Обгрунтуйте методи розвитку та контролю силових якостей спортсмена. 3 страница
η = Ак / А
Чим вище η, тим рух буде ефективнішим.
Енергія – це запас працездатності системи. Механічна енергія – це загальна кількісна міра руху. Розрізняють потенціальну, кінетичну і повну механічну енергію.
Кінетична енергія тіла – це енергія його механічного руху, що визначає можливість виконувати роботу. При поступальному рухові кінетична енергія визначається як відношення половини маси тіла на квадрат його швидкості:
Е (к) = mv2 / 2
Потенціальною енергією називається енергія, яка визначається взаємним розташуванням тіл, між якими діють сили. Потенціальну енергію мають тіла підняті над площиною відліку, а також розтягнуті чи стиснуті тіла.
Потенціальна енергія в полі сили тяжіння визначається як добуток сили тяжіння (G) на різницю рівнів початкового і кінцевого положення тіла (h) над Землею:
A п (тяж) = G × h
Потенціальна енергія пружнодеформованого тіла визначається як половина добутку модуля пружності (С) на квадрат показника ступеня деформації (∆ l):
E п (пруж.)= C∆l2 / 2
З формул помітно, що потенціальна енергія в полі сили тяжіння залежить від розміщення тіла відносно Землі, а потенційна енергія пружнодеформованого тіла залежить від взаєморозміщення його частин.
При зміні розташування тіла його потенціальна енергія переходить в кінетичну, тобто в енергію кінетичного руху тіла. Повна енергія тіла – сума його потенціальної і кінетичної енергії.При відсутності впливу зовнішніх сил повна енергія системи не змінюється
В рухах людини одні види енергії переходять в інші. Хімічна енергія в м’язах перетворюється в механічну (внутрішня деформація м’язів). Сила внутрішньої деформації породжує силу тяги м'язів, які сприяють перетворенню потенціальної енергії в кінетичну енергію переміщення тіла чи снарядів. Кінетична енергія розвіюється у вигляді теплової чи передається на потенціальну енергію м’язів антагоністів.
v Питання для самоперевірки та контролю знань:
1. Дайте визначення біомеханічних характеристик як категорії біомеханіки.
2. Назвіть величини, що відносяться до системи СІ.
3. Порівняйте значення кінематичних та динамічних характеристик у системі аналізу рухової діяльності.
4. Визначте часові, просторові та просторово – часові характеристики рухової діяльності.
5. Обгрунтуйте сутність інерційних, силових та енергетичних характеристик. Визначте їх роль в аналізі рухової активності.
Тема 3. Основи біомеханічного контролю рухової діяльності
Зміст
3.1. Поняття про біомеханічний контроль.
3.2. Основи вимірювання в біомеханіці.
3.2.1. Шкали та одиниці вимірювання.
3.2.2. Кількісна оцінка техніко – тактичної майстерності.
3.2.3. Точність вимірювання в біомеханічних дослідженнях.
3.3. Тестування і педагогічне оцінювання в біомеханіці.
3.4. Автоматизація біомеханічного контролю.
3.1. Поняття про біомеханічний контроль
Ефективність рухової діяльності людини визначається рівнем фізичної, технічної, тактичної, психологічної і теоретичної підготовки. Саме ці фактори культури руху є визначальними в системі фізичного виховання та спорту.
| Культура рухової діяльності людини | ||||
| Фізична підготовка | Технічна підготовка | Тактична підготовка | Психологічна підготовка | Теоретична підготовка |
Рис. 3.1.Складові культури життєдіяльності
В процесі навчально – тренувальної діяльносі прагнуть не лише зберегти вихідний рівень зазначених факторів, але і вдосконалити їх, підняти на вищий щабель розвитку. При цьому важлива роль відводиться контролю за кожним із перелічених факторів.
Об’єктом біомеханічного контролю є моторика людини як сукупність рухових якостей і їх проявів. Результатом біомеханічного контролю є дані про техніку, тактику рухової діяльності і рухові якості, які забезпечують цю діяльність.
