Кліматичні пояси і типи клімату

Північна Америка лежить в 6-ті кліматичних поясах: арктичному, субарктичному, помірному, субтропічному, тропічному і субекваторіальному.

Арктичний кліматичний пояс. У межі поясу попадають більша частина островів Канадського Арктичного архіпелагу, о. Гренландія і вузька смуга північного узбережжя материка. Південну межу поясу проводять за ізотермою + 5⁰С. Клімат поясу формують холодні і сухі арктичні повітряні маси, які панують протягом всього року. Переважаючий напрям вітрів – північно-східний. Найбільш важливі особливості поясу – низькі зимові і літні температури, мала кількість опадів. На островах Канадського Арктичного архіпелагу середня температура січня складає – 36⁰С. Влітку майже на всій території зберігається від’ємна або близька до нульової середньомісячна температура. Річна кількість опадів не перевищує 250 мм. Протягом всього року спостерігається хмарність, тумани і снігові бурі. Тип клімату – арктичний з дуже холодною сухою зимою і холодним сухим літом. В межах поясу виділяють три кліматичні області: 1) тихоокеанську; 2) канадську; 3) гренландську. Тихоокеанська і канадська області мають арктичний морський тип клімату. Проте у тихоокеанській області температура повітря дещо вища, а кількість опадів дещо більша, ніж в канадській області. У гренландській області кількість атмосферних опадів дещо більша, ніж у канадській області, проте значно нижча температура повітря внаслідок впливу льодяного покриву. Тому клімат області – арктичний континентальний.

Субарктичний кліматичний пояс.Пояс охоплює широку смугу північної частини материка, куди попадає майже вся Аляска, північну частину півострова Лабрадор, південну частину острова Баффінова Земля і острова Гренландія. Його південну межу проводять за ізотермою + 10⁰С. Взимку у межах поясу панують арктичні повітряні маси і полярні північно-східні вітри, влітку – помірні повітряні маси і західні вітри. Тип клімату – субарктичний з холодною сухою зимою і прохолодним літом. Середня температура січня складає – 20… – 30⁰С. Середня температура липня не перевищує + 10⁰С. Річна кількість опадів незначна (300-350 мм), проте більша, ніж в арктичному поясі. Сніговий покрив малопотужний. На тихоокеанському і атлантичному узбережжях клімат має океанічні рис, а у центральній, внутрішньоматериковій частині поясу – континентальні. Тому у межах поясу виділяють три кліматичних області: тихоокеанську, континентальну і атлантичну. Тихоокеанська субарктична область має субарктичний морський тип клімату із середньою температурою січня – 15… – 20⁰С. Континентальна субарктична область має субарктичний континентальний тип клімату із середньою температурою січня – 25… – 30⁰С. Атлантична субарктична область характеризується субарктичним морським типом клімату із середньою температурою січня – 20… – 25⁰С.

Помірний кліматичний пояс охоплює середню, більшу частину материка. Південну межу проводять за ізотермою + 20⁰С. Протягом всього року клімат поясу формують помірні повітряні маси, переважаючі вітри – західні. Тип клімату – помірний з холодною зимою і помірно-теплим літом. Проте характерною особливістю є кліматичні відмінності між західним (тихоокеанським) і східним (атлантичним) узбережжями, та центральною, внутрішньоматериковою частиною помірного поясу внаслідок його значної протяжності із заходу на схід. Зима на тихоокеанському узбережжі тепліша, а літо прохолодніше, ніж в континентальній або атлантичній частинах поясу. Найтепліша зима спостерігається на тихоокеанському узбережжі, де середня температура найхолоднішого місяця близька до 0 ⁰С. На атлантичному узбережжі взимку переважають температури – 8...– 10 ⁰С. Ще холодніше в центральній області поясу, де середня температура січня складає – 18...– 27 ⁰С. Для центральної області характерне і найтепліше літо. Середня температура липня складає там + 20 ⁰С, а у випадках вторгнення тропічних повітряних мас з півдня, з боку Мексиканської затоки, спостерігається підвищення температури до + 45 ⁰С. Середня температура липня на тихоокеанському і атлантичному узбережжях невисока і складає + 10...+ 15 ⁰С, що пояснюється охолоджуючим впливом Каліфорнійської і Лабрадорської течій. Тому у межах поясу виділяють три кліматичні області: тихоокеанську, континентальну і атлантичну.

Тихоокеанська область з помірним морським типом клімату сформувалась на тихоокеанському узбережжі Північної Америки під впливом західних циклонічних вітрів і характеризується відносно теплою зимою і прохолодним літом. Кількість атмосферних опадів, що випадають протягом всього року, складає 2000-3000 мм (місцями 3000-4000 мм). Взимку це сприяє формуванню потужного снігового покриву.

