Виголошення публічної промови

Завершальним етапом ораторської дії є виголошення промови. Основу його формують з'ясування умов спілкування, особливості особистості оратора й аудиторії, методичне застереження, інтонування тексту, паралінгвістичний супровід, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, тобто все те, що, як зазначав Цицерон, дає змогу «достойно» виголосити промову.

Методичне застереження. Підготувавши промову, зміцнивши її в пам'яті, визначивши порядок і послідовність думок та «прив'язавши» їх до можливих ситуацій, оратору необхідно психологічно налаштуватися на її виголошення. Успіх промови залежить від багатьох чинників, які ораторові слід обов'язково взяти до уваги. Насамперед слід пам'ятати, що навіть дуже приємний голос може втомлювати слухачів. Тому не слід безперервно говорити більше сорока хвилин, а краще — до 20— ЗО хв.

Якщо підготовлено все те, що треба сказати, то промовець мусить застерегти себе від того, чого не треба казати, бо майстерним вважають такого оратора, який уміє дотримуватися цієї вимоги. Іноді трапляється так, що промовець захоплюється, йде на хвилі живого мовлення і заговорюється, виходить за межі запланованого, внаслідок чого збільшується ймовірність мовних помилок, прикрих обмовок і зайвих фраз. Тому краще виголошувати промову, спираючись на написаний текст. [7; 315]

Перед початком виступу промовця, як правило, охоплює хвилювання або навіть страх, тому бажано знати напам'ять перші вислови, перші рухи і перші жести, щоб не розгубитися перед аудиторією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать оратора впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій промовцю, а й можуть збити його з теми.

На перший погляд жива публічна мова здається легкою, насправді ж процес виголошення промови є надзвичайно складним. У ньому задіяні нейролінгвістична, анатомо-фізіологічна, акустико-артикуляторна системи, а також психіка людини. Тому під час виголошення промови оратор повинен мати гарне самопочуття, бути спокійним і впевненим у собі.

Техніка мовлення. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошення.

Передумовою звучання є вдихання повітря в легені. Утворення голосу і звучання починається з видихування повітря. На цій видихувальній хвилі розгортається тембр, розкриваються властивості голосу, ритмомелодика фрази (інтонування, розмір, наголошення).

Для успішного виголошення промови треба дбати про основні вимоги та правила використання кожного з цих чинників.

Дихання. Перед виступом треба звернути увагу на розмір приміщення, його провітрюваність, кількість слухачів. Несвіжим, сухим, як і надмірно вологим, повітрям буде важко дихати. Повітря має бути чистим.

Найкращою позою для виголошення промови є нескуте стояння за столом, кафедрою, трибуною з трохи піднятою головою й розправленими плечима. Мовні органи в такій позі будуть вільними, не затисненими.

Перед виголошенням слід безшумно через ніс набрати повітря і почати говорити на плавному видиху. Повітря в легені потрібно набрати стільки, щоб його вистачило на вимову певної структурно-логічної частини тексту. Цю частину промовець має або відчувати, або знаходити у заздалегідь почленованому рисками тексті. Витрачають повітря рівномірно і не допускають повного видиху, бо звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. falsetto, від falso — неправильний, помилковий). Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря слід вчасно і непомітно. Промовець має відчувати, яку кількість його необхідно набрати для потрібного звучання, бо як нестача, так і надлишок повітря перешкоджатимуть звучності і плавності мовлення.

Голос. Виступ краще починати не дуже голосно, щоб була перспектива за потреби логічного наголошення його підсилювати і щоб вистачило духу, голосу і сили пристойно завершити виступ.

Щоб досконало володіти власним голосом, слід знати основні його властивості та індивідуальні якості звучання:

1.Повнозвучність — виразне, повне, помірне (не прискорене і не розтягнене) звучання голосних і приголосних звуків, звукосполучень при збігові приголосних за звучністю, способом творення; відсутність викрикування окремих звуків, зайвої напруги (останні ознаки дратують слухачів).

2.Сила — ознака конкретних звуків, яка забезпечує повнозвучність звукоряду, ніби заповнює належний кожному звуку простір. Вона є дуже важливою у культурі живого спілкування, оскільки пов'язана з емоційним станом мовця і його здатністю володіти собою. Якщо сильно вимовляти звуки, то у слухачів може скластися враження про агресивність мовлення. Слабке вимовляння звуків справляє враження невпевненості промовця в тому, про що він говорить. Бажано говорити на середньому рівні, щоб за потреби можна було підняти силу голосу чи знизити. Ніколи не можна говорити на крайній межі сили свого голосу. Сила голосу залежить від характеру, виховання, ситуації мовлення. Крім того, це ще й майстерне вміння підвищити голос і подати його на зал так, щоб і в останніх рядах слухачі чули навіть шепіт. Це дуже важливо для публічних промовців, політиків, артистів.

