Умови (підстави) договірної відповідальності

Цивільно-правова відповідальність є негативним для порушника наслідком вчиненого ним правопорушення. Юридич­ною підставою такої відповідальності є закон, а фактичною — склад цивільного правопорушення. Вона настає за наявності таких умов:

1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи;

2) шкідливого результату такої поведінки (шкоди);

3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою і шкодою;

4) вини особи, яка завдала шкоду.

Перші три умови (протиправність, шкода, причинний зв'язок) є об'єктивними, а четверта (вина) — суб'єктивною підставами цивіль­но-правової відповідальності.

Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акта або виявилася у не­виконанні чи неналежному виконанні договірного зобов'язання. Протиправність поведінки боржника або кредитора полягає в по­рушенні договірного зобов'язання. Відповідно до ст. 610 ЦК по­рушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне вико­нання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Одним із видів порушення зобов'язання є простро­чення боржника або кредитора. Судити про прострочення боржни­ка або кредитора можна тоді, коли порівняти встановлені законом чи договором послідовність і строки виконання сторонами своїх обов'язків і фактичну наявність (або відсутність) такого виконання у визначений час. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не при­ступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок про­строчення кредитора (частини 1 і 4 ст. 612 ЦК, ч. 1 ст. 220 ГК). Кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, які встановлені договором, актами цивільного законо­давства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обо­роту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Якщо кредитор не вчинив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов'язок, виконання зобов'язання може бути від­строчене на час прострочення кредитора (частини 1 і 2 ст. 613 ЦК, частини 1 і 3 ст. 221 ГК).

Шкода — друга неодмінна умова цивільно-правової відповідаль­ності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють змен­шення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового бла­га. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову або немайнову (наприклад, моральну) шкоду.

Грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. У ЦК 1963 р. про відшкодування збитків як спосіб захисту цивільних прав йшлося у ч. 1 ст. 6, але питання про структуру збитків, умови та порядок стягнення їх вирішувались у нормах зобов'язального права. Зокрема, в ч. 2 ст. 203 ЦК під збитками розумілись витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неодержані кредитором доходи, які б він одержав, якби боржник виконав зобов'язання. Проте проблема відшкодування збитків виникає не лише при невиконанні чи неналежному виконанні зобов'язань, а й при порушенні інших прав та обов'язків (особистих немайнових, ін­телектуальної власності тощо). Ось чому правила про відшкодування збитків і компенсацію моральної шкоди закріплені серед основних положень Книги 1 (Загальні положення) ЦК.

Відповідно до ст. 22 ЦК особа, якій заподіяно збитків у резуль­таті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодуван­ня. Збитками вважаються: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного пра­ва (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування у меншому або біль­шому розмірі. Якщо особа, що порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв'язку з неодержанням нею доходів, не може бути меншим від доходів, що їх одержав порушник права. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в іншій спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватись в натурі (передання речі того самого роду та тієї самої якості, полагодження пошкодженої речі тощо). Чинне законодавство окремо не передбачає обов'язку боржника від­шкодувати кредиторові збитки, пов'язані з інфляцією. У роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки» (нині — господарського) від ЗО березня 1995 р. рекомендувалося при вирішенні спорів виходити з того, що від­шкодуванню підлягають фактичні збитки (прямі та упущена виго­да), розмір яких залежить від умов інфляції. Однак у кожному кон­кретному випадку позивач має довести, наскільки існуюча інфляція вплинула на розмір заподіяних збитків і яких заходів він уживав до їх зменшення¹.

Щоб стягнути з правопорушника зазнані збитки, потерпіла особа має довести їх наявність і розмір. Відповідно до пунктів 2—4 ст. 623 ЦК розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доводить кредитор. Якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або договором, під час визначення збитків беруться до уваги ринкові ціни, що існували на день добровільного задоволення вимо­ги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконано, а якщо ви­мога не буде задоволена добровільно, — у день пред'явлення позову. Суд може задовольнити вимогу щодо відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення. Під час визначення неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховують­ся вжиті кредитором заходи для їх одержання.

