СМЕРТЬ ПОТОЦКОГО, ВИСИЛКА ПОЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКА ЗА ДНІПРО, ЗАХИТАННЄ ВІДНОСИН.

Ряд фактів нарушив ту хитку рівновагу українсько-польських відносин, уставлених Білоцерківським трактатом, що її констатувалося в листуванню жовтня-листопада. 20 листопада помер в своїх подільських маєтках зломаний хоробою великий гетьман коронний Микола Потоцкий ¹). З проповідника пімсти і рішучого приборкання козаків, яким він уважавсь і був весь час Хмельниччини, в останніх хвилях зійшов він на речника трівкого замирення і обопільних уступок. Берестецька катастрофа в його очах (і в очах богатьох) була повною відплатою козакам за Жовті Води й Корсунь. З тим мала відновитися-козацькими руками-спільна боротьба против мусульманського світу, і вернути польській шляхті золотий спокій Володислава. Каліновський навпаки-в останніх подіях виявив більшу непримиренність в відносинах до козаків, і з тим як головний провід фактично переходив до нього, небезпека колізій збільшалася. Правда, найвище командуваннє король хотів затримати в своїх руках: він не дав нікому гетьманської булави по смерти Потоцкого, полишивши її за собою. Та се загрожувало тільки ріжними ускладненнями і непорозуміннями: військові операції диктовані з варшавського двору не могли визначатись потрібною пляновістю і приноровленістю до ситуації; се дуже скоро дало себе відчути.

Таким чином, з одної сторони, зі смертю Потоцкого зменшалася певність в солідности замирення, яке Потоцкий вважав за діло рук своїх і беріг його з сеї причини. З другого боку-зменшився престиж польської армії, що мала кермуватися розпорядженнями короля, діскредитованого останньою кампанією, а фактично лишалася в руках Каліновского, людини позбавленої всякого авторитету, незмірно нижчої здібностями вождя від Потоцкого, в очах козацьких і польських вояків.

Нова ситуація зараз же дала себе відчути-в розпорядженню короля про поділ польської армії на три части: одна частина мала вийти за Дніпро, друга-розташуватись на лінії, яко мога близче до Хмельницького, третя в тилу. Рудавский каже, що се було зроблено з огляду на ріжні претензії війська, фінансові і політичні ²). Відчуваючи в сих претензіях звязок з завзятою опозицією, що підіймалася в шляхетських кругах в звязку з аферою Радзєйовского, король хотів запобігти можливости військового “рокошу”, конфедерації. Але тим способом провокував Україну, а з другої сторони через сей поділ зменшував силу своєї армії і те значіннє, яке вона мала для забезпечення спокою і білоцерківського замирення, поки була зібрана в купі.

За сим пішла додаткова інструкція (“суплємент”) соймикам, підписана 4 грудня, а зложена мабуть під впливом вістей отриманих від Каліновского, що у ролі головного команданта армії мусів з кінцем листопада зложити своє перше безпосереднє звідомленнє з ситуації на Україні ³). В протилежність до звідомлення Потоцкого, що лягло підставою перших інструкцій соймикам, сі нові вісти му сіли бути песімістичні і трівожні. На жаль ми можемо судити про них тільки з того королівського “суплєменту”. В противність заспокоючому представленню результатів білоцерківського замирення і уставлених нею відносин в перших іструкціях, “суплємент” бив трівогу і закликав бути готовими до розірвання замирення ⁴). Тому що він при тім згадує цілий ряд актів і фактів поза тим нам невідомих, я наведу головнішу його частину, бо вона нам послужить до зрозуміння дальшого.

“Тому що король по розісланню (перших інструкцій) з ріжних місць одержав про непевність постановленої з козаками згоди нові й певні остороги, які ніколи не були даремними,-він уважає за річ слушну довести їх до відомости в. м.

“Поперше Хмельницький по затвердженню згоди вислав свого посла до татарського хана, сповіщаючи його, що з Поляками зайшла згода, але він зістається при давній приязни, братерстві й союзі з Ордою, і куди його хан оберне, він готовий виконати його розпорядження. Не дурно ж і велика частина Орди, кількадесять тисяч, назад за Дніпро не пішла, а тут коло Інгульця кочує, чекаючи часу й оказії. Турки також не вірять, щоб та згода була трівка, і через ріжних осіб підущають козаків. А от неменший доказ непевности тої згоди: посли від неприязних нам сусідів і тепер до нього (Хмельницького) переїздять і з ним ведуть переговори-як ось тепер угорський посол до нього через Умань ішов і досить там нечемно тримавсь, і другий, мультанський, поїхав.