3.2. Основи вимірювання в біомеханіці
3.2.1. Шкали та одиниці вимірювання
Шкалою вимірювання називається послідовність величи, яка дозволяє встановити відповідність між характеристиками досліджуваних обєктів і числами.
В системі біомеханічного контролю найчастіше використовуються шкали найменування, відношенняі порядку [15].
Шкала найменування – найпростіша із усіх шкал вимірювання. В цій шкалі всі умовні позначення виконують роль ярликів і використовуються для розрізнення досліджуваних об’єктів.
Шкала порядку – використовується в тому випадку, якщо складові впорядковані за рангами, але інтервали між цими рангами не можна точно виміряти. За допомогою цієї шкали вимірюють „якісні” показники, які не мають чіткої кількісної міри (знання, здібності, артистизм, виразність рухів тощо). Порядкова шкала не має нульового рівня, тобто вона безкінечна.
Шкала відношення включає числа, які впорядковані не лише за рангами, але і розділені рівними інтервалами – одиницями вимірювання. Це найточніша шкала, її особливістю є те, що в ній визначено положення нульової точки. За цією шкалою визначають більшість біомеханічних характеристик – розміри і масу тіла, положення в просторі, швидкість, прискорення та інші. Шкала відношення дозволяє визначити не лише те, який об’єкт краще або гірше іншого, але і на скільки чи в скільки разів більша ця перевага. Висока точність, інформативність і універсальність даної шкали визначають її як базову в системі біомеханічного контролю.
3.2.2. Кількісна оцінка техніко – тактичної майстерності
Техніко – тактичну майстерність людини визначають такі критерії як об’єм техніки і тактики, різнобічність техніки і тактики, ефективність техніки і тактики і рівень освоєності.
Об’єм техніки – це сукупність технічних прийомів, якими володіє людина обєк тактики – це сукупність тактичних варіантів, якими володіє спортсмен чи спортивний колектив (команда). Прийнять виділяти загальний та змагальний об’єми техніки і тактики. Загальний об’єм – вся сукупність технічних чи тактичних елементів (прийомів), якими володіє спортсмен. Змагальний (реалізаційний) об’єм – це та кількість технічних чи тактичних прийомів, яка реалізується в процесі змагання. Загальний об’єм техніки і тактики завжди більший за змагальний, що пояснюється протидією сeперника та стресовим станом спортсмена на змаганнях. Кваліфіковані тренера прагнуть наблизити змагальний об’єм до загального, що досягається вивченням нових прийомів, закріпленням і доведенням до автоматизму вивчених прийомів, подоланням психологічних бар’єрів на змаганнях.
Технічний арсенал кожного виду спорту складається із груп технічних елементів, при цьому техніка вважається різносторонньою, якщо в ній представлені елементи різних груп.
Подібно до об’єму техніки і тактики різносторнність також поділяється на загальну (демонструється в звичайних умовах) і змагальну (реалізується в процесі змагання).
Ефективність техніки рухових дій і ефективність тактики діяльності – це міра відповідності техніки і тактики визначеної людини вибраному критерію оптимальності. Найефективніший варіант техніки і тактики – це індивідуально оптимальний варіант.
Раціональним називають такий варіант техніки чи тактики, який вважається найкращим для більшості представників в певній віковій чи кваліфікаційній групі. При цьому раціональний варіант техніки може суттєво відрізнятися від ефективного, тобто індивідуально – оптимального варіанту.
Освоєність техніки і тактики – це показник їх стабільності в стандартних умовах і стійкість в ускладнених умовах. Кількісно рівень освоєності техніки і тактики оцінюють за зниженням ефективності в ускладнених умовах порівняно з комфортними [15].
