;

Нз – норма виробничого запасу матеріалу, днів.

ТЕМА 9

ПРОДУКТИВНІСТЬ, МОТИВАЦІЯ ТА ОПЛАТА ПРАЦІ

План

1. Сутність, методи визначення та чинники зростання продуктивності праці.

2. Планування продуктивності праці.

3. Сутність, значення і методи мотивації

4. Сутність, значення та функції заробітної плати

5. Сучасна політика оплати праці

6. Основи організації оплати праці

7. Форми і системи оплати праці

8. Доплати й надбавки до заробітної плати та організація преміювання персоналу.

1. Сутність, методи визначення та чинники зростання продуктивності праці

Під продуктивністю праці як економічною категорією заведено розуміти ефективність (плодотворність) трудових витрат, здатність конкретної праці створювати за одиницю часу певну кількість матеріальних благ. Підвищення продуктивності праці характеризує економію сукупної (живої, уречевленої і майбутньої) праці. Конкретно воно полягає в тім, що частка живої праці зменшується, а уречевленої збільшується, проте збільшується в такий спосіб, що загальна величина трудомісткості товарів зменшується.

Рівень продуктивності праці характеризується показниками виробітку та трудомісткості продукції.

Виробіток – це кількість продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляє один працівник за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу, місяць, квартал, рік).

Трудомісткість – це показник обернений до виробітку, що відображає витрати робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції (виконання роботи чи послуги).

Якщо показники виробітку мають більш узагальнюючий, універсальний характер, то показники трудомісткості можна розраховувати за окремими видами продукції (послуг) та використовувати для розрахунків потрібної кількості робітників, виявлення конкретних резервів підвищення продуктивності праці. Достовірність розрахунків зростає за визначення повної трудомісткості (технологічної, обслуговування та управління виробництвом).

Для кількісної оцінки виробітку застосовуються натуральні, вартісні та трудові показники.

Натуральні показники виміру виробітку найбільш точно відображають динаміку продуктивності праці, але можуть бути застосовані лише на підприємствах, що випускають однорідну продукцію. Використання так званих умовно-натуральних вимірювачів (наприклад, умовна консервна банка) дозволяє розширити можливість застосування цих показників.

Трудові показники потребують добре налагодженої роботи з технічного нормування та обліку праці. Переважно їх використовують на робочих місцях, дільницях, цехах, що випускають різнорідну продукцію, та за наявності значних обсягів незавершеного виробництва, яке неможливо виміряти в натуральних та грошових одиницях.

Найуніверсальнішими, а тому й найпоширенішими, є вартісні показники виробітку. Вони можуть застосовуватись для визначення рівня та динаміки продуктивності праці на підприємствах з різноманітною продукцією, що випускається, і послугами, що надаються.

Для забезпечення точності вимірювання продуктивності праці (особливо її динаміки) за вартісними показниками слід ураховувати вплив на її рівень передовсім цінового фактора.

Цілеспрямоване управління продуктивністю праці, розробка конкретних програм ефективнішого використання трудового потенціалу підприємства (організації) потребують класифікації чинників її динаміки. З огляду на можливості впливу на діяльність підприємства (організації) всі чинники зростання продуктивності праці поділяють на дві узагальнюючі групи — зовнішні та внутрішні.

До групи зовнішніх чинників належать ті, що об'єктивно перебувають поза контролем окремого підприємства (тобто чинники загальнодержавні та загальноекономічні — законодавство, політика і стратегія, ринкова інфраструктура; макроструктурні зрушення в суспільстві; природні ресурси), а до внутрішніх — ті, на які підприємство може безпосередньо впливати (характер продукції, технологія та обладнання, матеріали, енергія; персонал, організація виробництва й праці, система мотивації тощо). Проте зовнішні чинники теж мають для підприємства неабиякий господарський інтерес. Урахувавши їх, можна ґрунтовніше мотивувати відповідні управлінські рішення, які дають змогу виробити стратегію щодо продуктивності праці на тривалий період.

Окрім наведеної глобальної (системної) класифікації, у практиці господарювання для аналітичних цілей та укрупнених розрахунків можуть використовуватися й інші інтегровані групування факторів зростання продуктивності праці на підприємствах. За одним з можливих таких групувань усі чинники, що істотно впливають на продуктивність праці, можна об'єднати в такі групи:

- матеріально-технічні (удосконалення техніки й технології, застосування нових видів сировини та матеріалів тощо);

- організаційні (поглиблення спеціалізації, комбінування, удосконалення системи управління, організації праці тощо);

- економічні (удосконалення методів планування, систем оплати праці, участі працівників у прибутках тощо);

- соціальні (створення належного морально-психологічного клімату, нематеріальне заохочення, поліпшення системи підготовки та перепідготовки персоналу тощо);

- природні умови та географічне розміщення підприємств (цю групу факторів виділяють та аналізують переважно на підприємствах добувних та деяких переробних галузей промисловості).

2. Планування продуктивності праці

Планування продуктивності праці здійснюється методом прямого рахунку та пофакторним методом.

Метод прямого рахунку передбачає визначення планового рівня продуктивності праці (Ппл) за формулою:

,

де Q – обсяг випуску продукції у вартісному виразі або в натуральних одиницях;

Чср.спис. – середньоспискова планова чисельність промислово-виробничого персоналу (ПВП),чол.