“А що найважніш, видав (Хмельницький) свої універсали до Браславського воєводства, аби піддані зносили терпеливо через зиму те підданство, і обіцяє їм, що те ярмо до весни знищить. Збільшають підозріннє й ті обставини, що при укладанню згоди визначено було йому час на впис і реєструваннє війська Запорозького, а тепер він просить продовження часу до весни. З тих всіх обставин легко в. м. можете зміркувати, чого треба сподіватися на весну. Се все скоро виявиться, коли військо, згідно з постановою, буде по Різдві переходити за Дніпро”.

Король обіцяє на соймі подати автентичні документи, що потверджують сі остороги, а тим часом просить подумати над способами забезпечення Річипосполитої й орґанізацію відповідного війська-себто широких директив в сій справі послам, вибраним на сойм.

“Суплємент” сей прийшов так пізно, що на ухвали соймиків впливу не мав (подекуди одержано його вже після закінчення соймиків) — але для Хмельницького секретом він лишитися не міг і давав йому серйозну осторогу. Слідом за тим король звернувся до нього і з безпосередньою доганою. Се мабуть той сам лист, що згадують наведені вище варшавські вісти-висланий до Хмельницького десь перед латинським різдвом. Він наказував йому всяко запобігти, щоб при переході польського війська на задніпрянські лежі козаки не зачіпалися з ними; як видко з викликаного ним листу Хмельницького до Кисіля, король до сього додав якісь погрози. Взагалі написав в тоні “надутім”, а спеціяльно подражнив Хмельницького якимсь дорученнєм: покликати чи вжити Татар-може для приборкання своєвільних козаків (чи може-погрозою вжити Татар на сю ціль з свого боку). Хмельницький в дуже роздражненім тоні поділився з Кисілем своїми вражіннями від сього листу:

Гірких і нестравних потрав прислав мені король й. м., так що у мене від самої пари голова закрутилась. Тому завчасу прошу рецепту здорової ради в. м., аби мені не розболітись у всіх членах. Бо вже справді й життя мені не обіцюють, пригадуючи заслуги моїх попередників, і за них нагороди-як добре вирозумієш з того перепису.

Справді, чого иншого я собі й Полякам бажав і обіцяв. Але коли бачу таку надутість і часті погрози, мушу шукати таких способів, які б могли мене спасти.

Татар я не буду шукати в Диких полях ні в лісах: вони самі прийдуть до мене, аби тільки я дав знати,-але на все зле Ляхам! Маю все готове, чекаю тільки, що буде далі, і що покажеться з того сойму ⁵).

Кисіль також був сильно схвильований таким нерозважним кроком короля і в своїм листі до нього, написанім під вражіннєм отсього листу гетьмана ⁶), він так різко як тільки міг осудив отсе провокованнє козацького ватажка, що затиснувши зуби, жертвуючи своєю репутацією і кровю своїх товаришів витягав льояльну політику супроти Річпосполитої. Як на такого старого дипльомата і карєриста, як наш старий воєвода, він виявив рідку одвертість і смілість супроти свого коронованого хлібодавця: “Хоч я й лихий сенатор і підданий в. кор. мил., але не можу замовчати того, що само сумліннє і покривджена природа велить поправити. Зволив єси в. кор. мил. дати свого напоминального листа Хмельницькому, але се нічого доброго, а як раз-більше злого в нім зворушило і зробило”. Каже, що по довгих роздумуваннях написав гетьманові свою пораду, аби таки не йшов на розрив, не стягав на Україну нової війни і присяги своєї не ламав; але боїться, що сей нещасливий королівський лист зробив у нім небезпечний перелом (“нові пориви, гарячі замисли і прудку одміну”). І між иншим підчеркує одну подробицю, не без значіння для ситуації. “Дивуюсь я,-пише він,-що війська в. кор. мил. тут спокійні і нічого не кажуть. Чи то з огляду на козацькі бунти-чи не хочуть ні сій ні тій стороні помагати?” Отже коронні війська не спішили з поміччю Хмельницькому против його противників-бунтівників. Невдоволений був з того тільки Кисіль чи й сам Хмельницький давав відчути своє незадоволеннє? Се лишається невідомим.