3.2.3. Точність вимірювання в біомеханічних дослідженнях
Результат вимірювання завжди містить похибку, величина якої залежить від точності методу чи прийому вимірювання. Під час біомеханічних вимірювань важливо не лише знаходження досліджуваної величини, а і оцінка допущеної похибки.
Прийнято розрізняти абсолютну і відносну похибки.
Абсолютна похибка дорівнює різниці між результатом вимірювання і реальним значенням вличини. Абсолютна похибка визначається в тих же одиницях, що і сама величина вимірювання.
∆ А = А – А0
| Систематична похибка | Випадкова похибка | ||
| Похибки біомеханічних вимірювань | |||
| Абсолютна похибка | Відносна похибка | ||
| Дійсна відносна похибка | Приведена відносна похибка | ||
| ∆ А = А – А0 | Ад = ∆ А × 100 % / А0 | Ап = А × 100 % / Ам | |
Рис. 3.2 Характеристика похибок при вимірюванні
В практичній діяльності частіше використовується відносна похибка, яка буває двох видів: дійсна і приведена.
Дійсна відносна похибка - це відношення абсолютної похибки до істинного значення вимірюваної величини:
Ад = ∆ А × 100 % / А0
Якщо відоме максимально можливе значення величини, що вимірюється (Ам), то поряд з дійсною може бути визначена і приведена відносна похибка:
Ап = А × 100 % / Ам
Цю величину зазвичай вказують в технічних характеристиках вимірюваної апаратури і називають класом точності.
Похибки бувають систематичними і випадковими.
Систематичною називається похибка, величина якої не змінюється від одного вимірювання до іншого.
Випадковіпохибки виникають внаслідок різноманітних причин, які неможливо передбачити попередньо чи чітко врахувати. Принципово уникнути випадкових похибок неможливо, але використання методів математичної статистики дозволяє кількісно визначити величину такої похибки і врахувати її в процесі вимірювання [15].
3.3. Тестування і педагогічне оцінювання в біомеханіці
Тест – це завдання стандартної форми, за допомогою якого проводиться випробування для визначення рівня фізичної підготовленості чи розвитку певної фізичної якості. Процедуру виконання тесту називають тестуванням.
Уявлення про тести сформувалося у кінці 19 століття. Засновником вважається англійський генетик Гальтон. Наукове обґрунтування теорія тестування одержала у середині 20 років 20 – го століття. Початок розробки систем тестування у СРСР розпочався у 1931 році і досяг свого піку у 1960 [14].
Тести в основі яких лежить рухове завдання називають моторними. В залежності від того, яке завдання стоїть перед досліджуваним виділяють три групи рухових тестів (таблиця 3.1.).
Таблиця 3.1.
Основні групи тестів
| Назва тесту | Завдання спортсмена | Результат | Приклад |
| Контрольні вправи | Показати максимальний результат | Рухове досягнення | 3000 м за 11хв |
| Стандартні функціональні проби | Дозування за величиною виконаної роботи | Фізіологічні чи біохімічні показники | Реєстрація ЧСС при стандартній роботі |
| Дозування за величиною фізіологічних зрушень | Рухові показники при стандартній величині фізіологічних зрушень | Швидкість бігу при пульсі 160 ск/хв | |
| Максимальні функціональні проби | Показати максимальний результат | Фізіологічні чи біохімічні показники | Визначення МСК |
Інколи використовується не один, а кілька тестів, які мають єдину кінцеву мету. Таку групу тестів називають батареєю тестів.
Основні характеристики тестів - інформативність, надійність, стабільність, узгодженість та еквівалентність.
Інформативність (валідність) тесту – це об’єктивна міра відображення цікавого для досліджувача явища у результаті виконання контрольної вправи.
Надійність тесту – ступінь співпадання результатів при повторному тестуванні одних і тих же осіб в однакових умовах.
Стабільність тесту – ступінь співпадання результатів, що проведені в різний час. Повторне тестування називають ретестом.
