ПРО ПЕРІОДИЗАЦІЮ РАДЯНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ

Найважливішою проблемою сучасної української історіографії є феномен радянської історичної науки. У старих підручниках по історіографії та в узагальнюючих роботах на цю тему домінувала одна схема: розвиток йшов увесь час по висхідній лінії й успіхи збільшувались адекватно кількості виданої літератури. Стверджувалось при цьому, що буржуазна історична наука перебуває в стані перманентної кризи. Але вже в часи горбачовської перебудови, особливо в 1988-1991рр., історики помітили ряд дуже занепокоюючих тенденцій, що свідчили про найважчу кризу саме радянської історичної науки: 1)було виявлено величезну кількість так званих "білих плям" в історії, особливо радянського періоду, тобто таких історичних фактів, що навмисне замовчувалися, тому що не вписувалися в офіційну концепцію соціалізму, і не гармонували з ідеалами соціалізму. Це стосувалося практично усіх періодів радянської історії. Навіть окремі факти біографії В.Леніна старанно приховувались від громадськості. Красномовним було визнання колишнього директора Інституту марксизму-ленінізму Г.Л.Смирнова. У "Записці" на ім'я заступника Генерального секретаря ЦК КПРС В.А.Івашка (природно, "цілком секретної") від 14 грудня 1990р., яка стосувалась 6-го видання збірника праць творів В.Леніна, він писав: "Що стосується документів, які відносяться до конкретної політичної діяльності В.И.Леніна як керівника держави, то з-поміж них є такі, публікація яких викликала б дуже неоднозначну реакцію в сучасній суспільно-політичній ситуації"¹. Перерахувавши небажані сюжети, автор стверджував, що їхня публікація недоцільна; 2)в історію почали повертатися у величезній кількості "забуті імена" (це і репресовані, і незручні, і просто небажані); 3) відновились "заборонені теми", котрі раніше заборонено було розробляти (це ті ж голодомори 30-40-хрр., депортація народів, діяльність Центральної Ради, зміст таємних договорів СРСР із фашистською Німеччиною 1939р. і багато інших), широко розширились рамки "правди історії", що торкнулася і класиків марксизму, і революцій, і КПРС, і соціалізму.

Все більше виявлялася кволість самої методології історичної науки, у структурі якої абсолютизувались принципи комуністичної партійності на шкоду принципам історизму й об'єктивності. Історична наука через це перетворювалася, особливо така її галузь, як історія КПРС, у придаток партійної пропаганди.

Усе це поставило під сумнів науковість концепції історії радянської історичної науки. Ставало зрозуміло, що пануюча її періодизація не витримує критики.

Сьогодні проявилися три підходи до даної проблеми: 1) одні історики думають, що радянська історична наука не була справжньою наукою, тому що із самого початку і під час час свого існування знаходилася в глибокій кризі. У такому дусі вона схарактеризована Ю.Н.Афанасьєвим у книзі "Радянська історіографія"³; 2) інші стверджують, що радянська історична наука, незважаючи на деякі деформації, послідовно розвивалася по висхідній і її методологія була в цілому науковою; 3) треті -намагаються критично переосмислити усю спадщину радянської історичної науки, подолавши усе наносне і псевдонаукове, породжене радянською компартійною міфологією, політичною кон'юнктурою і ідеологізованою догмою, і бережно зберігши усе дійсно наукове і самобутнє, створене багатьма поколіннями сумлінних дослідників. Без збереження саме цієї сукупності історична наука в Україні не може повноцінно розвиватись. У протилежному випадку ми одержимо тенденцію, яку

відстоював у свій час Пролеткульт, тільки з від'ємним знаком.

Основними критеріями нової періодизації радянської історичної науки повинні бути, на нашу думку, наступні: 1) зміна умов існування історичної науки, аж до зміни її соціальної функції; 2) поява нових концепцій усього історичного процесу, насамперед, вітчизняної історії й окремих вузлових її проблем; 3) суттєві зміни в структурі наукових історичних центрів і в утриманні історичної освіти. Взяті в органічній єдності, а не відокремлено, вони подають надійну основу для справді наукової періодизації. При цьому треба рішуче відкинути будь-яку партійність, як методологічний принцип.

Виходячи з вказаних критеріїв, можна запропонувати наступну періодизацію радянської історичної науки (при цьому домовимося, що будемо застосовувати термін "етап" як більш тривалий часовий відрізок, а термін "період" як складова частина "етапу"): 1) перший етап - це час від Жовтневої революції 1917р. і до 1931р., до листа 1.Сталіна в журналі "Пролетарская революция"(1931, №6); 2) другий етап - від 1931р. до середини 50-х років, точніше до XX з'їзду КПРС; 3) третій етап - від середини 50-х років до 1987р., тобто до доповіді М.Горбачова до 70 річниці Жовтневої революції "Жовтень і перебудова: революція продовжується"; 4) четвертий етап - від 1987р. ідо кінця 1991р., тобто до розпаду СРСР і утворення на його теренах самостійних держав.

