Теорія соціально-ринкової економіки

У перехідному до ринкових відносин періоді соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного відтворення людиною своєї діяльності та для стабільності суспільної системи.

Соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально-політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб'єктів регулятивної діяльності. Політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв'язання суперечностей як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціонування, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини.

Соціальна політика — це складова частина загальної політики, головне завдання якої полягає в розробці та здійсненні необхідних заходів щодо збереження і зміцнення наявного суспільного та державного ладу.

Соціальна політика — це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих

на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.

В Україні здійснювалися заходи для поліпшення матеріального становища населення за рахунок підвищення мотивації до праці як основного джерела доходів; проведення активної політики зайнятості; створення сприятливих умов для демографічного відтворення населення, реформування пенсійного забезпечення та соціального страхування, соціальної допомоги, адресної допомоги мала забезпеченим верствам населення, соціального захисту громадян які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи.

На сучасному етапі можна виділити основні напрямки соціальної політики в Україні:

• підвищення добробуту за рахунок особистого трудовою внеску, підприємництва та ділової активності;

• надання відповідної допомоги по безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу;

• проведення ґрунтовної пенсійної реформи, що буде забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням трудового вкладу особи;

• надання адресної допомоги найнужденнішим у грошовій та натуральній формах;

• сприяння всебічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню;

• запобігання комерціалізації, забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури;

• широка підтримка сім'ї, материнства та дитинства;

• проведення активної екологічної політики.

Способом реалізації соціальної політики держави є система соціального захисту та соціальних гарантій.

Соціальний захист економічно активного населення здійснюється за такими напрямками: по-перше, це заходи держави, які пов'язані з кваліфікаційною підготовкою до трудової діяльності, по-друге, заходи, що забезпечують можливість реалізації здібностей кожного в процесі трудової та виробничої діяльності і сам процес такої діяльності, по-третє, заходи, спрямовані на створення нових робочих місць і підтримку працівників, які втратили роботу. Основними елементами системи соціальних гарантій є визнання обов'язковості загальнодоступної і безоплатної освіти, сприяння реалізації здібностей у процесі трудової діяльності, недопущення примусової праці і гарантування мінімізації втрат у зв'язку із закінченням трудової діяльності.

Існують різні підходи до реалізації соціальної політики. Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід — з того, що суспільство бере на себе зобов'язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. В економічно розвинутих країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.

Становлення нової економічної системи на засадах ринкових відносин безпосередньо пов'язане з реформуванням існуючої соціальної політики. На сучасному етапі ринкових перетворень е Україні вже здійснено лібералізацію економіки та зовнішньоекономічної діяльності, розпочато приватизацію, практично ліквідовано адміністративно-командну й розподільну систему управління, демократичнішими стали трудові відносини. В основному сформовано недержавний сектор економіки, фінансові та банківські структури, валютний і фондовий ринки, ринок цінних паперів. Проте розрив економічних зв'язків у межах колишнього СРСР, нестача енергоносіїв, повільна конверсія значної кількості підприємств оборонного комплексу призвели до спаду виробництва, вимушеної неповної зайнятості та безробіття, руйнування соціальної інфраструктури. Як наслідок, знизилися реальні доходи значної частини населення.

Світовий досвід свідчить, що створення макроекономічних передумов, які сприяють матеріальному самозабезпеченню працездатних осіб є дуже ефективним засобом соціального захисту країнах Західної Європи, особливо в скандинавських країнах, більшості держав з розвинутою ринковою економікою діють гарантії щодо рівня доходів, загальнодержавні системи регулювання зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів, стимулюється професійна та територіальна мобільність населення та ін.

Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей. Метою соціальної політики є забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.

Під час переходу України до ринкових відносин соціальна політика держави зосереджується на тому, щоб відповідно до наявних фінансових можливостей забезпечити органічне поєднання макроекономічної трансформації із соціальною спрямованістю реформ.

