Юридична техніка.
Правова форма діяльності безпосередньо пов'язана з необхідністю використання різних методів і способів юридичної техніки.
Юридична техніка – це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.
Розрізняють юридичну техніку в правотворчості та правоза-стосовній діяльності.
Юридична техніка в правотворчості охоплює нормативні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні законів і підзаконних актів), а в правозастосовній діяльності – індивідуальні акти (техніко-юридичні прийоми і правила при виробленні судових актів, договорів).
Для забезпечення верховенства закону і його ефективної дії необхідний високий рівень законодавчої техніки.
Юридична техніка в правотворчості містить у собі методики роботи над текстами нормативно-правових актів, прийоми найдосконалішого викладу думки законодавця (інших суб'єктів правотворчості) у статтях нормативно-правових актів, вибір найдоцільнішої структури кожного з них, термінології і мови, способи оформлення змін, доповнень, повного або часткового скасування, об'єднання нормативно-правових актів тощо. Вона забезпечує юридичну досконалість нормативних документів.
Істотне значення має зведення до мінімуму кількості нормативних актів з одного й того ж питання, а також наявність спеціальних правових засобів, що забезпечують додержання нормативно-правового акта (організаційні заходи, заходи заохочення, контролю та ін.).
Найзагальнішими прийомами і правилами юридичної техніки є:
1) юридична термінологія;
2) юридичні конструкції;
3) форма нормативного акта, прийоми і правила викладу його змісту.
Юридична термінологія – це система юридичних термінів, тобто словесних позначень понять, що використовуються при викладі змісту закону, іншого нормативного акта.
Вона припускає так звану термінологічну уніфікацію: однозначність, загальновизнаність, стабільність і доступність термінів, визначеність І чіткість у викладі нормативно-правового матеріалу, які виключають різне розуміння думки законодавця.
Однозначність – уживання терміна в даному законі в тому самому значенні.
Загальновизнаність – уживання термінів відомих, а не вигаданих законодавцем для даного закону.
Стабільність – усталеність термінології, а не зміна її з прийняттям кожного нового закону.
Доступність – простота і адекватність терміна змісту норм права.
Розрізняють три види термінів у текстах законів:
- загальновживані – терміни в загальноприйнятому значенні, наприклад, будинок, документ, будівля, природа, довкілля та ін.;
- спеціально-технічні – терміни, що мають значення у галузі спеціальних знань – техніки, медицини, економіки, соціології, біології, наприклад, депозит, безробітний, страйк;
- спеціально-юридичні – терміни, що мають особливе юридичне значення, яким виражається своєрідність того чи іншого правового поняття, наприклад, застава, володіння, переведення боргу, колективний договір.
Для єдності юридичної термінології необхідно, щоб при позначенні в нормативному тексті певного поняття послідовно вживався один і той же термін, а при позначенні різних, таких, що не збігаються між собою, понять використовувалися різні терміни. Прийняті закони повинні термінологічне стикуватися між собою і містити бездоганні дефініції, єдині, наскрізні для всієї галузі законодавства. Понятійний апарат усіх галузей права повинен мати „модельні” терміни і визначення, що виражають найзагальніші і водночас найістотніші ознаки предмета або явища. Поняття можуть набувати подальшого розвитку в галузевих нормативних актах, однак уточнене визначення все одно має спиратися на основну (базову) дефініцію. Неточність у застосуванні терміна може спричинити неправильне розуміння правової норми.
Юридичні конструкції – це стійкі побудови нормативного матеріалу за особливими типами зв'язків його елементів, їх типовими схемами, моделями, в які втілюється „юридичний матеріал”. Тобто юридичні конструкції – це чіткі, відпрацьовані наукою і законодавчою діяльністю, перевірені практикою типові схеми правовідносин. Особливі юридичні конструкції дозволяють включати в дію – залежно від обставин – різні юридичні норми.
Відпрацьованість конструкцій – показник досконалості законодавства. Такими юридичними конструкціями є „кримінальна недоторканність”, „необхідна оборона”, „суб'єктивні права” та ін.
Приклад юридичних конструкцій: громадянин К., який перебігав вулицю, був збитий автомашиною і зазнав важкої травми. Залежно від особливостей обставин у кожній з наведених конструкцій „працюють” різні юридичні норми.
В юридичній техніці поряд з важливістю правильного застосування юридичної термінології і юридичних конструкцій не менше значення має форма нормативно-правового акта.