Кожний з етапів має свої характерні риси. Перший етап відрізняється насамперед самою радикальною зміною усіх умов існування історичної науки. У ці роки сформувалася більш струнка і більш жорстка структура державно-партійного керівництва і контролю над нею. У системі державних органів - це Наркомпрос, а в системі партійних органів - підрозділ відділів пропаганди і центри марксистської історичної науки-Істпарти, Інститут Маркса, Енгельса, Леніна, Комакадемія, Інститут червоної професури.

Марксизм і ленінізм стають ідейно теоретичною основою офіційної історичної науки. Паралельно існує до середини 20-х років немарксистська ("буржуазна") історична наука на основі старої ліберально-об'єктивістської методології і філософії історії. В основному вона була зосереджена в різноманітних товариствах, комісіях і підрозділах Академії Наук і університетах. До кінця 20-х років усі ці центри були розформовані і витиснуті з історичної науки, а кадри старих істориків або перейшли на позиції марксизму, або змушені були перейти в структури архівів. Тимчасовий "методологічний плюралізм" закінчився.

У ці роки формуються цілком нові центри історичної науки, нові її галузі (як історія ВКП(б) і історія Комінтерну) і нові пріоритети в проблематиці. Історико-революційна проблематика стає переважаючою і домінуючою. Радикально змінюється утримання історичного утворення. Історія війн і революцій, ВКП(б), Комінтерну, історія міжнародного робітничого руху, історія марксизму стали основою наукових історичних знань.

Широко засвоюється марксизм і ленінізм як теоретико-методологічна основа історичної та й усіх суспільних наук. Марксистська філософія історії стає базовою й обов'язковою. Цілком по іншому трактується предмет історичної науки. У його основу кладуться діалектико-матеріалістичні закономірності і їхня сердцевина -формаційний розвиток історичного процесу. Варто мати на увазі, що поняття марксизм і ленінізм розглядалися не як тотожність, а як різноманітні, хоча і близькі субстанції. Ленінізм існував і як окремий визначений термін, і як окрема самостійна наукова і навчальна дисципліна. Здвоєне поняття і як тотожність уживається вже в сталінську епоху в 30-х роках.

Починаючи з 1924р., розвертається тотальна "ленінізація" історичної науки.

зо

Ленінські оцінки історичних фактів, явищ і процесів (насамперед вітчизняної історії) стають аксіомами. Під них почали підганяти висновки істориків. Вони стають критерієм науковості і чистоти марксистської методології, на що В.Ленін ніколи не претендував і ні від кого не вимагав. Усе це відбувається на хвилі процесу складання, що почався стихійно, культу особи В.Леніна, ідеалізації і сакралізації революцій і соціалістичних ідеалів, що набували вкрай спрощений характер.

Змінюється соціальна функція історичної науки. Вона усе більше стає знаряддям ВКП(б) у класовій боротьбі, а її виховна функція зводиться до задачі формування класово-революційної свідомості на шкоду загальнолюдським цінностям, що відхиляються як відсталі. Соціалістичний месіанізм і соціалістична надзвичайність упроваджуються через усі ланки історичного утворення і партійної пропаганди. На цій основі формувався нігілізм у відношенні вітчизняних національних культур народів СРСР, що приводило до збідніння духовного середовища і до розриву наступності в соціо-культурній області.

У цілому цей етап дав величезне збільшення наукових історичних знань у тих областях, що раніше, у російській історіографії системно, не вивчалися і, по суті, заборонялися, навмисно замовчувалися. Це стосувалося масових народних рухів за соціальне і національне звільнення.

В той же час виявилися і негативні тенденції в розвитку історичної науки. З одного боку, критичний підхід до спадщини "буржуазної" історичної науки супроводжувався огульним заперечуванням якогось позитивного її значення. Уся її стара проблематика неоправданно відкидалася. Історія державної системи царату, монархізму в цілому, політичних партій і політичних діячів буржуазії і дворянства, функціонування старої системи виробничих відношень майже цілком зникли з тематичних планів досліджень. Це збіднювало пізнання історичного процесу. А з іншої сторони бездумна і тотальна "ленінізація" привела до догматизації марксизму і ленінізму, до появи нових міфів в історії, до ідеалізації революційного спрямування і революцій.

