Суспільний лад

У XVІ ст. московська держава приєднує до себе нові і нові землі. Відбувається подальше юридичне оформлення станів (обов’язків і привілей). Правлячий клас чітко ділиться на феодальну аристократію – бояр і дворян. Економічною ба-зою першої групи були вотчинні землеволодіння, другої – помістне землеволодіння. Вотчина була спадковою владою, помістя давалось на строк і при умові служби.

У середині XVІ ст. була зроблена перша спроба юридично зрівняти вотчину з помістям. Встановлювався єдиний по-рядок державної (військової) служби. З певних розмірів земельних угідь залежно від їх виду (вотчина чи помістя) власники зобов’язувались встановлювати однакове число екіпірованих і озброєних людей. Принцип службовості розповсюджувався на обидва феодальні стани – боярство і дворянство. Одночасно розширюються права власників помість: дається дозвіл на обмін помістя на вотчину, передачу в придане, на спадку-вання. З XVІІ ст. помістя царським указом могли перетворю-ватись у вотчини.

Консолідація феодального стану супроводжувалась за-кріпленням його привілеїв: монопольного права володіння землею, звільнення від повинностей, переваги в судовому процесі і права займати чиновницькі посади. Міське населен-ня в XVІІ ст. одержує стійку назву “посадські люди”. Скла-лась певна ієрархія: гості і гостинна сотня (купці, що торгу-вали за межами держави), суконна та чорна сотні (середні, дрібні торгівці) і слободи (ремісничі квартали та цехи).

Гості об’єднувались у корпорації, користувались приві-леями. Виконуючи фінансову службу, завідували таможнями, розподіляли статті доходів і розходів, займали місця голів і дяків у присутніх місцях, стягували торгове мито з іноземних купців, торгували державними товарами.

Люди гостинної і суконної сотень служили збирачами при таможнях і перевозах, старостами торгових ларків. Вони не звільнялись, як “гості”, повністю від тягла, але несли загальні для посадських людей повинності.

“Чорні” посадські люди жили на землі, що була власніс-тю державної казни, і у повному об’ємі несли державне “тяг-ло”, що накладалось на міську общину.

Значна частина дворів у місті, що належали духовним і світським феодалам звільнялась від державного “тягла” і на-зивалась “білими слободами”. З 1550 р. розпочинається полі-тика скорочення “білих слобод”, приймаються законодавчі акти, які передбачають обмеження переходу посадських лю-дей у “білі слободи”.

Соборне уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населен-ня, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу се-лян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. по-чали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чор-них” (державних) волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворю-вались на кріпаків. На відміну від “чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монас-тирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаеконо-мічним і економічним. У XV ст. існувало дві основні катего-рії селян: старожильці і новоприходці. Перші вели своє гос-подарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаю-чи основу феодального господарства. Інші, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користу-вались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути “половником” (працювати за по-ловину врожаю) або “серебрянником” (працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевлас-ників на селян втікачів і бобилів (одиноких безземельних се-лян), стали переписні книги 1626 р.

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявля-лась в інституті холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу холопів з кріпаками.