У постанові Вищого господарського суду України від 27 жовтня 2005 р. у справі № 24/64 зазначено, що при обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватись тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум або інших цінностей, якби зобов'язання було виконано боржни­ком належним чином. Нічим не підтверджені розрахунки кредитора про можливі доходи до уваги братися не повинні. Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які поніс би кредитор, якби не відбулося порушення права. Обґрунтування і доказування розміру збитків здійснюється креди­тором. Така вимога обумовлена основною спрямованістю цивільно-правової відповідальності саме на відшкодування збитків.¹

До складу збитків, які підлягають відшкодуванню особою, що порушила зобов'язання, зокрема у сфері господарювання, вклю­чаються і додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених ма­теріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною (ч. 1 ст. 225 ГК). Але слід мати на увазі, що перекласти на порушника можна лише санкції (неустойку), які сплачені кредитором іншим особам за порушення саме цивільно-правових зобов'язань, а не обов'язків, які виплива­ють із адміністративних, фінансових, інших правовідносин. Так, у сфері зовнішньоекономічних відносин вітчизняний суб'єкт госпо­дарювання не має права вимагати від іноземного учасника договору відшкодування пені, сплаченої ним у бюджет за рішеннями подат­кових органів за несвоєчасне надходження в Україну сум виручки за поставлені товари, виконані роботи або надані послуги (Закон Ук­раїни від 23 вересня 1994 р. «Про порядок розрахунків в іноземній валюті»). Сплати зазначеної пені як фінансової санкції вітчизняний учасник зовнішньоекономічного договору міг би уникнути, якби своєчасно, тобто до спливу 90 днів з моменту настання обов'язку щодо оплати товарів, пред'явив у відповідному органі (наприклад, за наявності відповідного застереження у договорі — в Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України) позов до іноземного контрагента про стягнення вартості неоплачених товарів.

Так, у справі за позовом українського ТОВ до російського ТОВ про стягнення 864701,72 російського рубля, у т. ч. 390 тис. рос. руб. штраф­них санкцій і 302051,72 рос. руб. збитків Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України відмовив у вимозі позивача покласти на відповідача суму 140306,29 рос. руб. збитків, заподіяних позивачеві у зв'язку зі сплатою в бюджет Ук­раїни штрафних санкцій, нарахованих податковими органами за несвоєчасне надходження на рахунок позивача валютної виручки. У своєму рішенні МКАС при ТПП України зазначив, що в силу ст. 77 Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів сторона, яка посилається на порушення договору, по­винна вжити таких заходів, які є розумними при даних обставинах для зменшення шкоди. Аналогічна норма міститься і в ст. 226 ГК. Статтею 4 Закону України «Про порядок розрахунків в іноземній валюті» передбачено, що при прийнятті МКАС при ТПП України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента валютної за­боргованості нарахування пені за ненадходження валютної виручки зупиняється і пеня за цей період не сплачується. Отже, своєчасно звернувшись в Арбітражний суд за захистом порушених прав, пози­вач мав можливість відвернути ці збитки, однак цього не зробив¹.

Звичайно, визначити розмір збитків, завданих порушенням цивільних прав, особливо неодержаних доходів, на практиці не зав­жди легко можна здійснити. Навіть у тих сферах договірних відно­син, де майнова відповідальність не обмежена, пред'явлення вимог до винних контрагентів про повне відшкодування збитків за по­рушення зобов'язань, на жаль, нечасте явище у господарській та судовій практиці. Це зумовлено, зокрема, відсутністю апробованих методик щодо підрахунку збитків, якими могли б керуватися пра­цівники юридичних служб підприємств, інших суб'єктів господа­рювання в обґрунтуванні вимог про відшкодування збитків. Для того щоб договірно-правова і претензійно-позовна робота були діє­вим інструментом у взаємовідносинах господарюючого суб'єкта з його контрагентами, необхідно налагодити у всіх підрозділах чіткий облік виконання зобов'язань як його контрагентами, так і самим суб'єктом підприємництва.