Новий етап історичної науки починається з листа И.Сталіна в журнал "Пролетарская революция"( 1931, № б)⁴. Після нього різко змінюються політичні умови існування історичної науки. Вона стає знаряддям безпосередньої політичної боротьби Й.Сталіна проти всякої опозиції, особливо проти троцькізму і правого опортунізму, чого раніше не було, і інструментом формування культу його особи. Створюється новий міф про И.Сталіна -соратника В.Леніна і вождя партіїй усього народу.

Протягом двох років (1931 - 1933рр.) відбувається морально-політичний терор насамперед проти першого покоління істориків партії, що було в той же час інтелектуальною елітою ленінського більшовизму. Кампанія мала дві основні взаємозалежні завдання: 1) будь-що-будь дискредитувати усіх теоретиків партії, що не визнавали авторитету Й.Сталіна як теоретика марксизму; 2) затвердити монополію Й.Сталіна на трактування ленінізму й історії партії.

По суті, із цієї акції починається широкомасштабна кампанія по "сталінізації" історичної науки, першою і найважливішою ланкою в якій була історія ВКП(б). Вона завершилася офіційним зведенням Й.Сталіна в ранг четвертого класика марксизму з усіма наслідками, що випливають із цього. Тепер усі історики (як і усі суспільствознавці) зобов'язані були звіряти свої висновки з тим, що сказав товариш Й.Сталін.

У 1934 - 1936рр. відбувається реформа історичної освіти, змістом якої повинна стати "сталінізація" усіх шкільних і вузівських підручників. У 1939 - 1940рр. цей процес успішно завершився. Вершиною наукової історичної думки став сталінський

підручник "Історія ВКП(б). Короткий курс"(1938). На його висновки і положення повинні відтепер орієнтуватися усі історики і суспільствознавці.

У 30-і роки історична наука береться під жорсткий ідейно-політичний контроль партійних органів, у практику яких увійшов метод безпосереднього розбору і рецензування усієї історичної продукції в першу чергу по історії ленінізма й історії партії. Не випадково саме в ці роки (у 1934р.) з'являється Вища Атестаційна Комісія при Раднаркомі СРСР, що виконує функції контролю за усією наукою. Чи не тому ВАК і сьогодні збережений від старої тоталітарної системи?

У результаті указаних заходів пізнавальні функції історичної науки були різко обмежені. Принцип комуністичної партійності був зведений до більшовицької партійності, основним критерієм якої стали ступінь звеличання ролі Й.Сталіна й апологетика "соціалістичного будівництва", насамперед "сталінських п'ятирічок" і "сталінської Конституції". Принцип об'єктивності фактично зник з історіографічної практики, а принцип історизму трактувався вкрай спрощено й односторонньо, тому що історики були позбавлені права самостійно узагальнювати досвід історії і виводити уроки історії. Останнє стало монополією партійних органів і особисто Й.Сталіна. Виховна функція історичної науки набула потворного характеру, тому що трактувалася в дусі сталінської "теорії" загострення класової боротьби і практики шукання ворогів народу.

Радянська історична наука вступила в смугу кризи і по суті деградувала. Вона виявилася недієздатною об'єктивно освітити ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Окремі позитивні досягнення в пізнанні ранніх періодів вітчизняної і всесвітньої історії суті не змінювало.

Лише після XX з'їзду КПРС, коли почався процес звільнення усього суспільно-політичного життя країни від важкого утиску сталінізма, починають радикально змінюватися умови функціонування радянської історичної науки. Яскравим і переконливим доказом цього була всесоюзна нарада радянських істориків у грудні 1962р.⁵ Знову відроджується і посилюється пізнавальна функція історичної науки. Бурхливо відновляється і розширюється проблематика досліджень, радикально змінюється зміст і характер історичної освіти, відновлюється і розширюється історична періодика, відкриваються, хоча й у значних рамках, архіви і розвертається перервана раніше практика публікації історичних джерел. Відроджуються знищені раніше цілі галузі історичної науки: історіографія, джерелознавство, методологія й інші допоміжні історичні дисципліни.

Ідейно-теоретичною основою історичної науки стає вже "марксизм-ленінізм" у новій інтепретації, у значній мірі вільної від сталінської вульгарно-спрощеної догматики, хоча ряд сталінських оцінок історичного процесу, особливо історії КПРС, залишається непорушними опорними пунктами. Для того часу це був очисний процес, тому що дозволяв задіяти марксистську матеріалістичну діалектику.

У результаті радянська історична наука знову одержує динаміку і починає бурхливий розвиток. По кількості і якості наукових праць цей етап значно перевершив усе, що зроблено було за попередні 40 років. Фактично була створена струнка система сучасної науки. Історична наука явно вийшла зі стану важкої кризи сталінської епохи.

