Світова фінансова наука

Фінансова наука як соціальне явище сформувалося недавно. Вона виникла у середині ХV ст., коли в економіці країн Західної Європи відбулася низка серйозних змін, пов’язаних із зміною типу економічної системи. ХV-ХVІІ ст. у Західній Європі – епоха первісного нагромадження капіталу і бурхливого розвитку міжнародної торгівлі. Фінансові дослідження вчених цієї епохи мали виключно практичний характер. Учені-меркантилісти ототожнювали поняття «багатство» з грошима і головним завданням фінансової діяльності вважали залучення в країну більшої маси грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом.

У ХVІІ ст. значний внесок у розвиток фінансової науки зробили англійські вчені Т.Мен, Дж.Локк, Т.Гоббс. Набагато випередили епоху економічні ідеї шотландця Дж.Ло (1671-1729), автора книги «Гроші і торгівля з пропозицією: як забезпечити націю грошима».

У ХVІІІ ст. німецький учений І.Юсті в роботі «Система фінансового господарства» вперше системно викладає основні положення фінансової науки. Питання фінансів досліджували також вчені Л. фон Секондор, І.Зоннельфельд.

Родоначальником класичної школи політичної економії вважається В.Петті, котрий у 1662 р. оприлюднив свою головну працю «Трактат про податки і збори», в якій здійснив дослідження проблем оподаткування та фінансів.

Наприкінці ХVІІІ ст. відбувається становлення класичної школи політичної економії. Відомими її представниками були Ф.Кене, А.Р.-Ж. Тюрго, А.Сміт, Д.Рікардо, Ж.-Б. Сей, С.Мілль. Основним постулатом школи була здатність ринкової економіки до саморегулювання, а завданням держави – забезпечення економічно-сприйнятливих умов для накопичення капіталу.

Найвідоміший представник класичної школи А.Сміт (1723-1790) у фундаментальній праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776) узагальнив і систематизував накопичені економічні знання та здійснив теоретичне дослідження ринкової економіки. Він сформулював «чотири основних правила оподаткування»: пропорційність, визначеність, зручність, необтяжливість.

Найобдарованішим і найвідомішим учнем А.Сміта був Д.Рікардо(1772-1823), який у головній праці «Початки політичної економії і податкового обкладання» (1817) розвинув та поповнив ідеї свого вчителя. Д.Рікардо вважав, що всі податки у будь-якому разі впливають або на капітал, або на дохід. Він дійшов такого висновку: податки – це «велике зло». Зі збільшенням оподаткування або урядових витрат зменшується споживання населення, що відображається на виробництві.

Найвищого рівня розвитку світова фінансова наука досягла у XX ст. У цей час формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретичні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарвлення. Її результатами керуються підприємці, вчені, державні і політичні діячі, керівники міждержавних інституцій.

Класикою нормативної теорії суспільного вибору стали праці В. Паретто, Л.Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсона, Дж.Грааффа та ін.

В. Паретто запропонував етичний ідеал суспільного добробуту — оптимум за Паретто, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку під назвою умови або ефективності за Паретто. Водночас В. Паретто вважається родоначальником так званої нової теорії добробуту за формулою "найвище щастя — для найбільшої кількості людей".

У цілому світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома напрямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль) включав такі наукові школи:

камералісти;

меркантилісти;

фізіократи;

марксисти;

китайські соціалісти;

австрійська (Е. Сакс та ін.);

історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, п. Самуельсон, М. Фрідмен) включає такі фінансові школи та напрями:

фінансова думка країн Східної Європи і СНД (включаючи українську фінансову думку);

кейнсіанство і його епігони;

сучасні напрями фінансової думки Заходу (А. Пігу, Дж. Б’юкенен, Р.Масгрейв та ін.);

італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);

шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука практично не розвивалася, хоча одна з найвидатніших фінансових робіт XX ст. — наукова праця А. Буковецького "Вступ до фінансової науки" (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки у колишньому СРСР, але й в окремих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розвинув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фінансовий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

У 1965 р. вперше за соціалістичну добу була видана праця А. Александрова "Фінанси соціалізму", у якій з перших сторінок стверджувалося, що всі питання стосовно вчення про фінанси вже розглянуті у працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна, матеріалах КПРС і досліджувати більше вже немає чого. Автор взяв на себе відповідальність стверджувати, що фінанси — це суспільна, а не самостійна, наука і органічна складова політичної економії.

Інші радянські вчені, зокрема Г. Точильніков, В. Дьяченко, Е. Вознесенський, А. Бірман, Б. Болдарев, П. Жовтяк, Е. Брегель, М. Азарх, Д. Аллавердян, А. Звєрєв, І. Злобін, Є. Ровінський, розглядали фінанси суто з партійних позицій, дискусія проводилась тільки стосовно функцій фінансів, що для фінансової теорії і практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах командно-адміністративної системи фінансової науки не існувало. Елементи цієї науки з'явилися напередодні розпаду СРСР.

Разом із цим вчені-марксисти у своїх роботах значно розширили сфери фінансових відносин, включивши до неї фінанси підприємств, кредит, страхування, резервні фонди, фінансовий контроль, що позитивно відобразилося на сучасних фінансових наукових дослідженнях.