Пофакторний метод передбачає розрахунок приросту продуктивності праці через економію чисельності працівників під впливом різних факторів.

Розрахунок планового рівня продуктивності праці здійснюється в декілька етапів.

1.Розраховується вихідна чисельність промислово-виробничого персоналу в розрахунковому періоді (Ч_вих), тобто умовна чисельність, що була б необхідною для забезпечення планового (розрахункового) обсягу виробництва за збереження базового рівня виробітку продукції на одного працівника; Визначення вихідної чисельності промислово-виробничого персоналу в плановому періоді здійснюється за формулою

, чол.

де Чб – чисельність працюючих у базовому періоді, чол.

Ко – темпи росту обсягу виробництва у плановому періоді, %.

2. Визначається зміна (зменшення «-», зростання «+») вихідної чисельності працівників під впливом окремих чинників продуктивності праці, а також сумарна зміна чисельності (Езаг).

Ці факори згруповані так:

2.1.Підвищення технічного рівня виробництва

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Етех.) обчислюється за формулою

., чол.

де t1 , t2 – трудомісткість виготовленняодиниці виробу відповідно до і після впровадження технічного заходу, н-год.;

Qпл. – плановий обсяг випуску продукції, натур.один.;

Фкор. – корисний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн – коефіцієнт виконання норм;

Кч. – коефіцієнт часу, який визначається шляхом ділення кількості місяців дії заходу в плановому році на 12.

2.2. Структурні зрушення у виробництві

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Естр) обчислюється за формулою

, чол.

де Т1, Т2 – трудомісткість виготовлення продукції вартістю в 1 грн. у базовому та плановому періодах відповідно , н-год.;

Qпл. – плановий обсяг випуску продукції у вартісному виразі, грн.;

Фкор. – корисний річний фонд робочого часу одного працівника в плановому році, год.;

Квн – коефіцієнт виконання норм;

2.3. Вдосконалення управління, організації виробництва і праці

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Ероб.) обчислюється за формулою

, чол.

де Дб, Дпл – число робочих днів, відпрацьованих у середньому одним робітником, відповідно, в базовому і плановому періодах;

Чвих – вихідна чисельність ПВП, скоректована з врахуванням структурних зрушень у виробництві, чол.;

Проб – питома вага робітників у базовій чисельності ПВП, %.

2.4. Зміна обсягу виробництва

Економія робочої сили під впливом цього фактора (Евир.) обчислюється за формулою

, чол.

де Чб ум.-пост – базова чисельність умовно-постійного персоналу ( ПВП мінус основні робітники), чол.;

∆Q – приріст обсягу виробництва, %;

∆Чум.-пост – приріст чисельності умовно-постійного персоналу, %

За неможливості зробити розрахунки за конкретними формулами (особливо це стосується виявлення впливу економічних та соціальних факторів), економія чисельності та відповідне зростання продуктивності праці визначаються на підставі експертних оцінок, ситуаційного аналізу, зіставлення з аналогами тощо.

1. Визначається планової чисельності працюючих за формулою

, чол.

де Езаг – загальна величина зменшення чисельності ПВП, чол.

5. Розраховується загальний приріст продуктивності праці у розрахунковому періоді відносно базового періоду (∆ Впл ) за формулою

, %

Розрахунок можливого приросту обсягу випуску продукції завдяки підвищенню продуктивності праці (Qпл) здійснюється за формулою

, %

де ∆Ч – приріст чисельності ПВП, %;

Процес праці на підприємстві відбувається в просторі і часі. Регламентація праці в часі здійснюється на основі врахування норм праці (норм виробітку, норм часу, норм чисельності, норм обслуговування).

Норма часу в умовах серійного і масового виробництва виступає як норма штучного часу ( Тшт ) і визначається за формулою

, н-год.,

де Топер – оперативний час, н-год.;

Тобсл – час на обслуговування робочого місця, н-год.;

Твідп – час на відпочинок і особисті потреби, н-год.

, н-год.,

де Тосн – основний час на один виріб, н-год.;

Тдоп – допоміжний час на один виріб, н-год.

, н-год.,

де Ттех.об. – час на технічне обслуговування робочого місця, н-год.;

Торг.об – час на організаційне обслуговування робочого місця, н-год.

Норма часу в умовах дрібносерійного і одиничного виробництва виступає як норма штучно-калькуляційного часу ( Тшт-к ) і визначається за формулою:

, н-год.,

де Тпз – підготовчо-заключний час на партію деталей, н-год.;

п – кількість деталей в партії, шт.

Норма виробітку ( Нвир ) – це кількість продукції, яка має бути вироблена

за одиницю часу:

, шт ,

Змінна норма виробітку (Нвир.зм ) обчислюється за формулою

, шт / зм,

де Тзм – тривалість робочої зміни, год.

3. Сутність, значення і методи мотивації

Соціально-економічною основою поведінки та активізації зусиль персоналу підприємства (організації), що спрямовані на підвищення результативності їхньої діяльності, завжди є мотивація праці.

Система мотивації характеризує сукупність взаємозв'язаних заходів, які стимулюють окремого працівника аб