Правозахисний рух в Україні в 60-80 рр.дисидентський рух

У 50-х роках виникає рух дисидентівнезгодних. Це був перший великий сусп.-пол. рух у РС, учасники якого виступали проти існуючого пол.. режиму. Дисидентами найчастіше були представники інтелігенції, хоча серед них було багато і представників інших соціальних груп.Дисиденти ніколи не ставили за мету організацію збройної боротьби прроти режиму, їх головним завданням була боротьба за права людини та за національні права укр.народу. Дис. Прагнули діяти виключно констит. Шляхом. Їхніми головними методами були агітація і проведення громад. заходів. Дис. рух в україні мав три напрямки: загльнодемократ. релігійний, і національний. Дис. Ніколи не мали єдиної партії. Вони діяли в невеликих гуртках,що підтримували між собою звязок.У50-70х р. групи дис. існували у всіх великих містах україни. Уряд СРСР переслідував усіх дис. Оскільки убачав у їхній діяльності загрозу існуючому ладу.Вони послабляли комуніс. режим, допомагали своїм співгромадянинам самостійно оцінювати дії влади, активно захощали права людини.

Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись правозахисний рух та громодянський опір правлячому режиму. Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 українські політичні вязні з таборів у Мордовії.

Молоде покоління українських інтелектуалів, які щиро повірили в оголошений Хрущовим на ХХ зїзді КПРС курс на десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність. Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет УНК, Український націо-нальний фронт УНФ, Обєднана Партія Визволення України та ін. Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд. За даними КДБ, протягом 1954-1959 в Україні було ліквідовано 183 націоналістичних та антирадянських угруповань, за анти-радянську діяльність було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб.Українська Робітничо-Селянська Спілка {УРСС серед цих груп мала дещо ширшу основу. Створена у 1958 на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лукяненка, ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР.Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою». Передбачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та завоюванням демократичних прав». Спілка мала намір перетворитися у партію, але перед її другим зїздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС. Лукяненка бупо засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено пятнадцятирічним увязненням. На початку 60х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донецька, Зопоріжжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва. На Україні в пресі критикувались за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін. Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля памятника Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ.Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар.

Характерною рисою XX cтоліття є динамічне поєднання двох антагоністичних таборів,комуністичного і капіталістичного, що стало феноменом утримання влади, а також інтегративне регламентування двох моделей режиму — демократії та тоталітаризму

Власне ці моделі і створювали ідеал політичної стабільності, як такої, що відіграє першочергову роль на внутрішньому подіумі держави, але набагато важливішою була її місія у міжнародній системі відносин. У світовому просторі мілітарна держава прагне бути головним лідером і адміністратором світового порядку, надаючи цьому явищу стійкого розвитку. Проте комплекс питань внутрішнього характеру, так званої “домашньої політики” “domestic politic”, залишався довгий час лише в кулуарах бюрократичного апарату. Діячі державної влади відчували себе головними творцями політики, як всередині країни, так і поза її межами. Події,які спричинили крах тоталітарно-комуністичної системи були не випадковим явищем. Адже політичний барєр, що виник на межі 80-их і 90-их років, можна назвати “панацеєю демократизації” для країн колишнього соціалістичного табору, включаючи Центрально-Східну Європу і республіки СРСР, які опинилися на роздоріжжі переходу від соціалістичного до постсоціалістичного управління. Соціальні і політичні очікування населення на те, що дана система комуністичного самоуправління “як норма тоталітаризму”, де стабільність була ознакою економічного забезпечення, впевненості у майбутньому, були надто високими чи навіть гіперболізованими, тому крах ідеалізованої системи “щасливого життя” зумовив жорсткий перехід до нового устрою внутрішнього керування країною.