Стабільність залежить від таких показників:
1. Вид тесту – морфологічні показники більш стабільні, ніж силові;
2. Статевий та віковий контингент досліджуваних – у дорослих тести більш стабільні, ніж у дітей, у спортсменів високої кваліфікації стабільніші, ніж у початківців.
3. Часовий інтервал між проведенням тесту та ретесту [14].
Узгодженість тесту – надійність оцінки результатів незалежно від особистих якостей різних дослідників, що його проводять.
Еквівалентність тестів. Певну рухову якість можна виміряти за допомогою кількох тестів. Такі тести є еквівалентними, тобто майже рівноцінними
Оцінкою називається узагальнена міра успіху в певному тестовому завданні. Процес виставляння оцінок називається оцінюванням.
Оцінювання включає в себе 3 стадії:
Ø вибір шкали оцінювання за допомогою якої відбувається переведення результатів тестів у оцінки (Пропорційна шкала, Прогресуюча шкала, Регресуюча шкала, Сигмовидна (або 8-подібна) шкала, Перцентильна шкала.)
Ø перетворення результатів тесту на бали;
Ø визначення суми загальної оцінки і порівняння її з віковими нормами.
Пропорційна шкала(рис. 3.3.). Шкала передбачає нарахування однакової кількості балів при рівному прирості результатів. Із рисунка бачимо, що зменшення часу бігу на 0,1 с оцінюється у 20 балів, їх отримає школяр, який поліпшив результат у бігу на 100 м з 12,8 до 12,7 с, а також юний спортсмен, який поліпшив свій результат з 12,2 до 12,1 с [14].
Рис. 3.3. Пропорційна шкала
Прогресуюча шкала(рис. 3.4.). При використанні такої шкали рівні прирости результатів оцінюються по-різному. Чим вищі абсолютні прирости, тим більша прибавка в оцінці. Наприклад, із рисунка бачимо, що за поліпшення результату в бігу на 100 м з 12,8 до 12,7 с дається 20 балів, а з 12,7 до 12,6 с — 30 балів.
Рис. 3.4. Прогресуюча шкала
Регресуюча шкала(рис. 3.5.). Ця шкала передбачає по мірі наростання досягнень в тесті нарахування все меншої кількості балів. Так, за поліпшення результатів у бігу на 100 м з 12,8 до 12,7 с дається 20 балів, а з 12,1 до 12,0 с — 4 бали. Деяким здається, що практичне використання таких шкал несправедливе, проте використання їх у багатьох випадках є доцільним.
Рис. 3.5. Регресуюча шкала
Сигмовидна (або 8-подібна) шкала(рис. 3.6.). У цих шкалах поліпшення дуже низьких та дуже високих результатів заохочується слабо. Тут найвище оцінюється приріст результативності у середній зоні досягнень. Так, за поліпшення результату з 12,8 до 12,7 с і з 12,1 до 12,0 с нараховується по 10 балів, аз 12,5 до 12,4 с — 30 балів.
Рис. 3.6. Сигмовидна шкала
Перцентильна шкала(від англ. регсепі — процент). В її основу покладено таку систему нарахування балів: кожний школяр за свій результат у тесті отримує стільки балів, скільки процентів дітей він випередив. Наприклад, визначено, що кращий результат у дітей 10 років при ударі ногою по м'ячу на дальність дорівнює 26,5 м (рис. 3). Оцінка переможця у даному випадку 100 балів. А дитина, яка показала результат 8,5 м і випередила 10 % дітей свого віку, отримує відповідно 10 балів. Оцінка останнього — 0 балів [14].
Нормою називається гранична величина результату тесту, на основі якої проводять класифікацію спортсменів.
Є офіційні (розрядні) та неофіційні норми. Також виділяють вікові норми, статеві, індивідуальні.
Функціональні проби – це різні дозовані навантаження, що дозволяють оцінити функціональний стан організму залежно від форми руху, потужності і режиму роботи.