Континентальна область з помірним континентальним типом клімату займає більшу, центральну частину поясу і характеризується переважанням континентальних повітряних мас, пануванням антициклонального стану погоди, найбільшою суворістю зимових умов у межах поясу. Дуже значна і висота снігового покриву. Під час різких вторгнень арктичних повітряних мас температура повітря може знизитись за добу на 25⁰. А ось прихід зі східних схилів Скелястих гір тихоокеанських повітряних мас у вигляді фенів (місцева назва цих вітрів – «чинуки») супроводжується стрімким таненням снігу без зволоження грунту.

Атлантична область з помірним мусонним типом клімату займає приатлантичну частину поясу, куди входить більша, південна частина півострова Лабрадор, і характеризується переважанням сухих континентальних повітряних мас із внутрішніх частин материка взимку і вологих морських повітряних мас з Атлантичного океану влітку. Річна кількість опадів складає 1000-2000 мм. Їх більша частина випадає влітку у вигляді мусонних дощів. Проте і взимку, під час приходу циклонів від Ісландського мінімуму, трапляється випадання снігу.

Субтропічний кліматичний поясхарактеризується зміною повітряних мас за сезонами. Взимку там панують помірні повітряні маси, влітку – тропічні. Внаслідок значної протяжності поясу із заходу на схід в ньому, як і в попередніх кліматичних поясах, спостерігаються значні територіальні кліматичні відмінності і виділяють п’ять кліматичних областей: тихоокеанську, високогірну, континентальну, атлантико-континентальну і атлантичну.

Тихоокеанська область займає вузьку смугу тихоокеанського узбережжя і має типовий середземноморський клімат з м’якою та вологою зимою (середня температура січня складає + 8⁰С) і порівняно теплим і сухим літом (середня температура липня дорівнює + 16⁰С). Середні літні температури в цій області значно нижчі за характерні для цих широт внаслідок впливу холодної Каліфорнійської течії. Головну роль у формуванні погодних умов влітку грає пасатна циркуляція повітря внаслідок розміщення області на східній периферії Гавайського максимуму і охолоджуючий вплив Каліфорнійської течії. Тут не виникають конвекційні потоки повітря, не формуються хмари і не випадають опади. Взимку у Тихоокеанській області розвивається циклонічна діяльність внаслідок зміщення помірного поясу на південь і панує повітря помірних широт, яке приносить на територію області опади.

Високогірна область займає внутрішні плато і плоскогір’я Кордильєр (Великий Басейн, Колорадо), ізольовані від океанів крайовими гірськими ланцюгами. Вона має різко континентальний посушливий клімат (річна кількість опадів складає 100… 200 мм) із сухим жарким літом і відносно холодною сухою зимою.

Континентальна область займає південну частину Великих рівнин і має субтропічний різко континентальний тип клімату з сухим жарким літом і відносно холодною сухою зимою. І влітку, і взимку в області панує сухе континентальне повітря: влітку – континентальне тропічне із середніми температурами + 25… + 30⁰С, взимку – континентальне помірне із середніми температурами від 0 до + 15⁰С. Річна кількість опадів змінюється зі сходу на захід від 500 до 200 мм.

Атлантико-континентальна область охоплює південну частину Центральних рівнин і Примексиканську низовину та характеризується субтропічним, перехідним від морського до континентального типом клімату із середніми температурами січня, що змінюються із півночі на південь від 0 до + 12⁰С. Середні температури липня становлять + 24… + 28⁰С. Річна кількість опадів, що мають мусонний характер і випадають переважно влітку, складає 500-1000 мм.

Атлантична область сформувалась на Приатлантичній низовині і має субтропічний мусонний тип клімату, який характеризується жарким вологим літом і нехолодною сухою зимою. Влітку мусонні вітри дмуть з Атлантичного океану та приносять на материк вологе морське тропічне повітря та рясні дощі. Взимку мусон дме з материка на океан і приносить на узбережжя сухе і відносно холодне повітря із внутрішніх частин материка. Середні температури січня становлять + 5...+ 10 ⁰С. Проте часто приходять циклони від Ісландського мінімуму і тоді йдуть рясні дощі. Тому річна кількість опадів достатньо велика і складає 1000-2000 мм.

Тропічний кліматичний поясзаймає Каліфорнійський півострів, Мексиканське нагір’я, Центральноамериканський перешийок, південну частину півострова Флорида і Великі Антильські острови. Він формується під значним впливом Гавайського і Азорського максимумів і характеризується пануванням пасатної циркуляції повітряних мас, високими температурами протягом всього року і рясними літніми опадами у східній частині поясу. У центральній і західній частині поясу клімат сухий. У межах поясу виділяють три кліматичних області: тихоокеанську, континентальну і атлантичну.

Тихоокеанська область з тропічним морським, але сухим і жарким типом клімату охоплює Каліфорнійський півострів і перебуває під постійним впливом Гавайського максимуму та морського, але відносно холодного (внаслідок впливу Каліфорнійської течії) тихоокеанського повітря. Тому протягом всього року там панують антициклональні умови погоди і при високій відносній вологості повітря (75-80 %) дощі майже відсутні, а річна кількість опадів не перевищує 250 мм.