Щодо позиції тоталітаризму української системи можна стверджувати, що Україна на даному етапі займає лише фазу вступу у трансформаційних процесів. І ціла низка стереотипів тоталітарного режиму ще займає провідні позиції у менталітеті значної кількості громадян України. Насамперед, дане явище стосується бюрократичного апарату, поліції, правових органів. Вихід з ситуації один — вчасно змінити позиції для побудови громадського суспільства і досягнення політичної стабільності як гаранту розвитку особистості в держав.

Оскільки політична стабільність — явище багатопланове і його можна роглядати в контексті демократичного , авторитарного і тоталітарних режимів.Досягнення стабільності в різних сферах життєдіяльності суспільства — економічної, політичної, правової, соціальної супроводжується різними чинниками і методами.

Досвід ХХ століття показує, що еволюційні тенденції тоталітаризму, які мали місце в країнах Західної та Центральної Європи а зоокрема в Німеччині, Італії, СРСР. Даному явищу сприяли й психологічні чинники — депресивний стан, масове безробіття , невпевненість у завтрашньому дні. І тому не дивно, що коли немає загальних збалансованих важелів щодо зміцнення держави і політичного режиму, що сприяє виникненню політичній стабільності .

Натомість тоталітарна система бере під свою опіку усі галузі виробництва і загальний контроль над державою. Проте політична стабільність у такій системі відіграє місію загального блага і ілюзорного добробуту, що набирає характеру стагнації і веде до послаблення позиції державної влади та деформаціїгромадянського суспільства. У такій системі тоталітаризм набирає свого нового неототалітарного характеру, що спричинює політичні колізії, втрата довіри населення до дій уряду.Стабільність, як необхідна ознака розвитку політичної системи, набуває рис теоретичного характеру і вияву зовнішності.

70. Проголошений квітневим 1985 р. Пленумом ЦК КПРС курс на перебудову передбачав, як це вже відзначалось, оновлення всіх сфер життя радянського суспільства, його широку демократизацію, глибокі перетворення в економіці, корінну перебудову організаційних структур, форм і методів діяльності органів управління, проведення нової національної політики

Це повністтю відносилось і до України. Відмітимо, що дія негативних довгострокових тенденцій в економіці була характерною для всіх республік СРСР. Проте варто підкреслити, що Україна, крім цього, мала ще і особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці.

До цього треба віднести деформовану структуру розміщення продуктивних сил. В республіці провідними галузями були вугільна, горнодобувна, металургійна, важке та електротехнічне машинобудування. В УРСР діяло до 50% підприємств військовопромислового комплексу. Постійна лінія на їх подальший розвиток посилювало деформованість економіки України. Зокрема, УРСР, на яку припадало до 3% території СРСР, добувалося близько половини союзного виробництва чавуну, 40% — сталі, прокату, третина видобутку вугілля, 60% — залізної руди, 20% — валового збору зерна, 50% — цукру та олії. У вугледобуванні, чорній металургії та машинобудуванні було зайнято 23 усіх працюючих у промисловому виробництві. В той же час доля галузей, що працювали на споживчий ринок у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах цей показник досягає 50-60% і більше.

В Україні було побудовано і працювала велика кількість атомних енергоблоків до 40% загальносоюзної кількості. Частина АЕС Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська працювали не для потреб України, а виробляли електроенергію для соціалістичних європейських країн, що входили до Ради економічної взаємодопомоги. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних та соціальних проблем.

В республіці стало характерним швидке старіння основних виробничих фондів. Рівень їх спрацьованості у промисловості складав у 1985 році 43%. В Україні частка старих підприємств була вищою ніж в СРСР в цілому. Тому і старіння виробничих фондів йшло швидше. Щорічні витрати на їх ремонт становили 20% балансової вартості в США — 7%. По темпам росту основних виробничих фондів серед республік СССР Україна посідала в 1986 році останнє 15 місце.

Це приводило до хронічного відставання у економічному розвитку. В середині 80-х рр. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості і валової продукції сільського господарства міцно займала 13 місце в СРСР. Тому і за темпами зростання виробленого національного доходу вона посідала все те ж 13 місце. Таким чином її економіка поступово і неухильно втрачала динаміку свого розвитку.