3.4. Автоматизація біомеханічного контролю
Всі вимірювальні системи в біомеханічних дослідженнях включають в себе датчики з підсилювачами і перетворювачами. Для підвищення точності вимірювання зараз застосовуються радіотелеметрія, лазери, ультразвук, відеозйомка, радіоактивність тощо.
Датчик – це перша ланка вимірювальної системи, він закріплюються або на тілі спортсмена, або за його межами. Датчики, які закріплюються на тілі спортсмена повинні мати мінімальну масу і розміри, високу міцність, зручне кріплення, вони не повинні утруднювати рухи і створювати дискомфорт. До цієї групи датчиків належать маркери суглобів, електроміографічні електроди, гоніометричні датчики і датчики прискорення (Рис. 3.7. )
Рис 3.7. Екзодатчики: А – маркери суглобів, Б – екзоскелет гоніометричних датчиків, В – екзоскелет акселерометричних датчиків.
Точність біомеханічних вимірювань буде вищою, якщо умови вимірювання наближені до природних, тому зараз прагнуть розмістити датчики на спортивному інвентарі та платформах. Платформи, як правило, таємно встановлюються в секторі для стрибків чи метань, під покриттям бігової дорожки чи гімнастичного помосту.
Тензодатчики застосовуються для вимірюванння сили в багатьох видах спорту. Так в гімнастиці, їх наклеюють на перекладину, кільця ручки коня, в важкій атлетиці – на гриф штанги, в біатлоні - на спусковий гачок і приклад, у веслуванні – на весло тощо. У легкій атлетиці використовуються тензоустілки, які вставляються у спортивне взуття. Тензодатчики і їх модифікації використовуються не лише для вимірювання сили, але і для визначення величини прискорення і реєстрації коливань тіла. Стабілограма дозволяє визначати стійкість тіла, що особливо важливо враховувати в гімнастиці, акробатиці, фігурному катанні та інших видаз спорту. Цей вид дослідження також використовується при лікуванні осіб із порушенням координації рухів і при тестуванні нервової системи перед змаганнями.
Фотоелектричні датчики засновані на реєстрації електричного струму, який виникає під впливом світла. Вони використовуються для вимірювання швидкості та тривалості окремих фаз у циклічних видах спорту (біг, ходьба, плавання).
Для того, щоб використати інформацію, отриману від датчиків, її потрібно передати по телементричному каналу і зареєструвати. Термін „телеметрія ” грецького походження і означає „зміну на відстані”. Виділяють провідникову телеметрію, радіотелеметрію, телеметрію за допомогою променів світла та інфрачервоних променів.
Провідникова телеметрія є простою і стійкою до похибок, головний її недолік – неможливість передачі сигналів з датчиків, установлених на тілі людини, яка знаходиться в русі. Радіотелеметрія – метод передачі інформації по радіо про результати вимірювань. Радіотелеметрія дозволює контролювати рівень майстерності рухів у природних змагальних умовах. При цій методиці на тілі спортсмена закріплюються біомеханічні датчики і мініатюрні радіометричні пристрої.
Реєстрація електричних сигналів здійснюється різноманітними індикаторами складної будови.
Реєстрація зображення дозволяє контролювати естетичний фактор змагання у гімнастиці, фігурному катанні та інших видах спорту. Кінематику рухів реєструють оптичними методами, які широко впроваджуються в практику біомеханічних досліджень з 1839 року, коли Франсуа Араго відкрив фотографію. У 1882 році Е.Ж. Марей вперше отримав хронофотографію, встановивши перед обєктивом фотокамери диск з прорізами. Циклограма – це спосіб схематичної реєстарації зображення тіла. З цією метою на тілі спортсмена закріплюють мініатюрні лампочки чи світловідбивачі і на фотопластинці фіксується послідовність точок руху вибраної ланки тіла. (Рис. 3.7.).
