Різдво в пралісах

Ішли майже без зупинок день і ніч, і знову день і ніч.

— А вже ж Святвечір післязавтра, — лічив старий Сірко і хвилювався. Як то він загаявся так! Такого ще й не бувало.І квапився.

А сніги глибокі, а стежки непроторені, як не чхай — вище себе не скочиш.

Йшли не перепочиваючи: їли і спали на ходу і коні, і люди. Коли б крила — льотом полетіли б. А так — брьохались в снігах по вуха.

Сірко все рахував — знову і знову, намагаючись перехитрити себе і, здається, зовсім збився. Ні-таки, — вже сьогодні Святвечір! Так виходило. А додому ще далеко.

Синій-синій та холодний вечір застукав їх в дорозі, мокрих, як миші, — і від поту, і від наледів, куди вони потрапляли, ідучи рікою.

Замість додому, вийшли на якісь бараки у вершині одного з допливів Бікіна.

Старий Сірко здивувався, збентежився, — нові бараки! Аж куди посунули лісозаготівлі! Диви! Але ж це не ділянка Бікінського ліспромгоспу!

Коло бараків зупинились, — спочити трохи і посушитись, бо потрапили в наледь і помочили унти. Це дивна річ — на замерзлій річці при такім морозі намочити ноги, бродити по коліна в воді. Але буває, в цім краї все буває. При товщині криги в метр людина бродить по воді, як улітку. На перекатах вода промерзає до дна, горішня ж течія напирає, крига не витримує і репається, — вода іде поверху межи кригою і снігом, і горе тому, хто туди вшелепкається, як от наші звіролови. Та наші — люди бувалі. Траплялося ж, що люди й гинуть.

Отже, сушили швиденько унти та годували коней біля одного бараку. В бараці було повно людей — колгоспи відбували трудобов'язок на лісорозробках. А насупроти, через річку — був другий барак. Але там, кажуть, — репресовані, заслані сюди “заключені”...

Напоїли коней. Грицько з Наталкою підтягали попруги, прибирали овес, лаштувались далі. Небо було синє, холодне. Скелі стояли, як мури. Ліс занімів на холоді, чорнів нашорошено. А Григорій дивився на той бік. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там — на тім боці — вештався хтось з відрами. В бараці горів вогонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав:

— Аррлов!..

— Єсть, таваріщ карнач! Я слушаю.

— Скажі етім девкам... етім шлюхам, пускай живей пілят, я жрать хачу!

— Єсть, таваріщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!.. ілі вас прігласіть?!.

Пилка — чирги... чирги.... Небо синє та холодне, і пустеля — пустеля.

І раптом на лютім морозі, підпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсім молоденький, журливий дівочий голос, ніжний, степовий, як чайчине ячіння:

...Ой, куди ж, куди, куди

Я тепер попала, —

Замело й малі сліди

Там, де я ступала!..

Чайчине ячіння, — туга безмежная...

А другий голос, такий же юний і журливий, підтримує, горнеться в холоді до першого, як волошка до волошки:

...Там, де я ступала,

Там, де я страждала...

Мати ж моя, мати ж моя, —

Я ж тепер пропала!..

— Адставіть пєсні!!.

І клац-клац закривкою.

Григорій ніколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить — сьогодні ж Святвечір!

“Боже мій, Боже! Та чи Ти ж є на небі?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!”

А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжі понурі, як мури непрохідні. А нетрі безмежні та чужі, по пояс снігом заметені, непролазні. Та ні доріг, та ні стежок... Та ні рідні, та ні вісток...

З тяжким серцем рушав Григорій з цього місця. Ноги стали, як свинцем налиті, а чи то в землю вкопані. Здавалось — він не зрушить їх. Стояв і дивився туди, підсвідомо то знімав гвинтівку, то чіпляв її знову... Вже все було готове до вимаршу, а він не рухався, — мов загіпнотизований, дивився на той бік, у темряву. І ніхто не знав, що відбувалося в нім. Наталчин голос вернув його до дійсності!:

— Ну ж!.. — Вона стояла напроти нього і промовила те “ну ж” сердито, а очі запливли їй при зорях іншим, підозрілим блиском. — От іще!.. Гукай його...

Рушили. Зажебонів, зачиргикав сніг під копитами. Григорій плентався ззаду, а його переслідувало чиргикання пилки та чайчине ячіння, переслідувало довго в тім безконечнім скрипінні снігу.

Не то від того ячіння утікали, не то когось доганяли, — либонь вчорашній день доганяли, ні, Святвечір, — гнались Сірки без віддиху... І догнали!

Буває так, що можна вчорашній день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах, де немає календарів, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй здібності та й з конечності, де година чи день не відіграє ніякої ролі, де більше аніж деінде пасує ота примовка:

“Все ніщо в порівнянні з вічністю!”

Старий Сірко, далебі, обчислився. Вони додому прийшли-таки на Святвечір, бо прийшли саме на кутю і на святвечорове поготівля. А може, то стара Сірчиха обчислилася. А може, й ніхто не обчислився, бо ніхто не годен того перевірити тут.

В кожнім разі вони не спізнилися і прийшли додому саме якраз.

Дома їх чекала гаряче напалена лазня — по-чорному, в хаті кутя на покуті у вівсяному кулі, мрійна лампадка під образами, застелений скатертиною стіл, тиша святвечорова. Як у дитинстві Григорієвому.

Спершу вони втрьох парилися в лазні — два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тільки тут уміють париться. Григорій нащо вже дебелий, але не міг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сірком.