Континентальна область з тропічним континентальним сухим і жарким типом клімату займає північну, платоподібну частину Мексиканського нагір’я, відгороджену від океанів горами Західна і Східна Сьєрра-Мадре. Протягом всього року вона перебуває у дощовій тіні, тому річна сума опадів, які випадають переважно взимку, місцями не перевищує 100 мм. Влітку температура в області часто піднімається вище + 40⁰С, але взимку трапляються заморозки.

Атлантична область з тропічним морським жарким і вологим типом клімату займає південну частину Мексиканського нагір’я, Центральноамериканський перешийок, південну частину півострова Флорида та Великі Антильські острови. Влітку область знаходиться під впливом Азорського максимуму та теплого і вологого атлантичного повітря. Взимку дія Азорського максимуму слабне, а Гавайського посилюється, тому область опиняється під впливом тихоокеанського повітря і встановлюється короткий (2-3 місяці) сухий сезон, коли середня кількість опадів складає лише 5-10 мм. Проте під його вплив підпадає лише Мексиканське нагір’я. Решта, тобто більша частина території області, характеризується пануванням пасатної циркуляції повітряних мас протягом всього року і на навітряних по відношенню до північно-східних пасатів схилах гір випадають (влітку – більше, взимку – менше) рясні орогенні дощі. Завдяки постійній дії північно-східних пасатів річна кількість опадів складає понад 2000 мм (місцями до 6000-7000 мм) на навітряних схилах гір. На підвітряних ділянках і низовинних приморських рівнинах випадає 500-1000 мм на рік.

Субекваторіальний кліматичний поясзаймає крайню південну частину Центральноамериканського перешийку і має субекваторіальний постійно жаркий і, на відміну із інших регіонів земної кулі з таким типом клімату, постійно вологий клімат. Влітку туди приходять вологі екваторіальні повітряні маси з півдня (екваторіальні мусони) і приносять велику кількість вологи з Тихого океану. Взимку північно-східні пасати приносять теплі і вологи повітряні маси з Карибського моря. Тому у цьому регіоні майже не буває сезонних відмінностей у кількості опадів. Кліматичних областей у межах поясу не виділяють.

Завдання для модульного контролю навчальних досягнень.

1. Назвіть і охарактеризуйте основні чинники, які формують клімат Північної Америки. 2. Поясніть роль сонячної радіації у формуванні клімату Північної Америки. 3. Поясніть роль атмосферної циркуляції у формуванні клімату Північної Америки. 4. Поясніть вплив постійних і тимчасових баричних центрів на формування клімату Північної Америки. 5. Поясніть роль рельєфу у формуванні клімату Північної Америки. 6. Поясніть вплив океанічних течій на формування клімату Північної Америки. 7. Назвіть сезонні особливості розподілу тепла і вологи на території Північної Америки. 8. Назвіть і покажіть на карті кліматичні пояси Північної Америки та області, на які їх поділяють. Охарактеризуйте чинники поділу кліматичних поясів на області. 9. Назвіть і охарактеризуйте типи клімату Північної Америки.

Тема 4.

ВНУТРІШНІ ВОДИ

___________________________________________________________

За виключенням областей внутрішнього стоку (Великий Басейн і внутрішня частина Мексиканського нагір’я), всі річки Північної Америки належать до басейнів 3-х океанів: Північного Льодовитого, Тихого та Атлантичного. Вододіл між басейном Тихого океану і двома іншими басейнами проходить по хребтах ларамійського поясу Кордильєр, а між басейнами Північного Льодовитого і Атлантичного океанів – від Кордильєр приблизно по 48⁰ пн. ш. через озеро Верхнє і затоку Св. Лаврентія. Річки тихоокеанського басейну значно поступаються за довжиною річкам двох інших басейнів (за деяким виключенням), оскільки вододіл пролягає на порівняно незначній відстані від Тихоокеанського узбережжя. Проте багато які з них, особливо в північній частині, мають значну водність і володіють великими запасами гідроенергії внаслідок гірського характеру.

В залежності від переважаючих джерел живлення річки Північної Америки належать до 4-х видів: снігового, дощового, льодовикового і грунтового. Проте переважна більшість річок материка належить до перших двох типів – снігового і дощового.

Снігове живлення характерне для річок північної рівнинної частини материка на північ від 48⁰ пв. ш., а також для більшої частини Кордильєрського гірського поясу та Північних Аппалачів. Особливості режиму цих річок визначаються існуванням тривалого снігового покриву у зимовий період року і швидким таненням його у весняно-літній час. Для них звичайні тривала зимова межень і різка весіння або літня повінь. Тривалу частину року вони бувають вкриті льодом. Тоді витрати води різко падають. Влітку сильного падіння рівня води не буває, так як випаровування незначне, іноді відбуваються короткочасні повені у випадку випадання злив. Найбільш характерними представниками рівнинних річок сніжного типу є Юкон, Маккензі, Невільнича, Черчілл, Нельсон, Олбані. Майже всі вони течуть у північному напрямі. Скресання льоду на них починається у верхів’ях, тому льодохід супроводжується частими і сильними льодовими заторами. Частіше за все вони виникають у звуженнях річкових долин, де нагромадження льоду створюють справжні льодяні греблі. Стрімкий потік води, що переливається через ці перепони, несе глиби льоду і змиває на своєму шляху навіть вікові ялини.