Рис. 3.7. Хронофотограма і циклограма стрибка гімнастки
Останнім часом біомеханічні дослідження більш широко використовують цифрову фото та відеозйомку з послідуючою комп’ютерною обробкою матеріалу. Такі методи дозволяють проаналізувати фазову структуру вправ, порівняти характер виконанння вправи конкретним спортсменом із еталонним зразком, визначити помилки та внести корекцію в процес технічного вдосконалення [15].
v Питання для самоперевірки та контролю знань:
1. Охарактеризуйте основні шкали та одиниці вимірювання в біомеханіці.
2. Проаналізуйте об’єм, освоєність техніки і тактики рухової діяльності.
3. Охарактеризуйте точність вимірювань у біомеханічних дослідженнях та визначте основні типи похибок.
4. Порівняйте контрольні вправи, стандартні та максимальні функціональні проби. Наведіть приклади.
5. Проаналізуйте основні характеристики тестів.
6. Проаналізуйте основні шкали оцінювання в спорті. Визначте доцільність їх застосування.
7. Обгрунтуйте перспективи сучасних методів дослідження у системі біомеханічного контролю.
Тема 4. Морфо - функціональна характеристика опорно – рухового апарату людини
Зміст
4.1. Поняття про руховий апарат людини як матеріальну основу руху.
4.2. Механізм проведення збудження через нервово-м'язові синапси.
4.3. Будова м'язових волокон.
4.4. Фізіологічна характеристика рухових одиниць м'язів
4.5. Форми і типи м'язових скорочень.
4.6. Режими скорочення м'язових волокон.
4.7. Характеристичні криві м'язів.
4.8. Сила і робота м'язів.
4.9. Динамічна і статична діяльність м'язів.
4.10. Енергетика скорочення м'язів.
4.11. Поняття про робочу гіпертрофію м'язів.
4.1. Поняття про руховий апарат людини як матеріальну основу руху
Вся різноманітність пристосувальних реакцій людини і тварин до зовнішнього середовища можлива лише завдяки руховій активності.
Систему органів і тканин, що виконують функцію руху, називають руховим апаратом. У людини і хребетних тварин руховий апарат складається із кісток скелета, з'єднаних між собою суглобами і зв'язками, скелетних м'язів, прикріплених до кісток, і рухових нервових клітин — мотонейронів.
Рухові реакції здійснюються за рахунок скорочення скелетних мязів під впливом імпульсів, що надходять з мотонейронів, розташованих у спинному мозку. Аксон мотонейрона при вході в м'яз розгалужується на гілочки, які в місцях контакту з м'язовими волокнами утворюють нервово-м'язові синапси. Один мотонейрон може мати різну кількість гілочок і іннервувати різну кількість м'язових волокон. Наприклад, в м'язах очного яблука один мотонейрон іннервує 3...6 м'язових волокон, а у великих м'язах ніг число їх досягає 200. Мотонейрон і група м'язових волокон, що іннервують-ся його аксоном, утворюють функціональний елемент рухового апарату — його рухову одиницю. Скелетні м'язи, залежно від їхніх розмірів, складаються з багатьох сотень і навіть тисяч рухових одиниць. При цьому, чим менша кількість м'язових волокон входить до складу рухової одиниці, тим тонше управління можливе силою скорочення м'яза. Сила скорочення м'яза визначається кількістю одночасно збуджених рухових одиниць. Так, малі рухові одиниці переважно входять до складу дрібних м'язів обличчя, пальців рук, частково вони є у великих м'язах.
Малі рухові одиниці іннервуються відносно малими мотонейронами з тонким аксоном. Поріг збудження малих мотонеиронів нижчий, ніж у великих. Тому при дії подразника в першу чергу збуджуються малі мотонейрони і скорочуються малі рухові одиниці, що має важливе значення для узгодження сили скорочення м'яза з силою діючого подразника. Управління діяльністю рухового апарату здійснюється складною взаємодією нервових центрів, розташованих у різних відділах центральної нервової системи (рис. 4. 1).