Незважаючи на перебудову в Україні з 1989 р. припинилось зростання національного доходу, розпочався процес розбалансування економіки і споживчого ринку, поглиблювалась безгосподарність. Все це привело до безконтрольного росту цін, загострення проблем забезпечення населення продовольством, товарами першої необхідності. Кризові явища в економіці, її загальний стан негативно відбивались на вирішенні соціальних питань, де поглиблились і ті негативні тенденції які виникли ще до перебудови. Характерним стає уповільнення темпів зростання реальних доходів. Якщо у девятій пятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%.

Не тільки збереглось, а й починає поглиблюватись відставання від країн Заходу у рівні споживання на душу населення. Так, у 1982 р. споживчий кошик звичайних щотижневих закупок для оплати якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 годин — у Києві — 53 години. Це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг.

Зростає гострота житлової проблеми. В Україні число людей, що покращили свої житлові умови, із пятирічки в пятирічку зменшувалось: у восьмій їх налічувалось 8,9 млн., девятій — 8,6 млн., десятій — 7,8 млн., одинадцятій — 7,7 млн. чоловік. За 1981-1985 рр. у республіці черга, що нараховувала 1,5 млн. сімей, не тільки не зменшилась, а навіть зросла. За станом на 1 січня 1987 р. на обліку перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.

Розпочався процес зниження рівня і якості охорони здоровя. У цій сфері склалась парадоксальна ситуація: з одного боку, в період 1970-1985 рр. число лікарів в республіці у розрахунку на 10 тис. чоловік населення збільшилось з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок — на третину. На жаль був і інший бік медалі — загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у підготовці лікарів, зниження долі видатків на охорону здоровя і фізичну культуру з державного бюджету 1970 р. — 12,3%, у 1985 р. — 9% та інші причини, які привели до того, що за цей же період показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 на 1 тис. человік, а природний приріст населення зменшився у 2,2 рази.

Але головним, було те, що економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Сама модель реформи, яка була сконструйована у союзному центрі, обєктивно приводила до розладу економіки. Переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату стало для них руйнівним заходом. Це штовхало підприємства встановлювати більш високі ціни на свою продукцію, ігноруючи при цьому інтереси споживача. Після 1987 р. РМ СРСР прийняла 11 постанов про підвищення у промисловості заробітної плати, проте будь-якої компенсації в обсягах виробництва не було зроблено. Внаслідок цього кількість грошей в Україні без забезпечення їх необхідною товарною масою виросла на 10 млрд.крб., що викликало різке розбалансування споживчого ринку, інфляцію, зростання цін. Перебудова не розвязала цієї важливої проблеми для будь-якої країни.

Однак не сама перебудова була винна в цьому, а недостатня її глибина. Косметичні засоби не могли зупинити загальної кризи, яка охопила всі боки життя в СРСР — по суті тоталітарної імперії. Окрім цього, перебудова не змінила сутності влади, політичної системи, диктату союзного центру, “керівної і спрямовуючої” ролі КПРС, яка вже давно перетворилась у державну структуру і все обіцяла побудувати утопічне комуністичне суспільство й силою тягнула всих до “світлого майбутнього”.

Проте перебудова стимулювала опозиційні процеси “знизу”, пробудила ініціативу та енергію різних верств суспільства. Проголошені керівництвом КПРС на січневому 1987 р. пленумі ЦК партії заходи щодо реформування політичної системи, визнання необхідності дозованого плюралізму думок та гласності сприяли формуванню в Україні демократичних сил, виникненню громадських обєднань, рухів та політичних партій. Проголошена гласність, яка стала поступово переростати у свободу слова, змусила правлячі верхи відмінити цензуру. Це відразу посилило критику КПРС, її відношення до України.