Хмельницький послухав ради Кисіля, або принаймні-поступив так як той радив. Він не витягнув ніби то ніяких консеквенцій з необережного королівського напоминання і далі продовжував свою льояльну лінію. Він-як ми вже то чули-обставив всякою протекцією перехід коронного війська за Дніпро під проводом писаря польного Каліновского, гетьманового брата: “дав йому свій знак, щоб козаки його у всім слухали”, і перехід дійсно стався, судячи з повного мовчання про які небудь інціденти-в повнім спокою.

Закінчив спорядженнє нового переполовиненого реєстру, облитого кровю своєвільників і тих що ту реєстрацію переводили. 27 січня подав його Кисілеві, як комісарові Річипосполитої ⁷), і слідом вислав сей реєстр з козацьким посольством на сойм. Все виглядало назверх, як не можна краще, і заспокоєний Кисіль зробив підсумок усім успіхам миротворчої політики, вважаючи їх, очевидно, в першій черзі своєю заслугою ⁸). Вони здавались йому блискучими.-

“Так як я дав звідомленнє з попередніх моїх праць в таборі і з услуг в комісії під Білою-Церквою-закінченої з усею гідністю в. кор. милости і з добром Річипосполитої,-тепер щасливо скінчивши другу функцію вложену на мене в. кор. милостю: утримання згоди і приведення до виконання пунктів, постановлених з військом в. кор. милости Запорозьким,-я даю коротку реляцію з неї.

Заходили зчаста суперечки, і все нові бурі-що я подавав до відому й. м. ксьондзові канцлєрові,-але завчасу, за поміччю божою запобігаючи всім їм, привів я до кінця, що і виписку переведено, і посли вислані на сойм, і військо (польське) за Дніпро вже випроваджене.

Вся, шляхта впроваджена назад до своїх маєтностей ⁹). Тепер зістається всі сі здобутки пильнувати і консервувати”.

Гадки про способи сього консервування спокою він подає під розвагу сойму, не маючи змоги прибути особисто. На першім пляні утриманнє великого війська-яке тільки можуть витримати фінанси Річипосполитої. Його треба сконцентрувати в Браславщині, і вислане за Дніпро повернути туди ж яко мога скорше, “випереджаючи траву, під претекстом заплати і розпущення війська-аби якоїсь шкоди не трапилось” (се очевидно з можливою делікатністю висловлена гадка, що королівський плян переправлення частини війська за Дніпро був небезпечною помилкою, яка може каждої хвилі стягнути біду). Доставу провіянту треба орґанізувати з усеї Корони, “бо вже тутешні краї винищені й жадним способом не можуть прогодувати жовніра”, а військо мусить стояти постійно (на Браславщині). На Задніпровю ж добре було б щоб і в наступнім році розложено було литовське військо, при своїх границях (Стародубських).

В відносинах до козаків: “Хмельницького трактувати як найкраще і заохотити тим наданнєм, котрого просить,-як для скоршого посварення його з Татарами, так і для відновлення поля і моря” (сухопутних і морських походів козацьких на Татар і Турків). “Коли плєбс побачить, що ми і згоду заховуємо і силу на приборканнє маємо готову, в Богу надія, що він справи приверне до ісходного стану. А що найважніше-як козаки не матимуть оказії до повстань, а навпаки-зіставатимуться при своїх вільностях,-вони закохаються в спокою”. Татари ж не можучи вижити без здобичи і бачучи, що Польща обсаджена військами, нападатимуть на Україну, або на Москву; козаки ж не витримають, аби їм не відбирати здобичи на переправах; так розірветься між ними приязнь. “Не витримають і без поля наші козаки, а коли підуть і на море, то ще краще й скорше посваряться”, а коронне військо, стоячи на поготові, буде спроможне, відповідно до обставин-“або приборкувати, або продовжувати” (зачати й собі війну з Кримцями й Турками). Тільки треба відновити з Москвою стару згоду против Татар (що зложив свого часу Кисіль), а у султана доходити справедливости на Татар і теж поновити згоду.