Рис. 4. 1. Зв’язки низхідної системи, що впливають на активність мотонейрона[11]
4.2. Механізм проведення збудження через нервово-м'язові синапси
Механізм передачі збудження з кінцевих розгалужень мотонеиронів на м'язові волокна в принципі схожий з механізмом передачі збудження в синапсах центральної нервової системи. Нервово-м'язовий синапс утворюється синаптичним ґудзичком нервового закінчення мотонейрона і постсинаптичною мембраною, або кінцевою пластинкою, м'язового волокна. Між ними знаходиться синаптична щілина (рис. 4. 2).
Рис. 4. 2. Схема будови нервово – мязового синапсу (за Жуковим):
1 – нервове волокно, 2 – мієлінова оболонка, 3 – лемоцит, 4 – нервове закінчення, 5 – пресинаптична мембрана, 6 – синаптичні пухирці, 7 – мітохондрії, 8 – м’язовн волокно, 9 – постсинаптична мембрана, 10 – синаптична щілина, 11 – ядро, 12 – міофібрили.
Передача збудження відбувається таким чином: потенціал дії, що надходить по нервовому закінченню, деполяризує пресинаптичну мембрану. Деполяризація викликає зміни її проникності і виділення в синаптичну щілину медіатора — ацетилхоліну. Ацетилхолін шляхом дифузії проходить крізь щілину, деполяризує мембрану кінцевої пластинки і викликає її збудження — потенціал кінцевої пластинки. Зміна потенціалу кінцевої пластинки внаслідок виникнення колових струмів автоматично призводить до появи локальних змін потенціалу м'язової мембрани. Величина потенціалу дії м'язового волокна 130 мВ, тривалість його — 2 мс. По поверхні мембрани м'язового волокна збудження розповсюджується із швидкістю 5...12 м/с. Майже одночасно з деполяризацією пост-синаптичної мембрани ацетилхолін дуже швидко (за кілька мілі-секунд) руйнується під впливом ферменту холінестерази, яка знаходиться в ділянці кінцевої пластинки. Таким чином, деполяризація постсинантичної мембрани триває короткий час, і вона швидко відновлює свою збудливість. Але якщо мотонейрон посилає імпульси тривалий час і з великою частотою, то кількість ацетилхоліну в синапсах вичерпується і передача збудження через нервово-м'язові синапси припиняється. Припинення передачі збудження в нервово-м'язовому синапсі може при високій частоті імпульсів наступити внаслідок того, що при високій частоті імпульсів холінестераза не встигає зруйнувати ацетилхолін, і постсинаптична мембрана постійно знаходиться в деполяризованому стані. Ці зміни в нервово-м'язовому синапсі можуть виникати при інтенсивній і тривалій роботі і призводити до зниження працездатності м'язів [11, 16]
4.3. Будова м'язових волокон
М'язи складаються з великої кількості спеціалізованих скоротливих клітин і сполучної тканини. Сполучна тканина утворює сухожилля, за допомогою яких м'язи прикріплюються до кісток. Скоротливими елементами м'язів є м'язові волокна.
М'язові волокна — це багатоядерні клітини завтовшки 10 ... 100 мкм і завдовжки до кількох сантиметрів (рис. 3). Зовні вони оточені еластичною оболонкою — сарколемою, яка з'єднується із сполучною тканиною м'яза. Мембрана м'язових волокон, як і інших клітин, двошарова, завтовшки 10 нм. Кожне волокно має велику кількість (1 тис. і більше) міофібрил — м'язових ниток діаметром 1 ... 2 мкм, які тягнуться від одного кінця волокна до другого. В свою чергу міофібрили складаються ще з більш тонких ниток — протофібрил. Розрізняють товсті протофібрили (діаметром 15... 25 нм), утворені скоротливим білком — міозином, і тонкі протофібрили (діаметром 4,5... 6,5 нм), утворені білком актином.
Дата добавления: 2016-06-13; просмотров: 1303;