Для реального втілення в життя цих складових соціальної політики потрібна реалізація таких завдань:

• утворення необхідних умов для поліпшення кожним трудівником свого добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприємництва та ділової активності; заходи щодо нарощування фонду споживання, стимулювання ефективного платоспроможного попиту;

• перехід від чинної моделі організації заробітної плати, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частину безкоштовних соціальних послуг до нової моделі, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг. Це дає змогу суттєво збільшити частку заробітної плати в структурі суспільного доходу, зрівняти її обсяги з реальним масштабом цін, істотно зменшити тиск соціальних витрат на бюджет держави; суттєве зростання ціни робочої сили матиме важливе значення з погляду її захисту в процесі входження країни у світовий економічний простір;

• відновлення регулюючої функції мінімальної заробітної плати, яка не може бути нижча за офіційно встановлену межу малозабезпеченості, з поступовим підвищенням мінімальної заробітної плати до 60% від середньої

заробітної плати в народному господарстві. Це стосується й мінімального рівня погодинної оплати, удосконалення всієї системи й механізму визначення оплати праці у виробничих та невиробничих галузях економіки. Відповідно до конкретної економічної ситуації в країні має діяти механізм індексації розміру мінімальної заробітної плати;

• забезпечення прогресивних змін у співвідношенні між тарифною та надтарифною частинами оплати праці. Треба передбачити підвищення частки тарифу в середній заробітній платі від теперішнього критичного рівня (15—

25%) до оптимальних розмірів (70—80%). Це сприятиме підвищенню продуктивності праці і забезпечуватиме оптимальну, обгрунтовану міжгалузеву, міжкваліфікаційну, міжпосадову диференціацію заробітної плати;

• нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку малих підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу, для виконання програми захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів, із щомісячним індексуванням грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції;

• відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення у зв'язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів;

• забезпечення справедливої системи пенсійних виплат з урахуванням трудового внеску кожної окремої особи;

• запровадження моральних та фіскальних стимулів щодо утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки населення, розвитку благодійних організацій;

• захист інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективне використання та примноження, сприяння неухильному зростанню ролі, престижу та оплати праці інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції - учених діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури;

• підтримка розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури; стимулювання створення недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні питань соціальної політики;

• здійснення заходів із соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей щодо отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування;

• збереження в процесі приватизації профілю установ соціального призначення, що знаходяться на балансі державних підприємств і організацій, та їх передача місцевим органам влади. Стимулювання засобами фіскальної політики соціальних інвестицій підприємств та організацій недержавного сектора. Сприяння будівництву об'єктів соціальної сфери, що передбачені національними програмами;

• проведення активної економічної політики. Розробка програми охорони

довкілля і раціонального використання природних ресурсів.

Показниками результативності соціальної політики є рівень і якість життя населення. Під рівнем життя населення слід розуміти міру задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, яку забезпечує сукупність матеріальних і соціальних умов життя. Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпечення житлом.

Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники: прожитковий мінімум; величина вартості прожиткового мінімуму; вартісна величина «споживчого кошика» продуктів харчування; межа малозабезпеченості; мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія тощо.

Соціальний захист населення слід розглядати як систему законодавчих, економічних, соціальних і соціально-психологічних гарантій.

Механізм соціального захисту населення ґрунтується на таких головних принципах:

• забезпечення соціальної справедливості у розподілі створеного національного продукту на основі подолання зрівняльних тенденцій та реалізації принципу оплати за працею;

• визнання особистих доходів головним джерелом підвищення соціального добробуту;

• надання економічної та моральної допомоги соціально уразливим верствам населення з урахуванням бюджетних можливостей державних і місцевих органів влади.

Елементами системи соціального захисту під час переходу до ринкових відносин є:

• державні гарантії щодо оплати праці найманих робітників;

• державні гарантії в галузі зайнятості, підготовки та перепідготовки кадрів;

• захист інтересів споживача за допомогою різноманітних соціально- економічних інновацій;

• утримання непрацездатних і підтримка життєвого рівня малозабезпечених громадян та сімей з дітьми;

• індексація грошових доходів населення в разі перманентного підвищення цін на товари й послуги та впровадження механізму перегляду мінімальної заробітної плати, пенсій, стипендій;

• індексація вкладів населення в Ощадбанках у зв'язку зі зростанням цін та інфляційними процесами;

• компенсація населенню збитків у зв'язку з разовим підвищенням цін на товари та послуги під час проведення комплексної реформи цін.

Розглянемо деякі складові механізму соціального захисту.

За функціонування ринкової економіки складовими соціальної допомоги непрацездатним, а також малозабезпеченим громадянам крім пенсійного забезпечення є:

• надання грошової допомоги і пільг сім'ям, які виховують дітей;

• надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам

(безплатні обіди, безплатний проїзд на транспорті, одяг, паливо, оплата житла тощо);

• обслуговування пенсіонерів, інвалідів, самітних непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування, а також удома.