Річка Юкон (довжина – 3700 км) бере початок у Північних Кордильєрах кількома витоками (головним витоком вважається річка Льюїс), протікає по однойменному плато і впадає у затоку Нортон Берингова моря, тобто належить до тихоокеанського басейну стоку. І справа, і зліва річка приймає численні притоки. На річці яскраво виражена літня повінь (максимум витрат припадає на червень), внаслідок пізнього танення снігів і льодовиків у горах. Висока вода тримається з травня по жовтень. Межень спостерігається взимку, оскільки майже на півроку Юкон вкривається льодом, а можливості грунтового живлення незначні із-за широкого розвитку багаторічної мерзлоти. Судноплавству перешкоджають пороги у середній течії річки.

Річка Маккензі (довжина – 1770 км) бере початок із Великого Невільничого озера, протікає по Лаврентійській височині вздовж однойменних гір і впадає у затоку Маккензі моря Бофорта Північного Льодовитого океану, утворюючи велику дельту. Названа на честь відомого дослідника американської півночі, шотландського мандрівника Олександра Маккензі. В 1789 р. він на 4-х каное першим із європейців проплив по річці Невільнича до

Великого Невільничого озера і далі по річці, яка згодом була названа його іменем. Річка характеризується сніжно-дощовим живленням, весняною повінню, нерідко катастрофічною, взимку замерзає на 6-7 місяців. У верхній течії сильно порожиста і має значні запаси гідроенергії, які широко використовуються.

Річка Невільнича (довжина – 415 км) значно уступає за довжиною річкам Юкон і Маккензі. Вона витікає із озера Атабаска і впадає у Велике Невільниче озеро, вважаючись, разом із річкою Атабаска, одним із витоків річки Маккензі. Замерзає на 7-8 місяців.

Річка Черчілл (довжина – 1400 км) також належить до басейну Північного Льодовитого океану, хоча, на відміну від річок Маккензі і Невільнича, тече не на північ, а на схід. Вона бере початок в одному із невеликих озер на Великих рівнинах із назвою Іль-а-ла-Крос, перетинає Великі рівнини, Лаврентійську височину і цілу низку озер і впадає у Гудзонову затоку. Річка з однойменною назвою є і на півострові Лабрадор, проте вона значно поступається довжиною (560 км). Річка сильно порожиста, замерзає на 7-8 місяців.

Річка Нельсон (довжина – 640 км) витікає із озера Вінніпег, перетинає Лаврентійську височину та Пригудзонову низовину, протікає через ряд озер і впадає у Гудзонову затоку, тобто, як і річка Черчілл, належить до басейну Північного Льодовитого океану. Річка сильно порожиста, замерзає на 7-8 місяців.

До річок гірського типу, що мають переважно снігове живлення і беруть початок у Кордильєрах, відносяться річки Єллоустон, Снейк, Міссурі, Колорадо. Для їх режиму характерний різкий максимум витрат наприкінці весни і на початку літа, швидкий спад рівня і тривалий меженний період до наступної повені. Вони не відрізняються повноводністю (крім Снейку), мало придатні для судноплавства, проте використовуються для гідроенергетики і зрошення посушливих територій.

Річка Єллоустон (довжина – 1200 км) є правою притокою р. Міссурі. Бере початок у Скелястих горах, у верхній течії протікає по території Єллоустонського національного парку, де утворює глибокі каньйони (до 360 м) і водоспади. У нижній течії Єллоустон є типовою рівнинною річкою, води якої використовуються для зрошення.

Річка Снейк (довжина – 1670 км) є лівою притокою р. Колумбія. Бере початок у Скелястих горах, у межах Єллоустонського національного парку, і протікає по східній околиці Колумбійського плато. На деяких ділянках тече у каньйонах глибиною до 800 м, утворюючі водоспади. Частково судноплавна для невеликих суден. Використовується для зрошення.

Річка Міссурі(довжина – 4740 км) є правою, найдовшою притокою найбільшої річки Північної Америки – Міссісіпі. Вона бере початок у Скелястих горах і характеризується різкими коливаннями рівня та значною нерівномірністю стоку. Взимку Міссурі у верхній течії замерзає. Весняні повені на Міссурі нерідко носять катастрофічний характер. Після сильних злив в горах Міссурі приносить на Великі і Центральні рівнини, які перетинає, масу зваженого матеріалу, який робить воду каламутною, а іноді перетворює її на суцільній потік рідкої грязі. Цим і пояснюється її назва, яка мовою індіанців означає “мулиста річка”. Європейські ж переселенці назвали її “Бігмаді”, що перекладається як “велика замазура”. Більша частина басейну Міссурі припадає на території, де випаровування переважає опади, тому у річці порівняно небагато води і зазвичай Міссурі дає менше води, ніж Міссісіпі перед їх злиттям.