На цьому етапі були створені нові концепції всесвітньої, вітчизняної історії й Історії КПРС. Проте це був відносний успіх, обтяжений метастазами попередньої епохи, із рецидивами сталінського відношення до історичної науки. Наприкінці 60-х - початку 70-х років повторилася кампанія морально-політичного шельмування істориків, що проявили під впливом "празької весни" тенденцію до вільнодумства, нового читання В.Леніна і

т.д. З кінця 60-х років починається ресталінізація історичної науки. Посилюються спроби реабілітації И.Сталіна і сталінізма. Посилюється цензура й ідеологічний контроль за науково-дослідною практикою. Розширюється список заборонених тем. Під впливом надуманої концепції "розвитого соціалізму" посилюється процес лакування "реального соціалізму" і ідеалізації керівної ролі КПРС у суспільстві. Таким чином, радянська історична наука до середини 80-х років підійшла до межі, що свідчила про те, що вона уже вичерпала свої внутрішні ресурси для саморозвитку і повторює біг по замкнутому колу, відроджуючи негативні чинники попередньої сталінської епохи.

Принцип комуністичної партійності знову стає головним критерієм науковості. Принципи історизму й об'єктивності відсуваються на задній план. Це призводить до методологічної кризи в історичній науці. Стає зрозуміло, що на старій методологічній основі неможливий подальший поступальний розвиток історичної науки. Вона не може повною мірою реалізувати пізнавальну функцію.

Перебудова і політика гласності, доповідь Генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова до 70-річчя Жовтневої революції призвели до радикальної зміни умов розвитку історичної науки. Вона одержала такі права і свободи, котрих ніколи раніше не мала за увесь час свого розвитку в умовах радянської влади. Прорив у цій області стався в 1988 - 1991рр. У ці роки докорінно змінюється проблематика досліджень і їхній характер. Надзвичайно важливу роль у цьому процесі зіграла публіцистика. Вона дала поштовх історикам до шукання нових шляхів розвитку історичної науки. Центральним моментом звільнення радянської історичної науки стала критика і викриття сталінизма. Розмах викриттів Й.Сталіна і сталінського політичного режиму буквально вразив суспільну свідомість. Критичне переосмислення захоплює усі галузі історичного знання, у тому числі і методологію. З'явилися усі ознаки складання нової історичної концепції вітчизняної і всесвітньої історії на основі гнучкого сполучення цивілізаційного і формаційного підходів. По багатству і розмаїтості проблематика досліджень за 4 роки перебудови перевершила усі попередні роки радянської історичної науки. Було розірване замкнуте коло самоізоляці". Потоком хлинула перекладна література зарубіжної історичної думки. Зарубіжні історики немарксистського напрямку стали частими гість ми на сторінках журнальної історичної періодики.

Але цей природній процес розвитку радянської історичної науки, що веде до формування дуже широкого і різноманітного потоку шкіл, плинів і напрямків, був обтяжений крайнім загостренням боротьби різноманітних політичних сил. Історична наука знову стала використовуватися як інструмент у внутрішньополітичній боротьбі. Тому появилося багато спекуляцій і прямої фальсифікації історії. Негативізм у відношенні до свого минулого руйнував тонку тканину наступності в культурі і науці. На цій хвилі суспільних настроїв стався розпад СРСР, що набув катастрофічного характеру.

Таким чином, феномен радянської історичної науки дуже суперечливий. На усіх її етапах розвивалися як прогресивні, так і негативні тенденції. Висхідна лінія в її развитку часом сповільнювалася і навіть переривалася, щоб в остаточному підсумку знову знаходити динаміку росту, адже зворотні напрямки характерні для усіх проявів життя, а історична наука є його складовою частиною.

1. Исторический архив. 1992.-Т. 1.-С.216.

2. Тамже,-С217.

3. Афанасьев Ю.Н. Историческая наука в советский период: Обретение собственого

лица. // Советская историография. Под общ. ред. акад. Ю. Н. Афанасьева. - М.іРГТУ, 1996. - С. 37;

4. Иллерицкая Н.В. Становление советской историографической традиции: Наука, не обретшая лица/ЛГам же.- С. 187.

5. Подробнее об этом см. в кн.: История и сталинизм. -М.,1991.- С.37-87; Якунин В.К. И.В.Сталин, сталинизм и историческая наука. - Дн-вск: ДГУ.- С. 11-65; Якунин В.К., Мартынов Н.Д. Клио и Сталин. -Дн-вск, 1998.-С.7 -53.

6. Всесоюзное совещание историков. - М.,1964.- 518 с.