Правова природа публічного договору

Ефективне поєднання суспільних і приватних ін­тересів, що безумовно має бути головною метою зако­нодавця при регулюванні цивільних відносин, можли­ве через створення таких матеріальних умов (зокрема в підприємницькій (господарській) діяльності, де інтереси суб'єктів цивільного товарообігу, зазвичай переслідують протилежні цілі), коли виконання суспільних завдань було би вигідне і для приватних інтересів.

Визначення сутності публічного договору та особли­востей його застосування пов'язано з проблемами взає­модії імперативних і диспозитивних норм у цивільно­му праві, узгодженням приватних і публічних інтересів, ступенем втручання держави в економічні відносини. Розглядаючи проблеми публічного договору, важливо правильно встановити межу, коли приватні інтереси по­винні бути обмежені на користь публічних.

Вивчення співвідношення приватних і публічних за­сад дозволяє дійти висновку, наскільки об'єктивно су­часне чинне цивільне право відображає інтереси та пот­реби суспільства, держави та конкретної особи, як воно втілює закономірності і тенденції суспільного розвитку в Україні на певному етапі.

Цивільний кодекс УРСР 1922 p., Цивільний кодекс УРСР 1963 р. не містили спеціальних норм щодо публічно­го договору, так як, власне, і не використовували терміна «публічний договір». Проте через імперативну дію та спрямова­ність норм, що регулюють публічний договір, у відносинах за учас­тю споживачів товарів (робіт, послуг) та обмеження одного з основних принципів — свободи договору — цей договір посідає окреме місце в системі сучасного договірного права України. Публічний договір регулює відносини, які виникають у сфері цивільного обігу. Нап­риклад ЦК України 12 видів договорів прямо назвав публічними, більшість з яких (наприклад, договір роздрібної купівлі-продажу, побутового підряду, перевезення транспортом загального користу­вання) становить левову частку в загальній масі правочинів, які ук­ладаються в суспільстві.

Публічний договір — це інструмент поєднання публічних і при­ватних засад в приватноправових відносинах, яке на сучасному ета­пі розвитку зобов'язальних відносин є цілком виправданим та необ­хідним¹.

Зв'язок диспозитивних та імперативних правових норм вияв­ляється насамперед в їх єдиній спрямованості на створення право­вих умов та регулювання правових відносин, вирішення конфліктів інтересів різних учасників цивільних відносин, а також гармонійний розвиток відносин у галузі цивільного права. Існування диспози­тивних та імперативних норм взаємозумовлене та цілком необхідне в сучасних умовах розвитку цивільних відносин в Україні. Обидві категорії норм створено на підставі загальних конституційних прин­ципів і вони підлягають правовій охороні в судовому порядку.

Об'єктивні обмеження свободи договору можуть випливати із законів, яким і є Цивільний кодекс, а не з будь-яких інших нор­мативно-правових актів. Найбільш типовим прикладом обов'язку однієї зі сторін укласти договір, що є саме обмеженням свободи договору, що випливає із самого ЦК, є, безумовно, ст. 633 ЦК Ук­раїни «Публічний договір». Ця стаття містить критерії віднесення договору до публічного договору і обмеження, що накладаються на одну зі сторін такого договору.

Поява цієї статті в ЦК стала наслідком нової й, безумовно, по­зитивної тенденції в розвитку цивільного законодавства, що по­лягає в необхідності захисту слабкої сторони договору, якими на­самперед є громадяни, що укладають договори з організаціями для задоволення особистих побутових потреб, тобто споживачі. Причо­му, говорячи про «слабкість» цього специфічного суб'єкта догово­ру, необхідно мати на увазі, що полягає вона не тільки і не стільки у власне економічній його слабкості стосовно контрагента за договором, скільки в його, як правило, непрофесіоналізмі як учасника ринкових відносин, що і викликає необхідність особливого захисту з боку законодавця¹.

Цивільне законодавство деяких країн пострадянського простору також містить норми про публічний договір. Наприклад, ст. 426 ЦК Російської Федерації містить статтю, яка встановлює обов'язок ук­ладення договорів комерційною організацією, яка здійснює продаж товарів, виконання робіт або надання послуг щодо- невизначеного кола осіб². Аналогічні норми містяться в цивільних кодексах Рес­публіки Білорусь (ст. 396 ЦК Республіки Білорусь)³ та Казахстану (ст. 387 ЦК Казахстану). «Нестандартне» рішення впроваджено в Цивільному кодексі Грузії, де відсутня конструкція «публічного до­говору», однак присутня вказівка на обов'язок укладення договору у випадках, визначених законом (ст. 319 ЦК Грузії).