Річка Колорадо (довжина – 2740 км) зароджується у сніжниках Скелястих гір, сотні кілометрів тече по пустельним територіям міжгірних плато Кордильєр і впадає в Каліфорнійську затоку, утворюючі дельту. Максимум витрат води в Колорадо буває в червні, коли у горах тануть сніги. Річка тоді сильно здувається (рівень води підвищується порівняно із зимовою меженню на 15-18 м) і несе багато зважених часток червоної глини, які надають воді червоного відтінку. Звідси і назва річка, що перекладається з іспанської як “Червона”. Річка відрізняється крутим падінням і величезною швидкістю течії, яка сягає 40 км/год. Прорізаючи однойменне плато, річка утворює один із найглибших і найбільш відомий на Землі каньйон – Великий Каньйон (один із національних парків США), що притягує численних туристів. Довжина каньйону 320 км, максимальна глибина – 1800 м. Ширина Великого Каньйону на поверхні плато – 8-20 км. До низу каньйон поступово звужується і

русло річки має ширину всього 90-100 м. Глибина води в річці у межах каньйону – 10-15 м. В середній і нижній течії Колорадо побудовані великі гідровузли. Транспортне значення річки незначне, проте її води інтенсивно використовуються на зрошення земель.

Здебільшого снігове живлення характерне і для річок, що беруть початок у Північних Аппалачах. До них відносяться річки Св. Лаврентія, Гудзон, Коннектикут. Ці річки повноводні, судноплавні і використовуються для отримання електроенергії.

Річка Св. Лаврентія (довжина – 1200 км) витікає із озера Онтаріо, тече по великій тектонічній западині на стику Канадського кристалічного щита та Аппалачських гір і впадає в затоку Св. Лаврентія Атлантичного океану, утворюючі естуарій довжиною до 400 км і шириною до 50 км, що починається від м. Квебек. Це повноводна річка із сніго-дощовим живленням, весняною повінню і літньою меженню, що замерзає взимку на чотири місяці. Коливання рівня води по сезонах незначне, оскільки розхід річки регулюється Великими озерами. Найбільшою лівою притокою є р. Оттава, правою – р. Ришельє. Річка Св. Лаврентія разом із Великими озерами є найважливішим природним водним шляхом, що з’єднує внутрішні райони США і Канади з Атлантичним океаном. На ділянці між о. Онтаріо і м. Монреаль побудований каскад гідроелектростанцій із водосховищами, внаслідок чого пороги на річці були затоплені і морські кораблі отримали можливість проходити до Великих озер. Води річки сильно забруднені промисловими стоками.

Річка Гудзон (довжина – 520 км) бере початок в Аппалачах і впадає у бухту Лоуер-Бей Атлантичного океану. Названа на честь англійського мореплавця Г. Гудзона, який у 1609 р. відкрив її гирло. Порожиста. Стік зрегульований греблями. З’єднана судноплавними каналами з озерами Ері і Онтаріо У гирлі річки розташоване місто Нью-Йорк.

Дощове живлення характерне для річок південної частини материка (південніше 48⁰ пв. ш.). Їх повінь припадає на період випадання дощів. Взимку вони або не замерзають зовсім, або замерзають на короткий період. Влітку, внаслідок значного випаровування, спостерігається значне зниження їх водності. До річок цього типу відносяться, насамперед, річки, що стікають зі східних і західних схилів Аппалачів і мають мусонний тип гідрологічного режиму.

Річки, що стікають зі східних схилів Аппалачів в Атлантичний океан (Алабама, Чаттагучі, Олтамахо, Саванна, Пі-Ді, Роанок, Джемс, Потомак, Саскуеханна, Делаверін.), порівняно короткі, проте швидкі і протягом більшої частини року повноводні. Коливання їх рівня порівняно незначні, взимку не замерзають, мають величезні гідроенергетичні ресурси завдяки великій водності і значній висоті падіння. Всі утворюють водоспади, особливо біля східного краю плато Підмонт. Завдяки ним межа між Підмонтом і Приатлантичною низовиною відома як «лінія водоспадів». Велике значення, крім дощів, грають в їх живленні і талі води снігів, що випадають взимку в Аппалачах. Більшість із них закінчуються біля Атлантичного океану естуаріями і у нижній течії доступні для великих океанських кораблів.