Першочерговим є питання забезпечення зайнятості працездатного населення. Щодо цього держава має такі обов'язки:

• надати робочі місця всім, хто бажає працювати;

• забезпечити матеріальну допомогу для переселення в інші місця;

• уживати спеціальних заходів захисту і матеріальної підтримки звільнених у результаті конверсії;

• виплачувати стипендії за час перепідготовки та грошову допомогу по безробіттю, гарантувати збереження безперервного та спеціального стажу в цей період;

• організувати розгалужену державну службу зайнятості;

• надавати пільги підприємствам, які створюють нові робочі місця. Реалізація соціальної політики та розбудова соціальної сфери згідно з

пріоритетами національного, суспільного, культурного й духовного відродження зумовлює необхідність державного регулювання розвитку соціальної сфери та рівня життя населення.

Метою державного регулювання є також розбудова національної системи соціального захисту населення в період формування ринкової економіки з допомогою створення правової; нормативної бази, опрацювання механізмів захисту та державних гарантій, виходячи з реальних можливостей економіки.

Засадними в системі соціального захисту мають стати такі принципи поширення захисту на осіб, які працюють за наймом, членів сімей та непрацездатних громадян, диференційований підхід різних соціально- демографічних груп населення залежно від мір їх економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення добробуту власними силами; перерозподіл економічні відповідальності за реалізацію соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами; визначення рівня соціальних гарантій на підставі системи соціальних нормативів; відповідність форм соціального захисту рівню розвитку ринкових відносин в економіці.

У процесі формування ринкової економіки на державу покладається обов'язок розбудови соціальної інфраструктури, яка створює можливості для соціального обслуговування населенні забезпечує економію суспільної праці, збільшує фонд вільного часу людей, поліпшує використання бюджету сім'ї, узгоджує доходи з попитом населення, забезпечує комфортність навколишнього середовища.

Зусилля та кошти держави обов'язково повинні спрямовуватись на створення умов для розвитку галузей освіти, охорони здоров'я, науки, культури, що є вкрай необхідним для зміцнення фізичного та духовного стану громадян нашого суспільства. З допомогою всіх цивілізованих засобів впливу та налагодженої соціальної інфраструктури держава має зосередити зусилля народу, його інтелігенції на збереженні й відновленні культурно-історичної та мистецької спадщини, на розвиток у людей естетичного бачення світу, культурного самовиховання.

Кризовий стан економіки України потребує активнішої політики щодо заходів із соціальної підтримки населення насамперед пенсіонерів, малозабезпечених непрацездатних громадян і їхніх сімей, а також удосконалення системи оплати праці. Без цього всі позитивні результати ринкових реформ і стабілізації виробництва будуть зведені нанівець постійним зростанням соціального напруження в суспільстві.

Такими заходами є прийняття законодавчих актів, спрямованих на соціальний захист населення; розробка соціальних прогнозів; розробка показників соціального захисту і рівня життя в державних індикативних планах та способів їх досягнення; запровадження системи фіксованих цін на певні товари та послуги населенню; коригування рівня процентних ставок на вклади населення.

На макрорівні функції державного регулювання рівня життя й соціального захисту населення здійснюють Міністерство економіки, Міністерство праці і соціальної політики.

Змішана економіка — модель соціально-економічного розвитку, що передбачає поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституціонально-соціальних реформ для побудови прогресивнішого ладу. Вона виникла в перші десятиліття XX ст. Розрізняють три основні варіанти моделі економіки змішаної: 1) консервативний, 2) ліберальний і 3) соціал-реформістський.

Кожний із них набуває певних специфічних ознак у країнах Заходу, що зумовлено особливостями їх економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається взаємозбагачення цих варіантів моделей, наповнення їх елементами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної економіки виділяють певні течії, школи.

Консервативний варіант змішаної економіки (найвідоміші його представники - американські економісти Л.Мізес, Ф.Хаєк, М.Фрідмен та ін.) виступає за обмежене (насамперед опосередковане) втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення умов для розвитку приватного сектора, ринкових важелів саморегулювання економіки.

Ліберальний варіант змішаної економіки передбачає проведення важливих інституціональних і соціальних реформ, раціональну взаємодію приватного і державного секторів економіки, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.

Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в прогресивніше суспільство. Його представники - теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.