Основний висновок з оцінки тексту ст. 633 ЦК України полягає в тому, що ст. 633 ЦК України містить обмеження свободи договору для підприємця, що продає товар, виконує роботи або надає пос­луги. Такий підприємець не вправі встановлювати дискримінаційні правила переваги (одним особам перед іншими), тобто вибирати на свій розсуд собі контрагента по договору, не вправі встановлювати ціну товарів, робіт, послуг, різну для окремих категорій споживачів, тобто позбавлений свободи відносно визначення для них не одна­кових умов договору. За наявності можливості надати споживачеві товари, послуги, виконати для нього роботи підприємець не має права відмовити споживачу в укладенні публічного договору, у про­тивному випадку споживач має право на звернення до суду з вимо­гою про відшкодування збитків.

Публічним є договір, в якому одна сторона — підприємець (зобо­в'язана особа) взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звер­неться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального ко­ристування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуго­вування тощо) — ст. 633 ЦК України.

З метою правильного трактування суті публічного договору, за­пропоноване законодавцем поняття доцільно розділити на частини і розглянути кожну окремо.

У статті 633 ЦК України розкривається зміст публічного догово­ру через такі основні елементи:

1) однією зі сторін договору є підприємець;

2) предмет діяльності підприємця складає: продаж товарів, вико­нання робіт або надання послуг;

3) підприємець дотримує такі обов'язкові умови:

а) укладає договір з кожним контрагентом, що звернувся;

б) не віддає перевагу одній особі перед іншою, крім випадків, передбачених законом і іншими правовими актами;

в) продає товари, виконує роботи і надає послуги за однаковими цінами і на однакових умовах для всіх споживачів, за винятком випадків, коли законом і іншими правовими актами допускається надання пільг для окремих категорій споживачів (частини 2, 3 ст. 633 ЦК України);

4) умови договору повинні відповідати правилам, установленим законодавчими та іншими нормативними актами;

5) порушення вимог, установлених законом для підприємця, спричиняє для нього негативні наслідки у вигляді відшкодування контрагенту збитків, заподіяних відмовою в укладенні договору, або визнання умов публічного договору, які не відповідають вимогам встановленим в ч. 2 ст. 633 ЦК України або правилам, які є обов'язковими для сторін при укладенні договору, нікчемними.

Насамперед необхідно уточнити, що ст. 633 ЦК України регла­ментує поведінку учасників як на стадії укладення договору, так і на стадії виконання. Так, у ньому зазначено обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт, надання послуг кожному, хто до нього звернеться. Таким чином, ми можемо вести мову про першу, переддоговірну стадію. На стадії виконання вступає в дію ч. 5 ст. 633 ЦК України, відповідно до якої необхідно дотримувати вимог ак­тів цивільного законодавства, які можуть встановлювати правила, обов'язкові для виконання сторонами при укладенні і виконанні договору.

На будь-якій стадії підприємець має дотримуватися правил, викладених у ч.2 ст. 633 ЦК України щодо рівності умов договору для всіх клієнтів підприємця. Одночасно ч.І ст. 633 ЦК України виз­начає ознаки, за наявності яких укладений договір можна віднести до категорії публічних. Вони свідчать про публічність. За змістом ч. 1 ст. 633 ЦК України, правовідносини можуть бути класифіковані як публічні за наявності таких умов:

1) предметом конкретного договору є зобов'язання підприємця і з продажу товарів, виконання робіт або надання послуг;

2) сторони договору — підприємець та споживач;

3) підприємець здійснює таку підприємницьку діяльність, від­носно необмежного кола споживачів (публічна діяльність).

Виходячи з наведеного, вказані ознаки можна поділити на пер­шорядні (діяльність підприємця щодо необмеженого кола спожи­вачів) і другорядні (предмет і сторони). Характер діяльності перед­бачає саме продаж товарів, робіт, послуг, причому така діяльність повинна бути підприємницькою. За відсутності цієї першої озна­ки, інші самі по собі свідчити про публічність не можуть. Водночас вони частково конкретизують те, що мається на увазі під «публічною діяльністю»¹. Крім того, в ч.І ст. 633 ЦК України перераховуються види договорів, які є публічними. У частині Кодексу, присвяченій окремим видам зобов'язань, і в деяких законах також відзначається публічність інших. Це перерахування (як у ст. 633 ЦК України, так і в кодексі, та законах) однозначно свідчить, що до угод такого виду повинні застосовуватися правила про публічний договір. Факт того, що договір прямо віднесений законом до публічних, можна умовно вважати ще однією ознакою публічності, наявність якої не потребує наявності ні першорядної ознаки, ні другорядних.

