Батьківський авторитет

Виховання у сім'ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсум­нівна гідність старшого, як його сила і цінність. Авторитет (лат. autoritas — влада) реалізує себе у впливі особи, життє­вому досвіді, заснованому на знаннях, моральних чеснотах.

Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на звер­хності або поблажливості. Справжній батьківський автори­тет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією лю­бов'ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорос­лого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Бать­ківська любов супроводжує людину все життя, вона є джере­лом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров'я.

Кожна сім'я унікальна щодо організації свого життєво­го простору, розподілу обов'язків, культури спілкування, виховання дітей. У цьому багатоманітті психологи (Лари­са Абрамян, Росія) виокремлюють такі типи взаємодії батьків і дітей:

1. Любов—пристрасть. Такі стосунки характеризують ставлення батьків до своєї дитини як до найдосконалішої істоти, прагнення бути поруч із нею, некритичне оціню­вання її поведінки. У зв'язку з цим часто виникають труд­нощі щодо узгодження бажань дитини і вимог до неї.

2. Любов—гармонія. Якісними ознаками таких стосун­ків є віра батьків у можливості, перспективи своєї дитини, підтримка її захоплень, сприяння розвитку її здібностей, тактовна участь у її справах. Водночас батьки ставляться до дитини цілком тверезо, бачать її недоліки, допомагають до­лати їх, зосереджуватися на проблемах саморозвитку і самореалізації. Усе це створює дитині атмосферу психологіч­ного комфорту, відкриває можливості для виявлення її іні­ціативи, сприяє їй в об'єктивній самооцінці.

3. Любов—марнославство. Вражені марнославством батьки проявляють непомірні амбіції щодо можливостей, перспектив своєї дитини, часто ставлять перед нею непо­сильні завдання, незважаючи на вікові та індивідуальні особливості і можливості, форсують її працездатність, розви­ток здібностей. За непідтвердженості своїх сподівань розча­ровуються в дитині, створюючи відповідний психологічний тип стосунків, який нерідко травмує дитину на все життя.

4. Любов—конфлікт. Таким взаєминам батьків і дітей властиві спалахи й охолодження любові, істеричність. Іні­ціюють їх переважно одинокі матері. Як правило, вони травмують, руйнують психіку дитини, зумовлюють різкі перепади її емоційного стану, нестриманість, вразливість до несприятливих зовнішніх впливів.

Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб'єктивною волею. Він є неза­лежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої люд­ської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, добро­ти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авто­ритетність в очах дитини можна судити на підставі її став­лення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справ­жнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерід­ко педагогічно неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав'язують форми взаємодії, які свід­чать про імітацію, підміну авторитету. Найпоширеніши­ми, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підмі­ни батьківського авторитету:

— авторитет придушення. Основою його є боязнь дити­ни своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевне­ність, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдо-авторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;

— авторитет відстані. Сутністю його є намагання бать­ків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ни­ми, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на «Ви», тон розмови тощо);

— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати від­сутність справжнього авторитету, батьки постійно хизу­ються перед дітьми своїми «заслугами», розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, во­ни не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бу­ти піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: «Я краще знаю, що тобі потрібно!»;

— авторитет педантизму. Основою його є тотальний кон­троль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне ви­конання всіх вимог і обов'язків, суворе дотримання режиму;

— авторитет резонерства (франц. raisonneur — люди­на, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внут­рішній спротив;

— авторитет любові. Не маючи справжнього авторите­ту, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу

своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях («Якщо лю­биш маму, то ...»). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності («Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то ...»);

— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо циніч­ною, аморальною;

— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доб­рому ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що поро­джує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;

— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своє­рідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших до­рослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставлен­ням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.

Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідом­люють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавле­ним, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаю­чи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.