Порушення особистих і майнових прав може спричинити виник­нення у потерпілої особи моральної (немайнової) шкоди. Відповідно до ст. 23 ЦК особа має право на відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фі­зичної або юридичної особи. Як зазначив Вищий господарський суд України у п. 1 роз'яснення від 22 лютого 1996 р. (в редакції від 31 травня 2001 р. № 02-5/95), моральною шкодою юридичної особи визнається шкода, заподіяна організації порушенням її законних немайнових прав. Посягання на немайнові права юридичної осо­би може спричинити негативні наслідки: приниження репутації в суспільстві, формування негативної оцінки її як суб'єкта цивільних правовідносин, і, як результат, — зменшення кількості контрагентів, споживачів тощо, а отже, і майнові витрати. Порушення договірних зобов'язань суб'єктами підприємництва теж може призвести до ви­никнення моральної шкоди. Так, відповідно до ст. 1076 ЦК за дого­вором банківського рахунка банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. У разі розголошения банком відомостей, що становлять банківську таємни­цю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі непра­вомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю іншої особи, відш­кодовується за нормами про позадоговірну відповідальність (статті 1167 і 1168 ЦК). Оскільки відшкодування моральної шкоди є одним із загальних способів захисту цивільних прав та інтересів (ст. 16 ЦК), а положення ст. 23 ЦК теж є нормами загальної дії і не пов'язують таке право із закріпленням його у спеціальних нормах законодав­ства, слід визначити обґрунтованим висновок про те, що право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства.¹

Однією з необхідних умов цивільно-правової відповідальності є наявність безпосереднього причинного зв'язку між протиправ­ною поведінкою правопорушника і збитками потерпілої сторони. Мається на увазі, що протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи, — наслідком протиправної поведінки правопорушника.

Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення, крім вищезазначених трьох об'єктивних умов — протиправності, збитків і причинного зв'язку, за загальним правилом, необхідна ще одна умова — вина заподіювача.

У статті 614 ЦК вина розглядається окремо як умова (підстава) відповідальності за порушення зобов'язання. Особа, яка порушила зобов'язання несе відповідальність за наявності її вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Закон не містить визначення поняття вини. У літературі з цивіль­ного права вина зазвичай розглядається як психічне ставлення осо­би до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Однак запро­поноване й інше розуміння вини, яке ґрунтується на положеннях ст. 614 ЦК, як невжиття особою усіх залежних від неї заходів щодо належного виконання обов'язку. Тому особа є невинною, якщо вона доведе, що вжила усіх залежних від неї заходів щодо належного ви­конання зобов'язання.

У цивільному праві діє припущення (презумпція) вини особи, яка вчинила правопорушення. Відсутність вини доводить особа, яка порушила зобов'язання (ч. 2 ст. 614 ЦК).

Так, рішенням Вищого арбітражного суду України, прийнятим у справі № 20/5 за позовом ЯВО «Петрозаводскбуммаш» до Маріупольського мета­лургійного комбінату про стягнення 175 597 крб. неустойки за недопоставку металопродукції у позові було відмовлено, оскільки недопоставка сталася з причин, які не залежали від відповідача. Маріупольський металургійний комбінат надав докази того, що він не був забезпечений сировиною, необ­хідною для виробництва продукції (кокс, концентрат, аглоруда). Вжиті відповідачем заходи з придбання переліченої сировини і заготовок, у т. ч. звернення до Міністерства металургії, постачальників сировини, частина яких перебуває на території Російської Федерації, позитивних результатів не дали. У зв'язку з неможливістю виготовлення і поставки продукції з причини незабезпеченості сировиною відповідач не раз повідомляв про це по­зивача, просив його вжити відповідних заходів. За таких обставин арбіт­ражний суд обгрунтовано зробив висновок про відсутність вини відповідача у недопоставці продукції.

У коментарі до цієї справи зазначається, що при вирішенні пи­тання про вину слід виходити з того, що підприємство повинно вживати всіх необхідних заходів для безумовного і належного вико­нання своїх зобов'язань перед іншою стороною. При цьому, за за­гальним правилом, обставинами, які звільняють від відповідальності за невиконання зобов'язання, не вважаються посилання на відсут­ність чи недоліки обладнання, робочої сили, технічної документації, а також те, що зобов'язання не було виконано з вини інших пос­тачальників, які не поставили матеріали та сировину, потрібну для виготовлення продукції за договором. Лише у виняткових випадках, коли є докази, що сторона, яка не виконала зобов'язання, зробила все від неї залежне, щоб виконати зобов'язання, вона може бути звільнена від відповідальності¹.