Вони пороздягалися ще в хаті, забрали березові віники, мило й мочалку — і так, в самих валянках та дохах наопашки, пішли крізь 50-ступневий мороз до лазні. А лазня була від хати метрів за 150, над замерзлою річкою. Така собі комірчина, а посередині піч з дикого каменю, а в ній — казан. Попри стіну широка полиця вгорі.

Розпечене каміння дихало вогнем. Старий Сірко з сипом взялися з ентузіазмом до процедури, яка для європейця може видатись лютим катуванням, інквізицією. Вони лили воду на розпечене каміння і такої пари напустили, що не продихнеш. І в тій задушливій парі сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тоді залазили під стелю на полицю і періщили один одного березовими віниками, періщили люто. Обливались крижаною водою, а тоді знову майже окропом. Терли шкіру мочалками, як наждаком, — дерли її. І знову періщили віниками. А тоді з гиком червоні вибігали на сніг і в сумерку качалися по снігу, гуляли в сніжки, як дітлахи, — батько з сином! І знову залазили на полицю та додавали березової каші. Отак баняться!!!

Григорій дивився на них і сміявся:

— Нічого, звикну й я до цього.

А тим часом він і так добре побанився, не вдаючись до тієї страшної екзекуції, і почувався так, ніби змив усі гріхи з себе. Все змив.

Не зміг тільки однієї речі змити — бо то було на серці: поцілунку отого свого злодійського. Та ще не зміг змити отого: “Ой, куди, куди, куди я тепер попала...” ячіння чайчиного і туги від нього на серці глибокої.

Святкували Різдво. Сірки святкували його, як з діда-прадіда велося: з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорієві з дитинства. З віршуванням, з колядками.

Рано-вранці, ще вдосвіта, щось застукало в двері.

— Пустіть віршувати! — почулось з сіней. Мати озвалась від печі:

— Ідіть.

Двері відчинилися, і до хати увійшов святково виряджений віршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся і почав старовинно-старовинної, такої, що Григорій ніколи й не чув, віршівки, мистецьки складеної:

— Христос народився, щоб мир звеселився. Після Адамового гріха родився в Віфлеємі, та в стайні, не в домі, — от дивина яка! Зірка ясненька, гарна, кругленька, прикотилась аж над Віфлеем, там стала, де вже сама знала — освітила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибігли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, — на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пішли. А янголи святії, крилатії, чуднії та так же лепська співали, що ми родились та й поженились, а далебі, ще й не чували. Віл та осел стояли краї ясел, — отже, й вони Христа впізнали, ще й на колінка впали — і дишуть на нього, бо знають, на кого. А триї царі принесли Христу дари із Востока, — тут їх поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока: “Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а війни ніколи не було, щоб ми таки пожили всмак”. Іцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: “Сідайте Ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав”. Зараз же як підсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царі як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, вві сні царям шепнув: “Гей додому махайте та Ірода обминайте, бо ви вчора у нього були і слово йому дали — ще раз побувати і всії новини переказати”. Царі схопились, перехрестились, наліво повернули та й додому чкурнули...”

Так віршував старий Сірко. І треба сказати, що Григорій слухав його з величезним дивом. Багато він чув віршівок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж потім Григорій удень вивчив її, ту віршівку, всю, особливо йому сподобався кінець її, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Ірода за те, що він маленьких дітей повбивав:

“...Бог посилає пару, на Ірода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленіло, попід носом почорніло, немов у пса під хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотів хліба їсти — пропав безвісти, немов у ярмарку собака...”

Віршував сам дід Сірко. А що ж робити, як нікому віршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Різдво — не Різдво.

По тому Сірки один одного поздоровляли... Тоді сідали до столу — пили, гуляли... Потім відпочивали... А вже в обід добре гуляли, як належить. Скільки тії наливки та медової попили!

А увечері приходили колядники: Наталка, в гарному дівочому убранні, якого ще не бачив Григорій у неї, закосичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачі, над чолом волосся перетяте блакитною стрічкою; Грицько у своїй святковій парубоцькій одежі; а назверх у обох накинені оленячі дохи наопашки. Постукали. Увійшли в блискітках снігу...

Колядували. Почали вдвох, а кінчили всі гуртом, бо таки цілий день пили добре. Навіть Наталка, що ніколи горілки в рот не брала, сьогодні випила аж три чарки: за матір, за батька і за всіх, — і була рожева, як маків цвіт.

Григорій теж колядував. Співав. Почав свята весело, та...

Помалу напосілася туга. Чорна туга. Чи то від горілки, чи від чого іншого, — ніби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата...

Ще там, у тайзі, якось забував про все. А тут, в цім святковім дозвіллі, звільнена думка почала бунтуватись і так само почало бунтуватись серце, мов в залізнім капкані защіпнуте. Він не знав, де і до чого себе прикласти і де тую тугу втопити, і що з тією головою зробити, — відчував, як на карку тій голові мулько.

На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди... Він би вже тепер з цілковитою апатією і байдужістю поліз до самого пекла, його тягло туди. В щастя своє він уже не вірив, — все життя йому — нині, завтра і на майбутнє — поламане і попсоване непоправно, його вовче життя... Не поламана лишилась тільки воля та жадоба щастя, але гай-гай — в тім-то вся й колізія: між жадобою та неможливістю.

Чимраз, то більше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустріч всьому тому темному своєму невідомому, — вийти просто грудьми, і чорт по ньому до всьому!

Можливо, тому зрадів, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, — взяла охота зробити зухвалий рейд, — побавитись з долею в піжмурки.