Вище римськими цифрами позначено тектонофації за десятибальною шкалою

Відзначена структурна зональність маркується тектонофаціями VII–X епізони (див рис. вище). При цьому тектонофаціальний максимум припадає на шов, а мінімум – на крайові частини розлому з обох боків від шва.

У шаруватому середовищі зміщення по розломах даного типу обов'язково супроводжується формуванням складок прирозломного вигину та флексур.

Утворення розломів подібної морфології, як свідчать дані експериментів із формування горизонтальних зсувів (рис. 3.4.43), зумовлюється розвитком лінійних зон сколової та відривної тріщинуватості, котра при зростанні амплітуд поступово трансформується в суцільну зону зміщення. На початковій стадії сколи орієнтуються кулісно та діагонально до напрямку зміщення. В міру зростання амплітуди зсуву з'являються все нові й нові сколи з поступовим зменшенням кута між азимутами їх падіння та простягання. Нарешті, у завершальну стадію вздовж поверхні зсуву виникає суцільна зона дроблення. При цьому сколи ранньої генерації трансформуються у відриви.

Рис. 3.4.43. Послідовність утворення розривів у зоні зсувних дислокацій (експеримент Ріделя, 1929): а, б, в, г, д – стадії деформації;