Окремі суперечності зустрічаються і в самих кодексах. Взяти, наприклад, питання щодо підстав відповідальності за порушення зобов'язань. Так, відповідно до ч. 1 ст. 218 ГК підставою госпо­дарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. А далі в ч. 2 цієї самої статті зазначено, що «учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарсько­го зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення». Тобто в цьому положені стверджується презумпція вини особи, яка не вико­нала чи неналежно виконала господарське зобов'язання. Це положення співзвучне з нормами, що закріплені в частинах 1 і 2 ст. 614 ЦК, відповідно до яких особа, яка порушила зобов'язання, несе від­повідальність за наявності її вини (умислу чи необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо на­лежного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Однак уже в наступному, за зазначеним вище, реченні в ч. 2 ст. 218 ГК стверджується, що «у разі, якщо інше не передбачено за­коном або договором, суб'єкт господарювання за порушення госпо­дарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарсьої діяльності». Тобто цим положенням уже заперечується попереднє (про відповідальність за наявності вини правопорушника), бо лише дія непереборної сили може в цьому разі звільнити правопорушни­ка від відповідальності за порушення господарського зобов'язання, отже, відповідальність його може настати і без вини.

У ст. 614 ЦК названо дві форми вини — умисел і необережність, хоч критерії для їх розмежування в кодексі не наведені. Необереж­ність, у свою чергу, розрізняється або як легка, або як груба необе­режність залежно від ступеня нехтування винною особою своїми обов'язками за зобов'язанням з урахуванням конкретних обставин справи. За загальним правилом, обсяг відповідальності особи за по­рушення нею зобов'язання не залежить від форми її вини (умисел чи необережність), тобто збитки відшкодовуються у повному обсязі незалежно від того, чи діяла особа навмисно, чи необережно. Проте, окремою нормою закону може бути передбачено, що відповідаль­ність особи настає лише за наявності грубої необережності в діях правопорушника, а легка необережність звільняє його від відпові­дальності. Так, за п. З ст. 950 ЦК зберігач за договором зберігання відповідає за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закін­чення строку зберігання лише за наявності його умислу або грубої необережності.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини (або незалежно від вини), якщо це пере­дбачено договором або законом. Так, якщо за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах, тобто за наявності вини, яка презюмується, то професійний зберігач відповідає за ці порушення, якщо не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця, тобто відповідальність професійного зберігача може настати і без його вини ( пункти 1 і 2 ст. 950 ЦК).

У проекті ЦК (ст. 639) відповідальність без вини (крім дії непе­реборної сили) пропонувалось встановити для осіб за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням ними підприємницької діяль­ності. Дійсно, у цій діяльності підприємцям доводиться нерідко приймати рішення в умовах невизначеності та ризику. Щоб зни­зити несприятливий вплив на підприємництво фактів порушення зобов'язань контрагентами, можна використати різні заходи: прове­дення моніторингу (спостереження та оцінка процесів підприємницт­ва); співробітництво з консультативними фірмами в галузі аудиту, менеджменту, інформації, права; вибір надійних партнерів; спів­робітництво з конкурентами на ринку товарів тощо. Певну роль у цій сфері відіграє страхування підприємницьких ризиків (напри­клад, страхування від неповернення кредитів банкові).

Однак в остаточному варіанті Цивільного кодексу України (від 16 січня 2003 р.) як загальне правило про підвищену (без вини) відповідальність підприємця за порушення зобов'язань у зв'язку зі здійсненням підприємницької діяльності не передбачена. Отже, і в цих випадках відповідальність підприємця може настати на загаль­них підставах.

Особливі умови відповідальності боржника за порушення ним грошового зобов'язання визначені у ст. 625 ЦК. Оскільки, за загаль­ним правилом, цивільно-правова відповідальність настає за наяв­ності вини особи, яка порушила зобов'язання, а її вина презюмується, то, довівши, що неможливість виконання зобов'язання стала­ся без її вини, особа звільняється від відповідальності. Винятком з цього правила є покладення відповідальності за порушення гро­шового зобов'язання. Відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку і, як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає провини боржника, не звільняють його від відпові­дальності за прострочення грошового зобов'язання, оскільки гроші завжди є в обігу і способи їх придбання особою теж є різні.