Прийоми і правила викладу юридичних норм у тексті нормативно-правового акта стосуються:
1) способів викладу;
2) формулювання заголовних назв статей і частин тексту;
3) юридичного стилю;
4) юридичної мови.
Існують два основних способи викладу юридичних норм у тексті закону:
- абстрактний – характеризується тим, що ознаки явищ, незважаючи на їх різноманіття, подаються в узагальненому виді, виражаються абстрактними поняттями;
- казуїстичний – характеризується урахуванням індивідуальних ознак явищ, їх видів, фактів; перелічуються ті чи інші випадки – казуси.
Абстрактний спосіб (прийом) викладу свідчить про вищий рівень юридичної техніки. Однак казуїстичний спосіб (прийом) дозволяє з більшою визначеністю і чіткістю регулювати суспільні відносини, точно визначати кількість випадків відповідальності тощо. Абстрактний і казуїстичний способи викладу юридичних норм доповнюють один одного у разі їх правильного застосування.
Загальні вимоги до форми нормативних актів (формулювання заголовних назв статей і частин тексту, юридичного стилю, юридичної мови):
1) логічна послідовність і компактність викладу нормативних розпоряджень, що містяться в нормативному акті; відповідність змісту закону його найменуванню;
2) відсутність суперечностей усередині нормативного акта, а також суперечностей з іншими нормативними актами; заповнення прогалин;
3) наявність формальних реквізитів у нормативних актах: найменування акта; органу, шо його видав; місця видання; дати видання; підписів офіційних осіб; порядкового номера;
4) наявність встановленої структури нормативного акта: глав, розділів і частин – у великих законах; статей – у всіх законах; пунктів – у підзаконних актах; заголовків у кожній статті – у законах, переважно в кодексах, а також можливість преамбул в окремих законах; додатків – у підзаконних нормативних актах.
5) стислість викладу і разом з тим ясність, логічність, граматична правильність мови нормативного акта – без художньої красивості і декларативних положень: метафор, епітетів, порівнянь, абревіатур, ненормативних слів і словосполучень та ін.
Для юридичної мови характерним є наказовий стиль викладу.
Відступ від цих вимог призводить до юридичних помилок: прогалин у нормативному акті, суперечностей між його статтями, нечітких формулювань, стилістичних погрішностей та ін., які знижують якість акта, ускладнюють його усвідомлення і роз'яснення (тлумачення), реалізацію норм права в конкретних відносинах.
Види юридичних (правотворчих) помилок такі:
1. Власне юридичні – прийняття декларативних норм, тобто норм, не забезпечених матеріальними ресурсами і необхідними юридичними засобами; наявність колізійних норм, тобто норм, що суперечать одна одній; відсилання до неіснуючих нормативно-правових актів або неповне закріплення життєвих обставин, що мають істотне значення для застосування норм права; прогалини та ін.
2. Логічні – наявність логічних суперечностей між окремими нормативними розпорядженнями, порушення домірності визначення понять; тавтологія – повторення одного терміна в іншому, наприклад, „живі тварини”, „ліс як деревна рослинність”; визначення одного невідомого терміна через інший невідомий, наприклад, визначення оперативно-розшукової діяльності як виду діяльності, здійснюваної шляхом проведення оперативно-розшукових заходів, та ін.
3. Граматичні – наявність ненормативних словосполучень, громіздких конструкцій, що ускладнюють розуміння змісту статті нормативного акта, та ін.
Юридична техніка в правозастосовній діяльності містить:
1) методики роботи над текстами правозастосовних актів;
2) прийоми найдосконалішого викладу думки правозастосувача (суду, адміністрації та ін.) у судовому рішенні, рішенні арбітражних судів та інших актах;
3) вибір найдоцільнішої структури правозастосовного акта, термінології і мови та ін.
Виносячи правозастосовний акт, суб'єкт застосування повинен указати орган, що застосовує право, і відповідальну особу (якщо орган колегіальний, то вказується його склад), осіб, що беруть участь у розгляді справи (якщо ця участь є обов'язковою). Правозастосовник зобов'язаний описати діяння, що стало предметом розгляду, навести докази вчинення діяння конкретною людиною. У тексті документів слід навести і норми законодавства. Правозастосовний акт має таку структуру: вступна частина, констатуюча частина, мотивувальна частина, результативна частина.
Дата добавления: 2015-08-26; просмотров: 649;