Річка Алабама (довжина – 1064 км) стікає з південних відрогів Аппалачів, перетинає Примексиканську низовину і, зливаючись із р. Томбігбі, під назвою р. Мобіл впадає у Мексиканську затоку. У гирлі збудований морський порт Мобіл. Судноплавна у нижній течії від м. Монтгомері. Річка Саванна (довжина – 725 км) бере початок в Аппалачах, перетинає плато Підмонт і Приатлантичну низовину і впадає в Атлантичний океан. Річка Потомак (довжина – 590 км) бере початок в Аппалачах, перетинає плато Підмонт і Приатлантичну низовину і впадає, як і Саскуеханна, в Чесапікську затоку Атлантичного океану, утворюючі естуарій. Разом з естуарієм її довжина складає 780 км. На річці Потомак розміщується столиця США – Вашингтон. Річка Саскуеханна (довжина – 990 км) бере початок в Аппалачах, перетинає плато Підмонт, де утворює численні пороги, і Приатлантичну низовину і впадає у Чесапікську затоку Атлантичного океану. Річка Делавер (довжина – 660 км) бере початок в Аппалачах, перетинає плато Підмонт і Приатлантичну низовину і впадає у затоку Делавер Атлантичного океану.

Річки, що стікають із західних схилів Аппалачів (Огайо разом із лівими притоками Теннессі і Камберленд), відносяться до басейну Міссісіпі і є значно більшими за довжиною порівняно із річками східних схилів. Річка Огайо (довжина – 1580 км) – найбільша ліва притока Міссісіпі. Вона бере початок на західних схилах гір Аппалачі, перетинає Аппалачське плато, Центральні рівнини і впадає у р. Міссісіпі. Огайо втричі коротша за Міссурі, проте несе вдвічі більше води за неї і грає велику роль у живленні Міссісіпі. Нижче впадіння річки Огайо в Міссісіпі остання збільшує витрату води в 1,5 рази. Річка відрізняється доволі рівномірним гідрологічним режимом, а найбільш повноводною буває під час літніх мусонних дощів та весняного танення снігів в Аппалачах. Якщо ці два явища співпадають, на Огайо відбувають значні поводі. Завдяки шлюзам і обхідним каналам річка повноводна на всьому протязі. Річка Теннессі – ліва притока річки Огайо, що бере початок від злиття річок Холстон і Френч-Брод, які стікають із західних схилів Аппалачів. Довжина від злиття витоків – 1050 км, від витоку р. Холстон – 1450 км. Повінь спостерігається наприкінці зими і навесні. судноплавна. Стік майже повністю зарегульований системою численних водосховищ. Завдяки водосховищам із шлюзами і обхідним каналам судноплавна по всій довжині. Річка Камберленд (довжина – 1109 км) – ліва притока р. Огайо, що бере початок на плато Камберленд. У верхній і середній течії протікає по ущелинах глибиною до 100 м. Судноплавна на 738 км від гирла.

Міссісіпі Переважно дощове живлення має і найбільша річка Північної Америки – Міссісіпі разом з її лівими і правими притоками. Назва річки індіанського походження і перекладається як «батько вод» або «велика річка». Довжина Міссісіпі разом з Міссурі складає 6420 км, і за цим показником вона займає третє місце у світі після Нілу і Амазонки. Це важлива транспортна артерія США, що судноплавна протягом понад 3 000 км. Міссісіпі бере початок на невисокому, вкритому лісом і заболоченому плато, де випадає до 1000 мм опадів на рік. Проте навіть після впадіння Міссурі, яка, не зважаючи на значну довжину, несе мало води і характеризується значною нерівномірністю стоку, Міссісіпі залишається ще достатньо маловодною. Справжнім “батьком вод” Міссісіпі стає лише після злиття з річкою Огайо, режим якої у значній мірі визначає режим низов’я Міссісіпі. Річка сильно меандрує і утворює численні рукави із озерами-старицями. При впадінні в Мексиканську затоку Міссісіпі утворює одну з найбільших на земній кулі дельту, що росте приблизно на 100 м за

рік, поступово висуваючись в Мексиканську затоку. Гідрологічний режим Міссісіпі дуже складний, що пов’язано із значною різноманітністю природних умов її величезного басейну.

Річки західної частини басейну (Міссурі, Єллоустон, Плат, Канзас, Арканзас, Ред-Рівер), тобто праві притоки Міссісіпі, течуть по засушливій території і доносять мало води до гирла. Головну роль в їх живленні грають дощі, але певне значення мають також сніги, що випадають в Скелястих горах. Навесні і влітку у цих річок бувають бурхливі повені внаслідок злив у горах і танення снігу. У весь інший час вони сильно міліють і навіть пересихають. Річки східної частини басейну повноводні протягом більшої частини року.