У частині 2 ст. 625 ЦК визначено правові наслідки простро­чення боржником виконання грошового зобов'язання. По-перше, на вимогу кредитора боржник повинен сплатити суму боргу з урахуван­ням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Від­повідно до ст. З Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої вла­ди в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в періодичних офіційних виданнях. Сплата основного грошового боргу з урахуванням індексу інфляції — це один із видів збитків, які виникли у кредитора за час прострочення виконання боржником грошового зобов'язання. Кредитор не поз­бавлений права вимагати відшкодування й інших збитків, викли­каних простроченням боржника. Про відшкодування збитків у разі порушення грошових зобов'язань у сфері господарювання йдеться, зокрема у ст. 229 ГК.

По-друге, за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань дого­вором або законом може бути передбачена неустойка (пеня). Зок­рема, Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне вико­нання грошових зобов'язань» (із змінами і доповненнями, внесени­ми Законом України від 10 січня 2002 р. № 2921-III) передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встанов­люється за угодою сторін. Розмір пені обчислюється від суми про­строченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Зазначена неустойка (пеня) застосовується за не­своєчасне виконання грошових зобов'язань, суб'єктами яких є під­приємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи—суб'єкти підприємницької діяльності.

По-третє, боржник, який прострочив виконання грошового зобо­в'язання, має сплатити кредиторові три проценти річних від про­строченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений до­говором або законом. У господарській судовій практиці та літературі по-різному оцінюється юридична природа процентів, які стягуються при порушенні грошових зобов'язань: одні вважають, що проценти — це плата за користування чужими грошовими коштами, яка не є мірою відповідальності, інші ж розглядають проценти як різновид санкцій (відповідальності) за порушення грошового зобов'язання. Відповідно до ст. 536 ЦК за користування чужими грошовими кош­тами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється догово­ром, законом або іншим актом цивільного законодавства. Оскільки при простроченні виконання боржником грошового зобов'язання має місце неправомірне користування чужими грошовими коштами (боржник не передає кредиторові грошові кошти в оплату покладеного на нього боргу, отже ці кошти є для нього «чужими»), тому проценти від простроченої суми (в розмірі 3-х процентів річних або іншому розмірі, встановленому договором або законом) є різнови­дом неустойки як міри цивільно-правової відповідальності.

Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності пот­рібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів (протиправність, шкода, причинний зв'язок, вина), або у випадках, зазначених у законі чи договорі, — неповний склад — про­типравність і вина (при стягненні неустойки, втраті завдатку тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів (крім випадків безвинної відповідальності) цивільна відповідальність не настає.

Проте у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наяв­ності усіх ознак вчиненого правопорушення, особа не несе відпові­дальності. Так, згідно зі ст. 177 Кодексу торговельного мореплавства України перевізник не відповідає за втрату, нестачу або пошкод­ження вантажу, якщо доведе, що вони сталися внаслідок дій або упущень капітана, інших осіб суднового екіпажу і лоцмана у судно­водінні або управлінні судном (навігаційні помилки).

Окремо слід відзначити ті правові наслідки, які настають в разі порушення зобов'язання з вини кредитора або за наявності обопіль­ної вини сторін у порушенні договірного зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 616 ЦК, якщо порушення зобов'язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. На відміну від ст. 210 ЦК 1963 p., в якій також йшлося про вину кредитора, ч. 1 ст. 616 нового ЦК сформульована невдало. За ст. 210 ЦК 1963 p., коли невиконан­ня або неналежне виконання зобов'язання було зумовлено умислом або необережністю кредитора, боржник звільнявся від відповідаль­ності, якщо інше не встановлено законом. І дійсно, боржник не повинен нести відповідальність, якщо порушення зобов'язання є наслідком лише винної поведінки кредитора. Зокрема, прострочен­ня боржника (і відповідальності за прострочення) не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внеслідок прострочення кре­дитора (ч. 4 ст. 612 ЦК).

Інша справа, коли порушення зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (обопільна або змішана вина). Тоді суд від­повідно до ступеня вини кожної із сторін зменшує обсяг відпові­дальності боржника. Тому якщо порушення зобов'язання сталося з вини і кредитора, і боржника, суд відповідно зменшує розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника. Суд має право зменшити розмір збитків та неустойки, які покладаються на боржника, якщо кредитор умисно або з необережності (як грубої, так і легкої) сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання або не вжив заходів щодо їх зменшення (ч. 2 ст. 616 ЦК). Подібне правило містить і ч. З ст. 219 ГК: «Якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов'язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відпові­дача від відповідальності».