Трагічні події, повязані з аварією на Чорнобильській атомній електростанції, змусили багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії продемонстрували лицімірство і не повагу керівників СРСР до власного народу й спонукали до боротьби за громадський контроль над усіми ланками влади, включаючи і вищі. У звязку з цим в Україні, як і в цілому в СРСР, виникають громадські організації, які отримали назву “неформальних”. Як правило вони з самого початку свого існування були опозиційно налаштовані до КПРС. Так, вже у 1987 р. в Києві був створений “Український культурологічний клуб”, у Львові — “Товариство Лева”, в Одесі — “Народний союз сприяння перебудові”.

Поступово у надрах неформальних самодіяльних організацій України визріває ідея створення широкого демократичного руху на зразок народних фронтів, що виникли у республіках Прибалтики. У ході червневих та липневих 1988 р. несанкціонованих багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Незважаючи на те, що у мітингах брали участь представники широкого спектру політичних сил: від Української Гельсінської Спілки до міськкому комсомолу, утворити Демократичний фронт не вдалось. На заваді стала жорстка охоронна позиція місцевого та республіканського партійного керівництва. Як бачимо, ця перша спроба розвалити компартійну систему виявилась невдалою. Однак поява масового демократичного руху, що швидко самоорганізувався, сприяла посиленню процесу на самовизначення і консолідацію як у лавах прибічників радикальних змін в СРСР і в Україні, так і їх противників.

В умовах поглиблення демократизації розпочинається процес становлення багатопартійності в Україні. Активізує свою діяльність Українська Гельсінська Спілка УГС, яка на початку літа 1988 р. оприлюднює свою “Декларацію принципів”. Характерно, що, незважаючи на назву, УГС вже не була чисто правозахисною організацією. Як неодноразово вказував голова виконкому УГС Л.Лукяненко, її діяльність “є типово політична”. Вона стала першою організацією у республіці, яка заявила про необхідність побудови незалежної і суверенної української держави.

При активному сприянні УГС в березні 1989 р. у Львові відбулася перша політична демонстрація. На першотравневу демонстрацію львівяни також вперше в Україні вийшли с синьо-жовтими прапорами.

У цей період в республіці активно розпочався процес утворення організацій, що мали загально-демократичний характер — Народна спілка сприяння перебудові НССП, “Меморіал” та ін., які своїми енергійними діями завойовували все більший авторитет у народі.

Ідея створення Демократичного фронту в 1988 р. у Львові, спроби створити подібні обєднання в інших регіонах республіки “Народна спілка сприяння перебудові” у Києві, “Народний фронт України сприяння перебудові” на Винничині та Хмельниччині створили передумови і дали можливість у вересні 1989 р. провести установчий зїзд Народного руху України НРУ. З 1109 делегатів зїзду робітників було 109, представників села — 16. Переважна більшість делегатів були представниками інтелігенції. В цілому ж делегати репрезентували близько 280 тис. активних учасників НРУ. Головою Руху було обрано відомого поета І.Драча.

З 1989 р. активізувалися робітники. Як говорилось, реформи в економіці серйозно ускладнили соціально-економічні проблеми робітництва. Особливо складним становище було у вугільній промисловості. Зокрема, через хронічну нестачу техніки, частка ручної праці в Донбасі досягала 57,9%, температура у вибоях досягала до +30 градусів і вище. Тільки в Донецькій області в таких умовах працювало понад 20 тис. гірників. Вибух невдоволення був неминучим. Своєрідним сигналом до ного стали виступи шахтарів Кузбасу.

Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти “Ясинуватська-Глибока” в Макіївці. Потім центр подій перемістився у Донецьк. Через кілька днів страйк став масовим. Припинили роботу колективи 182 шахт. Гірники вимагали економічної самостійності шахт, підвищення заробітної платні, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних і житлово-побутових проблем. Зявився і новий акцент. У Стаханові, Червонограді, Павлограді висувалися і політичні вимоги. Цей страйк фактично започаткував самостійний робітничий рух в Україні, надав імпульсу його самоорганізації.