Останні два варіанти змішаної економіки мають багато спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку

в суспільних інтересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів над індивідуальними тощо. Консервативний варіант змішаної економіки за соціально-економічним змістом відділяє значна прірва від ліберального та соціал-реформістського варіантів.

З трьох західних соціально-економічних моделей розвитку (змішана економіка, соціально орієнтована ринкова економіка і ринкова економіка) найбільш адаптованою для України була б модель змішаної економіки, але не в консервативному варіанті. Це зумовлено тим, що вона орієнтована не на полюси у формах власності, у виборі важелів регулювання економіки, у розподілі ресурсів та в інших критеріях моделей соціально-економічного розвитку. Більше того, вона значною мірою ґрунтується на поєднанні в собі позитивних сторін приватної, колективної і державної власності, ринкових механізмів саморегулювання і державного регулювання, ринкових і централізованих методів розподілу доходів, приватних, колективних і суспільних інтересів, адміністративних і економічних важелів управління народним господарством.

Соціальною базою побудови такої економіки повинен стати середній клас. Оскільки побудова змішаної економіки офіційно проголошена метою українського суспільства, але в процесі реалізації програми все більше поглиблюється розбіжність між моделлю і дійсністю, необхідно, по-перше, перестати орієнтуватися на переважання приватної власності, а добиватися реального плюралізму різних типів і форм власності; по-друге, відмовитися від тотальної приватизації (це було б націоналізацією навпаки) і не зменшувати питому вагу державної власності на засоби виробництва нижче З0—35%; по- третє, відкинути тезу програми про те, що "базовою основою інституціональних перетворень повинна стати цінова лібералізація, поступовий перехід до вільного її регулювання за ринковими законами попиту і пропозиції"; по-четверте, перейти від декларацій про необхідність формування якнайширшого прошарку реальних акціонерів до їх реального втілення; по- п'яте, перейти від монетаристсько-адміністративно-командного типу регулювання економіки до кейнсіанського та інституціонального; по-шосте, не руйнувати свідомо колективні форми власності та господарювання з суто ідеологічних мотивів, як це має місце у сільському господарстві, а реформувати їх; по-сьоме, формувати ефективного власника не лише з директорського корпусу, а з трудового колективу, здійснюючи підготовку для цього управлінських кадрів (Економіка народна).

Соціалізації теорії — теорії, в яких обґрунтовується необхідність трансформації капіталізму в соціалізм у результаті поступового й цілеспрямованого перетворення інституціональних основ суспільства (приватної власності, монополій, держави, обмеження стихійних сил ринку та ін.).

У процесі побудови командно-адміністративної системи в колишньому СРСР теорії соціалізації отримали назву "третього шляху" — побудови демократичного соціалізму за існування двох протилежних соціально- економічних систем, зокрема істотних деформацій економічної та політичної систем соціалізму.

Найвідомішими представниками теорії соціалізації були члени

лейбористської партії Великобританії Е. Кросленд, Дж. Стречі, Дж. Коул. Один із варіантів цих теорій — концепція функціонального соціалізму, яку розробляли теоретики шведської соціал-демократії Г. Мюрдаль, Е. Вігфорс та ін.; в Австрії та Німеччині — К. Ландауер, Ф. Кленнер; у Франції — теоретики соціалістичної партії Л. Лора, М. Дюверже, Ф. Міттеран. На думку ранніх фабіанців (основоположників теорії демократичного соціалізму), переростання капіталізму в соціалізм, утворення суспільного сектору - результат втручання держави в економіку, а основним знаряддям соціалістичних перетворень має бути держава.

Теорії соціалізації значною мірою відстоють представники інституціонально-соціального напряму в сучасній економічній теорії (інституціоналісти), започаткованого американськими вченими В. Гамільтоном (вперше вжив термін "інституціоналізм"), Т. Вебленом, Д. Коммонсом, В. Мітчеллом та ін.

В Англії найвизначнішим його представником був Гобсон. До економічних інститутів інституціоналісти відносили корпорації, державу, торгово-промислові асоціації, профспілки, союзи споживачів тощо; до неекономічних інститутів - визнані норми поведінки соціальних груп, мораль, поширені звички, юридичні закони, усталені стереотипи мислення та ін. Дж.-Б. Кларк, зокрема, обстоював ідею соціально-ліберального планування й суспільного добробуту, Мітчелл — національного планування. Найвідомішим представником сучасного інституціоналізму є американський економіст Дж. Гелбрейт.