Хоч про це прямо не зазначено в законі, але вина кредитора має враховуватись і тоді, коли боржник відповідає за порушення зобов'язання і без вини. Винна поведінка кредитора і в цих випад­ках може бути підставою для зменшення розміру відповідальності боржника.

Відповідно до ст. 618 ЦК боржник відповідає за порушення зобов'язання іншими особами, на яких було покладено його ви­конання (ст. 528 цього Кодексу), якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.

Як зазначено в ч. 1 ст. 528 ЦК, виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу, якщо з умов договору, вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Питання про суб'єкта відповідальності у випадку покладення боржником виконання зобов'язання на іншу (третю) особу вирішується у ст. 618 нового ЦК так само, як і в ЦК 1963 р. (ч. 2 ст. 164): боржник відповідає за порушення зобов'язання іншими особами, на яких було покладено його виконання, якщо договором або законом не встановлено від­повідальність безпосереднього виконавця. Так, відповідно до умов розрахунків із застосуванням платіжних доручень банк, що прийняв платіжне доручення платника, має право залучити інший банк (вико­нуючий банк) для виконання переказу грошових коштів на рахунок, визначений у дорученні клієнта. У разі невиконання або неналежно­го виконання платіжного доручення у зв'язку з порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком відповідальність може бути покладена судом на цей банк (ч. 2 ст. 1091 і ч. 2 ст. 1092 ЦК).

В законі не визначено суб'єкта відповідальності у випадку, коли кредитор поклав на інших осіб прийняття належного виконання, запропонованого боржником. Лише стосовно прострочення креди­тора в ч. З ст. 613 ЦК зазначено, що боржник не має права на відшкожування збитків, завданих простроченням кредитора, якщо кредитор доведе, що прострочення не є наслідком його вини або осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Очевидно, що за аналогією з правилом про відповідальність боржника за дії інших осіб (ст. 618) при порушенні обов'язку щодо прийняття виконання іншими особами відповідаль­ність за дії цих осіб повинен нести кредитор, якщо договором або законом не встановлено прямої відповідальності інших осіб. Інші особи в цьому разі теж можуть доводити відсутність своєї вини в порушенні покладеного на них обов'язку.

Підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є випадок і непереборна сила. Відповідно до ч. 1 ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за по­рушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Оскільки вина є загальною підставою відповідальності за по­рушення зобов'язання (крім випадків, встановлених законом або договором), то особа, довівши, що вона вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання і, зокрема, що порушення сталося внаслідок випадку чи непереборної сили, звіль­няється від цивільно-правової відповідальності.

Випадок (казус)має місце тоді, коли настає подія, незалежна від волі сторін, а психічний стан особи, яка порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини. За відсутності вини немає й відповідальності, якщо тільки договором або законом не передбаче­но відповідальність без вини. Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 617 ЦК не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів. Ця норма має за мету спонукати сторони, особливо підприємців, до обачливості у своїх діяльності.

Ознаки непереборної силирозкриваються у п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК стосовно до підстав зупинення перебігу позовної давності: це надзви­чайна і невідворотна за даних умов подія. Ця подія характеризується, по-перше, як зовнішня до діяльності сторін обставина (наприклад, явища стихійного характеру: землетрус, повінь, засуха; дії властей по затриманню судна в іноземному порту тощо). По-друге, надзвичай­ність події, яка набуває характеру непереборної сили, означає, що це не рядова, ординарна, обставина, яка також може спричинювати певні труднощі для сторін. Тому не вважається непереборною силою відсут­ність в даний момент на ринку товарів, що є предметом зобов'язань боржника; відсутність на його рахунку в банку необхідної суми кош­тів для покриття заборгованості тощо (ч. 2 ст. 218 ГК). По-третє, не­переборна сила — це подія, яку не можна було відвернути засобами, наявними у даної особи в конкретних умовах її діяльності. Те, що за одних умов можна легко подолати, за інших — неможливо.