До річок із здебільшого дощовим живленням відносяться річки напівпустель і пустель Великого басейну і плато Колорадо, південної частини Великих рівнин і Мексиканського нагір’я. Значну роль в їх живленні грають підземні води і талі води снігів, що випадають у горах, проте більшу частину стоку дають дощі. Після сильних злив вони перетворюються в бурхливі потоки, але більшу частину року їх русла позбавлені води. Більшість з них не доносить свої води до океану. Навіть дуже великі за довжиною і площею басейну річки мають дуже незначну водність. Найбільша із річок цього типу і одна із найдовших річок материка Ріо-Гранде (Ріо-Браво-дель-Норте), довжиною 2870 км має у гирлі середньорічні витрати у чотири рази менші, ніж р. Гудзон.

Льодовикове живлення характерне для річок, які стікають з Кордильєр південно-західної Аляски і Канади. Їх мережа густа, але довжина незначна. Річки цього типу живляться талими водами льодовиків і снігів у горах і, як і рівнинні річки снігового живлення, мають різко виражену літню повінь. Проте якщо у річок снігового типу спад води наступає дуже швидко (запаси снігу вичерпуються вже у червні), то у річок із льодовиковим живленням повінь триває до приходу у гори холодного сезону. Ці річки дуже зручні для зрошення земель із посушливим кліматом і гідроенергетичного використання. Найбільшими річками цього типу є Фрейзер, Колумбія, Атабаска, Норт-Саскачеван, Саут-Саскачеван.

Річка Фрейзер (довжина – 1370 км) бере початок у Скелястих горах, перетинає однойменне плато і впадає у Тихий океан. Має весняно-літню повінь. Судноплавна на 180 км від гирла. Характеризується значними запасами водної енергії.

Річка Колумбія (довжина – 2250 км) бере початок у Скелястих горах, перетинає однойменне плато у глибокому каньйоні, Каскадні гори, Уїлламеттську долину та Берегові хребти і впадає у Тихий океан, утворюючі естуарій довжиною 50 км і шириною 11 км. Як і інші річки льодовикового живлення Колумбія повноводна влітку під час танення снігів і льодовиків у горах. Глибина річки в окремих місцях сягає 90 м. У середній течії вона утворює у лавовому Колумбійському плато глибокий каньйон (до 600 м). У нижній течії річки створений каскад водосховищ, розділених греблями, що дає змогу використовувати річкові води для отримання електроенергії і зрошення. Найбільшою притокою Колумбії є річка Снейк.

Річка Атабаска (довжина – 1230 км) бере початок у Скелястих горах, протікає по Великих рівнинах і впадає в однойменне озеро. Нижче озера річка отримує назву Невільнича і зберігає його аж до впадіння у Велике Невільниче озеро. Замерзає на сім місяців.

Грунтове живлення характерне для річок, що течуть у передгірних районах, складених водопроникними породами, запаси грунтових вод у яких поповнюються потужним поверхневим стоком по схилах гір. Річки цього типу несуть мало води і мають стійкий режим із максимумом витрат навесні. Вони широко використовуються для іригації. Найбільшими річками Північної Америки із переважанням грунтового живлення є Сан-Хоакін і Сакраменто, що дренують Каліфорнійську долину. Річка Сан-Хоакін (довжина – 564 км) бере початок у горах Сьєрра-Невада, протікає по південній частині Каліфорнійської долини і впадає у затоку Сан-Франциско, утворюючі одне гирло разом із р. Сакраменто. Річка Сакраменто (довжина – 640 км) бере початок на схилах гір Трініті, дренує північну частину Каліфорнійської затоки і впадає у затоку Сан-Франциско разом із річкою Сан-Хоакін. У живленні обох річок значну частку складають грунтові води, що виклинюються біля підошви навколишніх гір. Найбільш високий рівень вод спостерігається навесні під час танення снігів у горах. Води широко використовуються для отримання електроенергії і зрошення посушливих земель Каліфорнійської долини.

Регулятором стоку багатьох річок північної половини материка є численні озера. Ці природні резервуари забезпечують рівний розхід протягом всього року у річок, які не замерзають. Особливо яскраво вплив цих озер проявляється в режимі річок Ніагара і Св. Лаврентія. П’яту частину їх басейну стоку займають Великі озера. На річці Ніагара(довжина – 55 км), що з’єднує озера Ері і Онтаріо, знаходиться один із самих знаменитих водоспадів світу – Ніагарський водоспад. Ніагара у перекладі з індіанського означає “грім потоків”. І дійсно, шум води, що падає з п’ятидесятиметрової висоти, чутно за декілька десятків кілометрів. Ширина Ніагарського водоспаду складає 1200 м, висота – 50 м. На річці, біля самого уступу водоспаду, знаходиться Козячий острів площею в 20 га, який ділить водоспад на дві частини: праву шириною біля 300 м, що належить США, і ліву шириною в 900 м, що належить Канаді. Канадський водоспад більш потужний і має форму підкови, проте водоспад США більш мальовничий. Поблизу Ніагарського водоспаду розбиті парки з красивими алеями, зроблені висячі мости і проходи під водоспадом. Вночі його освітлюють різнокольорові прожектори. Там щороку буває не менше двох мільйонів туристів з усіх кінців світу.

