Надземне і повітряне середовище існування.

Наземно-повітряне середовище було освоєно в ході еволюції значно пізніше, ніж водне. Життя на суші вимагало таких пристосувань, які виявились можливими лише при досить високому рівні організації і рослин, і тварин. Наземно-повітряна обстановка набагато складніша для життя, ніж океан. Тіла живих організмів оточені повітрям – газоподібним середовищем з низькою густиною, високим вмістом кисню і малою кількістю водяної пари. Це надзвичайно змінює умови дихання, водообміну і переміщення живих істот.

Низька густина повітря визначає його малу піднімальну силу і незначну опорність. Мешканці повітряного середовища повинні мати власну опорну систему, яка підтримує тіло: рослини – механічними тканинами, тварини – твердим або, рідше, гідростатичним скелетом. Крім того, всі мешканці повітряного середовища тісно пов’язані з поверхнею землі, яка служить їм для прикріплення і опори. Життя у завислому стані в повітрі неможливе. Правда, багато мікроорганізмів і тварин, спори, насіння, пилок рослин регулярно присутні в повітрі й розносяться повітряними течіями, численні тварини здатні до активного польоту, однак у всіх цих видів основна функція їхнього життєвого циклу – розмноження – здійснюється на поверхні землі. Для більшості з них перебування у повітрі пов’язане лише з розселенням або пошуком здобичі.

Мала піднімальна сила повітря визначає масу і розміри наземних організмів. На поверхні найкрупніші тварини менші, ніж гіганти водного середовища. Ссавець розміром із сучасного кита не міг би існувати на суші, оскільки б його розчавила б власна вага. Серед велетенських ящурів мезозою найкрупніші вели напівводний спосіб життя. Найбільш високі прямостоячі рослини секвойї, які сягають 100 м, мають надзвичайно міцну опорну деревину, тоді як у сланях велетенських бурих водоростей Macrocystis, що виростають до 50 м, механічні елементи лише слабо відокремлені в серцевинній частині талому.

Повітря має низький опір, тому деякі тварини використали в ході еволюції екологічні переваги цієї властивості повітряного середовища, набувши здатності літати. До активного польоту здатні 75% видів усіх наземних тварин, переважно комахи і птахи, проте зустрічаються літуни й серед ссавців та рептилій. Літають наземні тварини в основному за допомогою мускульних зусиль, однак деякі можуть і планерувати за рахунок повітряних течій.

Газовий склад повітря у приземному шарі атмосфери досить однорідний: азот – 78,1; кисень – 21; аргон – 0,9; вуглекислий газ – 0,03%. Однак різні домішкигазоподібних, краплиноподібних і твердих (пилових) часток, що потрапляють в атмосферу, можуть мати суттєве екологічне значення (забруднення…).

Розглянемо кисень. Високий вміст кисню сприяв підвищенню обміну речовин у наземних організмів порівняно з первинноводними. Саме у наземній обстановці, на базі високої ефективності окислювальних процесів в організмі виникла теплокровність у тварин (гомойотермія).

Дефіцит вологи – ще одна особливість повітряно-наземного середовищ.

Великий розмах температурних коливань – наступна відмінна риса цього середовища.

У більшості районів суші добові та річні амплітуди температур становлять десятки градусів. Особливо значні зміни температури повітря спостерігаються у приполярних континентальних районах і пустелях. На околицях Якутська середня температура повітря в січні – -43ºС, липня – +19ºС, а річний розмах від – -64ºС до +35ºС, тобто близько 100ºС. Сезонний розмах температури повітря в пустелях Середньої Азії – 68ºС-77ºС, а добовий – 25ºС-38ºС. Умови життя в наземно-повітряному середовищі ускладнюються, крім того, існуванням погодних змін. Як бачимо, живі організми адаптуються і навіть до таких умов існування.

Світловий режим наземно-повітряного середовища характеризується: великою інтенсивністю і кількістю світла. Основним способом орієнтації для тварин є зір.

Рельєф місцевості й властивості ґрунту також впливають на умови життя наземних організмів, передусім рослин. Властивості земної поверхні, які мають екологічний вплив на її мешканців, об’єднують назвою "едафічні фактори середовища" (від грец. едафос – основа, ґрунт).

Наприклад, кореневі системи деревних порід (берези, модрини) в районах з багаторічною мерзлотою розташовуються на великій глибині і простерті в ширину. Там, де немає багаторічної мерзлоти, кореневі системи цих же рослин менше розпростерті і проникають у глибину. В багатьох степових рослин корені можуть добувати воду з великих глибини, водночас у них багато й поверхневих коренів у гумусованому горизонті ґрунту, звідки рослини вбирають елементи мінерального живлення. На перезволоженому, погано аерозованому грунті у мангрових заростях численні види мають спеціальні дихальні корені (пневматофори).

Опади (дощ, сніг, град …) теж мають великий вплив на живі організми.