В інституціоналізмі виокремлюють два напрями здійснення соціального контролю за економікою (її соціалізації): 1) реформування діяльності великих корпорацій і державного регулювання механізму ринкової конкуренції; 2) створення системи індикативного планування. Перший напрям представлений передусім Г. Мінзом, А. Берлі, К. Вілкоксом та ін.

Конкретними способами соціалізації економіки вони називали: безпосереднє державне регулювання галузей комунального обслуговування, транспорту, зв'язку тощо; одержавлення корпорацій, пов'язаних із виконанням державних замовлень; регламентацію діяльності великих корпорацій у державних галузях економіки; здійснення державою антитрестівської політики; підтримку державою кооперативів, малого та середнього підприємництва.

Зокрема, Мінз із метою соціалізації великих корпорацій пропонував обмежити рівень норми прибутку на капітал, розробити систему оцінки діяльності вищих менеджерів і стимулювання їхнього ефективного керівництва в інтересах суспільства.

Інший варіант соціалізації гігантських корпорацій, розроблений Гелбрейтом, передбачає націоналізацію військово-промислових концернів (з виплатою акціонерам вартості акцій), соціалізація інших великих корпорацій має здійснюватися через обмін акцій на відсоткові державні облігації. Цьому сприяють податкова політика держави, поділ спадщини, інвестиційне знецінення грошей та ін. У ширшому значенні - економічна політика держави має спрямовувати діяльність великих корпорацій на досягнення суспільних інтересів.

До теорій соціалізації відносять також концепції державного соціалізму,

суспільства споживання, держави загального благоденства та ін. Більшість теорій соціалізації капіталістичної економіки лише частково узгоджується з теорією і практикою сучасної дійсності. Чимало описаних у них процесів розвиваються в межах державно-корпоративного капіталізму, не виходячи за рамки його істотних рис і властивостей.

З метою заперечення об'єктивно неминучого процесу соціалізації економічних систем в останні десятиліття XX ст. чимало західних учених та науковців країн СНД відкидають формаційний підхід і впроваджують цивілізаційний, згідно з яким не існувало первіснообщинного, рабовласницького, феодального, капіталістичного та соціалістичного способів виробництва, а розвиток людської цивілізації відбувався в межах аграрного, індустріального та постіндустріального (в таких його різновидах, як інформаційне, кібернетичне тощо) суспільств. У цьому критерії класифікації економічних систем, передусім щодо власності на засоби виробництва, підмінено другорядними критеріями, методологічною основою яких є принципи технологічного детермінізму. Водночас цивілізаційний підхід, в якому певною мірою долаються ці принципи, прийнятний для дослідження різних суспільно-економічних формацій, зокрема, коли враховуються такі сучасні цивілізаційні цінності у сфері надбудовних відносин, як права людини та ін.

Соціалізація економічних систем — процес поступового еволюційного наповнення підсистем та елементів економічної системи капіталізму соціалістичним змістом, формування і розвиток основ соціалізму. Процес соціалізації економічних систем охоплює найважливіші елементи економічної системи: продуктивні сили, техніко-економічні відносини (а в їх поєднанні — технологічний спосіб виробництва), організаційно-економічні відносини (а в поєднанні їх з продуктивними силами - організаційний спосіб виробництва), відносини економічної власності (а в поєднанні їх з розвитком продуктивних сил — суспільний спосіб виробництва), економічні відносини (органічну цілісність техніко-економічних, організаційно-економічних і відносин економічної власності, яка (цілісність) у поєднанні з розвитком продуктивних сил утворює економічний спосіб виробництва) та господарський механізм. У свою чергу, процес соціалізації продуктивних сил та інших підсистем здійснюється у результаті соціалізації окремих елементів і компонентів цих підсистем.

На противагу об'єктивним процесам соціалізації економічних систем у розвинутих країнах світу, в Україні та більшості інших так званих постсоціалістичних країн в 90-х рр. XX ст. - на початку XXI ст. інтенсивно здійснювався процес капіталізації національних економічних систем, що виявлялося передусім у деградації основної продуктивної сили (позбавленні переважної більшості населення таких конституційних прав, як право на безоплатне отримання освіти, зокрема вищої, послуг сфери охорони здоров'я), у масовій депопуляції населення, в тотальній приватизації кланово- номенклатурною елітою створеного працею багатьох поколінь національного багатства, у руйнуванні раціональних елементів державного регулювання економіки й переходу до принципів ринкового фундаменталізму та ін.