Кембріджський варіант кількісної теорії грошей

Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях), їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву «теорії касових залишків», або «кембриджської версії».

Важливою відмінністю «кембриджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав'язувалися суб'єктам господарювання із «залізною необхідністю» згори, з боку тих структур і чинників, які «вливали» гроші в оборот, а визначалися мотивами їх поведінки, їх власними рішеннями. Такими мотивами накопичення грошей вони вважали:

1) потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення поточних платежів (трансакційний мотив);

2) потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив завбачливості).

У цьому полягав важливий внесок кембриджської школи в монетарну теорію взагалі:

- у сферу конкретно-прикладного аналізу були включені гроші не тільки як засіб обігу і платежу, а й як засіб нагромадження;

- у поняття кількості грошей стали включатися всі наявні гроші — як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті, що нагромаджуються; як готівкові, так і ті, що зберігаються на рахунках у кредитних установах;

- для кожної частини наявної маси грошей запропонована об'єктивна основа формування — відповідні мотиви економічних суб'єктів щодо створення запасів грошей;

- було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагромаджень, тільки з дуже малою швидкістю.

За кембріджською версією, нагромадження грошей в економічних суб’єктів (попит на гроші) залежно від обсягу виготовленого продукту та рівня розвитку їх мотивів до утворення касових залишків виражалося формулою, яка отримала назву кембріджського рівняння:

, де

M_d – попит на гроші (касові залишки);

k – коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб’єкти зберігають у найбільш ліквідній формі (коефіцієнт Маршала);

P – середній рівень цін;

V – обсяг виробництва у натуральному вираженні.

5. Неокласичний варіант кількісної теорії грошей (Дж. М. Кейнс)

Теорія грошей посідає чільне місце в науковій спадщині одного з найвідоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. їй він посвятив цілий ряд праць, зокрема «Трактат про грошову реформу» (1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Оцінюючи в цілому внесок Кейнса у розвиток теорії грошей, слід зробити такі два зауваження:

1. У своїх дослідженнях Кейнс не зачіпав кардинальних питань абстрактної теорії грошей — їх сутності та вартості. У цих питаннях він повністю залишився на традиційних для кількісних позиціях, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат співвідношення маси грошей і маси това­рів в обороті, тобто з позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразово підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни зміна кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним.

2. Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався методології прикладної теорії грошей, за якою головним об'єктом наукових досліджень повинні бути прикладні аспекти впливу грошей на економічне зростання.

Дж. Кейнс називав гроші витвором держави, а їх вартість визначав як результат кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів в обороті. Через процент і інвестиції він визначав прямий шлях впливу кількості грошей на процес відтворення, а в процентній політиці вбачав основний важіль монетарної політики держави. Довів що на короткострокових інтервалах вплив грошей на економіку здійснюється не за постулатом кількісної теорії, а за допомогою норми відсотка.

Головна новизна, внесена Кейнсом, — виокремлення третього елемента попиту на гроші — попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зокрема облігації, тобто з процентом. Головним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші, Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М₁), що є функцією доходу, і спекулятивного, що є функцією процента (М₂):

М=М₁ + М₂ = L₁(у) + L₂(i),

де L₁(у) — функція доходу;

L₂(i) — функція процента.

Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків у грошовому механізмі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції (маси грошей) зумовлює зміну рівня проце­нтної ставки, що, у свою чергу, веде до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект — до зміни обсягів ВВП. У зв'язку з цим передавальний механізм впливу грошей на реальну економіку, що випливає з кейнсіанської концепції, може бути виражений такою формулою:

М → Пр → І → Пз → ВВП, де

М – маса грошей;

Пр- процентна ставка;

І – попит на інвестиції;

Пз – загальний обсяг платоспроможного попиту;

ВВП – номінальний обсяг виробництва ВВП.

Мотиви нагромадження грошей:

1) трансакційний (М1);

2) спекулятивний (М2);

3) обачності