Публічний договір опосередковується низкою спеціальних цивільно-правових норм, що регулюють договірні відносини, які виникають у сфері підприємницької діяльності, де присутня еко­номічна нерівність сторін, що вимагає встановлення додаткових правових гарантій для більш слабкої сторони — споживачів. Загаль­ною нормою, що містить основні положення про публічний договір, виступає ст. 633 ЦК України. На доповнення до неї діють спеціаль­ні норми, які регулюють конкретні види публічних договорів. Спе­ціальні закони і підзаконні акти забезпечують детальне регулювання найбільш важливих положень для деяких договорів.

Суб'єкти публічного договору мають певні права та пов'язані взаємними кореспондуючими обов'язками. Учасниками договірних відносин у публічному договорі є чітко обмежене коло суб'єктів: під­приємець і споживач. Дані правовідносини породжують зобов'язання сторін, згідно з якими споживач має право вимагати від підприємця укладення договору про придбання товарів, виконання робіт або надання послуг на рівних умовах і за однаковою ціною для всіх, підприємець зобов'язаний виконати ці вимоги.

Зобов'язання, що виникає з публічного договору, є майновим, оскільки пов'язане з виробництвом та переміщенням майна або результатів праці (товари, роботи, послуги), що мають певну ціну. Тому дане зобов'язання є майновим правовідношенням¹.

У Цивільному кодексі публічними прямо названо такі види до­говорів:

—договір роздрібної купівлі-продажу (ст. 698 ЦК України);

—договір прокату (ст. 787 ЦК України);

—договір побутового підряду (ст. 865 ЦК України);

—договір про надання послуг зв'язку (ч. 1 ст. 633 ЦК України);

—договір про надання медичних послуг (ч. 1 ст. 633 ЦК України);

—договір про надання готельного обслуговування (ч.І ст. 633 ЦК України);

—договір банківського обслуговування (ч. 1 ст. 633 ЦК України);

—договір перевезення транспортом загального користування (ч. 1 ст. 633 ЦК України, ст. 915 ЦК України);

—договір банківського вкладу, у якому вкладником є громадя­нин (ч.І ст. 1058 ЦК України);

—договір зберігання речей на складі (у камерах, приміщеннях) (ч. З ст. 936 ЦК України);

—договір зберігання на складі загального користування (ч. 2 ст. 957 ЦК України);

—договір зберігання автотранспортних засобів, що здійснюється суб'єктом підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 977 ЦК України).

Визначити ж коло договорів, які містяться в інших законах та нідзаконних нормативних актах цивільного законодавства і нале­жать до публічних, досить важко. Стаття 20 Закону України «Про туризм»² встановлює, що до початку надання туристичних послуг споживачу за його вимогою повинна бути надана інформація: про загальні умови типового (публічного) договору на надання турис­тичних послуг (за його наявності). Таким чином, враховуючи те, що в ч. 1 цієї самої статті вказується, що до договору про надання туристичних послуг застосовуються положення про договір, про падання послуг, можна стверджувати, що цей договір є публічним. Договір складського зберігання зерна (ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні»)³ є публічним договором, типова форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Вказівка в нормах особливої частини на належність конкрет­ного договору до числа публічних буде додатковою гарантією правильного застосування норм про публічний договір. Водночас слід погодитися з позицією законодавця, який в ст. 633 ЦК України, перерахувавши деякі види публічних договорів, залишив можливість віднесення інших договорів до числа публічних. У зв'язку з цим, розглянувши норми зобов'язальної частини Цивільного кодексу Ук­раїни з урахуванням ознак публічного договору, можна дійти вис­новку, що Особлива частина ЦК України містить норми про догово­ри, які з урахуванням їх специфіки можуть бути віднесені до числа публічних. До них належать, наприклад, такі договори, як:

—зберігання речі у ломбарді (ст. 967 ЦК України)

—зберігання цінностей у банку (ст. 969 ЦК України);

—зберігання в гардеробах організацій (ст. 973 ЦК України)

—зберігання автотранспортних засобів (ст. 977 ЦК України) та інші.