Озера

Озера розподіляються по території Північної Америки нерівномірно. У переважній більшості вони розташовані у північній і центральній частинах материка на Лаврентійській височині та Центральних рівнинах і мають тектонічно-льодовикове походження. Цим і пояснюються особливості їх розташування: південна межа їх розповсюдження співпадає із південною межею поширення плейстоценового покривного зледеніння. Всього ж на території Північної Америки виділяють десять типів походження озер: льодовиковий, льодовиково-тектонічний, тектонічний, залишковий, лагунний, вулканічний, карстовий, термокарстовий, метеоритний, антропогенний.

Льодовикові озера.Льодовиковими за походженням є трогові загатні озера, що зустрічаються у Кордильєрах Канади і утворюються внаслідок загачування гірськими обвалами трогів – гірських долин, оброблених льодовиками. Усі вони невеличкі за розмірами.

Льодовиково-тектонічні озера. Льодовиково-тектонічне походження мають найбільші озера Північної Америки: Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Атабаска, Оленяче, Вінніпег, Вінніпегосіс, Манітоба, Великі озера. Вони утворились на місці тектонічних западин, що були поглиблені і розширені плейстоценовими льодовиками. Усі озера є проточними і мають прісну воду.

Озеро Велике Ведмеже розміщується у північно-західній частині Лаврентійської височини. Його північне узбережжя сягає полярного кола. Площа озера понад 30 200 км², максимальна глибина – 137 м. Улоговина озера дуже складна і практично складається із п’яти великих заток, відділених одна від одної великими півостровами.

Береги високі, скелясті, поросли хвойними лісами і сильно розчленовані. Уздовж узбережжя тягнуться численні дрібні острови. Вода в озері холодна і дуже прозора. Зовні озеро здається безжиттєвим, проте у ньому водяться цінні промислові риби – сігові і лососеві. Влітку на узбережжі багато водоплавних птахів.

В озеро впадають річки Невільнича, Хей та ін., витікає р. Велика Ведмежа, що є правою притокою р. Маккензі. Замерзає на дев’ять місяців. На озері розвинене судноплавство і рибальство. Узбережжя Великого Ведмежого озера практично не затонуто людиною, за виключенням міста Порт-Радій на східному узбережжі, де ведеться добича і збагачення уранових руд.

Озеро Велике Невільниче (площа – 28600 м², максимальна глибина – 150 м) розташоване на південний схід від озера Велике Ведмеже і трохи поступається йому за величиною, але не поступається складністю будови озерної улоговини. Акваторія озера складається із кількох заток, серед вод яких стирчить безліч дрібних скелястих островів. Північні береги озера високі, круті, складені вапняками і магматичними породами. Західний берег низький, вкритий хвойними лісами. Східний і південний береги озера горбисті і переважно безлісі.

Озеро Атабаска (площа – 7900 м², максимальна глибина – 60 м) розташоване на південний схід від озера Велике Невільниче і поступається обом Великим озерам як за площею, так і за глибиною. Північні береги озера високі, південні – низовинні. Замерзає на 8-9 місяців. В озеро впадає р. Атабаска, а витікає – р. Невільнича. На озері розвинене рибальство.

Озеро Вінніпег (площа – 24300 м², максимальна глибина – 28 м) – це велике, але мілководне озеро, що разом із озерами Вінніпегосіс і Манітоба, є залишком величезного прильодовикового озера Агассіс. Узбережжя озера сильно заболочене і мало освоєне, проте приваблює любителів полювання і рибної ловлі. В озеро впадають великі річки Саскачеван, Ред-Рівер, витікає річка Нельсон.

Великі Американські озера (Верхнє, Гурон, Мічіган, Ері, Онтаріо) – це найбільше у світі скупчення прісних вод, а озеро Верхнє є найбільшим із прісних озер земної кулі. Звертають на себе увагу не тільки площі, але і глибини озер: Верхнє – 393 м, Мічіган – 281 м, Гурон – 226 м, Онтаріо – 237 м, Ері – 64 м. Це пояснюється тектонічним походженням озер. Щоправда над улоговинами цих озер пізніше попрацював льодовик, що неодноразово вкривав цю територію. Всі вони з’єднані між собою, проте лежать на різній висоті у вигляді каскаду, зверненого у бік Атлантичного океану. Найвищу сходинку з висотою 183 м над р. м. займає озеро Верхнє. На другому, більш низькому рівні з висотою 177 м над р. м. лежать озера Мічіган і Гурон. Третій рівень з висотою 174 м над р. м. утворює озеро Ері. На четвертій, самій низькій сходинці з висотою 74 м над р. м. знаходиться озеро Онтаріо. Північні береги озер обривисті і скелясті, південні – низовинні. Замерзають озера звичайно недовго і лише біля берегів. На протоках між озерами побудовані великі електростанції. На озерах розвинене рибальство і судноплавство.