3.Милозвучність — вроджена ознака чистого рівномірного звучання (тембр), приємного для слухачів. Дослідники вважають, що 38% враження, яке справляє промовець на аудиторію, залежить від його голосу.

4.Тон – акустичний компонент голосу, пов'язаний з частотою коливання напружених голосових зв'язок. Сприймається як мелодична ознака звучання поряд із силою голосу.

Названі ознаки є природними даними нормального голосу, але для повноцінного їх вияву потрібні орфоепічні тренінги і суворі правила поводження з голосом, щоб вдосконалювати звучання протягом усього життя. [3; 234]

Дикція (від лат. dictio – вимова) – чітка, виразна вимова звуків. Дикційна нормативність є важливим компонентом культури мови. Дикція забезпечує артикуляційну точність, нормативність, активізує процес спілкування з аудиторією. Оратор з поганою дикцією буде змушувати слухачів або перепитувати інформацію, або «пропускати» її.

Темп (італ. tempo, від лат. tempus – час) – часова характеристика усного мовлення, його швидкість. Гарна дикція тісно пов’язана із темпом. Індивідуальний темп мовця залежить від його мовленнєвої звички, психічного складу, ступеня володіння ним усним мовленням та національної мовної традиції. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий. Повільний темп промовця розхолоджує, заколисує слухачів і не активізує до роботи, а надто швидкий сприймається як несерйозний, важкий, бо слухачі не встигають сприймати зміст тексту. Промовцю важливо вміти змінювати темп: якщо потрібно на чомусь наголосити, щось виділити, темп необхідно сповільнити; якщо ж викладається другорядна інформація, темп можна пришвидшити.

Пауза (лат. pausa – зупинка, затримка, припинення) являє собою своєрідну перерву в мовному потоці. Акустично – це відсутність звучання, фізіологічно – перерва в артикуляції органів мовлення. Пауза в мовленні виникає з різних мовнокомунікативних причин: потреби зробити вдих (фізіологічна або люфт-пауза), завершити процес мовлення або певний мовленнєвий відтінок (синтаксична), дібрати потрібне слово (пауза хезитації), увиразнити, виділити думку, закладену в тексті (логічна пауза), виразити якісь почуття (емотивна, психологічна пауза) або може бути результатом перебивання (ситуативна пауза).

Інтонація (лат. intonare - голосно вимовляти) – сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця. Інтонацію формують мелодика, інтенсивність, тривалість звучання, фразовий і логічний наголоси, ритм, тембр, паузи.

Наголос – виділення складу в слові (словесний наголос); слова в синтагмі, тобто в мовленнєвому такті, що складається з одного чи кількох слів, об’єднаних у смисловому та інтонаційному відношеннях (синтагматичний наголос); синтагми у фразі (фразовий). Логічний наголос падає на важливе в смисловому відношенні слово або словосполучення. Емфатичний наголос виділяє певні емоційно важливі слова.

публічна промова дикційни

Висновки

Професійна публічна мова є одним із ефективних засобів впливу на соціальні явища і процеси, а професійне володіння публічною мовою розглядається як важлива складова успіху в усіх сферах діяльності людини. Публічною вважається мова, адресована широкому загалу.

Вплив на думки, емоції, мотиви людей відбувається на всіх рівнях мови: фонемному, морфемному, синтаксичному, лексико-семантичному. Але готовність слухачів діяти певним чином залежить не тільки від мовного оформлення промови, її змісту, а й значною мірою від характеристики голосу, зовнішнього вигляду та манери поведінки промовця. Для оратора важливо вміти справляти приємне враження для слухачів. Ця професійна необхідність спрямована на досягнення мети виступу.

Оволодіння професійною публічною мовою вимагає постійної роботи над собою і самоконтролю за своєю мовою, поведінкою, зовнішністю. Успіх і ефект промови залежить від рівня підготовленості оратора, від того, як він виконує свої комунікативні завдання, зокрема як долає дистанцію між собою та слухачем.

На першому етапі підготовки промови необхідно визначити мотивацію прослуховування її іншими людьми, з'ясувати, що корисного і цікавого почують вони. На другому етапі автор структурує зібраний матеріал, компонує промову. Після написання і вдосконалення тексту оратор має запам'ятати його, щоб зуміти відтворити перед слухачами.

Завершальним етапом ораторської дії є виголошення промови. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошення.

Щоб досконало володіти власним голосом, слід знати основні його властивості та індивідуальні якості звучання: повнозвучність, силу, милозвучність, тон.